Вигнанець і навчена відьма

Розділ 17 Таємниця Прокопихи

утір оточували болота.

Не щільно, широким неправильним півколом, що нагадувало величезну підкову. Якщо її уявити, то хата під солом’яною стріхою стояла майже в самісінькому центрі півкола. Дороги туди не проклали, лиш стежка широка тягнулася до лісу, пірнала між дерев, де звужувалася, немов хтось навмисне стискав її з обох боків. Тут навіть серед білого дня було темнувато, такі собі вічні сутінки. Ближче до галявини, де стояв хутір, стежина знову давалася вшир і виводила до благенького тину.

І одразу налітали комарі.

Адже болото починалося менш ніж за версту за хутором. Якщо взяти ліворуч або праворуч, доведеться чухрати з півгодини. Та все одно далеко не зайдеш, ґрунт під ногами почне м’якшати, потім — ноги вгрузати, підошви чобіт чавитимуть воду, і необережна людина незабаром провалиться у твань по коліна. Ногу ще можна врятувати, звільнити з полону, і як не лякатися, зберігати спокій, триматися розважливо — знайдеться безпечний шлях відходу. Проте часто-густо людина, котра забрідає сюди вперше, лякається, панікує, сахається вбік — і провалюється вже вище коліна, тепер одразу обома ногами. Вибратися самому вдається не завжди й не кожному.

Так розповів Сава Писаренко, пояснюючи й малюючи Чечелю дорогу до хутора Прокопихи. По Олесиній загибелі, а надто — після похорону велетень закреслив для себе все лихе, що мав до Платона. Ще до розмови з Лизаветою ставився до нього тепліше. Як почув по секрету, що Чечель шукатиме вбивцю обожнюваної прикажчиком панночки, не стримався — обійняв нового товариша до хрускоту в кістках. А потім згріб за барки, підтягнув упритул до лиця й вимагав обіцянки: віддати душогуба йому найперше, хай би навіть від того небо впало на землю. Чечель дуже хотів дати Писаренкові таке слово — та звик бути чесним із тими, хто став на його бік. Тож вичавив: постарається, але нічого обіцяти не може.

«Даймлер» уже їздив. Та Платон справедливо розсудив — автомобіль туди не пройде, матиме з ним нову мороку. Взяв коляску, Сава звелів запрягати гостеві на першу ж вимогу. Він же видав Чечелю стару брезентову куртку, штани з цупкої «чортової» тканини, мисливські болотяні чоботи з високими халявами. Трохи подумавши, Платон усе ж прихопив револьвер.

Ніхто не зустрічав, ніхто не вийшов до прибулого з хати.

Кінь голосно пирхнув, мотнув головою, ганяючи гривою комарів та величезних ґедзів, що враз налетіли на легку здобич. Чечель убив кількох у себе на щоках, потім зрозумів — краще змиритися, інакше так і лишиться на місці лупити прикрих комах-кровопивць. Зістрибнув із передка, пройшов до хвіртки, сіпнув.

Не замкнено. Хоч є й засув, і клямка.

— Агов, є хто вдома? — запитав голосно.

У відповідь — тиша. Навіть кізочка, що вільно скубла травичку в дальньому куті двору, не глянула на нього. Гукнувши ще раз і вважаючи обов’язок чемного візитера виконаним, Платон зайшов у двір, причинивши хвіртку.

Постояв, роздивився довкола.

Крита посірілою від часу соломою хата зовсім не нагадувала будиночок на курячих ніжках. Кури тут були, кілька чубарок статечно вийшли назустріч із-за рогу, подріботіли повз, до невеличкого дерев’яного сарайчика. За ними поважно виступив півень, і саме він, хазяїн курника, перший серед тутешніх мешканців, звернув на прибульця бодай якусь увагу. Змірявши Платона знизу вгору поглядом маленьких очиць, півень витягнув прикрашену червоним гребнем голову, хлопнув крилами, двічі кукурікнув.

— Здоров, — усміхнувся Чечель. — А баба ваша де?

Півень пихато викотив уперед груди, солдатським кроком рушив далі за курми, остаточно втративши до Платона інтерес.

У протилежному від сарая куті двору стояла криниця з журавлем. На цямрині прилаштувалося відро, поруч Чечель побачив бляшаний кухоль. Дотепер спрага не мучила, та раптом дуже захотілося пити. Пройшовши до колодязя, Чечель зазирнув у цебро. Повне трохи більш як на половину. Вода виявилася прозорою, навіть пахнула криничною чистотою, і Платон відкинув побоювання, що тут, поруч із болотами, вона може відгонити мулом і взагалі труїти. Черпнувши кухлем, жадібно випив. Потім пішов до хати.

Задля пристойності постукав спершу в вікно, що сягало нижнім краєм до самої призьби. Потім — у двері, з вигляду важкі, грубо зроблені, міцні. Відповіді не дочекався, штовхнув їх, прочиняючи. Ступив через поріг.

Запахи, які враз огорнули, витягнули з пам’яті давно забуте гімназійне дитинство в селі під Ніжином. Усередині густо, немов у грудці свіжого тіста, замішалися різні пахощі. Земляної долівки, притрушеної шаром соломи, ледь-ледь прілої. Печі й захололого борщу, звареного й запареного в чавунному горщику. Сухих трав, скручених пучками й розвішаних попід низенькою стелею всюди, де лиш можна було їх примостити. І ще чимось, природи чого Платон розрізнити і пояснити не міг.

За спиною раптом шаснуло.

Потім тихо загарчало.

Чечель ступив крок праворуч, рвучко розвертаючись та виймаючи револьвер.

Дуло дивилося на кудлатого собаку, що завмер у проймі дверей.

— І кого це завіяло, яким вітром?

Спершу майнуло — говорить пес жіночим голосом. Та він тільки висолопив язика й далі гарчав, не аж так голосно, навіть не загрозливо. Просто давав зрозуміти, чия тут територія.

— Я з миром прийшов, пані...

Платон запнувся, добираючи правильне звертання.

— Зви Прокопихою, так люди кличуть.

Тепер Чечель побачив хазяйку хутора — показалася на очі, стала в дверях, заступила без того млявеньке світло.

— А хто ти — знаю, — промовила.

— Звідки?

— Бачила. Ти мене не бачив, бо що тобі до таких, як я.

— Коли бачили?

— Як Леську ховали. Я ж була на цвинтарі. Трималася далі, аби цікаві не озиралися. Потім поспитала в людей, що то за один, із лисою головою.

Чечель вільною від револьвера рукою машинально торкнувся жорсткого їжачка на черепі.

— Відросте волосся, — бовкнув.

— А Леська моя не оживе, з гробу не встане. Пощо прийшов? — Прокопиха досі не назвала його на ім’я.

— Поговорити треба. Зайдете?

— Мене в мою ж хату просять. Дожилася.

Собака забіг, обнюхав Чечеля, гавкнув для порядку, подріботів до печі — там стояла для нього миска з водою.

— Вибачте, — витиснув з себе Платон, заховав зброю у велику кишеню куртки. — Я не ворог, як що. Он песик ваш мене визнав.

— Бо я так захотіла, — в тон відповіла Прокопиха. — А схочу, Ґедзь тобі горлянку вигризе.

— Собаку Ґедзем кличете?

— Ти ж не про собак прийшов балакати. Вийди, у хаті не поговориш до пуття.

Вона відступила, пропускаючи Платона вперед.

Нагнувшись, він вийшов назовні, і тепер очі змушені були звикати до денного світла.

Як призвичаїлися, Чечель нарешті роздивився хуторянку.

Її називали бабою, та радше — за сільською звичкою, ніж Прокопиха справді була старою.

Життя самітниці не робило й молодшою, але навіть із поправкою на це жінка мала менше від шістдесяти років, хоча їй було далеко за п’ятдесят. Голову щільно прикривав коричневий очіпок, краї якого туго закрутила вузлом спереду. Поверх білої домотканої сорочки з вишивкою вона вдягнула куртку сірого сукна. Нижній край довгої баєвої юпки відкривав грубі круглі носи чобіт. На призьбі хазяйка примостила плетений кошик, у якому жмутики різних трав лежали поруч із грибами: кілька підосичників з червоними шапинками, сироїжки, червоні й зелені, у куті, окремо — три великі красені мухомори.

— Присядь, нема в ногах правди. — Прокопиха забрала кошик.

Чечель вмостився. Жінка теж усілася, поклала руки на коліна.

— Кажи.

— Про Олесю спитати хочу. І не тільки.

— Кажи, — повторила Прокопиха. — Хоча й так знаю, чоловіче, пощо сюди, до моєї глушини, вибрався. Тебе і всіх вас там, — рука махнула в бік, звідки Чечель приїхав, — пече, чи справді Прокопиха навчила молоду письменну панночку чогось лихого. Робити людям, чаклувати, замовляти, клясти й різне таке.

— Думки читаєте.

— Так у тебе, чоловіче, усе на пискові намальовано. — Її рука легенько торкнулася його щоки, Чечель сахнувся, тілом не знати чому пробіг неприємний холодок. — І ніби через те в дитини хтось життя забрав.

— Бачте, все ви знаєте, — мовив Платон. — Раптом зараз скажете мені, хто вбив Олесю.

— Ти й по це теж прийшов, — зітхнула Прокопиха. — Ні, чоловіче. Доведеться шукати. Я можу глянути на тебе й назвати, чим слабуєш. Пороблене вичитаю, хворобу полікую, дитя прийму, як треба. А як треба буде — то й прокляну за недобрі слова й справи. Людей, чоловіче, читати навчилася, слава Богу. Покажи мені людину, і знатиму, добра вона чи погана. Поганій можу вказати шлях, який виведе. Багато чого можу. Багато що Богом дане мені. Та не знаю й не знатиму, хто в дитини нещасної забрав життя. Без того не радісне, але єдине, що вона в цьому світі мала.

— Красиво говорите.

— Уже як умію. — І раптом, без попередження: — Тобі, молодому, горілки б менше пити.

— Звідки...

— Звідти! — перервала Прокопиха. — Хіба брешу? Здурієш від неї колись, тоді згадаєш мене. Пізно буде. Хіба в дзеркалі себе не бачив ніколи?

— Ну... бачу. Щодня.

— Краще видивляйся. Зелений змій, чоловіче, печінку гризе. Від того колір лиця трохи міняється. Та й очі, що книжка розгорнута. Обережно з оковитою, я правду кажу. Або дам тобі травичку, запариш, пий натщесерце. Для печінки добре, всяку отруту виведе.

Чечель клацнув пальцями.

— Про мене потім поговоримо. Дякую за пораду, але — потім. Я не встиг взнати Олесю ближче. Та все ж вона чомусь довірилася мені. У розмові зізналася: так, просила вас дати їй відьомської науки... чи як воно там називається.

— А більше Леська покійна нічого тобі не сказала про себе? — Прокопиха примружилася, схилила голову набік.

З хати вибіг Ґедзь, підступив до хазяйки, почав лащитися, тручись головою об стегно. Жінка потріпала його по боку, відштовхнула від себе. Пес слухняно відійшов, розлігся на траві поруч із криницею.

— Сусідський панич, Микита Недільський, спокусив її заради забави. Коли Олеся зрозуміла це, у відчаї прийшла до вас. Думала, ви навчите, як кривднику помститися.

— То все?

— Що ще?

— Леськи вже нема. — Прокопиха говорила, дивлячись повз Чечеля, на дерева. — Ти вже бачив, як я вмію розказувати про хвороби. Їй теж сказала, щойно побачила.

— Чекайте. Олеся на щось хворіла?

— Дитя під серцем — не хвороба.

Платон спершу вклякнув на місці.

Потім — рвучко підвівся й знову завмер, мовби хто прицвяшив до землі.

— Олеся завагітніла? Від Микити?

— То була її таємниця. Від мене не приховаєш нічого. А тоді, коли прибігла, ще не знала, не розуміла. Бо почулася погано, знудило. Нікому не могла про таке говорити. Прийшла сюди, аби Прокопиха полікувала. Я й кажу їй: нема чого лікувати.

— Два місяці, — промовив Чечель радше сам до себе, ніж до жінки, враз переставши зважати на все довкола. — Олеся носила дитину два місяці. Може, трохи менше чи більше. Її вбили вагітною. Ніхто не побачив, бо в земській лікарні її не розрізали. Для чого розтин, коли нагла смерть без того очевидна?

— Не дуже тебе розумію, чоловіче.

— Що? — Голос Прокопихи повернув його назад. — А, так-так. Давайте спочатку. Усе ж тепер простіше виглядає. Дівчина відчула себе погано. Знала, що на хуторі живе відьма, у якої лікується вся Соколівка, ще й з довколишніх сіл народ ходить. Прийшла до вас із одним, пішла з новими знаннями. Вона хотіла лишити дитину?

— Спершу молила витравити, — мовила жінка. — Та я не дала. Гріх великий. Більший, ніж народити байстря. Потім Леська ридала тут, де ти сидиш. Сльозами вмивалася, казала — хай там як, а дитя їй пан Бог послав. Вона ж не мріяла навіть. Хто заміж візьме кривеньку? А без заміжу й дитинки не станеться. Аж раптом новина: буде дитинка. Щасливою тоді пішла від мене. Хоч молила нікому не казати. Господи, воно ж так чи інак видно буде з часом!

Чечель уже не зважав на комарів та ґедзів.

Знайомі відчуття, коли, мов гончак, нарешті береш правильний слід.

— Микиті було відомо, що Олена вагітна від нього?

— Та звідки ж мені знати!

— Кажете — все знаєте.

— Не крути, чоловіче. Не казала я такого. А про Микитку таки Леську попередила. Бував і він тут. Ще раніше, тихцем, папушу татових грошей тицяв за мовчання. Тільки ж я без того не язиката. Але тепер можна, Бог мені такий гріх простить.

— Що — можна?

— Охо-хо, — зітхнула Прокопиха. — Навесні, ще до того, як морочити дитині голову, Микитка прибіг сюди зі своїми пранцями.

Отак!

Перед очима Чечеля постала картина його останньої, як з’ясувалося, розмови з Олесею. Тоді Сава Писаренко прокльонами насилав на зрадників сифіліс, а панночку від того пересмикнуло. Платон вирішив — від огиди, цілком зрозумілої, бо слово не для дівочих вух. А виявляється...

— Панич Недільський заразився й лікував у вас погану болячку?

— Не до лікаря ж синкові економа бігти. Знають його в земстві, та й у Полтаві не сховаєшся, не закриєш роти.

Чечель опустив повіки, міцно стиснув кулаки.

Незадовго до того, як спокусити ображену природою сусідку, Микита Недільський десь підхопив венеричну хворобу. Зі зрозумілих причин боявся лікарів, тому єдиний шлях — на хутір до Прокопихи. Вона знайшла спосіб зарадити його горю. Після того Микита вже не ризикував, але натура вимагала свого — і зайнявся Олесею. Події йшли, як йшли, але потім Олесю приголомшили дві новини. Перша — вона вагітна. Друга — від хлопця, який ось щойно перехворів на сифіліс.

А тим часом Микита заручений.

Готується до весілля.

І навряд міг мати щось із нареченою, дівчиною з консервативної родини, до шлюбу.

Зате Олеся Соколовська, скривджена й принижена ним, знала про огидну хворобу. Яку він міг підчепити не інакше як в одному з полтавських борделів. І також мала козирного туза, беріть більше — джокера.

Дитину від Микити в себе під серцем.

Одне її слово руйнувало матримоніальні плани Недільського-молодшого. А заразом — ділові розрахунки Недільського-старшого. Він звик панькати єдиного синочка, якому вдалося вижити й вирости, хай не на радість батькам. Але навіть батьківському терпінню і всепрощенню має бути межа.

Ось вона.

Микита її перейшов.

Олеся знала його брудну таємницю.

Хотіла помститися.

Навчитися відьомства й наслати негаразди — то квіточки. Так, забавки, аби відволіктися, заспокоїти себе. Шлях до справжньої мсти короткий, дуже простий. І Олеся Соколовська напевне мала необережність розкрити Микиті свої плани.

Чечель розклепив повіки.

Прокопиха дивилася на нього з неприхованою цікавістю.

— Мені все ясно, — мовив Платон. — Хоча...

— Та кажи вже. По очах бачу, ще щось гризе.

— Є така одна в Маньківці. По-вуличному Шимчихою кличуть.

— Знаю.

— Дуже злісна. Олесю мало зі світу не зжила. Не лише її, від неї перепадало всім, кого називала... — подумав, усе ж видихнув: — ...відьмами.

— І це знаю. Як заповзялася на Леську, закляла її ходити сюди.

— Шимчиха бувала у вас?

— Її Харитон з війни болячок понаносив. Приводила.

— Бачив його. З вигляду не скажеш, міцний наче.

— Зміцнів, бо баба Прокопиха на ноги поставила, — відрізала жінка. — Знала б...

— І по тому Шимчиха вас не чіпала?

— Десятою дорогою обходила.

Чечель зняв картуза, почухав маківку, заразом прибивши чималого комара.

— Дякую, — сказав. — Розвиднілося тепер. Завдяки вам.

Прокопиха теж підвелася.

— Чув — я людей читаю. Тебе так само, казала ж: книжка розгорнута. Отут, — рука лягла на серце, — щось мені каже: ти зловиш того, хто взяв страшний гріх на душу, дитину невинну замордував. Зловиш і покараєш. Іди, Платоне, рабе Божий, хай тобі Господь помагає.

Коли жінка перехрестила його, Чечель знову відчув дрож по всьому тілу.