Вигнанець і навчена відьма

Розділ 19 Лови

Полтава, Карпівський провулок

авряд полтавські будинки розпусти жили інакше за київські чи загалом усі борделі світу.

Платон світу ще не бачив. Його світ — світ вигнанця, неприкаяного, приреченого на постійні мандри з місця на місце, — обмежувався українськими губерніями. Але не треба бути подорожнім, що об’їхав земну кулю за вісімдесят днів, як герої Жуля Верна, аби знати: лупанари[42] є всюди — у великих і навіть малих містах, де живуть люди й заробляються гроші. Так само не варто бути мудрагелем, аби розуміти — активне життя в усіх без винятку борделях починається з наближенням сутінків.

Тож вилазку Чечель запланував на вечір.

До того часу все ж освоївся на місцевості. «Даймлер» завбачливо лишив у дворі Кругляка — на радість хлопчикам, які дістали дозвіл гратися в автомобілі й навіть крутити «бублика», аби тільки не відірвали. Зловивши візника, Чечель прокатався в місто. Керуючись порадами Панаса Пилиповича, звелів зупинити ближче до вулиці Котляревського й далі прогулявся пішки.

Потрібний провулок з’єднував її з Олександрівською, де по обіді, коли Платон дістався сюди, уже де-не-де поважно гуляли містяни. Чоловіки в білих чи світло-синіх піджачних парах, капелюхах-канотьє й легких парусинових туфлях, дами — у сукнях різних фасонів, але так само — світлих кольорів. Майже кожна мала парасольку від сонця, хоч тримала нерозкритою — липень цьогоріч таки видався не типовим, не яскраво-сонячним та спекотним. Чечель не дуже любив світле, тим більше тепер, коли весь час перебував у дорозі й збирав бруд та порохи. Але чудово розумів, чому полтавці, гуляючи в проходку, не бояться забруднитися. Головна вулиця була однією з небагатьох брукованих, тож звичних для прилеглих кварталів, тим більше — передмість, пилу й грязюки тут не зустрінеш.

Ну, хіба коняка візницький наробить...

Карпівський провулок забудували майже однаковими двоповерховими будинками, що тулилися один до одного. Складалося враження: їм, як і мешканцям, тісно тут, і для розширення життєвого простору використовували кожен метр. Тут ніщо не кричало про розпусне життя. Навпаки, Платон уздрів не лише шевські й кравецькі майстерні, а й друкарню з пишною вивіскою, що водночас працювала як магазин, де охочі могли купити книжку, газету чи листівку.

Потрібна будівля, як описував Кругляк, виявилась ніби трохи втиснутою в бік провулку, сором’язливо ховаючись, не випинаючись, не привертаючи до себе зайвої уваги. Навпроти Чечель побачив крихітну кондитерську й примостився випити кави з тістечком. Обслужив його сам господар, люб’язний добродій у білій сорочці, чорному жилеті та ярмулці. Він дуже хотів, аби Платонові все сподобалося, потім почав гру, суть якої — вдавати, що не задля гешефту працює тут, тож не знає, скільки шановному панові треба заплатити. Далі господар запропонував дати стільки, скільки гість вважає за потрібне. Нарешті назвав свою ціну таким тоном, ніби вимовив щось безсоромне, ладне образити почуття порядної людини.

Метушня господаря дещо заважала Чечелю стежити за будинком навпроти. Але, тим не менше, поза увагою не лишалися добродії, котрі швиденько, не озираючись, проходили двором, заходили збоку будівлі та зникали в бічних дверях. Більшість лишалися всередині недовго, виринали назад і ще швидше, так, ніби десь нагидили й квапилися втекти, проскакували повз.

Так Платон зрозумів: сюди вело щонайменше чотири шляхи. Розплатившись, він обережно, намагаючись не привертати тепер увагу кондитера, обстежив кожен. Дворами тут можна було вислизнути на всі чотири сторони, опинившись на довколишніх великих вулицях та одразу змішавшись із перехожими.

Той, хто облаштував лупанар, добре подбав про можливості відступу.

Аби не примелькатися тут, Чечель залишив провулок, знічев’я погулявши містом і відверто вбиваючи час. Нарешті стало сутеніти, і Платон, про всяк випадок знявши револьвер із запобіжника, подався на лови.

Стукати не треба.

Усе одно в напівтемному коридорі зустрічав цербер, вусань при повному параді, який запитав, чи є в гостя візитівка. На щастя, Платон мав картки при собі й поклав одну на бляшану тацю, яку стискало в передніх лапах опудало ведмедя. Діставши дозвіл, Чечель пройшов далі, на звук рояля. Грали польку, фальш різала вуха, та, здається, присутні в паркетній залі, куди вів коридор, на те не зважали.

Рояль примостився в дальньому кутку. За ним сидів худорлявий тапер з цигаркою в зубах, тонкі пальці бігали по клавішах. На одні, більше розбиті, він натикав сильніше, від чого інструмент звучав різко й неприємно.

Залу освітлювала електрика. Вікна, здається, навічно затулили важкими оксамитовими завісами, які зібрали весь пил. Курив не тільки тапер. Сизий цигарковий дим закривав стелю густою пеленою, ним просякло повітря. З незвички Платон закашлявся, адже давно не навідував подібних закладів. Поруч миттю виринула не стара ще пані в сукні з глибоким викотом, який не приховував, навпаки — виставляв напоказ велику родимку у формі квасолини, що прикрашала праву грудь. Мадам піднесла вузенький келих, у якому грали пухирці шампанського, нещиро всміхнулася наквецяними губами.

— Ласкаво просимо поважного гостя. Ось, пригощайтеся.

Дешеві парфуми, якими мадам себе рясно полила, все одно не перебивали запаху поту.

— Дякую, — мовив Чечель, взявши келих двома пальцями.

Підніс до вуст, на мить затримавши — накотило відчуття огиди. Та він уже почав гру, тож зробив ковток. Шампанське не з дорогих, але й не найгірше. Принаймні, клієнтів тут не труять. Допивши, Платон повернув порожню посудину, усміхнувся у відповідь.

— Умієте приймати гостей.

— Уперше в нас, молодий чоловіче? Шукаєте милу компанію? Знайдете самі чи підказати? Є новенькі, свіженькі. Та якщо ви в нас раніше не бували, для вас нові враження приготувала кожна. Прошу, проходьте.

Дівчата, майже всі — у максимально відкритих сукнях, з-під яких визирала білизна, сиділи на стільцях уздовж стін, мов ластівки на дротах. Усі помітно нудилися, і єдиною розвагою для них були або вже докурені, або щойно припалені дешеві цигарки. Ще далі, у глибині зали, розташувався шинквас, біля якого товклися сіренькі мужчини-клієнти та обрані ними — або, радше, ті, кого підхопили, — любаски. Звідти линули смішки, чувся дзенькіт келихів.

— Не соромтеся, молодий чоловіче, — муркотіла мадам. — Ви прийшли додому. Тут вас люблять. І все, що тут станеться, у наших стінах лишиться.

Повз них від шинквасу далі до наступного коридору дівка тягнула за руку сивуватого підстаркуватого пана. Той реготав, вдаючи, що не хоче та впирається. Минаючи Платона, дівка підморгнула йому й показала кінчик рожевого язика.

— У нас такі бешкетниці, — хіхікнула мадам, жартома насваривши дівку пальцем.

Парочка розчинилася в надрах будинку.

— Як ви стидаєтесь, дозвольте вас із кимось познайомити. — Мадам перейшла в атаку. — Наприклад...

— Не треба, — зупинив її Чечель. — Маю справу до вас, саме до вас.

Вона зробила круглі очі, грайливо поправила декольте, без особливого успіху намагаючись прикрити родимку.

— Ох, ви мене бентежите, юначе. Я вже вся палаю від бентеги. Звісно, я ще не зовсім стара й багато чого вмію. Маю більше досвіду, ніж мої підопічні лялечки. Тож досвід мусить відповідно коштувати, мосьпане. Га? — Мадам пустила бісики. — Якщо, звісно, ви не передумали й не жартуєте зараз.

— Які жарти.

Платон вивудив портмоне. Звідти — темно-синій кредитний білет у п’ять карбованців. Затиснув між указівним та середнім пальцями. Але тримав недовго: мадам миттю висмикнула папірець, він зник у декольте.

— Зазвичай я беру більше, коханий...

— Матимеш таку саму. — Тепер із нею говорив поліцейський. — Сюди вчащає одна особа, і не здумай казати, що ні. Якщо проведеш мене тихо, без гармидеру, дістанеш навіть два рази по стільки.

Усмішка сповзла з напудреного обличчя. Губи витягнулися в пряму лінію.

— Фараон, — прошипіла. — З голосу чую, не обдуриш. Тільки ти не наш, чужий. Я тебе не знаю.

— Вже познайомились.

Мадам озирнулася на дівчат, тапера, який саме наливав собі чарку лікеру, гурт біля шинквасу. Тим часом до зали впевнено ступив черговий клієнт, приязно махнув присутнім. Видно — свій, бо його впізнали, кілька дівчат підскочили й кинулися до нього наввипередки.

Платон взяв мадам за лікоть.

Міцно стиснув.

— На мене дивись.

— Я тебе не знаю, — тихо повторила вона. — Ми платимо всім, кому треба. Нікому нічого не винні. Тут поруч є люди, які охоче з тобою побалакають. Між собою базікайте, не заважайте працювати.

— Ти мене погано почула, — правив своє Чечель. — Без скандалів, сторонніх осіб, свідків. Тихо проводиш мене до того, кого я тут шукаю. Якщо я помилився і його тут нема, ти скажеш мені, де він ховається. За ті гроші, що він готовий витрусити з калитки, його цілком зручно примістити й тут. Микита Недільський.

Він знав, як треба розпитувати й коли розкривати головну карту.

Мадам увесь цей час напевне тасувала подумки всі імена, які могли бути потрібні несподіваному прибульцеві. Тож назване, якщо воно знайоме і є в обоймі, змусить виказати себе мимоволі. Так і сталося: почувши прізвище, жінка здригнулася. Навіть якби Чечель не тримав її лікоть, аби відчути дрож, її хоч як виказали б очі.

— Не знаю таких, — вичавила мадам.

— За брехню грошей не буде, — завважив Платон.

— Не треба. Нічого не треба. Ти не туди прийшов, чоловіче. Давай, паняй, ловити нема чого.

— Цікаво, скільки ж Микитка заплатив, що тут його так бережуть. Він не сказав раптом, від кого ховається? Чому треба залягти? А може, — Чечель стишив голос, — з нього тут плати не беруть, бо одна з твоїх дівок заразила його французькою болячкою?[43] Ох, як Микитці тут підкузьмили...

— Нічого не знаю, — затято торочила жінка, очі кричали про зворотне.

— Разом його пошукаємо? — тиснув Чечель, уже ні на кого й ні на що не зважаючи. — Ага, я тепер зрозумів! Французка — то ж звична для ваших сестер справа. І ти справді не відаєш нічого про те, що Микитка накоїв удома. Він людину вбив. Душогуб він, дружок ваш миленький. Чи сподобається тим, хто там біля вас годується, що тут ховається вбивця? Віриш мені?

Мадам роззявила рот.

Платон поклав палець на підборіддя знизу.

Подав догори, мовби допомагаючи підняти щелепу.

— Бач, справді не знаєш. Тому пробачаю. Веди.

— Це точно? — видихнула жінка. — Гляди, є кому перевірити.

— Краще хай ніхто не перевіряє. Бо прикриють твій веселий заклад. Воно ж нікому не треба — прив’язуватися до мокрої справи. Ну?

— Клавка, — процідила мадам крізь стиснуті зуби. — Другий поверх, найдальша кімната. До кінця коридору, потім ліворуч, у глухий куток. Тільки тихо. Хто б ти там не був — тихо.

Замість відповіді Чечель простягнув їй другу п’ятірку.

Піднімаючись, він зупинився, даючи дорогу парочці, що спускалася. Потім пропустив студента — цей збігав униз, на ходу налягаючи тужурку. Нарешті — зіштовхнувся при вході на поверх із розхристаною дівкою, яка гналася, вочевидь, за втікачем.

Кімнати по обидва боки коридору розділяли тонкі стіни, котрі більше нагадували перетинки. Двері також міцними не були, деякі, до всього, не трудилися причиняти щільно. Платон не йшов — плив серед зойків, стогону, голосного сопіння, п’яного жіночого і чоловічого реготу, нерозбірливого бубоніння. За одними з дверей когось навіть знудило, це супроводжувалося криком огиди й обурення з вимогою доплатити. У відповідь почулося довжелезне лайливе речення, і Чечель прискорився — адже двері кімнати, де це сталося, широко прочинилися й верескливий жіночий голос почав кликати якогось месьє Жоржа.

Діставшись нарешті до глухого кута, Платон побачив перед очима круглу бляшану латку з номером 36, яка теліпалася на одному цвяхові. Задля пристойності постукав, але не чекав дозволу — штовхнув двері. Виявилися зачиненими, і, коли Чечель постукав знову, зсередини долинуло істеричне:

— Зайнято! Геть звідси!

Кричала молода жінка, і тон Платонові не сподобався. Цей крик потонув у гармидері, здійнятому напівголою дівицею, котра копняками намагалася виперти з апартаментів невисокого кощавого пана в сорочці, жилетці, при краватці, але без штанів, у самих підштанцях. На допомогу їй уже поспішав той самий месьє Жорж — дебелий здоровило, навіть у піджаку й штанях з підтяжками схожий на залізничного вантажника.

Тихо, як просила мадам, уже не виходило.

Чечель загепав кулаком на повну силу.

— Клавко, відчиняй!

— Нічого не знаю! Чухай звідси!

Нічого не знаєш? А тобі нічого й не казали. Чи...

Відступивши на крок, Платон із розмаху вгатив по дверях ногою.

Тепер на нього звернули увагу всі, включно з кощавим панком. Здоровило відштовхнув його, набичив голову, посунув на Чечеля. Дівиця заверещала. Її підхопили звідусіль — так по селах ґвалтують собаки посеред ночі.

Чечель розвернувся до месьє Жоржа корпусом.

Рука вже стискала револьвер, дуло дивилося на здоровила.

— Стій, де стоїш! — наказав Платон і, втративши до викидайла інтерес, іще раз садонув по дверях.

Тепер — вдало.

Вони розчахнулися, і Чечель увірвався всередину. Тумба, крісло, картина над широким ліжком. Оголена з глеком на плечі, халтурна копія з Енґра[44]. На ліжку, під картиною — пишна білявка, груди відкрила навмисне, ще й подалася всім тілом уперед.

— Не можна! He можна! — репетувала вона, не одразу побачивши револьверне дуло.

Як угледіла — заверещала, скотилася з ліжка, тягнучи ковдру на себе.

А Платон теж схибив — не одразу помітив невеличкий телефонний апарат на підлозі.

Лише для внутрішніх розмов, не інакше.

У холі іншого апарата не було, напевне він у кімнаті мадам.

Дала сигнал... От же ж курва!

Вікно прочинене навстіж. Чечель миттю забув про істеричну Клавку, скочив до підвіконня, визирнув. Від будинку дворами швидко рухалася чоловіча постать.

Платон не вагався — сів на підвіконня, перекинув ноги за вікно. Як стрибнув і впав на землю, машинально розтиснув правицю, пускаючи зброю. Але одразу ж підхопив, сховав у кишеню піджака, припустив навздогін.

Утікач орієнтувався на місцевості значно краще, тож рухався стрімко та впевнено. Проте Чечель недарма провів у провулку й поруч кілька годин. Біг, ніби щодня грав тут у квача. Крики позаду стихнули, і якщо погоня й привертала чиюсь увагу, то хіба вечірніх перехожих. Найменше Платонові хотілося зараз наскочити на городових, а ймовірність того зростала: Микита біг до центру, де стражів порядку завжди було більше, ніж будь-де. Єдине, на що розраховував Чечель, — знайде спосіб випередити появу поліції.

Вони вибігли дворами на Котляревського, і молодий Недільський рвонув через вулицю, петляючи між перехожими й штовхаючись, до найближчого візника. Платон мав при собі ще одну зброю, яку без нагальної потреби намагався не застосовувати, бо часом діяла сильніше за револьвер. Зараз її час настав.

Рука сягнула в ліву кишеню піджака.

Висмикнула поліцейський сюрчок.

— Злодій! Тримай злодія! — загорлав Чечель на всю силу легень.

І засвистів.

Трель змусила перехожих нарешті зрозуміти, як слід діяти. Хтось із чоловіків спритно поставив Микиті підніжку. Той виявився пильним — підстрибнув цапом, уникаючи пастки. Та вже наступна підставлена нога зупинила, змусила втратити рівновагу, з усього розмаху налетіти на брук.

Втікача оточив натовп.

Чечель знову засвистів.

— Розійтися! Розійтися! — кричав він, проштовхуючись ближче.

Як добіг, нахилився, сіпнув за комір, прошипів на вухо:

— За мною йди, бо гірше буде!

— Нікуди я не піду! — прохрипів Микита.

— Тоді разом — до околодку! Про Олесю доведеться тобі говорити там!

— Про яку Олесю?

— Знаєш, про що я. З голосу чую!

Поруч засюрчали знову — тепер уже до гурту квапився городовий. Радше відчувши його, ніж побачивши зі свого положення, Микита спершу став рачки, потім — звівся на рівні. Витер юшку й кров із розбитого об брук лиця.

— Ану, тихо мені! — гаркнув городовий, відштовхнувши плечем найцікавішого з вуличних роззяв. — Що тут таке, га? Хто свистів?

— Злодія ловили! — бовкнули з натовпу.

— Зловили?

— Так ось же!

Троє впевнено показували на Микиту. Ще двоє так само впевнено тицяли пальцями в Платона.

— Нема злодіїв, ваше благородіє! — Чечель усміхнувся так широко, як міг, розкинув руки, усім виглядом виявляючи послух та покору. — То мені товариш заклад програв! У карти! На «півника»[45] грали!

— Було! Грали! — випалив Недільський, сплюнувши кров із розбитої губи під ноги.

— Догралися. Харі порозбивали. Студенти, либонь? Га? — Голос городового вже не звучав загрозливо.

— Та вони п’яні, вашбродь! Обоє! — почувся обурений жіночий голос із натовпу.

— Пили? — Страж порядку тупнув.

— Не без того. Чого вже там, ваше благородіє... — тягнув Платон.

— Забрати б та всипати двадцять п’ять гарячих, — буркнув поліцейський. — Так свої ж на сміх візьмуть. Та й з вас узяти нема чого... півники... Ану, кру-угом обоє!

Чечель підкорився першим. Микита, дивлячись на нього, теж розвернувся, тільки незграбно. Городовий крекнув, відчепив шашку, примірився піхвами й по черзі влупив кожному нижче спини під схвальні оплески зібрання. По тому зиркнув на перехожих, набувши геройської постави.

— Ходу, — шепнув Платон, сіпнув Микиту за рукав, одразу ж додав: — Не здумай тікати, більше так дешево не обійдеться!

— Йди ти до чорта, — процідив Недільський у відповідь.

Під улюлюкання й свист натовпу, спраглого до розваг, обоє скоро залишили людне місце.