Вигнанець і навчена відьма

Розділ 24 Фото на добру пам’ять

Полтава, Дальні Павленки

ам краще піти звідси.

— Я знав його, Маріє Климівно. Прийшов висловити співчуття.

— Найкращий спосіб — залишити наш дім. І забути сюди дорогу.

Пов’язку з пораненої руки Чечель зняв уранці. Звик до неї, тож не міг поки позбавитися відчуття — бинт іще стискає зап’ясток.

На похорон прийшло небагато народу, хоч Платон чекав побачити значно більше. У Полтаві небіжчика знали, принаймні так виглядало. І сам Кругляк за життя подавав себе дуже важливою для міського життя персоною, здатною на щось впливати. Міський цвинтар став місцем прощання не тільки з людиною, нагло, силоміць забраною з життя, але також із ілюзіями, якими вона жила. З присутніх Чечель впізнав лише редактора Іваненка, якого бачив на прийомі, та й він не поїхав на поминки. Кинув жменю землі в могилу, на тому свій громадянський та людський обов’язок вважав виконаним.

Іншу публіку здебільшого складали, за Платоновим припущенням, родичі Кругляків, близькі знайомі, сусіди. Менших на кладовище не взяли, та поруч із вдовою і старшою донькою стояв юнак у чорному костюмі, при краватці, із зачесаним догори каштановим волоссям, змащеним для міцності бриліантином. Чечель тримався далі від усіх, маючи всі підстави почуватися зайвим тут. Та навіть зі свого місця міг побачити схожість між ним та покійним. Хіба що батько був невисоким, кругленьким, а син Олександр — на зріст середній. І назвати його можна чи струнким, чи кощавим, залежно хто як оцінює. Хлопець майже весь час тримав матір під лікоть, пускаючи тільки коли треба було підходити до домовини та виконувати інші прощальні ритуали.

Був ще невеличкий гурт, точніше — гурток із чотирьох чоловіків різного віку, вбраних, як звичайні міщани. Вони так само, як Платон, намагалися триматись на відстані, хоч і ловили на собі час від часу косі підозрілі погляди. Говорили про щось дуже тихо, двоє курили, і, коли народ повільно почав розходитися, а копачі — взялися за лопати, четвірка підійшла до могили. Кожен загріб по жмені землі, кинув на кришку труни, після чого компанія дружно, мов за командою, розвернулася й подалася геть.

Чечель з висоти власного досвіду визначив: чоловіки хто завгодно, але не поліцейські агенти. Хоча б тому, що шпигам службова інструкція не дозволяє отак явно триматися купи, ще й окремо від інших, привертаючи небажану увагу. Найімовірніше, вирішив Платон, це представники тутешньої полтавської фронди, до якої числив себе Кругляк. Вочевидь вони вважалися в колі втаємничених тією самою небажаною, шкідливою для репутації, політично небезпечною компанією, від якої небіжчика напевне закликали триматися чимдалі. І особи, що разом із ним потрапили під негласний нагляд поліції, знали вони про те чи ні.

Платон пішов за ними — не для стеження, просто не бачив потреби лишатися на цвинтарі. Четвірка взяла одного з візників, котрі чекали неподалік, і подалася в напрямку, протилежному жалобній процесії. Чечель до останнього вагався, вертатися самітником до готелю, де два дні тому оселився у звичайному, не люксовому номері чи набратися сміливості й рушити за всіма. Вибравши останнє, гукнув візника й звелів їхати за іншими.

Поминки зібрали більше бажаючих, підтягнулися сусіди. За традицією дверей не зачиняли. Тож ніхто не перешкоджав зайти у двір і пройти в садок, де поминальний обід накрили просто неба. Платон ще не знав, як поведеться далі. Поява перед ним удови, скорботної й суворої водночас, не лишила варіантів дії.

— Маріє Климівно, — тихо й швидко заговорив Чечель. — Я глибоко сумую й шокований не менше від вашого. Це велике горе і непоправна втрата. Але ви навряд чи знаєте, що вранці того лиховісного дня Панас Пилипович хотів зустрітися зі мною. Навіть вибрався заради того до Василівки, намірившись їхати далі, до маєтку Соколовських...

— Ви не маєте честі, совісті, зеленого поняття про такт, — різко перервала вдова. — Ввірвалися до нас у такий момент, ще й намагаєтеся морочити своїми дурницями. Вам мало того, що вже накоїли?

— Помилуйте, я нічого не накоїв.

— Справді? — Очі жінки блиснули, і то були не сльози, а гнів. — Вас привели до Полтави якісь свої справи. Зовсім далекі від того, чим переймався мій покійний чоловік. Аж раптом дізнався про вас — і загорівся. Відтоді, як уперше приїхали до нас, тільки й чула від Панаса Пилиповича згадки всує про вашу персону. А бути біля вас небезпечно, він сам казав мені, визнавав, навіть пишався таким знайомством. Ось, маєте, догрався.

— Невже ви справді вважаєте, що Панас Пилипович загинув через мене? Як не помиляюся, поліцейська версія — пограбування. Зник гаманець, невідомо, з якою сумою, золотий годинник. Інший би сказав: за таке не вбивають, просто забирають погрозами. Та всякі нападники трапляються. Раптом жертва кричала, навіть опиралася...

— Ви ще й про таке хочете говорити? — Обличчя Марії Климівни перетворилося на білу маску. — Панас ніколи не ходив у тій місцевості, де його знайшли. Так, зранку він кудись завіявся. Я звикла, він же в нас був perpetuum mobile, вічний двигун. Потім примчав, утаємничений, загадковий. Нічого не пояснив, навіть не пообідав, а це не схоже на нього. Сказав лише: Платон Якович мене оцінить. Знову побіг кудись. І ці слова — останні, почуті від нього. Пане Чечель, — вона повільно посунула на нього, — невже цього не досить? Панас захопився чимось, що може бути цікаво вам. — Палець тицьнув його в груди. — Він поводився не так, як завжди. Часом встрявав у неприємності, але викручувався, все ж мав якісь знайомства, зв’язки, підтримку. Те, що сталося, трапилося через вас. Згодна, не за вашої прямої участі. Але — через вас.

Чечелю перехопило подих, він швидко опанував себе.

— Маріє Климівно, щойно ви підтвердили — я правий. Не вірю у випадковості. Якби ми зустрілися того дня, може, трагедії вдалося б уникнути. Прошу, давайте поговоримо.

— Якщо ви просто зараз підете звідси, вдасться уникнути скандалу на поминках, — твердо мовила вдова. — Без того змусили проти моєї волі наговорити більше, ніж вам належить знати.

— Мамо?

Обоє, не змовляючись, повернулися на голос.

— Що відбувається? — Як підійшов Сашко, жоден із них у запалі суперечки не помітив.

— Я прошу цього добродія піти, — видушила Марія Климівна.

— Дозвольте мені все владнати. — Тембр голосу м’який, та говорив хлопець твердо.

— Не дай йому заморочити себе. З нього станеться.

— Мамо, на вас справді чекають.

Удова озирнулася, кинула погляд на зібрання, зітхнула.

— Сподіваюсь, ви мене почули. І не станете зловживати.

Не змовлялися, залишили поминки, пішли в дім.

— Зла на матінку не тримайте, — заговорив Сашко першим. — Для нас усіх це все досі за межами реального. До всього довелося тягнути з похованням, чекали на мене.

— Ви були десь на Донбасі.

— Так, під Юзівкою.

— Тато казав — брали уроки японської мудрості в китайця.

— Радше, східної мудрості, — поправив хлопець. — Де поговоримо?

Чечель не бачив іншого варіанта.

— Можна в кабінеті? Виглядає, Панасу Пилиповичу найкраще думалося й велося саме там. Я мало знав його. А здається, наче все своє доросле життя.

Олександр пропустив Платона вперед, причинив за собою двері.

Тут нічого не змінилося, але Чечелю одразу здалося — ступив у лунку порожнечу. Побачив усе на своїх місцях, там, де поклав чи поставив Кругляк. Бракувало єдиного: господаря.

— З вашого дозволу. — Сашко вмостився на батьківське місце за столом.

— Коли так, дозвольте й ви мені дещо. Панас Пилипович тримав тут, у секретному місці, потаємну посудину.

Хлопець здивовано скинув брови. Платон, не кажучи більше нічого, нахилився до тумби, сіпнув дверцята. Зачинено, та Олександр умить знайшов ключик.

— На видному місці. А я ламав голову, що відчиняє.

Чечель кивнув, упорався з замком, зазирнув. Солдатська фляга була на місці, усередині бовталося. За Платоновою прикидкою, не менше від половини. Скрутивши кришечку, понюхав, простягнув Сашкові.

— Панас Пилипович напевне образиться, якщо ми не пом’янемо його отак.

— Знаючи тата — згоден. Він хотів би цього. Келишки...

— Царство небесне, земля пухом.

Чечель приклався до алюмінієвого горлечка, ковтнув, обпікши горло. Закашлявся, передав флягу хлопцеві. Той не квапився брати.

— Східна мудрість не дозволяє?

— Чому? Я просто не прихильник. — Сашко повів плечима. — Можу, але задоволення не маю. Несмачно. Хіба трошки японського саке, але виключно як частину культури, не більше. За царство небесне.

Він теж хильнув, поклав флягу біля себе. Чечель тим часом умостився у кріслі навпроти, як минулі рази.

— Ви не повинні ображатися на матінку.

— Господь з вами, Олександре Панасовичу! Чудово її розумію. Прикро, що моя поява засмутила її додатково, їй... вам усім без того непросто зараз.

— Мабуть, — мовив Сашко. — Не те щоб я не сумував. Хоч те, що скажу, може здатися незвичним, навіть черствим, далеким від пристойності. Але японці, та й загалом азійці, до смерті ставляться інакше.

— Інакше? Хіба можна якось інакше?

— Не тільки можна. Я б навіть сказав — треба. Ми, слов’яни, надто накручуємо себе. А для того ж японця смерть — лише природний перехід із одного стану в інший. Переродження, як хочете. Відродження в іншій іпостасі.

— Ваш батько помер не своєю смертю, — нагадав Чечель.

— Що це міняє? Його вбили. Вчинив так зовсім не друг. Отже, тато зустрівся сам на сам із ворогом. І загинув у нерівному бою. Я зі своєї дзвіниці, спираючись на власний багаж знань, трактую саме так. Підозрюю, батько загинув із честю. Це не огидно, не ганьба. Сумувати не варто, краще славити полеглого воїна.

— Цікаво, — протягнув Платон. — Чесно, ніколи б не додумався розглядати вбивство пана Кругляка під таким кутом. І знаєте, згоден. Особливо після почутого від Марії Климівни.

— Цікаве щось?

— Олександре Панасовичу. — Хлопець був молодшим за нього менш ніж на десять років, та Чечель усе ж не хотів панібратства. — Я нині проводжав вашого тата в останню путь з переконанням: його вбили навмисне. Не знаю мотиву. Не знаю жодної подробиці. У місцевих газетах деталей слідства не друкували. Місця злочину не оглядав. Тим не менше я поліцейський. Був ним, принаймні.

— Знаю. Платоне Яковичу, ми з татом листувалися. Він мав талант до письма, не забереш. Знайомство з вами одразу описав у всіх фарбах, тільки яскравих. Лист був лише один, більше не встиг. Та, здається, я знаю вас, мов далекого родича. З тих, кого бачиш нечасто. Хіба на похоронах.

— Я тепер теж наче втратив рідню, — з сумом промовив Чечель.

— А ще — вірю вашій чуйці.

— Тобто?

— Готовий прийняти — батька вбили не просто так. Хоч відсутність очевидного, як кажете, мотиву й залишає правдивою думку про випадкового грабіжника-душогуба. Тато опинився не в той час і не в тому місці, кажуть отак.

— Згоден. Але мова не про місце, де знайшли тіло. І не час доби, коли він там опинився. Панас Пилипович, іще вам скажу, хотів того дня зустрітися зі мною. Щось зашкодило, написав дивну записку. Вона при мені, та ви з неї нічого не зрозумієте. А мені ясно одне: є речі, про які небіжчик не хотів писати, бо лист потрапить у треті руки. Тільки особисто, тет-а-тет. Не встиг. Ваша матінка підтвердила його намір донести щось важливе саме до моїх вух.

— Гаразд. Я зможу чимось допомогти?

— Поки не знаю, мосьпане.

— Дайте слово: як виникне потреба, мені скажете першому.

— По руках.

Платон простягнув правицю.

Сашко коротко й міцно стиснув.

Чечель зиркнув на флягу, навіть торкнувся її.

Раптом завмер.

Увесь час перед очима стояла карта Полтавської губернії. Частину Олександр затуляв головою, та стовпом не сидів, іноді відкриваючи той клапоть, що позад нього. Дурня, та Чечелю щоразу муляло.

Око чіпляло щось, чого не бачив у ті рази, коли сидів на цьому самому місці.

Клята — а може, рятівна, корисна звичка помічати дивні деталі, яких не було раніше.

Зараз, коли хлопець подався вперед і відкрив шматок карти за собою, Платон нарешті зміг розгледіти зображення повністю.

Може, це нічого не означає...

Чечель пружно підвівся. Обійшов стіл, наблизився до стіни, нахилився майже впритул. Тицьнув у накреслені олівцем паралельні прямі, заштриховані в одному місці. Далі палець перемістився праворуч.

Такі самі лінії.

Намальовані жирніше, грифель сильніше тиснули.

І три знаки оклику поруч.

— Що це?

— Не знаю. У кабінеті тато хазяйнував, його королівство. Що робив тут, нікому не звітував, не пояснював. Я взагалі давно не був удома.

— Але ж карта не щойно почеплена.

— Раніше була, — погодився Олександр.

— Теж розмальована?

— Не звертав уваги.

Три знаки оклику.

Чечель відступив на кілька кроків назад.

— Хто б подумав. Ви запропонували допомогу — і одразу вона знадобилася. Хочу попросити про послугу. Вона здивує вас. Але дозвольте не пояснювати. Або так, або — ні.

Пелехатий парубійко в окулярах здавався збентеженим.

Це був той самий, хто фотографував біля «даймлера» свою родичку Наталку — покоївку з «Континенталя», де Платон оселився знову. Чечель сам знайшов його в ательє Фріденталя, де той служив асистентом. Показав купюру, найняв, і фотограф спершу радо погодився, адже не за кожен знімок малознайома особа готова платити аж п’ять рублів. Та коли його під вечір привезли в будинок Кругляків, першим бажанням було повернути гроші і стрімголов забиратися геть. Бо відчув — його втягують у якесь дивне, чуже, малоприємне дійство.

Ані фотографу, ані тому, хто його привів, тут не зраділи.

— Сашо, що відбувається? — запитала сестра, заступивши незваним гостям шлях усередину. — Ці люди кажуть — ти покликав, ти дозволив.

— Машо, все гаразд. — Брат поклав їй руку на плече, м’яко відсторонив, даючи прибулим дорогу. — Вони зроблять, що треба, і підуть.

— Ти зовсім тю-тю? — Марія постукала себе зігнутим пальцем по лобі. — Матінці після всього зовсім погано. Її насилу приспали. Краплі не діяли, лікар змушений був зробити укол, а з її серцем... — Вона штовхнула Олександра в груди. — Матінка дала тобі зрозуміти своє... наше ставлення до пана Чечеля.

— Платон Якович не має жодного стосунку до татової загибелі.

— Можливо. Але матінці боляче бачити саме його. Тим більше — в нас удома, де щойно, Сашо, щойно поминали твого батька! — Дівчина піднесла голос. — А пан Чечель, якого просили піти, має нахабство не просто повертатися, ще й притяг із собою невідомо кого! З фотоапаратом!

Олександр приклав палець до губ.

— Тс-с-с. Сама не хочеш матінку розбуркати. Вони зроблять, що треба, і ніколи більше сюди не повернуться.

— Панові Чечелю нічого не треба робити в нашому домі. — Голос стишила, та говорила твердо.

Фотограф крутив головою, явно намірившись дати драла.

— Чекайте. — Платон виступив наперед. — Маріє Панасівно, я жодним чином не хочу образити вас чи вашу родину. Тим більше — у такий сумний, скорботний день. Я попросив вашого брата про послугу. Вона здається дивною й дуже дрібна. Мені хотілося б мати щось на пам’ять про Панаса Пилиповича. Знайомство з ним справило на мене сильне враження, а я, мосьпані, людина цинічна. Як усі поліцейські, навіть колишні. Брати нічого звідси не маю права. Вихід — попросити фото робочого кабінету вашого тата. Ось чому я привів майстра. — Він кивнув на пелехатого.

Марія зиркнула на Чечеля, мов на хворого. Такий самий погляд кинула на Олександра.

— Люди добрі, ви при своєму розумі?

— Машо... — Брат знову поклав їй руку на плече. — Не бачу в тому нічого образливого для татусевої пам’яті. У Платона Яковича склалося своє враження від знайомства й спілкування з ним. Багато часу то не забере.

Дівчина вочевидь хотіла знайти ще якісь обурені слова. Та враз махнула рукою, протягнула втомлено:

— Робіть, що хочете. Тільки швидко. І, Сашо, більше не приводь до нас пана колишнього поліцейського.

Вона пішла у кімнату до менших, щільно причинила за собою двері, відділившись від зовнішнього світу, лишившись із дітьми та горем.

— Дякую. — Чечель потиснув хлопцеві руку.

— Ви обіцяли потім усе пояснити, — нагадав Олександр.

— Я обіцяв вам навіть більше — знатимете першим усе, про що дізнаюсь я.

У кабінеті Платон дав пелехатому вказівку. Якщо той здивувався — не виказав себе нічим. Заховався під чорну шмату, вставив пластину, налаштував апарат, навів фокус на потрібну ділянку карти.

— Пташка вилетить, — сказав невідомо до кого.

Спалахнув магній.

Рука зняла кришку з об’єктива, зробила коло, поставила назад.

— Усе? — перепитав.

— Чудово, — кивнув Платон.

Фотографію отримав за кілька годин.

Могло почекати, все одно вечоріло й до ранку навряд пощастить просунутися далі. Але Чечель затявся, навіть доплатив фотографові за швидкість. Пелехатий уже заспокоївся, навіть запитав, чи не треба панові зняти щось іще. Чечель відповів обтічно, аби не розчаровувати фотографа. Тільки попросив не ляпати язиком, на що той щиро здивувався: тю, а кого така історія зацікавить. Його вже кілька разів просили фотографувати небіжчиків у трунах, для сімейних альбомів, тож забаганка з якоюсь там картою Полтавської губернії навряд здивує чи є оригінальною.

На тому розійшлися.

Спав Платон погано, крутився й пошкодував, що не замовив у номер коньяку.

Насилу дочекався ранку, розпитав у знайомої покоївки дорогу до будинку, де розташувалися «Полтавські відомості».

Редактора Іваненка довелося чекати з півгодини.

Побачивши Чечеля, той не виявив особливої радості, та все ж ввічливо запросив до кабінету.

— Невгамовний ви, — промовив. — Давно б уже поїхали. А вам у Полтаві медом намазано.

— Еге, медом. Соколівським, — вирвалося в Платона.

— До чого тут? — Редактор глянув підозріло. — Б’юся об заклад, ви щось задумали. І навряд приємне, знову гармидер почнеться. Ми до спокою звикли, пане Чечель.

— Не маю наміру його порушувати. — Платон витягнув із кишені фотокартку. — Дмитре Олексійовичу, у мене в місті мало знайомих газетярів. А ваша компетентність поза сумнівом. Напевне знаєте чи бодай зрозумієте, що тут до чого.

Іваненко взяв картку обережно, наче боявся обпектися.

Глянув на Чечеля.

Потім підніс зображення ближче до очей. Наморщив лоба, зсунув брови, віддаючись процесу думання. Нарешті зморшки розпрямилися, брови сіпнулися догори.

— Не одразу, але дотумкав. Дуже просто все.

— Для вас?

— Не для вас — так точно! — Редактор реготнув. — Місцеві, котрі втаємничені в прожекти державного значення, усе знають і розкажуть.

— Я гість.

— Залізниця.

До Чечеля дійшло не одразу.

А щойно дійшло — осяяло миттю. Про всяк випадок, аби переконатися в правильності здогаду, перепитав:

— Залізниця? Там, де намальовано позначки, вона будується?

— У планах, — підтвердив Іваненко, повертаючи фотокартку.

Чечель взяв, заховав назад у кишеню.

Думки літали далеко.

Нарешті він мав при собі мотив убивства Олесі Соколовської.