Вигнанець і навчена відьма

Розділ 14 Шукайте серед своїх

они в мене, падлюки, чорта лисого тепер матимуть, а не роботу!

Прикажчик бушував, і Чечелю враз здалося — силою гніву Писаренко зробить те, чого не змогли сільські погромники: розвалить маєток дощенту. Він не соромився притихлої в кріслі панночки, виразів не добирав, тупав ногами й хтозна-кому погрожував величезними кулаками. Платон не втручався, даючи обуреному боягузтвом челяді Саві вилити гнів.

Тим часом сьорбав варенуху. Її внесла покоївка — схожа на мишу дівчина, що відгукувалася, як уже знав Чечель, на Павлу, і ніхто не давав на те спеціального розпорядження. Принаймні, так йому здалося: після всього про зрадливу, налякану прислугу ніби забули.

...Писаренко на руках заніс зомлілу Олесю до спальні, вклав на ліжко й залишив, причинивши двері. Тим часом Чечель на правах озброєного захисника панночки взяв на себе труд зібрати тих, хто втік недалеко й заховався, та наказав лагодити ворота і наводити всюди лад. Поки керував, Олеся отямилася й вийшла до зали, вдягнувши лише важкий гаптований халат. Розкуйовджене волосся стягнула стрічкою ззаду, аби не розсипалося. Виглядала виснаженою, але на щоки повернувся рум’янець. Очі вже не палали, проте й не згаснули — зухвалий вогник жеврів.

— Пранці[37] б їх поїли! — Побажання прозвучало щиро.

Олеся, почувши це слово, скривилася від огиди, здригнулася, та промовчала.

— Прокляну! — не вгавав Сава. — У церкві прокляну кожного!

— Мене скорше проклянуть, — тихо мовила Олеся. — Як ще не прокляли. Хіба не чув, у Соколівці отець Василь уже налаштував людей так, як треба.

— Перше, що зроблю, — піду завтра до церкви й побалакаю з ним!

— Що скажеш? Саво, люди нині вздріли на власні очі справжню соколівську навчену відьму. Отець Василь напевне все знає.

— До речі, — подав голос Чечель. — Що це було сьогодні, Олесю Степанівно?

— Те, що всі давно вже хотіли побачити. — Вона сумно посміхнулася. — Хай там як, але подіяло. Моя зброя виявилася сильнішою за вашу, Платоне Яковичу.

— Що вам зайшло в голову?

— Ви бачили інший вихід? Якщо їх лякають чутки, побачене на власні очі настрашить іще дужче. Підтверджується все, про що начувані. Аби знали, рішення раптом прийшло.

— Та зрозумів.

Писаренко скреготнув зубами.

— Отець Василь такого погрому не благословляв.

— Ох, Саво, та роби, що хочеш, — втомлено відмахнулася Олеся. — Повір, краще вже не буде. Гірше — може. Вони оговтаються й знову сюди прийдуть. Вдруге фокус не спрацює. І взагалі, йди, наводь порядки. Роби своє.

Прикажчик не сперечався, послухався й залишив їх самих.

Щойно двері причинилися, Олеся жестом попросила Платона налити.

Він узяв келих, щедро хлюпнув, та господині виявилося досить одного невеличкого ковтка.

— Не знаю, як дякувати вам за сьогоднішню допомогу, пане Чечель.

— Пусте. Аби не ваша ефектна поява, божевільний натовп не зупинили б кулі. Навпаки, роздраконили б. Хтозна, чим усе могло скінчитися.

— Тим, що я змушена буду забратися звідси геть. До цього йде. Мене чомусь вперто не хочуть бачити в цих краях. Хоч для мене, як ви зрозуміли, іншого світу не існує. Тому маєток продавати не збираюся.

— Ризикуєте.

— Маєте для мене іншу пораду? — Олеся трохи подалася вперед. — Може, я вчора була права? І все простіше, ніж здається? Ви не друг.

— Друг.

— Ні. В мене нема друзів. Ви прибули, аби наочно переконати мене залишити рідні краї.

— Для чого мені це треба?

— А для чого різним людям облизуватися на цей маєток? Який, будемо чесні, поволі занепадає й ніхто тут уже ладу не дасть. Невже когось аж так захоплюють тутешні болота? Чи перспектива підняти тут бджолярство, як мріяв покійний тато?

Чечель відповів не одразу.

— У мене виникло чимало запитань, — мовив нарешті. — Можна сказати навіть, на рівному місці. З нічого. Щойно ви підтвердили: я рухаюся навпомацки, але у правильному напрямку.

— Поясніть. — Олеся поклала ногу на ногу.

Чечель вмостився зручніше.

— Пан Дундукевич два дні тому розказав мені чисту правду про те, що відбувається тут, між двома сусідніми селами. Але... як би так сказати... — Він поклацав пальцями, мовби підганяючи думки. — Весь сьогоднішній день, аж до останніх подій, мене не полишає дивне враження.

— Тобто?

— Довкола йде вистава, і я — один із глядачів. Причому потрапив до театру випадково й тепер мушу прийняти правила, плисти за течією і ні в що не втручатися.

— Досі не зрозуміло.

— Повторюся. Усе, що я бачу і чую, — чиста правда. Ви вчора зізналися, що бажали зла Микиті Недільському, своєму кривднику, і справді намагалися опанувати так звану відьомську науку за допомогою місцевої знахарки. Хай її тут називають відьмою, це не має значення. Хоча... — Пальці знову клацнули. — Навпаки, має. Палажка Шимчиха, ненависниця відьом, уже не вперше полює на них, підбурюючи народ.

— Це та, що кричала найбільше?

— Так. Але чомусь не чіпає Прокопихи, котра тут, під боком. Якась непослідовна, згодні?

— Ви мене зовсім заплутали.

— Навпаки, Олесю Степанівно, зараз я близький до того, аби розплутати клубок! І щойно назвав другу правду — Шимчиха, ось, до речі, справжнісінька відьма, діє вибірково. Третя правда: в економії Недільських дохне худоба не знати від чого. А Харитон Чобіт, чоловік Шимчихи й такий самий приблуда в Маньківці, як вона, щоразу заважає ветеринару оглянути котрусь із мертвих тварин, аби встановити причину. Ось вам четверта правда. П’ята правда — чарів не існує в природі. Злих, добрих, жодних. Тож ви не могли наслати моровицю на корів та волів, тим більше — з сусіднього села, навіть якби дуже захотіли. Місток між мором худоби Недільських і вами — перша й поки що єдина брехня в цій історії. Яка комусь дуже потрібна. Щойно ви відкрили шосту правду.

— Невже шосту?

— Поки не певен, та схиляюся до такої думки. Вчора пропускав повз вуха ваші слова про наміри різних людей купити цей маєток і, так розумію, землю довкола. Зараз беру це до відома. Адже метою всієї вистави може бути спроба змусити вас плюнути на все. Ухвалити рішення, продати майно за скільки дадуть. Забратися геть задля власної безпеки.

— Надто складно, вам не здається?

— Інших причин чіпляти на вас моровицю не бачу. Як і влаштовувати її.

— Отже, худобу навмисне труять?

— Я в цьому більш ніж певен, Олесю Степанівно. А за вами — пильно стежать.

— Хто? — Брови стрибнули вгору.

— Знати б, — розвів руками Платон. — Але хтось із тутешніх, з вашого оточення. Не конче близького. Може бути котрийсь із челяді.

— Чому так вирішили?

Перш ніж пояснити, Чечель ковтнув варенухи.

— Була якась історія з чорним котом, — сказав він.

— У кого?

— У вас. І кота я бачив тут, у маєтку.

— То кицька, — мовила Олеся. — Кличу Трефою, чорна хрестова масть на картах.

— Знаю, що таке трефа. Її ще називають жиром. — Платон згадав нещодавню пригоду.

— Ви б назвали так кицьку?

— Ой, як нарекли, так і є. Давно вона тут бігає?

— Може, рік. Може, трохи більше. — Олеся знизала плечима, тугіше затягнула пас халата. — Якось випадково побачила одного дядька з Соколівки, здається, Ярий Сидір. Ішов до річки, за ним двоє дівчаток біжать, доньки. Ридають ридма. Їхня кицька народила котенят, одне лишив, інших топити ніс. Малі скиглять, просять пожаліти. Я звеліла Саві Гнатовичу забрати мішок. Сама роздала по хатах, одне, чорненьке, лишила собі. Чомусь ніхто брати не хотів. — І одразу, без переходу: — А вам що до моєї Трефи?

— Шимчиха розносить по селу, що якось кинула каменюкою в чорного кота. Ніби забіг у її двір, аж у Маньківку. Влучила в голову. Того ж дня до вас приїздив земський лікар. Нібито ви голову розбили. Було?

Олеся торкнулася скроні, відвела пасмо волосся набік.

— Гляньте, як хочете. Поточилася, впала. У голові зашуміло. Нічого страшного, ґуля хіба й шрамик, майже невидимий. Ну, розбила до крові, з ким не буває. Подорожник прикласти — загоїться, народна медицина тут у честі. Та ви ж уже знаєте Саву Гнатовича. Як побачив кров, миттю погнав по лікаря. Дивні фантазії в тієї Шимчихи...

— Не фантазії, Олесю Степанівно. Хіба не зрозуміли? Вона, живучи в Маньківці, за десять верст звідси, раптом дізналася, що до вас приїздив лікар. І також знає чому: бо ви набили ґулю, розкроїли лоба до крові. Звідки? Чи земський ескулап звітує на всі боки, до кого з чим гукали?

Нарешті до молодої жінки почало доходити.

— Н-навря-ад, — протягнула замислено.

— Самі кажете, справа звичайна. Навіть не пригода. Йшли, закрутилася голова, впали. Не та історія, яку треба розносити повітом. Тим не менше Палажка Шимченко в сусідньому селі знала про те, на що тут, у Соколівці, люди чхати хотіли, даруйте за грубість.

— Згодна. Ваша правда.

— Не буду навіть розпитувати, де в той момент гуляла ваша улюблена Трефа. Навряд ви цим переймалися. Та зараз переконаний: чорного кота й каменюку Шимчиха, скорше за все, вигадала — щойно в якийсь спосіб дізналася про вашого розбитого лоба. Чи є комусь у селі діло до вашої чорної кицьки?

— Навряд, — погодилася Олеся.

— І я про те. Нікого не цікавить, коли і як тварина у вашому маєтку завелася. Важливіше: вона тут є. — Платон наголосив на останньому слові. — Чи перевірятимуть забобонні люди чутки? Чи цікавитиме їх, що Трефа бігає тут з минулого року? Ні. Зате всі, кому треба, і передусім — Шимчиха, точно знають про її існування. Де чорний кіт, там і відьма. Voilá![38]

Панна Соколовська затулила очі рукою. Посидівши так трохи, забрала долоню. Її погляд сподобався Чечелю. Побачений раніше вогник уже не жеврів, розгорівся на повну. На лиці читалося бажання прийняти виклик та почати боротьбу.

— У моєму маєтку — шпигун, — промовила впевнено. — Ви праві, усе так виглядає. Він іде на все, аби виперти мене звідси.

— Він?

— Микитка. Моя присутність тут, тим більше коли скоро вигідний шлюб, а отже — гучне весілля, небажана для цього покидька. Має досить грошей, аби підкупити когось із тутешніх. Та й Шимчиху крикливу напевне підкупив.

— Гаразд, — сказав Платон обережно. — Готовий припустити щось таке. Лишається зрозуміти, хто труїть худобу Недільських. Невже Микита настільки нікчемний, що ладен шкодити власній родині?

— Навіть не уявляєте, як глибоко він може впасти! — запально вигукнула Олеся.

— Чому, цілком уявляю. Не таке бачив, навіть гірше. Я ж у поліції служив, не забувайте. — Насправді Чечель не вповні вірив молодій жінці, готовій звинуватити кривдника в усіх семи смертних гріхах, навіть вигадати восьмий. — Але є один, як любив примовляти мій добрий приятель, нью-анс. Чинячи так, Микита рубає гілку, на якій сидить. Бо, наскільки мені відомо, майбутній сват пана Недільського планує зайти з ним у кооперацію. Йдеться про постачання полтавського м’яса на столи государя імператора й осіб, наближених до фамілії. Після скандалу з моровицею подібні перспективи, погодьтеся, зникають у тумані. Не здивуюся, якщо оголошений шлюб опиниться під загрозою. Це ж більше ділова угода, ніж особисті симпатії молодих людей та добра батьківська воля, згодні?

— Мабуть. — Олеся втягнула голову в плечі, наче змерзнувши раптом. — Та все одно, Платоне Яковичу, не бачу вигоди когось іншого, аби змусити мене продати маєток разом із землею й забратися геть від поганої слави.

— На цьому бажаю вам доброї ночі.

Чечель ляснув долонями по колінах, підвівся. Зиркнув на недопиту пляшку, вирішив цього разу обійтися без частування перед сном. Було над чим міркувати, а важливіше — нарешті знайшов стежку, якою треба рухатися далі.

— Думаю, тепер ви дозволите мені лишитися, попри небажання вашого цербера. Це до розмови про дружбу, яку ми так і не завершили.

— Чому — не завершили? Здається, я пояснила вам, як розумію дружбу. Чи намагалася пояснити. Не вийшло — даруйте. І, звісно, можете лишатися. Без вас, пане сищику, мені тут шпигуна не виловити.

Вона теж підвелася, посміхнулася ширше.

Тепер — не сумно.

Посмішкою людини, яка зрозуміла: є на кого покластися, а отже — все буде добре.

Простягнула правицю.

Чечель взяв, торкнувся губами.