Вигнанець і навчена відьма

Розділ 13 Рушниця й револьвер

Полтавська губернія, Василівський повіт,

маєток Соколовських

з усього задуманого вдалося хіба пообідати.

На третю добу спілкування з полтавцями Платон відкрив для себе істину, яка раніше проходила повз нього. За два роки кочового життя доводилося мешкати в різних місцях: від дорогих готелів до кімнат із блощицями в дешевих трактирах. Спав у заможних маєтках і на порошних горищах, де в сіні сновигали малесенькі миші. Знайомився й спілкувався з десятками, як не сотнями людей, залагоджував у приватний спосіб безліч делікатних справ. Але ніколи й ніде його так наполегливо не намагалися нагодувати.

У розведенні худоби Чечель нічого не розумів і, сказати чесно, не хотів. Тож єдине, що могло зацікавити в економії, — звідки і в який спосіб отрута могла потрапити в шлунки корів, биків та волів. Після розповіді Недільського не мав жодного сумніву в природності моровиці. Тобто ніяких чарів, жодного відьомства, жодного магічного ритуалу. Худобу щоразу виганяли на пасовисько зранку, і ніхто з робітників нічого підозрілого не помічав. Під вечір, а мовою поліцейських — за десять-дванадцять годин декілька голів падало й помирало в агонії. Пастухи, свідки моторошного видовища, у цей час були в полі, тож зібрати їх та опитати не було змоги. Їхати на пасовисько й провадити допит там Чечель не бачив сенсу. Лишився при своїй думці: ніхто з них до моровиці не причетний, адже це означало б змову проти хазяїна і кругову поруку. Користь від оглядин економії все ж була. Платон переконався — тут нема кому й за що так ненавидіти пана, аби тишком нищити його майно.

Якщо кого й ненавиділи, то Олесю Соколовську.

Інакше б на неї не вказували.

Тим часом Харитон Чобіт знайшовся на службі. Похмурий неговіркий чоловік із низьким чолом та густими бровами нагадував статурою старе вузлувате дерево. Недільський не міг своїм наказом змусити робітника відповідати людині, яка для самого економа не мала жодного офіційного повноваження. Чечель, своєю чергою, так і не придумав, про що треба розпитати Харитона. Адже його роль зводилася до цілком зрозумілого й навіть мудрого рішення закопати здохлих тварин, аби в такий спосіб призупинити заразу. Чому заразу, звідки знає про неї, Чобіт пояснювати не збирався. Але всім, хто їх зацікавлено слухав, у тому числі Недільському і навіть, чого вже гріха таїти, самому Платонові, було зрозуміло: зараза — вона і є зараза, селянам нічого спеціального тлумачити з такого приводу не слід.

— Якщо біля Шимчихи прижився такий суб’єкт, вони обоє рябоє, — зітхнув Чечель, коли вони нарешті поїхали назад до маєтку. — Може, справнику щось і скаже. Мені — зась. Дулю скрутить чи дупу покаже, коли вже зовсім набридну.

— А кажете, Платоне Яковичу, що нічого про сільські звичаї не знаєте, — реготнув Недільський.

— Хіба з «Кайдашевої сім’ї».

— Там письменник пожалів і читачів, і героїв. Селяни можуть бути привітними — і тоді хоч до ран прикладай. Але можуть бути й жорстокими, що частіше. Причому, мосьпане, найгірше на селах живуть із сусідами, знаєте-о. І моя порада: ніколи не чіпайте навіть випадково сільську бабу. Не дівчину, не молодицю — бабу.

— Шимчиха — баба?

— За віком не годиться, якщо вважати, що баба — це стара жінка. За натурою — цілком відповідає. Коли вже ви при тому, вам рано чи пізно доведеться побачити нашу Палажку. Різницю зрозумієте. Тепер — до столу. Даруйте, у нас тут усе просто, по-сільському...

Протести не приймалися, бо в маєтку вже накрили обід.

Чечель під неодмінну чарку міцної й чистої, наче джерельна вода, домашньої горілки з’їв полумисок крупнику. Другою стравою була душенина з вареною картоплею, під неї пішло ще дві чарки. Вареники з сиром були зайвими, та Платон під тиском усе ж увіпхнув у себе три, розміром із його кулак кожен. Недільський наполіг, аби на десерт гість скуштував особливого домашнього лікеру, і Чечель за трапезою не помітив, як сонце давно перевалило за полудень.

Випиваючи й базікаючи з господарем на віддалені від моровиці теми, переважно на літературні, дуже близькі економові, Платон обрав тактику підтримання розмови, а не активної в ній участі. Потай маючи надію: що довше лишається в маєтку, то ймовірніша поява Микити Недільського, з якого все й почалося. Та марно. Недільський чим далі вів, тим дужче захоплювався. Уже не зважав на гостя, говорячи більше сам для себе й поступово заходячи в коло. У голові шуміло, хоч ситний обід притлумив дію алкоголю, їжа розслабляла, і Чечелю це перестало подобатися. Пити-їсти — воно непогано, проте нічого іншого після частування вже робити не хочеться. Тож щедрі гостинні господарі мимоволі ставили його місію під загрозу.

Досить.

Нікуди Микита не дінеться з рідного дому. Тим більше весілля скоро, треба шануватися. Нагуляється — все одно прибіжить. Платон не придумав, чого хоче від цього баламута. Швидше може спливти якась причетність до сільського кошмару Шимчихи та її законного, як кажуть, чоловіка Харитона, ніж панського нащадка. Хіба він зовсім здурів від безкарності й благословив потраву батьківської худоби, плюючи тим самим у криницю свого безбідного майбутнього у вигідному шлюбі.

Тож при нагоді Чечель подякував за обід, розшаркався перед Недільським, умостився на бричку й неквапом поїхав назад. Уже на півдороги дещо згадав, лунко ляснув долонею по лобі, навіть натягнув віжки, намірившись повертатися. Бо за теревенями, під час яких настрій Недільського мінявся, прогулянкою між корівників, обідньою балаканиною ні про що забулося, звідки купі тутешнього люду раптом стало відомо про обставини народження Олесі.

З’явилася на світ у понеділок.

Годована грудьми до двох років.

Межова дитина.

Усе це дає підставу для підозр у схильності до відьомства, про які говорять народні прикмети й сільські забобони. Платон за короткий час наслухався і набачився стільки, що готовий був визнати: так, усе — мракобісся, дурня, дрімучий праліс. Проте згадані ознаки все ж дають злим язикам поживу й підставу розносити селом брехню. У яку сільські люди вірять і вірити будуть, бо нема на те ради, їх не зміниш.

Запитання, яке поки без відповіді: хто все це розносить.

Гаразд, припустімо, відповідь на поверхні — Палажка Шимченко.

Тоді наступне запитання, і відповідь знайти складніше: звідки вона, не місцева, яка з’явилася в Маньківці лише кілька років тому, дізналася про аж такі, без перебільшення, інтимні подробиці.

Розказали.

Так. Але — хто? З якою метою?

У голові макітрилося, і Чечель вирішив записати це в загадки. Утім, чуйка підказувала: крикливиця Шимчиха в цій дивній історії ключова фігура. А знайдені відповіді пояснять, хто заївся на Олесю. Потім прийде розуміння — чому. Поки Пелагія Шимченко лишається головною і єдиною підозрюваною. Має вдачу змушувати слухати себе, веде за собою, робить чорні справи.

Зостається безкарною.

— Ось вам, шановні добродії, ще одне «чому».

Чечель здригнувся, почувши себе й зрозумівши — раптом промовив це вголос.

— Досить уже говорити самому до себе, — буркнув, смикнув віжки, рушив далі.

До Соколівки дістався, коли сонце поволі прощалося. Воно ще не заходило, та все одно о цій порі вже накочувалося відчуття близького вечора. Навіть повітря ставало інакшим, і серед природи Чечель відчував це особливо гостро. Наближенню липневих сутінок передувала тиша, яку, здається, саме у цей час можна відчути на дотик. Вона колисала, і Платон не опирався. Передав бричку Писаренку, вислухав від прикажчика короткий звіт — коваль колесо полагодив, зрозумів це як наполегливу пропозицію забиратися геть, та взнаки не дав. Вдячно пообіцяв розрахуватися, дізнався — панночка далі погано чується й не виходить зі спальні, попросив побажати від себе швидше позбавитися недуг.

По тому подався до флігеля.

Уже знайомий чорний кіт розлігся на порозі біля дверей. Підвівся й вигнув спину, тільки коли Чечель наблизився на три кроки. Махнув хвостом, навіть не зиркнув у його бік — пружно зістрибнув на траву, зник у садку, як уранці.

На ліжко Чечель ліг, як був, в одязі. Скинув лише взуття, потягнувся, не опирався дрімоті — пірнув у неї.

Думав полежати з годинку.

Коли почув гармидер надворі й розплющив очі, за вікном уже сіріло.

Зо три години проспав, не менше. Ось воно, свіже повітря.

Але гармидер — нове для нього. Він порушував уяву про тихе розмірене сільське життя, розбавлене хіба ось такими дивними історіями про навчених відьом, що напускають моровицю на худобу кривдників. Щось відбувалося, і Чечель мусив знати — що.

Звівся на ноги.

Провів долонею по черепу, який за ці кілька днів уже не був таким гладеньким, поволі заростав.

Взувся.

Ступив до дверей, прочинив їх.

Ось що значить — розслабився, не прокинувся остаточно. Мусив вловити рух назовні ще раніше, за трошки до того, як став на порозі флігеля. Бо просто перед ним виросла велетенська постать Сави Писаренка, на обличчі — уже знайомий гнівний вираз. І не бачений раніше домішок не переляку, ні — тривоги й бентеги.

— Чухай звідси! — гаркнув прикажчик. — Геть від гріха!

— Ти чого?

— Геть, кажу! Ти чужий, не хочу потім вигрібати за тебе!

— Що таке? Саво... Гнатовичу, що сталося?

— Прискакав пастушок із Маньківки. Не каже, хто послав. Ледь дихає. Сюди йдуть убивати панночку.

Рештки сну випарувалися.

— Хто? — Відповідь уже знав.

— Сьогодні здохло п’ять волів. Шимчиха зібрала людей. Мужики, баби. Скоро будуть тут.

— Нікуди я не піду!

— Гляди. Твоє діло. — Чи Платонові здалося, чи Писаренків голос трохи потеплішав.

— Стій тут. Я зараз.

Треба взяти револьвер під подушкою.

Вони з’явилися з ранніх сутінків.

Поки в маєтку метушилися, зник нишком хлопчина, який приніс лиху звістку. Чечель зав’язав собі подумки ще один вузлик-запитання, та зараз шукати відповіді зі зрозумілих причин не було коли. Челядь не звертала на нього уваги, і Платон знайшов для себе єдине місце серед цієї бучі.

Піднявся на ґанок і став поруч із Олесею.

Чечель побачив її вперше після ранкового купання. Шкрябнуло всередині — що як відданий Писаренко не стримався, повідав хазяйці про його ганебну поведінку? Але хай навіть так: це нічого не міняло ані для Платона, ані для молодої жінки. Олеся завмерла, ставши прямо, розправивши плечі і схрестивши руки на грудях. Вбрала строгу синю спідницю, парадну сорочку, вишиту білим по білому, червоні чобітки з гострими носами. Косу склала віночком, і виглядало — господиня вирішила вийти до ворогів, озброєна тим, чим наділила природа: дівочою красою, помноженою на шляхетність роду.

Чи Платонові здалося — чи Олеся Соколовська налаштувала себе у такому вигляді зустріти смерть.

Прогнавши лихі думки й труснувши головою, Чечель легенько торкнувся її плеча.

— Усе буде добре.

— Ні. — Олеся говорила, не дивлячись на нього. — Вже не буде. Ніколи.

— Я поруч.

Це вирвалося само собою. Чечель одразу ж пошкодував, адже вона не мала жодної підстави довіряти незнайомцю, якого знала лише добу і з яким розмовляла один раз. Відтак Олеся мерзлякувато повела плечима і ще міцніше сплела руки, мовби обіймаючи себе.

— Сава каже — більшість людей дременули з маєтку. Послав одного робітника в Соколівку по допомогу. Нема ані його, ані підмоги. Можете тут стояти, це вже нічого не змінить.

— Вас зрадили.

— Зраджують тих, кого люблять. Друзі зраджують. Ви, Платоне Яковичу, маєте знати це краще за мене. У мене немає друзів.

— А Сава...

— Хіба що. Та він, радше, відданий сторожовий собака. Здається, вчора казала вам.

— Говорили. Про собачу відданість.

— Хай пробачить мені таке порівняння.

— Нічого образливого.

Олеся нарешті повернула до нього голову, і в очах він побачив порожнечу.

— Пане Чечель, друг — не той, хто віддано дивиться на тебе, готовий лизати руки й крутить хвостом. Писаренки служать нашій родині років сто. Це звичка. Дбаючи про нас, вони дбають про власний добробут.

— Не ображайте Саву Гнатовича. Щось мені підказує — він життя за вас покладе.

— Так пес кидається на злодіїв, що зазіхають на хазяйське майно, — зітхнула вона. — Сава звик тут бути. Соколівка, цей маєток — його життя. Життя його батьків, діда, прадіда. Він виріс тут, вважає маєток частиною себе. До дружби це не має жодного стосунку.

— Цікаво. Що ж тоді, по-вашому, дружба?

Замість відповіді Олеся раптом кивнула перед собою, потім — розплела руки, витягнула правицю.

Аж тепер Чечель побачив передвісників бурі.

Алеєю між рядами акацій сунули вози.

Зі свого місця Платон не міг їх порахувати. Здавалося, за першим рухалася величезна армія. Та щойно провідник ще трохи вирвався вперед, стало видно: за ним слідує ще три. Кожен грізно їжачився вилами, де-не-де виднілися жердини з загостреними краями. Процесія сунула мовчки, і від того видовище ставало ще більш моторошним.

Чечель уже мав сумнівне щастя бачити подібне.

Коли шість років тому вибухнула революція, без стихійних бунтів не обходилося. Того літа, яке пригадалося, він гостював у товариша під Одесою на дачі, яку винайняли його батьки. Якось уночі їх розбудили крики — селяни, підбурені агітаторами, похапали у дворах реманент і погнали палити панське добро. Будинок, у якому гостював Платон, був неподалік, і вони з товаришем устигли познайомитися з мешканцями маєтку. Родина виявилася прогресивною, доволі ліберальною за поглядами, і часом Чечелю хотілося закликати їх висловлюватися про політику й культуру обережніше. Нічого поганого тамтешнім селянам ті люди ніколи не робили. Ба більше: старша дочка влітку виявила добру волю і вирішила навчити всіх охочих читати й писати. Але їх усе одно погромили і спалили маєток — будинок спалахнув, мов сухий сніп соломи, і заграва зробила задушну південну ніч іще світлішою.

Платон коротко й міцно стиснув Олесине плече.

Нічого більше не говорив — слова зайві, усе видно без них.

Збігши з ґанку, Чечель швидко перетнув двір, посеред якого вже височів прикажчик, звично примостивши дуло рушниці на зламі лівої руки. Жінки й дівчата, що служили в маєтку, розбіглися від гріха, хоч у декого цікавість перемогла переляк — із сараю визирало кілька жіночих облич. Чоловіки гуртувалися окремо, намагаючись триматися так, аби за першої ж зручної нагоди дременути. Хоч Писаренко озброїв кого вилами, кого сокирами, армія не виглядала войовниче. Але велетень тримався так, ніби справді міг покластися на своїх воїнів у відповідальний момент.

Платон знав такий тип людей.

Ні на що не сподіваючись, покладаючись лише на себе, вони все ж мали надію заразити всіх довкола власним прикладом.

Ставши біля прикажчика, Чечель витягнув з-за пояса револьвер.

Великим пальцем звів курок.

Писаренко скосував на нього. Мовчки перехопив рушницю напереваги.

Два дула дивилися на зачинені ворота.

Перший віз зупинився по той бік, майже впритул. Інші стали за ним, візники розмістили їх півколом, закриваючи шлях до відступу й розтягуючись по фронту. Нападники не квапилися злазити, явно чекаючи команди. Розділені брамою, всі стояли хвилин п’ять, не більше. Нарешті з головного возу зістрибнув чоловік з коротким тулубом, кривуватими ногами, але довгими, як у орангутанга, і напевне такими ж сильними руками. Посунувши картуза на потилицю й підтягнувши штани, він ступив крок до воріт, взявся обіруч за ґрати, труснув.

— Савку, відчиняй! Все одно вивалимо, сучий сину!

— Хто там гавкає?! Чи не Грицько Кушнірук? — пробасив Писаренко. — Ти, убогий, уже залатав репані штани? Так іди, поклади латку! Я з дрантям не балакаю!

— Люди не до тебе прийшли! Зараз будемо відьму твою навчати розуму!

— А скільки з тобою розумних прибігло, Грицю? Чи ти, може, сам грамоти знаєш?

— Я, Савку, знаю все, що треба знати! Не тягни, відійди від гріха! Тебе нам не треба!

— От же щастя! — гаркнув прикажчик. — Як мене не треба — на біса прийшли? Гайда назад, до баб під спідниці! Не хочете — чорт із вами, чекайте! Зараз із Соколівки сюди народ прийде, з ним говоріть.

— Ніхто сюди не прийде!

Жіночий голос. Дзвінкий, ось-ось зірветься на істерику, мов норовливий кінь з поводу. Як понесе — тікай, рятуйся, хто як може.

Поруч із Грицьком стала худа селянка в очіпку. Навіть похмурі сутінки дозволяли роздивитися її. Хоч глядіти там особливо не було на що. Крикливиця нагадала Платонові дошку: з обох боків пласка, жодної опуклості, а голос — наче звук гострої, зубатої пилки, якою тесля деревину завзято пиляє. Її вочевидь слухалися й водночас стереглися всі, хто приїхав. І, поза сумнівом, це вона накрутила, зібрала гурт, привела сюди за собою.

— Палажко! То ти воду каламутиш! Давно вже в мене руки на тебе сверблять! — гаркнув Сава.

— Так відчиняй ворота! Я тобі все почухаю! — вигукнула Шимчиха.

— Тобі, бачу, жити набридло, коли до моїх рук просишся!

— Ніхто сюди не прийде! — Баламутка не слухала його. — Нас, Савку, отець Антоній на богоугодне діло благословив! А ваш соколівський батюшка вже зібрав вірних у храмі. Чув, може, дзвони били на вечірню? Так він наказав усім сидіти тихцем, не заважати, поки ми виженемо відьму геть із краю.

Чечель не стримався — озирнувся.

Постать Олесі далі клякнула на ґанку. Дівчина поводилася так, ніби все — видовище, забавка, ритуальні ігрища, що її не стосуються.

— Ти проклята будеш, Палажко! — гаркнув велетень. — Ти вже проклята! Тебе Господь наш розуму позбавив, тим і покарав!

— Зате ти на всю округу такий розумний, аж страшно! Відьму борониш, яка село наше прокляла! Аби ж за наші гріхи — так за свої! Шльондра, дівка гуляща!

— Скажи ще хоч одне криве слово...

— Хоч два! Хоч десять! Скажу й покажу! Чого стоїте?! — Шимчиха глянула на своїх. — До біса все! Гуртом навались! Геть ворота! Харитоне!

Від гурту вже відділився Чобіт, без якого тут вода не святилася. Підважив сокиру в руці, перехопив зручно. Пелагія ступила вбік, даючи дорогу. Чобіт примірився до ланцюга, на якому тримався великий висячий замок.

— Не чіпай! Грабки забери!

Відставний солдат замахнувся.

Удар.

Брязкіт.

— Геть звідти, кажу! Стрілятиму, погань!

Ще один удар.

— Не стійте! Хапайте відьму! Навались!

Тілом Чечеля пробігли мурашки. Він раптом відчув на собі справді гіпнотичний, магічний вплив різкого голосу Пелагії Шимченко. Зрозумів, чому її слухають та за нею йдуть. Та найгірше, найстрашніше — йому самому враз захотілося піддатися загальному азарту. Бо на очах, за кілька десятків кроків від нього, закручувалося страшне дійство, фінал якого стане поганим для нього, людини тут випадкової. Але ті, хто все це почав, зовсім не боялися наслідків.

Люди вірили крикливиці.

Їх захищав її голос.

Чечель ураз теж захотів їй повірити.

— А хріна! — процідив, знову озирнувся.

Олесі на ґанку не було.

Втекла, заховалася в дім. Мудро зробила — та налякана челядь, не зважаючи на крики Писаренка, дружно пожбурила свою зброю під ноги й сипонула в різні боки, мов зграйка сполоханих горобців. Хтось плювався, інші хрестилися на ходу, і нікого не хвилювало, що буде в маєтку дуже скоро.

— Назад! — вигукнув Платон і закашлявся.

Ланцюг розлетівся від четвертого удару.

Нападники, штовхаючись, наввипередки кинулися в двір.

Так вода стрімко виходить із берегів під час повені.

— Стріляю! — попередив Писаренко, не сходячи з місця.

Чечель не попереджав: підняв руку з револьвером догори, натиснув спуск.

Гахнуло.

Якщо постріл зупинив накручений, знавіснілий натовп, то хіба на яку хвилину. Шимчиха каркала і шкварчала за чоловічими спинами, до неї додалося ще кілька лютих жіночих голосів, вони справляли ефект батога. Перший ряд нападників націлив вістря на двох — єдиних — захисників маєтку. Сава все ж перестав геройствувати дурно, почав відступ, рухаючись до будинку. Платон задкував за ним, тепер уже пославши кулю над головами нападників. Та вони не спинилися, навпаки — піддалися азарту, бо напевне чекали на опір, навіть хотіли його.

Заскочивши на ґанок, Писаренко скинув рушницю.

Притулив приклад до плеча.

Бахнув з обох стволів, теж над головами, та все ж цілився — мисливський шрот збив картуза з голови мавпоподібного Гриця.

— Далі валю прицільно! — попередив Чечель.

Сава переламав рушницю, викидаючи порожні гільзи й закладаючи нові набої.

Але враз нападники завмерли.

Дружно, немов за командою, вклякнули, приросли до землі.

Хижі гостряки вил та дерев’яних кілків поволі опускалися.

Десятки очей прикипіли до того місця, де стояли, готові тримати останній рубіж, Платон і Сава. Та дивилися не на них. Щось інше привернуло увагу, і Чечель повернувся першим, відчувши когось за спиною.

Олеся.

Вона вийшла з дверей боса, в самій білій полотняній сорочці.

Розплетені коси лежали на плечах, та не складені, не зачесані — сплутані, мов жмуток річкових водоростей.

Очі палали.

— Ну? — тихо запитала, та враз піднесла голос: — Ну? Ви хотіли відьму? Ви по відьму прийшли? До відьми? Я тут! Хто! Хто підійде перший?!

Не ясно, що Платона лякало більше. Збуджений, шалений натовп, готовий розтерзати всякого, хто заважає, — чи Олеся. Прекрасна й водночас небезпечна, з вигляду божевільна, так само здатна багато на що.

— Панночко... — Прикажчик спробував узяти її за лікоть, та вона вдарила по руці.

— Геть від мене! Всі геть! Чи, може, бажаєте пізнати гнів справжньої відьми? По це прийшли! Хто хоче? Ти?

Указівний палець націлився на Гриця.

— Свят-свят-свят! — Він широко перехрестився. — Отче наш, сущий на небесах, хай святиться ім’я Твоє, хай прийде...

— ВІДЬМА! — перервав молитву несамовитий жіночий вереск.

Його миттю підхопили, і натовп, який щойно налякав усіх довкола, сам перетворився на один великий клубок переляку. Задні відступали, передні тиснули на них, намагаючись не дивитися на Олесю. Вона ж, сильно кульгаючи, посунула на селян, виставивши вперед руки. Це прискорило втечу — не змовляючись, незвані гості кинулися назад, до возів. Хтось кидав на ходу зброю, та більшість не випускала, явно намірившись уже не нападати, а захищатися.

Шимчиха не намагалася стримати своє військо.

Вона немов зникла, розчинилася в сірих щільних сутінках.

І щойно вози почали розвертатися, аби кинутись навтікача, Олеся опустила руки.

Поточилася.

Якби Сава не відкинув рушницю й не підхопив вчасно — впала б навзнак.