Втрачений символ

РОЗДІЛ 46

Бібліотека конгресу — на думку багатьох, «найкрасивіше приміщення у світі» — більш відома величезною колекцією книжок, аніж своєю неймовірною красою. Ця книгозбірня з легкістю виборює титул найбільшої бібліотеки у світі: понад п’ятсот миль полиць, а це — відстань від Вашинґтона до Бостона. Але вона й надалі зростає зі швидкістю понад десять тисяч нових надходжень упродовж дня.

Колись це було сховище для особистої колекції Томаса Джефферсона, що містило книги з різних галузей науки та з філософії, а тепер Бібліотека конгресу є символом відданості Америки поширенню знань. Вона стала однією з перших електрифікованих будівель у Вашинґтоні — світилася, як справжній маяк у темряві Нового Світу.

Як витікає із самої назви, цю бібліотеку заснували для потреб конгресу, чиї вельмишановні члени працювали через вулицю, в будівлі Капітолію. Ці древні духовні узи між бібліотекою та Капітолієм нещодавно зміцнилися завдяки узам суто фізичним — під Індепенденс-авеню збудували довгий тунель, що сполучив обидві споруди.

І сьогодні, поспіхом перетинаючи будівельну зону цим самим тунелем за Вореном Беламі, Роберт Ленґдон намагався заглушити в собі тривогу за Кетрін. «Цей псих проникнув до її лабораторії?!» Ленґдон навіть думати боявся, навіщо це йому. Він зателефонував, щоб попередити її про небезпеку, і наприкінці розмови встиг сказати, де його можна буде знайти. «Та скільки ж іще тягтиметься цей чортів тунель!» У нього вже голова розпухла від вихору переплетених думок: Кетрін, Пітер, масони, Беламі, піраміди, древнє пророцтво і... мапа.

Професор відігнав ці думки і поквапився за Архітектором. «Беламі знає відповіді на мої запитання». Коли чоловіки нарешті дісталися до кінця тунелю, Архітектор провів Ленґдона у кілька двостулкових дверей, що й досі перебували на стадії спорудження. He маючи змоги замкнути ще не закінчені двері, Беламі знайшов вихід: ухопив алюмінієву драбину, принесену будівельниками, і хитко приставив до дверей. На вершечку ж драбини він примостив металеве відро. Якщо хтось відчинить двері, то воно впаде на підлогу і гучно заторохтить.

«Система попередження?» Ленґдон скептично поглянув на відро, сподіваючись, що Беламі має надійніший план стосовно їхньої безпеки. Все сталося так швидко, що професор лише зараз усвідомлював небезпечні наслідки своєї втечі з Архітектором Капітолію. «Я втікач від ЦРУ».

Беламі повів його за ріг, і вони рушили вгору широкими сходами, огородженими помаранчевими пілонами. Ленґдон йшов угору, а важка сумка на плечі тягнула його донизу.

— Ця кам’яна піраміда, — озвався він, — я й досі не розумію...

— Не зараз і не тут, — перервав його Беламі. — Ми оглянемо її під світлом. Я знаю одне безпечне місце.

Однак Ленґдон мав сумнів, що для чоловіка, який вчинив напад на директора відділу безпеки ЦРУ, знайдеться таке місце.

Вийшовши на верхній майданчик сходів, вони опинилися у просторому залі з італійського мармуру, ліпнини та сухозлітки. Зал прикрашали розставлені по периметру вісім пар статуй, і всі вони зображали богиню Мінерву. Беламі, не зупиняючись, повів Ленґдона на схід через склепінчасту арку — до ще величнішого залу.

Навіть при тьмяному, «неробочому» освітленні головний зал бібліотеки сяяв класичною величчю розкішного європейського палацу. На висоті сімдесят п’ять футів виблискували мозаїчні горішні вікна, розташовані поміж панельними балками, прикрашеними рідкісним «алюмінієвим листям» — металом, який свого часу вважався дорожчим за золото. А під ними ряд спарених колон обрамовував балкон другого поверху — туди можна було вийти двома величними гвинтовими сходами з колонами, що слугували опорами для гігантських жіночих фігур з бронзи, які тримали факели просвіти.

У своїй ексцентричній спробі відобразити тему сучасної просвіти і при цьому не вийти за рамки декоративних принципів архітектури Ренесансу будівничі прикрасили поруччя цих сходів путті — зображенням купідонів та херувимів у вигляді сучасних науковців.

«Ангел-електрик із телефоном у руці? Херувим-ентомолог із якимсь зразком у коробочці? Що сказав би на це Берніні?» — подумав Ленґдон.

— Ми поговоримо про все тут, — сказав Белами, ведучи професора повз куленепробивні вітрини, що містили дві найцінніші книги в бібліотеці — гігантську Біблію Майнца, написану від руки в тисяча чотириста п’ятдесятих роках, та пергаментний примірник Біблії Ґутенберґа, один із трьох, що збереглися у всьому світі. Принагідно на склепінчастій стелі красувалася картина Джона Вайта Александра під назвою «Еволюція Книги», що складалася з шести частин.

Беламі підійшов до елегантних двостулкових дверей у центрі стіни біля східного коридору. Ленґдон знав, яка кімната розташовувалася за цими дверима, але для їхньої розмови вона здалася йому досить дивним місцем. Іронія полягала в тому, що розмовляти вони будуть у приміщенні, де повно табличок «Не розмовляти», до того ж його навряд чи можна було назвати «безпечним». Розташована саме посередині хрестоподібного приміщення бібліотеки, ця кімната була центром будівлі. Ховатися в ній було те саме, що проникнути до собору і сховатися в олтарі.

Та Беламі відімкнув двері, увійшов у темряву і помацав по стіні, шукаючи вмикач. Коли ж він клацнув і увімкнув світло, перед ними, наче з повітря, матеріалізувався один з найвизначніших архітектурних шедеврів Америки. Цей знаменитий читальний зал був святом чуттів. Просторий восьмикутник у центрі здіймався на висоту сто шістдесят футів, його вісім стін були оздоблені різними видами мармуру: коричневим тенесійським, світло-жовтим сієнським та червоним алжирським. Завдяки тому, що приміщення освітлювалося з восьми боків, тут ніде не було тіней — так досягався ефект, наче сяяла сама кімната.

— Дехто каже, що це найкрасивіше приміщення у Вашинґтоні, — мовив Беламі, пропускаючи Ленґдона всередину.

«А може — і в усьому світі», — подумав професор, переступаючи поріг. Як і завжди, його погляд спочатку піднявся догори, до височенної центральної кайми, де освітлені променями сонця арабескові розписи закруглялися на кесонах та по куполу і сягали верхнього балкона. З балюстради на нього дивилися шістнадцять бронзових «портретних» статуй, розміщених у залі по колу. Під ними вражаюча аркада склепінчастих проходів утворювала нижній балкон. А на рівні долівки від масивного восьмикутного розподільчого стола розходилися три кола полірованих дерев’яних столів.

Ленґдон знову зосередив увагу на Беламі, який займався тим, що підпирав двостулкові двері залу так, щоб вони лишалися широко розчиненими.

— А я гадав, що ми прийшли сюди, щоб сховатися, — знічено зауважив професор.

— Я хочу почути, коли хтось увійде до приміщення, — пояснив Беламі.

— А хіба вони нас не знайдуть тут одразу ж?

— Де б ми не сховалися, — вони все одно нас знайдуть. Але якщо хто-небудь оточить нас у цій будівлі, ви будете задоволені, що я обрав саме цей зал.

Ленґдон не знав чому, але Беламі точно не хотів зараз обговорювати цю тему. Він уже рушив до центру кімнати, де знайшов підходящий стіл, підтягнув до нього два стільці й увімкнув настільні лампи. А потім кивнув на сумку Ленґдона.

— А тепер, професоре, давайте ретельніше оглянемо піраміди.

Не бажаючи подряпати поліровану поверхню грубим шматком граніту, Ленґдон підняв на стіл всю сумку, розстебнув зіпер і повністю опустив її краї, оголяючи піраміду. Ворен Беламі повернув під зручним кутом читальну лампу й уважно придивився до піраміди. Потім пробігся пальцями по викарбуваному напису.

— Гадаю, ви упізнаєте цю мову, — спитав він.

— Аякже, — відказав Ленґдон, кинувши погляд на шістнадцять символів.

Відома як франкмасонський шифр ця мова використовувалася в давнину для приватного спілкування між братами-масонами. Від цього методу шифрування відмовилися давним-давно через одну просту причину — його було надто легко розшифрувати. Більшість студентів-старшокурсників, що слухали його лекції з символознавства, розкодували б цей напис хвилин за п’ять. Сам же Ленґдон, озброївшись папером та ручкою, впорався б з ним за хвилину.

Але тепер сумнозвісна легкість дешифрування цього кількасотрічного коду створювала двоякий парадокс. По-перше, заява про те, що Ленґдон був єдиною людиною у світі, спроможною розшифрувати цей напис, видавалася просто абсурдною. По-друге, твердження Сато, що масонський шифр являв собою питання національної безпеки, було рівносильним твердженню, що пускові коди американських ракет із ядерними боєголовками було створено за допомогою, скажімо, кубика Рубіка. Ленґдонові важко було повірити і в перше, і в друге. «І оця піраміда є мапою? Дороговказом до втраченої мудрості століть?»

— Роберте, — занепокоєно звернувся до нього Беламі. — А директор Сато не казала вам, чому вона так цікавиться усім цим?

Ленґдон похитав головою.

— Конкретно — ні. Просто увесь час повторювала, що це — питання національної безпеки. Мені здається, вона бреше.

— Можливо, — мовив Беламі, чухаючи потилицю. Схоже, йому не давала спокою якась думка. — Але я маю більш тривожне припущення. — Він повернувся і поглянув Ленґдонові прямо у вічі. — Цілком імовірно, що директор Сато дізналася про справжній потенціал цієї піраміди.