Вигнанець і навчена відьма

Розділ 4 Тихе болото

о це ви порушили наш спокій.

Міський голова не питав — стверджував. Чечель коротко потиснув простягнуту руку, відчуваючи: поліцмейстер свердлить очима. Перш ніж відповісти, чемно приклався до затягнутої в білу рукавичку руки пані Черненко. Жінка випромінювала неприховану цікавість до особливого гостя, натомість хазяїн міста дивився насторожено й обережно. Щойно розтиснув руку, ступив на півкроку назад, аби триматися від Платона хай на невеличкій, та все ж — відстані.

— Коли така нагода, прошу вибачити за гармидер, вчинений з моєї вини. — Чечель легенько стукнув підбором об підбір.

— Але погодьтеся: де ще, крім нашої старої Полтави, хай у нас, кажуть, провінція, порушника вітали б найкращі люди міста? — Черненко далі не посміхався жодним м’язом на обличчі, говорив впевнено й серйозно. — Я тут на дозвіллі погортав газети, ото вже було про що писати. Так чи ні, Дмитре Олексійовичу? — Він глянув на редактора.

— Саме так, Олександре Олександровичу, — охоче підтвердив Іваненко. — Найкращі пера постаралися.

— Чисто авантюрний роман вийшов, — вів далі голова. — Це не я, це дружина моя так сказала. Так, Ганно Іванівно?

— Наше тихе болото давно час збурити, — погодилася та. — Хоч Полтава вже кілька років як славиться театральними прем’єрами. Та й найкращі артисти нас уже не оминають. Але все одно, Платоне Яковичу, ви додали нашому миру-спокою трошки перчику.

— Швидше насипав перцю декому на хвіст, — не стримався Кругляк, який не знати коли почав крутитися поруч. — Я тут якось уже казав: пора, пора рідній Полтаві мати своїх героїв.

— Наскільки відомо, пан Чечель не тутешній.

Гурт дружно озирнувся на поліцмейстера — він теж наблизився.

— Але й не з аж таких далеких країв, — парирував Платон. — Ніжин, давнє козацьке місто.

— Та всі ми земляки, — збоку підступив чоловік у круглих окулярах. — Нарешті познайомимося особисто. Граков Павло Павлович, підрядник.

Платон стрепенувся, ставало цікавіше.

— То це ваш помічник зіграв мене тоді, у готелі?

— За моєю порадою. — Потиск Гракова виявився на диво міцним, він закінчив фразу, не відпускаючи правицю Чечеля. — То моя довірена особа. Настільки довірена, мосьпане, що навіть грошей за ризик не взяв. Бо, каже, знудився в крамниці. Але десять рублів я все ж йому виписав.

Скельця окулярів не приховували, навпаки — підкреслювали трохи завузький, азійський розріз його очей.

— Панове, досить уже стояти, прошу до столу. — Міський голова зробив широкий жест.

Спершу подали борщок.

Дам частували французьким вином, чоловікам пропонували горілку в запітнілих довгастих карафках і коньяк — у низеньких, пузатих. Після першого тосту на столі з’явилися спаржа й трикутні скибки свіжих помідорів. І сало, просто з льодовика, з тонкими рожевими прожилками, нарізане тонкими шматочками. Під цю закуску легко пішов другий тост, але передихнути поважним гостям не дали. По обидва боки столу виросли офіціанти. Там двоє тримали тацю з величезним осетром, а третій наділяв охочим щедрі кусні, навпроти — пара утримувала тарелю з поросям, запеченим з гречкою, видивляючись, хто з гостей зажадає такого.

До предмету розмови господар зібрання повернувся після четвертої чарки, коли нарешті страви носити перестали й можна було перевести подих.

— А тепер, шановне панство, уже ніхто й ніщо не заважає нашому гостеві розповісти, що ж, зрештою, стало причиною недавнього гармидеру.

— Думаю, краще за мене це зробить Кирило Юхимович... — спробував відкараскатися Платон.

— Ідея належить вам! — Добронравов жартівливим жестом виставив руки перед собою й помахав, мовби розганяючи повітря. — Ви драматург цієї вистави. Вам і карти в руки. Між іншим, там якраз на картах усе замішалося.

— Ми тут зібралися невеликим, проте щільним, я б сказав — родинним колом, — знову заговорив Черненко. — Я, шановні пані та панове, уже встиг переговорити з нашим харківським гостем, — кивок у бік Добронравова. — Є певні, гм, делікатні моменти, котрі він воліє замовчати й має на те повне право. А Платон Якович без його дозволу так само не має повноважень говорити зайвого. Тож давайте не втамовувати нашу спрагу з джерел, котрі нам не належать. Як компенсацію прошу повідати історію, яку нам усім можна почути.

Не відкрутитися.

Чечеля дедалі більше бентежив поліцмейстер. Той немов затявся пропалити в Платонові дірку своїм поглядом, якого неможливо було уникнути. Крім того, ніколи раніше сищику не доводилося викладати суть справи, яку розв’язав, перед таким зібранням. До відчуття, що стоїть перед купою народу голий, додалося зовсім незвичне й цілком неприйнятне ототожнення себе з провінційним актором. Але ця асоціація й підказала раптом, як правильно повестися.

— Якщо Кирило Юхимович дає добро, я готовий розважити товариство, — мовив Платон, провівши долонею по голеному черепу. — Але пропоную спершу налити чарки й келихи, пані та панове. І вкотре піднімемо їх за процвітання вашого чудового міста.

Він грав і розумів — більшість присутніх бачить це. Тим не менше не сходив із обраного шляху. Тепер лишалося втриматися від відвертого блазнювання, адже його сприймуть як вияв неповаги. Насправді ж ніхто з присутніх ще не дав Чечелю такого приводу, навіть поліцмейстер. Хоча саме з його боку відчувалася небезпека, і Додін своє ставлення до Платона не надто приховував.

Гості їли вже без запалу, проте випили охоче й дружно. По тому заходилися закушувати, і це дозволило Платонові виграти ще трохи часу. Базікати все одно довелося б. Та він зібрався на думці і склав у голові той варіант історії, який вдовольнить присутніх, не напружить Добронравова й наблизить усе, що сталося, до цікавої забави.

— Не мучте вже публіку, Платоне Яковичу, — мило всміхнулася головиха.

— Коли вже просить Ганна Іванівна... — Чечель картинно розвів руками, підвівся, обсмикнув поли піджака. — Ну-с, так. Нещодавно в родині нашого шановного Кирила Юхимовича сталося горе. Точніше, не горе, бо, слава Богу, всі живі-здорові, дім не згорів, фабрику не спалили анархісти. Пан Добронравов мав щастя придбати рідкісні чорні перли. Він збирався презентувати їх чарівній пані Добронравовій з нагоди чергової річниці весілля. Але, — він витримав паузу, — Кирила Юхимовича обікрали.

— З усяким трапляється, — бовкнув редактор Іваненко. — Тут днями купця першої гільдії Боровицького обнесли. Витягнули, скільки могли. Ми це публікували, там слуги були замішані...

— Та помовчте ви! — обурено перервав редактора кругловидий пан із проплішиною, форма якої нагадувала кінську підкову. — Ми читаємо вашу газету! Дайте людину послухати!

Іваненкові кортіло відбрити опонента, але зиркнув на міського голову й вирішив промовчати. Натомість заговорив Черненко:

— Що ж ви, Кириле Юхимовичу, добро не бережете?

— Ми з дружиною були в театрі, — стримано відповів Добронравов. — Пан редактор навів гарний приклад. Злодій змовився з нашою покоївкою.

— Отак і бери сільських дівок на службу! — Тепер уже не стримався чоловік із проплішиною.

— Пане Булатний, здається, ми тут слухаємо не вас, а нашого гостя. — Іваненко одразу ж скористався нагодою вщипнути.

— Панове, може, все ж таки тихіше? — озвалася головиха.

— Ой! — Булатний поклав долоню на груди. — Пане Чечель, тисяча вибачень!

Платон ковзнув поглядом у бік Добронравова. Той потягнувся до карафки з коньяком.

— Не важливо, хто винен, — повів далі Чечель. — Важливіше повернути коштовність, яка мала для подружжя певне символічне значення. Випереджаю логічне запитання: чому Кирило Юхимович не пішов у поліцію. Служниця впала їм у ноги раніше, ніж вони виявили крадіжку, — ще ніколи сищик не брехав так упевнено. — Злодій справді обдурив її, спокусивши, пообіцявши одружитися, а насправді бажаючи лиш проникнути в панський будинок. Потім негідник кинув її, ще й брутально обізвав. Ображена й принижена дівчина покаялася, назвала прізвище кривдника. Пан Добронравов звик вирішувати все особисто. Тож узяв найсильнішого лакея і поїхав за адресою, яку вказала дівчина. Злодюжка був там, не встиг утекти. Кирило Юхимович збирався особисто притягнути його в поліцію за шкірку. Та виявилося — коштовності в крадія вже не було. Віддав за борги відомому в Харківській губернії картяреві Нілу Поповичу на прізвисько Жир.

— І тому Кирило Юхимович не пішов у поліцію? — запитав Черненко.

— Тут я мушу пояснити. — Добронравов кахикнув, пригубив коньяк. — Шахрай, про якого мова, має високих покровителів. У тому числі — серед поліцейських чинів. Я начуваний про це, тому вирішив звернутися до приватної особи. Справу хотів залагодити таємно. Повірте, офіційний шлях змусив би мене мати справу й домовлятися з особами, яких у своєму житті намагаюся уникати, аби не тиснути їм руку. Так чи інакше, я вибір зробив. Знадобилося трохи більше ніж півдня, аби дізнатися від добрих знайомих, вартих довіри, про Платона Чечеля. Котрий, на щастя, саме в той час розв’язав делікатну особисту проблему одного чугуївського поміщика.

Гості не звернули уваги — говорячи так, фабрикант ледь помітно кивнув. Тільки Платон зрозумів сигнал.

— А далі вже в гру вступив ваш покірний слуга, — видихнув полегшено, бо далі не треба вже було нічого вигадувати. — Тиснути на Жира — справа невдячна з тієї причини, яку ви щойно почули. Шахрай знахабнів від безкарності, але проти моїх скромних сил здатен виставити свої, значно більші. Звісно, я провів невеличку роботу й дізнався: Ніл Попович здатен завдати удару у відповідь. Добре, якби по панові Добронравову. Мерзотник здатен облити брудом пані Добронравову, а такого поголосу, навіть вочевидь брехливого, родині не хотілося.

— Нікому не хочеться, — вставив Іваненко.

— А такі, як ви, через газети пускають брехні! — кинув Булатний.

— Та цитьте вже! — не витримав Граков.

— Нічого, вже недовго. — Платон знову провів долонею по черепу. — Лишалося взяти Поповича хитрістю. Так склалося, що я досить непогано обізнаний із життям кримінального середовища. Ще й не так давно повернувся з Одеси, де мав певні справи й заразом почув про місцевого картяра на прізвисько Піаніст. Звуть його Мендель Лівшиць. Слабує на картярські дуелі, надто марнославний. Хоча, ніде правди діти, доволі часто виграє. Лишилося написати Жиру листа нібито від Піаніста й викликати на двобій. Я був досить красномовним, аби спокусити знаменитого харківського шулера помірятися силами з не менш знаменитим одеситом. Важливо, що вони ніколи не зустрічалися й не знають один одного в обличчя. Їхніх портретів не друкують у газетах.

— Якщо це не публікація з судової зали, — зауважив Іваненко.

— Навіть якби такі публікації були, у Харкові не читають одеських газет. І навпаки. Далі пішло жвавіше. Попович написав відповідь Лівшицю на адресу, яку я вказав на конверті. Жир не запідозрив нічого лихого в тому, що то була адреса поштового відділення в Києві до запитання. Звісно, ці люди помішані на конспірації, тож сприймають таке за належне. Навпаки, інакший підхід їх здивував би, навіть насторожив. Мені лишилося отримати листа й трохи поправити зміст.

— У самому листі? — спитав Булатний.

— Правильне зауваження. — Чечель легенько ляснув у долоні. — Не буду ж я черкати в оригінальному листі, перекреслюючи вже написані речення. Поморочився, але підробив почерк Жира. Він писав, що пристає на пропозицію Піаніста, якої, ви розумієте, той не робив. Мій варіант читався як виклик, кинутий одеситові з Харкова. У мене були можливості передати послання до рук Лівшиця і, що важливіше, дізнатися — він радо погодився. Далі мені треба було опинитися з ним в одному спальному вагоні й подружитися з попутником. У Харкові його зустріли довірені особи пана Добронравова. А я зайняв місце Піаніста. Для того довелося перевтілитися в нього. Вивчити манеру балакати, що, погодьтеся, не складно, коли він твій попутник. На жаль, позбутися шевелюри, — знову торкнувся черепа. — Навіть приробити собі надувний горб.

— Надувний? — Брови головихи стрибнули вгору. — Ви нам його покажете?

— Якби ми були в цирку — охоче, мосьпані. — Тон Чечеля раптом зробився сухим.

— Реквізиту ми давно позбулися, — швидко втрутився Добронравов. — Скажу вам відверто, мене вразив підхід Платона Яковича до справи. Ретельний і водночас — із фантазією, навіть гумором. І ще він подбав про маневр, який відволікав противника.

— Тут уже я допоміг, — не витримав Граков. — Дозвольте, пані та панове, і собі зазіхнути на крапельку слави.

— Справді, — підхопив Чечель. — З Павлом Павловичем ми особисто познайомилися лиш тепер. Але Кирило Юхимович рекомендував його як свого близького друга, на якого може покластися тут, у Полтаві.

— Зараз у вас більше друзів, — зазначив Черненко.

— Дякую, — притулив до серця руку Добронравов. — Ідея виманити злодія з Харкова до Полтави — ніби недалекий край, та все ж не його пасовисько — теж належала Платонові Яковичу. Але він так і не розв’язав найважливішої проблеми. Яка ставила під загрозу простий і водночас геніальний план.

— Карти, — підхопив Платон. — Моє слабке місце. У шахи — будь ласка. Шашки теж освоїв. Карти — не моє. Навіть у «дурня» не вмію. Досвідчений картяр викрив би мене менш ніж за хвилину. Тож гру треба було зірвати ще до початку. Тому я вигадав фальшивого Чечеля. Це мусило збентежити Жира, вибити з колії. І тут я мав намір розкрити, пардон за каламбур, власні карти. Ставив на відчуття пастки, і Попович таки дійсно потрапив у капкан. Він вирішив грати ва-банк, кинувся тікати. Що було далі, пані та панове, знає вся Полтава.

— Тільки ми не зрозуміли вашої ролі, Павло Павловичу. — Редактор розвернувся в бік Гракова всім корпусом. — Припускаю, ви зіграли роль Платона Чечеля.

— Не я, — мовив той. — Мій прикажчик Лавро. Він артист... до певної міри. Мені надали честь бути, крім Платона Яковича і Кирила Юхимовича, тим третім, кого втаємничили в суть історії. Це пан Чечель поцікавився, чи є в мене надійна людина на прикметі. Хто знає, як я веду справи, не дасть збрехати: Лаврові Судимі довірю життя. Хай він прикажчик у конторі, на більше сам не зазіхає.

— Справді, тримався молодецьки, — підтвердив Чечель. — Зізнаюся, теж у гарячій ситуації готовий повернутися до нього спиною. Хоч, правду кажучи, близько спілкуватися вам, великому підряднику, зі звичайним прикажчиком ніби не за чином.

— Я не зважаю на такі дурниці, як чини, — відрізав Граков. — Ви, Платоне Яковичу, теж, наскільки мені відомо. У наш час чини й регалії не гарантують, що на їхніх носіїв можна покластися.

— Павло Павлович у нас знаний ліберал, — реготнув Булатний.

— Здається, ми повели не туди, — зазначила Ганна Черненко тоном світської господині.

— Так-так, пробачте, даруйте, міль-пардон! — Булатний жваво схопив пляшку а шампанським. — Дозвольте подбати про вашу дружину, Олександре Олександровичу?

— Прошу всіх наливати, пані та панове, — закликав міський голова. — Історія варта того, аби підняти за неї келихи. Полтава, як уже казали, літо тисяча дев’ятсот одинадцятого року не скоро забуде.