Вигнанець і навчена відьма

Розділ 3 Мандрівний лицар

Полтава, вулиця Гоголівська,

ресторан «Пале де Кристале»

тіл накрили у великому банкетному залі.

Він займав значну частину лівого крила. Великі аркові вікна виходили на вулицю й освітлювали її вночі. Це означало, що тут гуляла місцева знать. Іншу частину власниця, пані Ворожейкіна, обладнала окремими кімнатами з меблями. Вікна виходили у двори на сусідню вулицю, названу на честь Котляревського. Чечель уже знав місцеві плітки: номери не завжди призначалися для ділових вечерь тет-а-тет. Частіше їх замовляли кадети Петровського корпусу[9], святкуючи різні нагоди, і в таких випадках не обходилося без дівчат сумнівної поведінки. Утім, повій нижчої категорії сюди не пускали. До того ж не всі дівиці, що розважалися з юними кадетами в номерах, продавали себе за гроші. Багатьом юним дівчатам подібні розваги просто подобалися.

А тут, у залі, збиралися шановані особи міста.

Чечель чудово розумів — Кирило Добронравов, черговий його діловий партнер, волів би обійтися без урочистостей. Він, як переважна більшість Платонових клієнтів, розголосу не бажав, понад усе цінуючи приватність. Так би й сталося, аби не ота недавня гонитва вулицями.

— Ви порушили домовленості, — сказав Добронравов, навідавши Чечеля в земській лікарні. — Але я далекий від того, щоб починати безглузду справу й з’ясовувати, чому так трапилося і де ви помилилися.

— Я помилився в розрахунках, — визнав Платон, торкаючись пучкою свіжого шва на розбитій губі. — Не зважив на особливості характеру нашого приятеля. Погано вивчив його. Проте часу мав обмаль, погодьтеся.

— Хочете звинуватити в чомусь мене?

— Боронь Боже, Кириле Юхимовичу! Боронь Боже! Якби Жир іще опирався, поліз битися... Дав би з ним раду, повірте.

— Вірю. Загалом ви впоралися з роботою добре. Не на «відмінно», Платоне Яковичу. На «добре». Чорну перлину повернули, у нашій родині панує нарешті святий спокій. Проте через ваші ескапади довелося давати пояснення полтавському поліцмейстеру.

— Його превосходительству Миронові Іллічу Додіну?

— Приємного мало, згоден. — Добронравов уловив іронію. — Тим не менше без таких пояснень мені не вдалося б витягнути вас із камери й перевести сюди, до окремої палати, аби трішки підлатали.

— Я звик, Кириле Юхимовичу. Не мала, як то кажуть, баба клопоту. Забрався б собі з Богом, коли вже на те пішло.

— А міський голова? Пан Черненко так само вимагав пояснень, що трапилося в його місті. Тож я запевнив шановного Олександра Олександровича: сам у всьому винен, дозволив собі розв’язувати без відома офіційної міської влади приватні справи. Погодився на маскарад, запропонований вами. Зі зрозумілих причин, — він зробив багатозначну паузу, — афішувати присутність Платона Чечеля в Полтаві не слід. Але щось пішло не так, довелося вживати радикальних заходів. — Добронравов знову помовчав. — Зрештою, міський голова люб’язно погодився прийняти до міської скарбниці благодійний внесок.

— Викупили мене з тюрми. Хабарем. Звичайна справа. Та навіть по тому я чомусь не зміг спокійно залишити це прекрасне тихе губернське місто.

— Міська дума й особисто пан міський голова хочуть подякувати мені за цей жест доброї волі, — пояснив Добронравов. — Пригода на бульварі потрапила в усі місцеві газети. Збурила тутешнє болітце, як не крутіть. Шанованих полтавців розпирає від цікавості. Та й не кожен раз випадає нагода на власні очі побачити Платона Чечеля. Біля вас небезпечно, Платоне Яковичу. Тим-то й цікаво для світського життя.

— Ви ж знаєте, я не світський лев. Може, колись і хотів ним стати, не без того, люди грішать марнославством. Для вас, як і для решти втаємничених, не секрет, чому на подібних прагненнях стоїть хрест.

— Хіба не ви його поставили?

— Облишмо марну розмову. То я маю розважити своєю присутністю полтавську знать? Треба побути кимось на кшталт дресированої мавпи?

— Вважайте, вас вирішили чи не вперше за останній час ушанувати, — мовив Добронравов. — Який вигляд це має у ваших очах, мене не обходить. Хочу чимшвидше завершити цю прикру історію й повернутися до своїх справ у Харкові. Моє прохання: на один вечір, один-єдиний, Платоне Яковичу, побути світською персоною. Думаю, ця роль вам удасться не гірше, ніж роль одеського картяра. До того ж, — не стримався, — ще й жида.

Ось що затримало Чечеля в Полтаві цього спекотного липня.

Грав спеціально запрошений румунський оркестр.

За провінційним звичаєм, гості стікалися неквапом. Раніше, ніж з’явиться міський голова, усе одно нічого не почнеться. А перші особи ніколи не приходили вчасно, навіть якщо не мали чим себе зайняти. Таку поведінку вважали традицією тримати марку. Адже сильні міста цього не мусять мати вільного часу ані вдень, ані вночі, бо живуть важливими, державними справами. Тримати місто в порядку означає дбати про лад у державі й тим доводити віддану службу государю імператору. Царський портрет на повний зріст примудрилися почепити й тут, у залі. Тож помазаник Божий, зображений у парадному мундирі з аксельбантами й короною на голові, стежив згори мудрим поглядом за поважним зібранням.

Коли Платон пройшов усередину, вже накрили, та сідати присутні не поспішали. Кинувши погляд на стіл і швидко порахувавши кількість стільців, він прикинув: запрошено менше ніж три десятки. Отже, навіть не всі члени міської думи. А коли додати, що частина чоловіків прийшла в супроводі дам, імовірно — дружин, коло обраних іще дужче звужувалося. Аби Чечель раптом захотів мати справу з місцевими політиками, тут і тепер мав чудову можливість на власні очі побачити тих, хто належить до ближнього кола очільника Полтави. І дізнався б, на кого робити ставку.

Але Платон не збирався грати на жодному боці.

Тих, хто вже прибув, вишколені офіціанти у чорних фраках та з метеликами під твердими від крохмалю комірцями-стійками частували шампанським. До нього пропонували закуски — смажені мізки на чорному, ледь підсмаженому, до хрусткої скоринки, хлібі й такі самі хлібні шматочки, але — з чорним ачуївським паюсним кав’яром. Чечель узяв пропонований келих, від закуски відмовився, буркнув щось вдячне, перемістився в дальній куток, до високого триногого столика з білого мармуру.

Поки йшов, роздивлявся врізнобіч, ловлячи на собі зацікавлені погляди незнайомих людей. Дехто кивав, малюючи штучну посмішку, й одразу відвертався, вдаючи захоплення важливою бесідою. Хтось, навпаки, квапливо ховав очі, та все одно Платон спиною відчував — на нього дивляться потайки. Поза сумнівом, його історія відома кожному з присутніх, і вже від завтра світська Полтава матиме про що пліткувати до кінця місяця, як не до кінця літа.

Йому, вигнанцеві, до подібного вже два роки як було не звикати. Щоразу почувався голим, отже — беззахисним, хоч при нагоді міг за себе постояти. Та Платон прагнув по можливості уникати подібних нагод. Тож непублічність стала його другою натурою. Чечель волів якомога менше потрапляти на очі особам, котрі перебували на государевій службі й прямо залежали від волі Петербурга. Іноді хотілося додати: для їхнього ж блага самим уникати навіть випадкових зустрічей із тим, хто тягне за собою неприємності.

Тим часом гостей прибувало. Статус кожного Платон міг легко визначити за вбранням. Пишний статський[10] мундир із відзнаками, належними до розряду[11], вказував на державного посадовця, найімовірніше — когось із міської думи. Їхні дружини вирізнялися сукнями так само пишних, як і вульгарних фасонів, і, здається, усі ходили до однієї модистки й навіть одного перукаря. Ніби змовившись, дами міцно стискали в одній руці келихи, у другій — віяла. І наче за командою обмахувалися, усім своїм виглядом демонструючи, як утомила спека, що не спадає навіть під вечір. Натомість скромні з вигляду, проте стильні за кроєм і пошиті з помітно дорогої матерії костюми вичерпно говорили про їхніх власників — представників міського капіталу. Їхні супутниці нагадували ожилі картинки з модних жіночих журналів, що випускалися за французькими зразками. А кілька дам замість багатоповерхових премудрих зачісок вбрали капелюшки з великими перами. Хоча ділові мужі все ж воліли прийти самі, не обтяжуючи себе жіночим товариством.

Чечель мав що вдягнути, аби мати пристойний вигляд серед такого панства. Нехай кількість одягу обмежувалася розміром дорожньої валізи, краще мати з собою своє, ніж брати костюм чи фрак напрокат. Готельна покоївка старанно випрасувала піджак, штани, сорочку й навіть жилетку. Та навіть усе це вкупі з краваткою не дало потрібного відчуття рівності з присутніми. Виною всьому — поголений череп, який робив Платона кумедним. Особливо — зважаючи на завеликі вуха. З дитинства він сприймав їх як своє прокляття, бо через них дражнили. Та згодом зрозумів: саме вуха змусили навчитися тримати удари долі, приймати виклики, освоїти чимало навичок, що знадобилися на поліцейській службі. Та й зараз, опинившись на вільних хлібах, застосовував набуте задля власної користі.

Але все одно почувався незатишно.

— Платоне Яковичу! — почув раптом поруч.

Глянувши, хто ж це вирвав із роздумів, Чечель побачив невисокого, зовсім круглого чоловіка з дбайливо зализаним набік пробором. Він віддалено нагадував гоголівського Івана Никифоровича, особливо формою голови: редька хвостиком догори[12]. Ця «редька» сиділа на дуже короткій, майже непомітній шиї. Пухке приязне обличчя пашіло здоров’ям та енергією, якої товстуни зазвичай не мають. В очах читався азарт запеклого гравця чи завзятого мисливця. Він був нижчим за Платона на півголови, тож мусив при розмові трохи піднімати старанно поголене підборіддя.

— З усією пошаною — Кругляк Панас Пилипович!

— Прізвище вам пасує, — вирвалося в Чечеля.

— Не ви перший так кажете. Хіба погано? — Новий знайомий посміхнувся на весь рот, показуючи ряд міцних зубів, один з яких був щербатим.

— Чим можу?

— Навіть дуже можете! Найперше — приємністю особистого знайомства! Ви — мій герой!

Кругляк поставив надпитий келих на столик і обома м’якими руками стиснув і труснув Платонову правицю.

— Та наче нічого героїчного...

— Не прибідняйтесь, Платоне Яковичу. — Товстун ураз стишив голос. — Коли дізнався, що ви тут, упросив своє начальство, аби влаштувало запрошення. Он воно стоїть, начальство. — Кругляк кивнув на високого худого добродія, на вигляд — років трішки за п’ятдесят, у сірому костюмі. — Дмитро Олексійович, пан редактор Іваненко, я для «Полтавських відомостей» пишу.

— Газетяр? — Брови Чечеля здивовано стрибнули вгору. — Щось у лісі здохло, коли моєю персоною цікавляться редактори.

— То я вами цікавлюся. — Товстим пальцем Кругляк тицьнув себе в груди, заторохтів іще тихіше, і, напевне, збоку вони нагадували змовників. — Платоне Яковичу, у мене дружина й п’ятеро дітей. Мушу годувати, а як думали? Коли розігнали всі наші газети, що мені лишається? Йти на уклін, і взяли, бо я ж пишу добре. Знаю всіх, від Панаса Мирного до... А! — Він махнув рукою. — Всіх знаю, всіх, і мене знають люди. Я ж нікому не кажу, що в «Рідний край»[13] дописую анонімно.

— Анонімно?

— Псевдонімно. — Кругляк підморгнув. — Маю кілька псевд, хай шукають, як треба. Тішуся, що під носом у них працюю.

— Ви не схожі на революціонера.

— Та Боже збав, Платоне Яковичу! Як пише людина під вигаданим прізвищем щось таке про культурне й суспільне життя рідного краю, так одразу й бунтівник. Отож-бо й біда, що навіть з такими простими, невинними речами поки мусимо ховатися в себе на землі.

— Нічого не розумію, — чесно зізнався Чечель. — Ви мені, Панасе Пилиповичу, голову морочите, даруйте за відвертість.

— Ось тому ви мій герой! — знову всміхнувся Кругляк. — Бо все кажете відверто й не боїтеся.

— Мені треба вас боятися?

— Ну, ви ж не злякалися колись князя Урусова...

Платон закусив нижню губу.

— Це ж треба. Знаєте.

— Я, мосьпане, кручуся-верчуся в таких колах, де про всяке говорять, — мовив коротун не без гордості. — Два роки тому ви викрили жорстокого маніяка. Точніше, маніячку. Вбивцю київських повій, єдину доньку особи, наближеної до імператорської фамілії. Не захотіли нічого приховувати, домоглися розголосу. За це вас попросили з розшукової поліції, а ви, Платоне Яковичу, були місцевою знаменитістю. За чутками, вас хотіли незабаром забрати до Петербурга, чого це такі кадри мають сидіти деінде... Потім ту дівицю виправдали, уже після смерті. Її смерті. А вас мало не запроторили в арештантську роту як мазепинця[14]. Тепер ви, не побоюся цього слова, мандрівний лицар.

— Та ну вас...

— Нема чого соромитися, Платоне Яковичу! Я кажу, а ви слухайте: чимало гідних свідомих людей тихо аплодує вам. Ви ж кинули виклик, даєте гучних ляпасів...

Чечель скривився.

— Шановний добродію, я поважаю вашу думку. Проте зовсім не той борець, лицар на білому коні, яким ви й ваше не менш шановне, хай незнайоме мені товариство уявляє мою скромну персону.

— Ви живете у вигнанні, — правив своє Кругляк. — У вас нема свого дому, ви не вільні завести родину. Вас не хоче бачити у своїй вотчині жоден поліцмейстер, бо ви неблагонадійний. Усяка місцева влада, лояльна до вас, дуже скоро наживе неприємностей і відчує на собі гнів Петербурга...

— Перебільшення, — зупинив словесний дощ Чечель. — Вам і вашим однодумцям у непрості часи потрібен герой, і я в глибині душі розумію це. Але, повірте, ви ставите не на ту конячку. Хтозна, раптом мені до вподоби життя, яке веду зараз.

— Нікому не може подобатися бути вигнанцем на своїй землі.

— Мосьпане, — зітхнув Платон, — я не маю наміру вести подібні розмови будь із ким. За останні роки зустрічав кількох людей зі схожими думками щодо мене. Ви помиляєтесь в оцінках і дурите самі себе. Кажу ви, але саме вас, Панасе Пилиповичу, на увазі не маю. Прошу не приписувати мені чужих чеснот, зайвих заслуг і думок, котрих наразі не маю.

— Але ж колись матимете! — видихнув товстун. — Платоне Яковичу, вам лише двадцять вісім років! А мені у вересні п’ятдесят, я багато бачив і ще більше знаю! Ви ж чудово розумієте глибинне коріння того, що з вами трапилося!

— Нічого особливого зі мною не сталося. — Чечелю почав набридати цей настирний газетяр. — Або поміняємо тему, або дайте мені спокій.

Він навмисне грубив. Та, схоже, Кругляк не образився. Навпаки, підморгнув, ще й подавши при цьому голову трохи вперед.

— Ви все мудро робите. Іншої поведінки від вас, мосьпане, я й не чекав. Вважайте, я перевірив ваші вірчі грамоти.

— Які, до дідька, грамоти?

Відповісти товстун не встиг.

Музика стихла, заразом — бджолиний гул голосів.

До зали зайшло троє, двоє чоловіків і жінка. Мужчини, мов змовилися, у новеньких, з голочки, чорних фраках. Жінка не першої молодості, та своїми смаками щодо вибору одягу давала фору не тільки ровесницям, а й молодшим. Вона легко тримала попід руку того, котрий вище, з вигляду й постави — аристократа не в першому поколінні.

— Пан Черненко, Олександр Олександрович, наш міський голова. — Кругляк знову перейшов на шепіт. — Із дружиною.

— Це я вже зрозумів, — так само тихо відповів Чечель. — Поруч пан Добронравов, мій нинішній благодійник та до певної міри — заступник.

Гості тим часом поквапилися висловити поштивість господарю Полтави, відтіснивши при цьому Добронравова трохи вбік. Поки Черненко тиснув чоловічі руки й цілував жіночі, а чоловіки, своєю чергою, прикладалися до правиці головихи, з’явився ще один гість, у непоказному цивільному вбранні. До краватки чоловік не звик — час від часу крутив головою, поправляючи комір.

— Мирон Ілліч Додін, — сказав товстун. — Поліцмейстер. Сатрап, яких пошукати.

— Ви тут усіх знаєте?

— І всіх, і про всіх, — охоче відповів Кругляк. — Ви, Платоне Яковичу, не соромтеся. Як треба — питайте, дам кожному вичерпну характеристику. Служба така в мене, знаєте. Я їх прославляю в «Полтавських відомостях» за власним підписом і даю чосу в «Рідному краю» під чужим. Як нагода випадає, звісно.

— Ви, шановний, народний месник, не інакше. Чисто Робін Гуд.

— Краще Устим Кармалюк, — мовив товстун без тіні іронії. — Нічого, вони всі в мене ще почухаються.

Поліцмейстер став точно під царським портретом, їв очима Чечеля й не приховував цікавості. Перехопивши погляд, Кругляк розпростав плечі, вирівняв вузол краватки, чемним кивком привітав Додіна. Той зробив стриманий жест навзаєм, заклав руки за спину.

А Чечелю вже махав Добронравов.