Втрачений символ

РОЗДІЛ 105

Фахівець із безпеки систем Рік Парріш нарешті вбіг пристрибом до кабінету Ноли Кей, тримаючи в руках аркуш паперу.

— Чому затримався? — гримнула на нього Нола. — Я ж казала тобі прийти негайно!

— Вибач, — мовив він, чіпляючи на носа окуляри з товстими лінзами. — Я намагався зібрати для тебе якомога більше інформації, але...

— Лишень покажи мені, що маєш.

Парріш подав їй роздруківку.

— Це відредагований варіант, але ти збагнеш, про що йдеться.

Нола здивовано продивилася текст.

— Я і досі намагаюся вирахувати, як хакеру вдалося проникнути в нашу мережу, — пояснив Парріш, — але, найпевніше, делегований ним «павук» осідлав один з наших пошукових...

— Припини! — відрубала Нола. — На біса ЦРУ здався засекречений файл про піраміди, древні портали та викарбувані символони?

— Саме через це я й затримався. Я спробував дізнатися, до якого ж документа намагався дістатися хакер, і тому простежив шлях доступу до файла. — Парріш замовк і прокашлявся. — Виявилося, що цей документ перебуває в секторі, за який відповідає особисто директор ЦРУ.

Нола різко крутнулася на стільці і спантеличено витріщилася на фахівця з безпеки. «Начальник її начальниці ховає у себе файл про масонську піраміду?» Вона знала, що нинішній директор, як і багато інших керівників ЦРУ, був можновладним масоном, але якось не уявляла, що хтось із них буде зберігати масонські секрети на комп’ютері ЦРУ.

Однак після того, що Нола побачила за останню добу, її вже ніщо не дивувало.

Агент Сімкінс лежав долілиць у чагарнику на майдані Франкліна. Його очі призвичаєно спостерігали за величним входом до храму Алмаса. Нічого. Ні світла всередині, ні руху біля дверей. Він повернув голову, щоб перевірити, чи на місці Беламі. Той походжав у центрі парку, скоцюрбившись від холоду. А було й справді дуже холодно. Сімкінс бачив, як афроамериканець увесь тремтить та сіпається.

Телефон агента завібрував. То була Сато.

— На скільки спізнюється наш об’єкт? — спитала вона.

Сімкінс поглянув на годинник.

— Об’єкт сказав, що буде через двадцять хвилин. Минуло майже сорок. Щось трапилося.

— Він не приїде, — сказала Сато. — Це кінець.

Сімкінс збагнув, що вона має рацію.

— Від Гартмана немає звісток?

— Ні, він так і не звітувався про прибуття до Калорама-Гайтс. Я не можу до нього додзвонитися.

Сімкінс закляк. Якщо це так, то дійсно щось трапилося. І дуже серйозне.

— Я щойно зв’язалася з людьми з оперативного забезпечення. Вони теж не можуть на нього вийти.

«От лайно!»

— А вони визначили місцезнаходження «ескалади» по джі-пі-ес?

— Так. Приватне помешкання в районі Калорама-Гайтс, — відповіла Сато. — Збирайте своїх людей. Ми їдемо.

Сато клацнула кришкою, вимикаючи телефон, і поглянула на дивовижні обриси Вашинґтона на тлі нічного неба. Крижаний вітер хльостав її, наче батогом, проникаючи крізь легку куртку. Японка обхопила себе руками, щоб зігрітися. Директору Інуе Сато рідко бувало холодно чи страшно. Однак зараз вона відчувала і те, і друге.