Вигнанець і навчена відьма

Розділ 8 Маньківці пороблено

ечель не знаходив слів.

Уклякнув на стільці, не знаючи, на яку ступити. Або ці двоє надумали насміятися з нього, або хочуть втягнути в халепу, пов’язану з місцевими забобонами. Натомість Кругляк і Дундукевич помітно Насолоджувалися ефектом. Їм удалося загнати знаменитого гостя на слизьке, в палестини, зовсім ним не звідані, на незнайому, а тому незатишну територію. Платон незчувся, як опинився в їхніх руках. Встати й піти — найпростіше. Але підступно запропонована горілка зменшувала можливості для ретиради. Тож нічого не лишилося, як вичавити: — Морочите голову, панове.

— Тоді поясніть, чому раптом худобу в економії вже скоро місяць як нищить моровиця, — парирував земський начальник. — Я не ветеринар.

— А там і ветеринари губляться. Думаєте, Недільський нічого не робить? У них зарази ніколи не було. Маньківських сірих волів вважають одними з найздоровіших. Там таку породу вивели — витривалі до всякої їжі. Аби годували. Треба — довго можуть без їжі обходитися. Вигідні тварини.

— Раптом їх конкуренти труять?

— Чому аж тепер взялися? — Дундукевич подався вперед. — Платоне Яковичу, які конкуренти? Недільські з усіма економіями в мирі живуть! На тому їхня справа тримається! Таке вам скажу: тиждень по тому, як Микитка оголосив про весілля, знову ж таки — у неділю, у Маньківці біля церкви з’явилася Олеся кривенька. То завжди охайна ходить, вбрана добре, зачесана. А тут — коса розплетена, волосся по плечах. Ті, хто бачив, казали — очі горіли страшно. Люди підходити боялися. Думали — причинна, розум втратила через ту зраду.

— Може, так і сталося. — Платон почав розуміти сенс задовгої передмови. — Молода жінка коли-не-коли дістала якусь надію. І її безбожно, безсоромно обдурили. Аби ви ще точно знали, чи були вони коханцями, чи стався, гм, інтимний зв’язок.

— Свічок ніхто не тримав. Але люди припускають.

— Урешті-решт, яка різниця? — звично втрутився Кругляк. — Маємо наочний факт: із нещасною, скривдженою від природи дівчиною молодий розбещений бевзь повівся, скажімо так, не дуже ґречно. Спокусив словом чи ділом — то не суть, результат однаково прикрий.

— Припустімо. — Чечель знову мазнув долонею голений череп. — Давайте від церкви детальніше. Ви там були, Ільку Михайловичу?

— У Василівці своя церква є. То вже потім чутки повітом гуляли. Панночку тоді прикажчик Писаренко в оберемок забрав, посадив на бричку, вивіз від людського ока далі. Та поки дістався, Олеся встигла наговорити всякого. Прокляла і Микиту, і всіх Недільських, і всю Маньківку.

— У нас люди щодня когось клянуть.

— Та не всі прокльони діють, Платоне Яковичу, — зауважив Дундукевич. — Я ж так само, як ви, особа раціональна. Ну, сталося таке. Не витримала панночка, жива ж людина, ще й без досвіду в амурних справах. Ну, наговорила чогось, дала повітовим кумасям привід трошки почухати язиками. Аби ж місяць по тому спека не вдарила й моровиця на худобу не напала.

— Який зв’язок?

— Прямий. Я не вірю, ви не вірите, Панас Пилипович посміхається, справник наш потилицю чуха й вусами пряде. І все одно: є, як ви, поліцейські, кажете, разок з фактів. Для суду вони — тьфу. А людям — досить, навіть забагато.

— Ось і викладайте по порядку.

— Зволите. — Земський начальник так само засовався на стільці, мостячись зручніше. — Є у Маньківці особа, яка воду каламутить. Хуторянка, Шимчихою кличуть, за пачпортом — Пелагія Шимченко. При церкві давно служить, ніколи заміжньою не була. Так кажуть, принаймні. Шимчиха не місцева, років п’ятнадцять пустила в Маньківці коріння. Погорілиця, виділив їй староста стару хату на хуторі, Палажка її до ладу довела. А років із п’ять прижився при ній Григорій, відставний солдат. Що між ними там, за завісами, — Бог знає. Та хазяйство веде аж бігом, рукави засукавши. До всього рук докладає. Подейкують, поки у війську служив і навіть десь повоювати встиг, жінка бахура пригріла. Під тим ніби соусом, що чоловіка вбили.

— Вони мають стосунок...

— Прямий, Платоне Яковичу! — Земський легенько стукнув по столу. — Шимчиха знана в окрузі тим, що викриває відьом. Затялася на тому. Може, манія в людини, не мені судити. Але раз по раз збирає в себе людей і намовляє ганяти відьом. Як десь знайде чергову, так одразу кляне. Усе б нічого, тільки народ же наш по селах забобонний. То тут, то там погромить хату чи хутір, куди Шимчиха перстом тицьне.

— Чому таке дозволяють?

— Бо управи на неї нема. Не військо ж кликати, аби багнетами боронили якусь там відьму від праведного гніву.

— Так розумію, Шимчиха, вона ж Пелагія Шимченко, вказала на сусідську поміщицю Олесю Соколовську.

— Авжеж, — кивнув Дундукевич. — Коли почалася раптом моровиця, Шимчиха одразу пустила чутку селом: бачила панночку на болотах, у Прокопихи.

— Це ще хто? — Чечель починав плутатися в персонажах, яких виймали перед ним, мов кроликів із капелюха факіра.

— Якраз відьма місцева. Так її люди називають. Але не бояться, поважають навіть. Прокопиха — відьма родима. Тобто вроджена. Вони великої шкоди не роблять. Навпаки, пологи приймають, бо нема повитух, від них кращих. Можуть вилікувати там, де земські лікарі опустять руки. Те, що живуть окремо, — на те й відьми.

— Шимчиха ж усе одно Прокопиху не сприймає?

— Не про неї зараз мова. Інший факт. Шимчиха твердить: Олеся, молода хазяйка Соколівки, не знайшла нічого ліпшого, як навчитися відьомства у Прокопихи.

— Краще родима відьма, ніж навчене стерво, — кинув Кругляк.

— О! — Дундукевич багатозначно підніс вказівного пальця. — Народна мудрість. Чули?

— Я міський, — пояснив Чечель. — У Ніжині народився й виріс, хоч і бував на селі. Тільки ж у нас про відьом ніхто не говорив. Справи з ними, здається, не мали.

— На міських околицях по хатах теж відьми живуть, — буркнув коротун. — Запитайте про полтавських, я вам такого розкажу...

— Чекайте ви з полтавськими! — відмахнувся Дундукевич. — Даю наступний факт, Платоне Яковичу. Цікавився, чи правда, у народі кажуть — так: уроджена відьма має передати знання бодай одній наступниці. Інакше під кінець життя помиратиме в страшних муках. Тож припускаю, що наша потерпіла панночка вирішила навчитися відьомства, аби витончено помститися за кривду. Між іншим, за народним-таки переказом, відьми навчаються, аби робити зло. Потреба в них така. Родима ж відьма може й не чаклувати. А як застосовує знання, то на користь, я ж згадував про це. Від навчених відьом людям тільки горе.

Платон узяв виделку, замислено покрутив, з підкресленою акуратністю поклав назад.

— Якщо відкинути раціо й прийняти все сказане за чисту монету, все одно не клеїться. Олеся Соколовська, власниця Соколівки, могла піддатися хвилі емоцій. Вирішила опанувати відьомську науку, як би це не звучало у двадцятому столітті. Для чого? Аби помститися Микиті, розгульному синові сусіди-поміщика Недільського. Чому ж тоді кривдник живий-здоровий, а силу гніву навчена відьма спрямувала на худобу?

— Пояснюється дуже легко, Платоне Яковичу! — Дундукевич зиркнув на Кругляка, ніби заручаючись його підтримкою. — Микита робив свою підступну справу привселюдно. Ганьбив наївну молоду жінку на людях — і зганьбив. Ніхто з соколівських пальцем об палець не вдарив, аби припинити, запобігти. Скажете, простим селянам до шмиги? Але ж є ще пан економ! Він на синові пустощі закривав очі, бо єдина дитина, пещена. Там непроста історія, ще почуєте. Але, скидається, заплатити за Микитині гріхи має Недільський, а заразом — усе село. Навчена відьма, мосьпане, своєї люті не тримає на контролі. Що більше лиха сіє довкола, то сильнішою стає.

— Нас би хто збоку послухав, — гмикнув Чечель. — Не так багато ніби й випили...

— Не вірите, — зітхнув земський начальник. — Десь у чомусь ми з Панасом Пилиповичем на вашому боці. Але ж ви ще про одне не спитали. Треба, без цього разок з фактів не буде повним.

— То підкажіть. Тим більше відповідь знаєте.

— Вас не цікавить, чому саме Олеся з Соколівки змогла навчитися на відьму? Тобто... — Дундукевич швиденько виправився, уточнив: — Чому люди повірили в це. Так на будь-кого легко подумати. Знаєте, як кажуть: усі жінки — відьми.

— Приказку чув, — кивнув Платон. — Не заходьмо далеко, панове. Справді, чому? Що у власниці Соколівки такого особливого?

— Вона народжена бути відьмою, — урочисто прорік Дундукевич, виставивши гостре підборіддя. — Шимчиха воду каламутить, правда. Але ж її слова легко перевірити. І переконатися: має вона рацію, ох має. Не всяку жінку можна навчити відьомства. Треба мати для того певні якості. І першу Олеся має — кульгавою вродилася.

— Ви серйозно зараз?

— Дуже. Вроджена вада — перша ознака того, що дівчинка може, як захоче, навернутися до відьомства. Далі — ще ближче до реальності. Наприклад, дати і дні тижня, коли народилася дитина, записані в спеціальних книгах. Вони не секретні. Не знаю, як і коли осяяло маньківського старосту ті записи знайти й глянути. Словом, народилася наша Олеся в день, який припав на понеділок. Скажете, збіг?

— Яке це має значення?

— Сам не розумів, Платоне Яковичу. Аж поки не пояснили знаючі люди: дитина, особливо дівчинка, народжена в понеділок, має всі нахили, аби стати відьмою. Додайте до того кривеньку ніжку.

— Все?

— Не все. — Дундукевич тепер свердлив Чечеля поглядом. — Як там кажуть правники, сукупність доказів? Маєте. Олеся Степанівна — так звана межова дитина. Тобто остання в родині. За повір’ями, має здібності до відьомства, її старша сестра Лизавета — теж межова, бо перша. Але не має тих рис, що ними Бог наділив Олесю. Отже, сукупність доказів. Уже третя ознака. Хочете четверту? Тут не перевіриш, проте як почалося — знайшлися ті, хто знав Соколовських добре. Смійтеся, як смішно, але... гм... подейкують: Степанида Іванівна, матінка Олесі, до двох рочків годувала її грудьми. Ще одна прикмета, хай не така явна. І зовсім уже остання: чорний кіт.

— Тьху на вас! — вирвалося в Платона.

— Тим не менше кота не раз бачили в Маньківці, коли худоба зачала здихати чорт знає від чого, — мовив земський. — А селяни з Маньківки, що працюють у маєтку, пошепки кажуть: узявся цей звір у панночки саме на початку літа. Удень кудись забігає, під вечір знову шастає двором.

— Забігає він, треба розуміти, у Соколівку?

— Шимчиха пустила чутку — кидала в кота каменюками, думала забити. Влучила. Того ж дня, казали в Соколівці, до панночки приїздив земський лікар. Голову ніби розбила, впала необережно, в очах потемніло. Але ніхто не бачив, де й коли вона падала.

Чечель знову сплюнув спересердя.

— Для чого годуєте казочками, панове? Мета ваша мені досі не ясна.

— Про негоду забули, — нагадав Кругляк.

— Отож-отож, — стрепенувся Дундукевич. — Навчені відьми, до всього, здатні наслати посуху або дощі. Такого вогкого літа навіть у нашому заболотному краю не знали.

— Давненько, — погодився коротун. — Та не кажіть, що ніколи. Колись же та й було, запитайте старих людей.

— Не хочу, — відмахнувся земський. — Ну, пекло колись, хай років із десять чи більше. Веду до згаданої вже сукупності фактів. Їх уже більше п’яти, Платоне Яковичу. Все! — Дундукевич розвів руками. — Сказати більше нема чого.

Чечель закусив губу, замислено поворушив пальцями.

— У підсумку, панове, ви намагаєтесь довести мені: на село Маньківку за гріхи тамтешніх хазяїв скривджена молода сусідка, не менш шляхетна з роду, наслала пристріт. Для того не знайшла нічого кращого, як за короткий час зробитися навченою відьмою. Для чого мала всі передумови, починаючи від вродженого каліцтва й закінчуючи чорним котом. Забобонний люд на ваших болотах схильний вірити в усе це. Чудова ілюстрація звичаїв нашої української глушини. Страхи живуть поруч із прогресом. Минуле — з майбутнім.

— Говорите, як пишете, — зазначив Кругляк.

— Лишається з’ясувати одну незначну на загальному фоні обставину. До чого тут я, панове? Чому мушу все вислуховувати? Хіба ви вирішили мене трохи розважити.

— Я сказав Ількові Михайловичу, що є нагода залучити вас, пане Чечель, до цієї справи, — мовив коротун. — Бо до поліції з таким напевне не підеш. Тим часом Василівський повіт вирує. Кипить, мов борщ у казанку. Хтозна, як довго ще це все триватиме й, головне, до яких наслідків може призвести.

— А я погодився просити вас, Платоне Яковичу, приватно і делікатно розв’язати цю справу, — додав Дундукевич. — Поліція тут справді не допоможе. Мене, а заразом увесь повіт, усе земство потроху беруть на кпини. Боюся, скоро Шимчиха зі своїми вірними матиме більший вплив, ніж законний виборний.

Чечель глянув по черзі на кожного з чоловіків.

— Як ви собі уявляєте мою роль? Такий собі мисливець на відьом? Напередодні ви, Панасе Пилиповичу, нарекли мене мандрівним лицарем. Дуже добре виписується образ, розвивається. Ви справді маєте літературний талант.

— Дякую. На жаль, те, що ви почули, — не казка й не вигадка з голови літератора. Панові Дундукевичу через таке дійсно може бути непереливки. Уявіть, знайдеться спритник, настрочить кляузу в Петербург. Мовляв, розвели якесь відьомство в повітах. І це в той час, коли тут кладуть залізницю, мають намір вивести край із сонного стану. Всякого можуть написати, ще й не таким гербовий папір бруднять, чорнила марнують. Вода, Платоне Яковичу, камінь точить. Нас, свідомих, без того на місцях утискують уже шостий рік. А хочеться мати своїх при посадах. Вірних, на яких покластися можна.

— У чому покластися?

— То інша розмова. — Кругляк прикусив язика, зрозумівши — бовкнув зайве.

— Гляньте на все тверезо, — вступив Дундукевич. — Відлущте зайве. Облупіть яйце від шкаралупи. Що побачите? В економії Недільських почався мор худоби. Хвороба — чи зла воля? Як до цього всього причетна молода поміщиця з сусіднього села? Краще, аби завдана їй кривда, хоч би яка страшна, цієї халепи не стосувалася. І якщо з вашою допомогою, Платоне Яковичу, земство матиме докази, пропозиція лишається в силі.

— Може, з цим усім треба до ветеринара? — обережно запитав Платон.

— Привозили, і не одного. Причину моровиці лікарі не знайшли. Це точно не епідемія, — відрізав земський. — Економії з усього повіту готові разом відшкодувати витрачений вами час. Бо всі зацікавлені. Раптом пошесть піде далі?

— Якщо не епідемія, нема зарази — чому там передаватися?

— Отож. Незрозуміло. А ви, за чутками, з тих людей, хто вміє пояснювати незрозуміле.

Нарешті бесіда набула ясних, цілком конкретних рис.

— Ви ж напевне знаєте, панове, що мої повноваження дорівнюють нулю. З моїми висновками ніхто ніколи не рахуватиметься. Моє слово ні для кого не доказ. Маю на увазі, якщо доведеться йти по підтримку до влади.

— Спробуйте не перетинатися з поліцією. Не переходити ніде дорогу, як ось нещодавно в Полтаві. Урешті-решт, треба розібратися в чортівні, не більше. Щойно кожна подія матиме з вашою допомогою логічне пояснення, я дозволю собі діяти офіційно. Як того вимагають закон і порядок.

Добронравов залишив без грошей. Тут обіцяють.

Уголос Платон цього не сказав.

Не треба показувати, наскільки вразливий.

— Що ж... Вітаю, вам вдалося мене зацікавити. — Чечель потер руки, посміхнувся. — За це варто випити.

Кругляк заметушився, заходився наповнювати чарки.

— Єдине, панове... Просто неба спати не хочеться.

— Кажу ж, можете сміливо розміститися в моєму кабінеті.

— Краще отаборитися безпосередньо на місці подій. Або дуже близько. — Платон підніс чарку.

— До ваших послуг кімната в моєму маєтку, — мовив Дундукевич.

— І я буду в усіх на очах. Не годиться. А, придумаю щось. — Платон уже відчув кураж. — Вирушаю просто сьогодні. З вашого дозволу, по обіді. Треба ж поспати трохи. Я своїм ходом, автомобіль тут не лишу. Коли горілки ковтнеш, за кермо не сідай — перекинешся.

— Ось коли кабінет згодився! То ще по одній!

Чарки весело дзенькнули.

Вважай, скріпили угоду.