Вигнанець і навчена відьма

Розділ 26 Ще кілька справ

Полтава, готель «Континенталь» —

Василівна — знову готель

а другу добу газети вже писали про вбивство відомого підрядника Павла Гракова менше.

Деякі ще лишили публікації на перших сторінках. Та більшість перенесла чимдалі, до кримінальних хронік, обмежуючись скупішими повідомленнями. Чечель читав за сніданком. Вирішив не замовляти в номер, спустився до ресторану. Поки несли омлет зі шпинатом і котлети, пив каву й гортав ранкову пресу.

Учора про страшну знахідку кричали перші шпальти. Тільки один автор загадався, за яким дідьком пан Граков та його прикажчик Лавро Сулима проти ночі подалися на Монастирську гору. Вдова підрядника ніколи нічого не знала про чоловікові справи і взагалі, здається, не бажала знати, обмежуючи себе господарством. Граков часто спав у себе в кабінеті, тож дружина не панікувала, не побачивши ранком біля себе чоловіка.

Але потім місцевий волоцюга побачив на краю вулиці, що впритул до гори, запряжену коляску без господаря. Показав себе відповідальним громадянином, знайшов городового. Разом із ним пройшов стежкою, яка вивела до ставка. Там — закривавлений труп із перерізаним горлом і ще одне тіло, до половини занурене у воду.

Уже потім газетярі звідкись дізнаються: прикажчика Сулиму втопили, тримаючи голову під водою. Комусь стукнуло в голову згадати не таке вже й давнє вбивство полтавця Панаса Кругляка. Чоловіка так само знайшли доволі близько від Монастирської гори. Спритники вже лякали бандою зарізяк. На Гракова напали, його прикажчик кинувся рятувати хазяїна, сили не рівні.

Загинули обоє.

Чечель сам не розрахував силу людської фантазії. Але його влаштовувало: подібним чином страту вбивць і намагався подати писакам, коли продумував усі деталі свого плану. Зникнення без сліду дозволяло говорити й писати довше, раз по раз привертаючи до Гракова увагу. А так цю історію незабаром витіснить інша, подібна або ще страшніша.

Народ полюбляє подібне, якщо все трапляється з кимось іншим.

Платон відволікся від читання, коли принесли їжу. Появу полтавського поліцмейстера Додіна зафіксував одразу. Старанно вдавав, що не помічає його. Відклав газету, взявся до омлету. Тим часом Додін так само зображав випадкового відвідувача, якого вранці ноги привели сюди випити кращої, ніж деінде, кави з рогаликом. Гра тривала недовго — Додін перейшов через залу, взявся рукою за спинку стільця.

— Не заважатиму, Платоне Яковичу? Апетиту не зіпсую?

— Жодним чином, Мироне Іллічу. — Підвівшись, Чечель простягнув руку.

— У такому разі — смачного. — Коротке стискання, Додін розмістився навпроти, кинув погляд на газети. — Цікавитесь полтавськими новинами?

— Потроху родичаюся з вашим містом.

— Кримінальна хроніка? Вас переймають погані новини про наше місто?

— У колишнього поліцейського специфічне коло інтересів. — Платон перевернув газету. — Ви як поліцейський чинний повинні розуміти.

— А ви не виглядаєте колишнім поліцейським. Обставини, за яких ми познайомилися...

— Пане Додін, ви знаєте про мене стільки, скільки треба. Здається, не так давно, на бенкеті, ми все з’ясували про мою скромну персону.

— Я теж так думав. І, до речі, наша розмова приватна, як минулого разу. Говоритиму не як поліцейський, а як старший товариш. Поки що.

Чечель взяв паузу на роздуми, пережував шматок омлету. Додін терпляче чекав, лиш замовив наспілому офіціантові чашку кави.

— Інтригуєте, Мироне Іллічу. Або лякаєте.

— Вас залякаєш. Закликаю до обережності, не більше. І водночас хочу швидше позбавити себе та місто, за порядок у якому відповідаю, зайвого клопоту. Маю на увазі вашу персону, Платоне Яковичу.

— Проганяєте?

— Боже збав, Полтавщина — край гостинний. Ще й смачний, годують тут славно.

— Устиг переконатися.

— Тим не менше забратися з міста протягом найближчої доби вам дуже бажано. Інакше доведеться вживати заходів. І вже не тільки мені. Хоча по шапці за вас із Петербурга діставатимуть усі, я — в тому числі.

— Невже я знову щось накоїв?

Додіну принесли каву, він розмішав цукор, пригубив.

— Ми мали розмову про покійного, Царство Небесне, Панаса Кругляка. Я особисто попередив — він під наглядом. Не мав права, та убезпечив себе. Ви ж активно контактували з Кругляком, тож туди, куди слід, дуже швидко звітують про близькі стосунки двох не надто благонадійних осіб. Я маю про вас високу думку. Певен: ви розуміли все й мали змогу врахувати, зробити висновки. Не зробили. Наступного ж ранку поїхали з візитом до Кругляка. Потім не з’являлися в місті, і я вже заспокоївся — однією проблемою менше. Але за якийсь час повернулися й знову навідали Панаса Пилиповича.

— За мною стежили?

— Не поліція. Агенти охоронного. — Додін зробив ще один ковток. — Платоне Яковичу, ви ж подавали великі надії в київському розшуку. Вас могли з часом забрати до Москви, а то й до столиці. Ви знаєте собі ціну навіть у нинішній ситуації, коли змушені виконувати доручення панів на кшталт Добронравова. Але від власних успіхів у вас паморочиться в голові. Ще й нападає куряча сліпота.

— Ви про що зараз?

— Захопилися собою, поринули у власні справи. Втрачаєте обережність. Не припускаєте: за вами, гончаком, можуть стежити інші нишпорки. Тому не піклувалися про безпеку. Зокрема, не перевірили, чи пасуть вас. А за вами після останнього візиту до Кругляка тупали філери.

Чечель не знайшов слів. Тож відправив до рота ще один шматок уже холодного омлету.

— Мовчите? Правильно робите. Ви навідалися в бордель у Карпівському провулку. Наробили там шороху. Тамтешня мадам — інформатор поліції. Ви шукали і знайшли Микиту Недільського, непутящого сина тутешнього поміщика. Про що балакали в трактирі на Садовій — не знаю, хоч половий там — теж інформатор. Нарешті, ви весь час перед тим провели у Василівському повіті, у маєтку Соколовських, дивним чином опинившись там у момент, коли його молоду власницю вбили. Хоча — що я кажу, для мене нічого дивного тут немає.

— Я гостював у маєтку, — сухо відповів Платон. — Закон забороняє?

— Жоден закон не заборонить ходити в гості. Навіть мешкати в одному з найкращих готелів Полтави має право всякий, хто платить за номер. Але — поки гості займаються виключно приватними справами, не вриваються до борделів, не крутяться біля трупів, не ганяються за підозрюваними в кримінальних злочинах. Зараз маю на увазі той випадок із сільськими шахраями. Здається, подружжя, Шимченко й Чобіт.

— Багато знаєте.

— Служба така. Мої знання не на вашу користь, пане Чечель. Проте, — Додін ковтком допив каву, — за певних обставин на все можна заплющити очі, знайшовши пояснення. Аби не отаке.

Поліцмейстер видобув із кишені три аркуші, складені разом удвоє. Показав Платонові списані дрібним почерком сторінки. Поклав біля себе.

— Хочете — дам почитати. Та наразі обмежуся стислим переказом. Бо слів забагато, важливіша суть. А вона в тому, Платоне Яковичу, що ви скористалися добрим до себе ставленням і вели політичну агітацію серед населення повіту. По селах.

Чечель закашлявся — шматок став поперек горла.

— Я? Політичну агітацію? Я дуже далекий від політики, пане Додін!

— Розмови про сепаратизм — тема політична. Ви критикували державний лад Російської імперії, називали його неспроможним. Натякали на можливість відокремитись, жити у своїй державі за своїми законами. Махрове мазепинство, не інакше.

— Брехня. Наклеп. Нічого подібного я собі не дозволяв.

— Можливо, — легко погодився Додін. — Проте, враховуючи вашу особистість і певну репутацію, в це повірять. Уже повірили. Пощастило, що колеги з охоронного відділення трусяться за свої крісла. Дати листу офіційний хід — визнати, що під носом тривалий час розгулював прихований ворог. Ще й змову готував.

— Змову?

— Тісні контакти з Кругляком про те свідчать.

— Маячня.

— Тим не менше охоронне вирішило доручити мені місію провести з вами розмову. І переконати чимшвидше залишити Полтаву. Принаймні кілька місяців не мозолити нікому очі.

Чечель покрутив виделку, повозив нею по тарілці, колупаючи недоїдки.

— Даєте мені час до завтра?

— Звісно. Цікавить, хто автор листа?

— Є певний здогад.

Додін підсунув ближче третій аркуш, підписаний.

Платон ковзнув поглядом по прізвищу.

Ось і привід навідати перед від’їздом.

Цього разу не стримувався — тиснув на газ, гнав «даймлер» по вибоїнах.

За ним далі могли стежити, але від готелю філерів навздогін не пустили. Хоча, поміркувавши, Чечель дійшов думки: навряд бесіда з поліцмейстером давала час на маневри, тож напевне лишили в спокої. Тим більше він поспішав до особи, яка повідомить охранку про його візит, не встигне Платон виїхати з Василівки.

Містечко зустріло задухою — липнева спека впевнено вступала в права. Поруч із будинком земства бабралися в поросі горобці. На них ліниво гавкав кудлатий пес, не так від бажання прогнати, як від нудьги. Трохи далі дорогу перебігли перевальцем гуси.

Автомобіль розігнав усіх. Та щойно Чечель заглушив мотор, горобці й пес повернулися на свої місця. Платон стягнув краги, кинув на шоферське сидіння. Туди ж полетіли окуляри-«консерви». Ніхто тут не вкраде, не те добро.

Дундукевич був у себе в кабінеті. Рвучко підвівся з появою незваного гостя, навіщось виставив перед собою руки, мов відгороджуючись. Чечель щільно прикрив двері. Поки їхав — гнала злість. Зараз, побачивши перед собою переляканого сірого чиновника, відчув жаль та величезну втому.

— Прибув особисто висловити повагу й захват, — мовив він, наближаючись до широкого столу, накритого зеленим сукном. — Вам вдалося обкрутити мене найкраще з усіх.

— Забирайтеся! — вереснув Дундукевич. — Я гукатиму поліцію!

— Своїм листом до охоронного ви зробили навіть більше. Тому поліція — дрібно, Ільку Михайловичу. Поясните, чим моя персона вам раптом не догодила, чи дозволите самому?

— Не бажаю вас слухати!

— Доведеться. Хоча б тому, що я приїхав сюди, послухавши вас. І чомусь не замислився, хто саме міг давати Палажці Шимченко потрібні їй відомості про Олесю Соколовську. Сільська баба, тим більше — чужа тут, не мала звідки все те взяти. Зате земський начальник має доступ до всіх книг із потрібними записами. Дні, місяці, години народження. Дещо можна почути від земського лікаря, наприклад про годування груддю до певного віку. Ненав’язлива розмова з начальством — і все стане ясно. І не лише Соколовської стосується. Більше беріть: хто, крім земського, почує одним із перших про намір прокласти в повіті залізницю? А хто має в розпорядженні громадську нерухомість та земельні ділянки, котрі нікому приватно не належать? Господи, Ільку Михайловичу, тут, біля залізниці, за хабарі можна ще одну, власну, приватну збудувати! Назвати своїм іменем. Уявіть — залізниця Дундукевича!

— Не пащекуйте. Усе сказали?

— Лиш почав. — Платон наблизився ще більше, тепер їх розділяв стіл. — Навіть служачи в поліції, я не знайшов доказів, аби вважати вас спільником вашого благодійника Гракова. Вже оплакали його? А наклепали на мене охоронці, бо здогадалися, хто міг докласти руку до того, що з ним та Лавром сталося? Пане Дундукевич, у день загибелі ваш добрий приятель Кругляк примчав сюди. Він поспішав у Соколівку, до мене. Зробив відкриття — Булатний за хабар домігся змін у плані будівництва залізничної колії на свою користь. Панас Пилипович не розгадав, для того був надто емоційним, далеким від логічних міркувань, але відчув якусь змову. Коли ми познайомились, Кругляк не надавав жодного значення прожектам. Хіба тішився — ось як у губернії рухається прогрес. А потім дуже здивувався: як так! Ще вчора ніби колії планували класти близ Соколівки, і маєте — пересунули. Не просто ж так! Панасові Пилиповичу кортіло поділитися зі мною дивовижним відкриттям. Запитати, щоб воно могло б значити. Б’юся об заклад — він також поговорив про це з вами.

— Язик мій — ворог мій, — вирвалося в земського.

— Тому ви й зупинили Кругляка. Які слова знайшли — не важливо. Він написав мені записку, відправив із тутешньої пошти. Я отримав раніше, ніж треба, так склалося. Тим часом ви подбали про те, аби ваш товариш повернувся до Полтави. А самі повідомили Гракова про небезпеку. Чим міг зашкодити такий, як Кругляк? Розмовами про продажність чиновників? Хто їх слухає... Але раптом хтось та й почує. Підуть хвилі по воді, випливе якимось боком історія з відьмою. Граков програв, жертви принесені дарма. Та він дуже хотів, аби про Соколівку більше ніде не згадували всує. Почнуться балачки, рано чи пізно назвуть його прізвище. Та й ваше. — Платон натиснув кулаком на стіл. — Ви віддали Панаса Кругляка на заклання. І не кажіть, що нічого не знали. Вбивство нещасної Олесі позбавило ілюзій. До останнього мав щодо вас сумнів. Кляуза перекреслила.

Дундукевич обсмикнув поли форменого сурдута.

— По мою душу приїхали? Ви — прокурор, суд присяжних і кат в одній особі?

— Не готовий до такої місії. Хочу повернути оце.

Платон видобув із кишені конверт. Витрусив звідти купюри. Гроші посипалися на підлогу, Чечель наступив на банківський білет носаком.

— Звичайно, красиво й ефектно було б жбурнути все вам у морду, пане земський. Занадто театрально, не хочу. Без того багато тут театральщини. Ви брали у виставі, розіграній Граковим, непряму участь. Хоч свою роль зіграли на ять[47].

— Знову ви про якісь там ролі. Заспокойтеся вже.

— Не можу, не хочу й не буду, — процідив Чечель. — Ваша роль проста. Ви поширювали створену Граковим байку про капості навченої відьми в повіті. Ваш надміру цікавий товариш Панас Кругляк з доброї волі вирішив вам допомогти. Тут нагодився я. Усі причетні розуміють: випадково. Добрійший Панас Пилипович активно, наполегливо сватає вам мою персону, мої послуги. Він бажає добра всім. Чи можете ви відмовити? Звісно! Та коли повіт переживає серйозні труднощі, коли ви декларуєте наполегливий пошук виходу чи бодай пояснення, відшивати Платона Чечеля щонайменше не мудро. Аж тут приходить розуміння: а Платон Чечель — цінний свідок! Я вже не раз говорив, вам ще скажу: весь час, поки я був тут і намагався долучитися, уявляв себе глядачем. Став одним із тих, для кого розіграли виставу. І в разі чого визнаю: життя нещасної Олесі забрав котрийсь із дрімучих, наляканих, забобонних місцевих жителів. Кому цікаві мої визнання? Та хоч родичам загиблої! Вислухають мене, сторонню неупереджену людину, і домовитися вийде швидше. Лизавета Степанівна сама не захоче мати нічого спільного із Середньовіччям — а саме як у Середньовіччі, поводилася шахрайка Шимчиха. — Він розкидав купюри носаком по підлозі, декілька копнув під стіл. — Ви набагато гірший, ніж навіть можна собі уявити, пане Дундукевич. Ви заради власної вигоди схвалили план, який дозволив виставити керований вами повіт, людей, за яких ви відповідаєте, недалеким забобонним бидлом. На початку двадцятого століття, у час технічного прогресу, коли письменність та загалом освіта матимуть чільну позицію.

Більше слів і справ Платон тут не мав.

Залишив земство, уявивши, як Дундукевич кинеться рачки збирати розкидані по кабінету «катеринки».

До Полтави доїхав глибоко по обіді.

Дорога вимучила. «Даймлер» стрибав, мов корабель на штормових хвилях. Колеса здіймали клуби сірого пилу, і Чечелю кортіло чимшвидше змити її з себе. Та в готельному холі служка зупинив, показав на ресторанні двері.

— Там на вас чекають.

— Хто?

Служка байдуже знизав плечима — справами гостей він не переймався. Платон запідозрив — знову всюдисущий Додін, бо принижений земський начальник міг встигнути відбити якусь нову звинувачувальну телеграму. Але назустріч із-за найближчого столика дружно підвелося подружжя Щетініних.

— Даруйте, я тут не зовсім... Ну, в такому вигляді, — зніяковів Чечель. — З дороги саме, приведу себе до ладу.

— Усе гаразд. — Чоловік потиснув Платонові руку. — Ми вибралися з Києва спеціально до вас. І, зізнаюся, боялися вас не застати. Довелося б шукати.

— Еге, вітра в полі, — вирвалося в Чечеля.

— Хотіли б запросити на вечерю.

— Коли так, ви справді вчасно. Завтра мене уже не було б у місті, — знову не стримався. — Дали час до ранку.

— Дозвольте нічого не коментувати. — Щетінін глянув на дружину.

— Платоне Яковичу, чоловік зміг дещо дізнатися про вас, — мовила Лизавета. — Тож без зайвих пояснень. Знаємо, з ким маємо справу.

— Ми вирішили не продавати маєток, — сказав Щетінін.

— Олеся не бажала того. Хай лишиться як пам’ять про неї, — додала старша сестра.

— То ваша, родинна справа, — розвів руками Чечель.

— Я там оглянув усе. Дещо вивчив. Багато нового для мене, але раду дам. Поки за маєтком добре наглядає прикажчик. Надалі спробую здавати, мати з того ренту, — пояснив чоловік.

— Нічого не можу тут порадити.

— Ми вдячні за все, зроблене для нашої родини.

Платон не помітив, як і звідки Щетінін видобув заклеєний конверт.

— Ось. Не відмовляйте.

— Змушений відмовити. — Чечель говорив твердо. — По-перше, я нічого такого не зробив. Лише дізнався дещо, дав кілька порад кому слід. По-друге, перейнявся історією Олесі, тож сприймав її за близьку людину. Хай це вас не образить.

— Усе гаразд, — усміхнулася Лизавета. — Але все ж таки просимо прийняти скромну винагороду.

— По-третє, — стояв на своєму Платон, — мені вже заплатили повітові економи. Худоба більше не мре, шахраі виведені на чисту воду. Їхня винагорода більш ніж щедра.

— Ви впертий. — Рука Щетініна далі простягала конверт.

— На тому стою, мосьпане.

— Влаштовує. Як і відомості, зібрані мною про вас із певних джерел. У такому разі прийміть гроші авансом.

— Тобто?

Подружжя перезирнулося.

— Готовий ангажувати вас для виконання одного делікатного доручення, — промовив Щетінін. — Є філія нашого банку. Там кояться дивні речі. Хтось напевне махлює з великими сумами. Не всі надходять вчасно, деякі затримуються. Підозрюваних троє, проте всі — службовці з бездоганною репутацією.

— Поліція?

— Думали. Звернутися офіційно — забруднити репутацію банку. Ще й підозрілі особи зачаяться, їх відлякають. Тільки приватний шлях має перспективи. Вашу кандидатуру схвалено.

Чечель глянув на Лизавету.

— З’являтися в Києві? Кортить, та не бажано. Ви розумієте, про що я.

— Хіба я хоч слово сказав про Київ? Платоне Яковичу, їхати треба до Білої Церкви.

Платон кліпнув.

— По очах бачу — згодні, — посміхнувся Щетінін. — Відпускаємо вас. Змивайте дорожній пил, чепуріться. Чекаємо тут. Або — обирайте кращий ресторан. Екіпаж біля готелю, до наших послуг.

Київ

Січень — квітень 2019 року