Вигнанець і навчена відьма

Розділ 7 Історія, старіша за світ

кщо господар був подібний до Івана Никифоровича, то чоловік, який довго тряс Платонову руку, нагадав йому Івана Івановича.

Високий, вищий від Кругляка на голову. Радше худорлявий, аніж худий. Виразні очі, колір яких, як встиг відзначити Чечель, мав дивовижну властивість мінятися із коричневого на темно-зелений, хоча то міг бути лише оптичний ефект. Підборіддя гостре, видовжене, і форма рота відповідна — віддалено нагадувала латинську літеру V. Старанно поголений, під носом — щіточка доглянутих вусів, не пишних, але й не надто тонких. Світлі штани і черевики встигли припасти пилом, з чого Платон дійшов не аж такого складного висновку: їхав чоловік у бричці битим шляхом і поспішав, бо кінські копита й колеса екіпажа збивали порох.

— Дундукевич, Ілько Михайлович, — назвався він. — Безмежно радий бачити таку знамениту особу, Платоне Яковичу. Вас нам сам Бог, як кажуть, послав.

— Я це вже чув сьогодні. — Чечель ковзнув поглядом по Кругляку. — Зізнаюся, не дуже затишно, коли тебе щиро вважають Божим посланцем.

— Чому? — Брови Дундукевича стрибнули вгору.

— Бо зазвичай після такого чекають дива. Я, панове, воду на вино не перетворюю, золота з гною теж не роблю. Не знаю, що ви, Панасе Пилиповичу, про мене наговорили з вашим газетярським талантом. Але, боюся, ви дарма дали надію людині. Та й самі марно надієтеся.

— Ми ще не почали розмову, а ви вже задкуєте, — добродушно всміхнувся Кругляк, взяв обох гостей за плечі, легенько підштовхнув. — Гайда, бо вже накрили!

У центрі столу вже стояв великий глиняний опішнянський полумисок зі свіжим червоним холодником. До нього поставили свіжі книші. Помішавши холодник ополоником, Марія Климівна глянула на чоловіка й мовила, водночас припрошуючи і дорікаючи:

— Не знаю, як Ілько Михайлович, а тобі, Панасе Пилиповичу, трохи квасного й холодного не завадить. Бо вчора, шановний, ти трохи перестарався. Навіть не трохи.

— Нам із Платоном Яковичем...

— За себе відповідай, — м’яко, але впевнено перервала Марія Климівна. — Коли вже гості в хаті, то частуй.

— Нема тобі ціни!

Кругляк швидко схопив карафку, яка вже встигла трохи нагрітися, хоча й стояла в тіні вишневих гілок, налив по черзі в кожну з чотирьох чарок.

Випили за знайомство.

Чечель одразу жадібно взявся до холодника. Випите в кабінеті вже повернуло його на грішну землю остаточно. Та зараз, змегеливши половину порції, зрозумів: саме цього йому бракувало зранку. Господиня перший раз випила до денця, далі лиш делікатно пригублювала. По третій вибачилася, лишила чоловіків, та ненадовго: повернулася з тацею, від якої линули, на думку Платона, божественні пахощі.

— Судачок по-польськи, — підморгнув господар. — Каюсь, сам не ловив. Є тут один завзятий, купуємо вилов. Замовив ще вчора, спеціально для вас, Платоне Яковичу.

Судака подали з молодою картоплею, щедро посиланою свіженьким кропом. Знову налили, і тепер Марія Климівна чемно відмовилася, та докір у погляді на чоловіка лишився. Кругляк старанно вдавав, що не зважає на настрій своєї половини.

Увесь час, поки їли, говорили про всяке різне. Зі світської бесіди Платон зрозумів: Дундукевич — начальник земських зборів Василівського повіту, де тричі на рік проходять ярмарки і є дві земські школи. Клопотів Ілько Михайлович має на хазяйстві чимало, серед них — нові, що не так давно впали на голову. Треба було виконувати розпорядження щодо осушування місцевих боліт, бо незабаром через повіт прокладатимуть залізничну колію. І взагалі, місцевість планують розвивати, ось тільки не зрозуміло, хто буде платити за роботи. Дундукевичу се вочевидь боліло, тож довго скаржився на губернське земство: воно ж, бачте, самоусунулося від процесу. Поки начальство вирішує, за чий рахунок виконувати спущені ще вищим начальством розпорядження, калитками трусять власники боліт. Звісно, поміщикам не подобається брати на себе витрати, котрі має покривати державна скарбниця, і мають на те всі законні підстави.

За якийсь час Марія Климівна підвелася, пішла й повернулася з пляшкою лікеру — його зазвичай пропонували на десерт. Але не зосталася, вибачилась і залишила товариство. Хоча Платон розумів гру: жінка робить це охоче, виконавши всі належні хазяйці обов’язки. Кругляк не стримався — зітхнув полегшено. І навіть став почуватися вільніше. Щойно дружина зникла в будинку, Кругляк відсунув тарілку, на якій лишився недоїдений шматок судака, влив усім лікеру, пригубив першим, посмакував.

— Нарешті до справ, Платоне Яковичу.

Чечель навмисне довго жував — узяв таким чином паузу.

— Не люблю, коли отак, утемну використовують, — мовив нарешті. — Уже скоро як дві години колами ходите, панове.

— Це тому, що не знаємо, як краще підійти.

— Найліпший шлях — прямий, Панасе Пилиповичу.

— І я про це, — вставив Дундукевич. — Аби не делікатні обставини, уже давно усе сказали б прямо. Тут же не знаєш, із чого почати, щоб не виглядати смішними й дурними водночас.

Випите вже дозволяло Чечелю не стежити за манерами.

— Але, панове, саме так ви зараз виглядаєте. Без образ.

— Та які образи, помилуйте! — Кругляк замахав руками. — Навпаки, ви маєте всі підстави гніватися на наше маленьке товариство. Проте халепа, у яку потрапив Ілько Михайлович проти власної волі, не має простого пояснення.

— Саме тому прошу вашої допомоги, — сказав Дундукевич. — Чи бодай поради. Звісно, маю можливості віддячити вам. Багато не обіцяю, та поміщики після неофіційних переговорів дали згоду скластися, аби сума допомогла все вирішити.

— На Бога! — Чечель різким рухом відсунув тарілку. — Досить уже крутити! Зібралися — так говорімо. Викладайте, що там за халепа така.

Чоловіки багатозначно перезирнулися. Земський начальник витер губи кутиком білої серветки, прокашлявся, мовби готувався виступати перед поважним зібранням.

— Нарешті. Почнімо, як то кажуть, спочатку. Василівка наша — повітовий центр і разом із тим село. Не велике, але й не маленьке. Ніби недалеко від Полтави, тридцять верст, навіть менше трохи. Але як доїдеш, наче в інший світ потрапляєш. Краї в нас, Платоне Яковичу, можуть видатися похмурими. Ворскла — річка так звивається, від того — плавні, мов ліси густі, навіть місцеві часом блукають. А ще — стариці й болота.

— Про болота чув, — зауважив Платон.

— Не про них мова. Хоча, може, й про них. Народ багато років між боліт живе. Як то кажуть, поколіннями. Звідси характер, не завжди привітний через забобони. То вже спосіб життя. Іноді думаєш: ну скільки ж можна, двадцяте століття на дворі, онуки й правнуки їхні до третього тисячоліття доживуть, якщо кінця світу не буде... А! — Дундукевич сумно махнув рукою. — Словом, є в моєму повіті два села, болотом розділені. Маньківка ближче, Соколівка — далі, за болотами. Вважайте — у більшій глушині. Але й там люди живуть, іще й господарства мають. У Маньківці худобу тримають. Соколівка свою славу має — мед. Тамтешній поміщик, Степан Соколовський, Царство Небесне, диваком був... прости, Господи. — Дундукевич перехрестився. — Затявся розводити в себе на господарстві різні рослини екзотичні. Вкидав грубі гроші в саджанці та насіння, сам їздив усюди, особисто привозив.

— То все мед, — вставив Кругляк.

Не розуміючи, для чого треба це слухати і як слід реагувати, Чечель просто кивнув.

— Еге, — підтвердив Дундукевич. — Мав пан Соколовський задум. Бджоли літають над тією квітучою екзотикою, сотають пилок. Мед матиме від усього того ні на що не схожий смак. Значить, такого меду, як у Соколівці, по всьому повіті — де повіті, у всій губернії не буде! А ще заповзявся висаджувати дерева фруктові, з яких можна збирати два врожаї. Чи то вичитав десь, чи сам бачив. — Земський начальник махнув рукою. — До того веду, що нічого з того не вийшло.

— Медалі, — знову вкрутив Кругляк.

— Хіба, — згодився Дундукевич. — Покійний Степан Юхимович марнославним уродився. Поїде зі своїми рослинами на виставку в Париж, дістане там медаль, зробить фото, привезе звідти публікацію про себе. Бере то все під скло, вішає — чистий іконостас. Тільки ж медалі не збагачують. З кліматом здебільшого не вгадував. Щось сохнуло, щось мокнуло, щось грім побивав, а від чогось бджоли роями дохнули. Селяни тамтешні вже на пана пальцями крутили, як бачили, тільки Соколовський затявся. Маєте — розорився на мріях. Серце не витримало. Поховали, лишилася на господарстві вдовиця, Степанида Іванівна, з двома доньками. Старша, Лизавета, довго в дівках не ходила. Вдало заміж вийшла, за дачника одного. У банку служить і, кажуть, подає надії. Ага, живуть вони в Києві.

— Це має значення?

— Самі побачите, Платоне Яковичу. — Земський начальник відігнав від полумиска набридливу муху. — Є ще одна донька, Олеся. За віком як старший син Панаса Пилиповича. Усе при ній, так би мовити. — Він показав руками. — Та в дівках засиділася. Причина — десь, мабуть, її покійний батько згрішив. Народилася дівка кривенькою на ліву ногу. Коротша за праву. Я, звісно, не роздивлявся, не міряв аршином. Не знаю, на скільки. Тільки ж видно, кульгає дівчина. Сумно, але ж кому така жінка треба. Хай навіть із маєтком та млином у придане, та й розумом Бог не обділив. Але, бачте, приречена жити в рідній Соколівці.

— Приречена... Ви так кажете, наче це покарання якесь.

— Знаєте, мосьпане... — Дундукевич пожував губами, мов кріль, повторив: — Знаєте, аби ж іще життя в радість. Зимою Степаниду Іванівну відспівали. На здоров’я не жалілася, та й відійшла тихо, всякому б так. — Він перехрестився. — Лягла спати й не прокинулася. Потім Лизавета лікаря поважного з Києва привезла. Оглянув небіжчицю, розрізав... — Земський начальник знову поклав хреста. — Серце, каже, не витримало. Степанида як знала. Заповіт склала на обох доньок, іще восени, й ані пари з вуст їм про те. Значить, відчувала щось, лякати не хотіла.

— А смерть поміщиці має значення? Якщо ні, якщо нема підозр у природній смерті — не варіть, будь ласка, воду. — Неспішна провінційна бесіда в тихому садку починала дратувати і втомлювати Чечеля.

— Ніхто стару Соколовську не вбивав. Хоча... не така вже вона й стара. Тільки п’ятий десяток розміняла. Лизаветі, старшій, батьківського маєтку не треба. Навіть хотіла Олесю до себе забрати, а Соколівку продати, за скільки дадуть, не торгуючись. Так кривенька вперлася. Дбатиму, каже, про спадок, сама собі буду там господиня.

— Зрозуміло, — втрутився Кругляк, потягнувшись при тому до карафки. — Незатишно їй такій ані в Києві, ані навіть у Полтаві. Хто вона там? Сирітка-калічка, яку всім довкола шкода. А тут — сама по собі.

Наповнивши тим часом чарки, взяв свою, гойднув, припрошуючи товариство. Платон почаркувався машинально. Випите повернуло до тями й, відверто кажучи, дозволяло слухати просторікування нових знайомих. Проте не давало змоги вхопити суть, що чим далі, тим більше накручувало. Чечель чувся так, ніби його запросили вислуховувати місцеві плітки, позбавлені глузду. Від того брали позіхи, і не стримався.

Співрозмовники на неввічливий жест не зважили.

— Попервах у молодої барині все добре велося, — вів далі Дундукевич. — Там завдяки прикажчику[30], Савці Писаренку, господарство тримається. Йому старі Соколовські довіряли і їхні батьки. Ті Писаренки біля хазяїв здавна тримаються. Як дістали село сто років тому, так і не міняють прикажчиків.

Платон голосно зітхнув.

— Потерпіть іще трохи. — У голосі Дундукевича бринькнули нотки мольби. — Докладно, по поличках усе розкладаю, аби потім для вас найкраще склалося й менше було запитань.

— У мене запитань мало. Власне, одне: для чого мені слухати історію поміщиків Соколовських?

— Бо кривенька Олеся все ж закрутила з кавалером! — випалив земський.

— Радий за неї. А казали — сама лишиться.

— З того, Платоне Яковичу, все й почалося! Уся біда наша!

— Ваша?

— Маньківки ж! Найближчого села по сусідству! Послухайте, зовсім небагато лишилося.

— Хіба маю вибір...

Чечель відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на грудях, демонструючи янгольське терпіння. Кругляк кахикнув. Дундукевич укотре пожував губами.

— У Маньківці є непогана економія[31] поміщиків Недільських. Не аж така зразкова, як у Диканьці чи, скажімо, Жуках. Але й про Недільських «Хуторянин»[32] не раз писав. Розводять вони там на фермах коней англійських, напівкровних. Худобу рогату, овець, переважно волоської породи. Сірі воли з Плавунів на ярмарках цінуються. Словом, знаменита економія, мови нема. Але ж прогрес на носі, його навіть у Маньківці не заперечиш. Тож послав старий Недільський свого сина Микиту вчитися на інженера залізниць. Тим більше в наших краях колії чим далі, тим більше кладуть. Микита ж іще той лобуряка. Не знаю, як там його наука, але як навідується додому — гуляє славно. І якось кинув своїм бешкетним оком на сусідку Олесю. Вона ж, ось побачите, собою гарна, лиш кривенька.

— Я зрозумів про її ваду. Коли вже до суті справи?

— Там ми вже там, Платоне Яковичу! Сеча Микитці Недільському в макітру вдарила, не інакше. Для чого морочив дівку, чорти його знають. У травні все почалося, їх разом бачили за дуже, скажімо так, пікантних обставин. Тоді ж усе й скінчилося. Мало йому гратися: уже на початку червня Плавуни загули, бо панич оголосив — ладнає весілля, якась наречена з пишним посагом.

— Олеся Соколовська, молода поміщиця, відчула себе спокушеною й покинутою. — Платон розплів руки, погладив долонею голений череп. — Історія старіша, мабуть, за створення світу.

— Чекайте! — Очі Дундукевича блиснули, він заговорив швидше. — Аби знав Микитка, куди залазить, сто разів би подумав. Та куди — Микитка! Старий Недільський так само подумати не міг, у що бешкет нащадка виллється. Рік і без того почався для села недобре. Квітень, якщо пам’ятаєте, сухим видався як для звичної весни. Родило погано, та все одно може бути. Аби літом трошки припекло, якось би розгулялося. Самі бачите: дощить уже від початку липня.

— Не знаю аж таких подробиць про погодні умови. — Платон намагався триматися чемно, хоч це вдавалося дедалі важче. — Коли я прибув до Полтави чотири дні тому, у середу, сонце пекло. Зараз ніби так само не холодно.

— То в місті! — вигукнув Дундукевич. — Хіба ми не цікавимося, де і як? Сам особисто телеграми відбивав по інших земствах! Усюди терпимо, хоч і нарікають. Лиш у нашому повіті — як не дощ, то вогко! Болота навкруг, згоден! Тільки ж такої біди не пам’ятаю раніше, аби пшениця лягала, бур’яном заплутана! А сіно в копицях пріло! Яблука не родять, абрикоси, груші! То все Олеся!

— Що — Олеся?

— Кривенька качечка наша образу не проковтнула. І знайшла спосіб помститися. Наслала дощі на наші краї. А на худобу Недільських — моровицю. Аби ж тільки на панську економію. Все село тепер платить за її рахунками.

— Все одно нічого не розумію.

— Чого там розуміти: відьма вона!

Отак.