Втрачений символ

РОЗДІЛ 133

Високо над підлогою капітолійської ротонди Роберт Ленґдон знервовано просувався круговим балкончиком, прокладеним просто під куполом. Він обережно зиркнув униз, і в нього запаморочилося в голові. Йому й досі не вірилося, що менш ніж десять годин тому внизу, посередині тієї підлоги, з’явилася Пітерова рука.

На тій самій підлозі, з висоти приблизно ста вісімдесяти футів, Архітектор Капітолію здавався маленькою тріскою. Твердим кроком перетнувши ротонду, Беламі зник. Він провів сюди Ленґдона та Кетрін і дав їм дуже чіткі вказівки.

Вказівки Пітера.

Ленґдон поглянув на старий ключ, який вручив йому Архітектор, а потім перевів погляд на вузькі сходи, що вели з цього високого балкона ще вище. «Боже, поможи». Беламі пояснив: ці сходи ведуть до маленьких металевих дверей, які відмикаються тим ключем, що його Ленґдон тримав зараз у руці.

А за цими дверима було те, що вони з Кетрін, на прохання Пітера, мали подивитися. Пітер облишив подробиці, давши просто чіткі вказівки стосовно точного часу, коли ці двері треба відчинити. «Нам доведеться чекати, щоб відчинити двері? Навіщо?»

Ленґдон вкотре поглянув на годинник і простогнав від прикрості.

Опустивши ключ у кишеню, він подивився через бездонне провалля на дальній край балкона. Кетрін безстрашно пройшла вперед, не боячись висоти. На цей час вона вже встигла обійти половину балкончика, милуючись кожним дюймом величного твору Бруміді — «Апофеоз Вашинґтона», який розгортався просто над їхніми головами. З цього рідкісного кута зору п’ятнадцятифутові фігури на фресці, яка займала майже п’ять тисяч квадратних футів капітолійського купола, бачилися в усіх вражаючих деталях.

Ленґдон повернувся спиною до Кетрін, а обличчям до внутрішньої стіни і тихо-тихо прошепотів:

— Кетрін, це звертається до тебе твоя совість. Навіщо ти покинула Роберта?

Кетрін, вочевидь, знала про дивовижні акустичні властивості купола, бо стіна відповіла Ленґдонові таким самим тихим шепотом:

— Бо Роберт Ленґдон — боягуз. Йому треба було піти зі мною. Бо ми ще маємо багато часу до відмикання дверей.

Ленґдон знав, що Кетрін має рацію, і став неохоче пробиратися вузеньким балкончиком, тримаючись за стіну.

— Ця стеля просто неймовірна, — захоплено мовила Кетрін, закинувши голову і милуючись красою «Апофеозу». — Міфічні боги в компанії з науковцями-першовідкривачами та їхніми творіннями. Подумати тільки: така картина — і в центрі нашого Капітолію!

Ленґдон поглянув на величезні фігури Франкліна, Фултона і Морзе з їхніми технічними винаходами. Від цих постатей відходила сяюча веселка, по якій його погляд ковзнув до Джорджа Вашинґтона, що піднімався на хмарині до небес. «Велична перспектива людини стати Богом».

Кетрін сказала:

— Неначе над ротондою витає квінтесенція древніх таємниць.

Ленґдон мав визнати, що небагато фресок у світі поєднували наукові відкриття з міфічними богами та апофеозом людини. Вражаюче зібрання постатей на цій стелі й справді втілило головну ідею древніх таємниць, і це було не просто так. Батьки-засновники уявляли собі Америку як чисте полотно, як родюче поле, на якому можна посіяти зерна цих таємниць. І нині височенне зображення батька нашої країни, який піднімається на небеса, безневинно витає над законодавцями, керманичами та президентами, як пряме нагадування, як мапа в майбутнє, як перспектива того прийдешнього часу, коли людина розвинеться до своєї психологічної зрілості.

— Роберте, — прошепотіла Кетрін, і досі не в змозі відвести погляду від величезних фігур американських винахідників у компанії з Мінервою. — Це справді має пророче значення. У наші дні найпередовіші винаходи використовуються для того, щоб досліджувати найдревніші ідеї людства. Можливо, ноетика й нова наука, але насправді вона — найдревніша наука на землі, бо вивчає людську думку. — Нарешті вона обернулася до нього з очима, повними захвату й подиву. — Ми зараз дізнаємося, що древні мислителі насправді розуміли думку краще і глибше, аніж ми сьогодні.

— Маєш рацію, — погодився Ленґдон. — Людський розум був єдиним інструментом, який древні мали у своєму розпорядженні. Тому перші філософи експлуатували його нещадно.

— Так! Автори древніх творів були просто одержимі могутністю людського розуму. «Веди» описують потоки розумової енергії. У Pistis Sophia[25] змальовується універсальна свідомість. У «Зогарі» досліджується природа розумового духу. Шаманські тексти пророкують ейнштейнівський «вплив на відстані» у дистанційному зціленні та загоєнні. Все це вже було у древніх! А про Біблію я взагалі мовчу!

— І ти туди ж? — усміхнувся Ленґдон. — Твій брат намагався переконати мене, що Біблія є не чим іншим, як закодованою науковою інформацією.

— Безперечно, а як же інакше? — погодилася Кетрін. — А якщо ти не віриш Пітерові, то почитай деякі езотеричні твори Ньютона про Біблію. Роберте, коли ти почнеш розуміти кодовані біблійні притчі, то ти збагнеш, що ця книга — дослідження розуму людини.

Ленґдон знизав плечима.

— Що ж, тоді треба знову братися за неї і перечитувати заново.

— Дозволь мені дещо у тебе запитати. — Вона не приховувала, що не схвалює скептицизм професора. — Коли Біблія каже нам «візьми й збудуй свій храм», храм, який ми маємо збудувати «безшумно та без інструментів», то про який храм, на твою думку, йдеться?

— Як — про який? У тексті чітко вказано, що ваше тіло — ваш храм.

— Так, це Послання до Коринтян, розділ третій, вірш шістнадцятий. «Чи не знаєте ви, що ви Божий храм». — Кетрін посміхнулася. — А в Євангелії від Іоанна йдеться про те саме, Роберте. Творці Святого Письма добре усвідомлюють приховану в нас силу і закликають нас будувати храми нашого інтелекту.

— На жаль, більша частина релігійного світу чекає на відбудову якогось реального храму. Це частина месіанського пророцтва.

— Так, але при цьому губиться один важливий момент. Друге пришестя — це пришестя людини, це момент, коли людство нарешті збудує храм свого розуму.

— Не знаю, не знаю, — сказав Ленґдон, потираючи підборіддя. — Я не дослідник Біблії і не теолог, але впевнений, що у Святому Письмі йдеться про суто матеріальний храм, який треба збудувати. Описується, що його конструкція повинна мати дві частини: зовнішній храм під назвою Святе Місце і внутрішнє святилище під назвою Свята Святих. І ці дві частини розділятимуться тонкою завісою.

Кетрін посміхнулася.

— Досить детальний опис для людини, яка скептично ставиться до Біблії. До речі, тобі ніколи не доводилося бачити справжній людський мозок? Він складається з двох частин — зовнішньої, яка називається твердою мозковою оболонкою, та внутрішньою, яка називається м’якою мозковою оболонкою. Ці дві частини розділяються арахноїдом, тобто завісою, схожою на павутиння.

Ленґдон здивовано схилив убік голову. Кетрін простягнула руку і злегка торкнулася скроні Ленґдона.

— Твоя скроня не просто так зветься храм[26], Роберте.

Намагаючись обміркувати щойно почуте, професор несподівано пригадав гностичне євангеліє від Марії: «Там, де розум, там і скарб».

— Може, ти чув, — тихо мовила Кетрін, — про знімки мозку йогів під час медитації? Людський мозок у стані надзвичайної зосередженості цілком реально виробляє своїм епіфізом речовину, схожу на віск. Цей відділ мозку не схожий на жодну іншу частину тіла. Він дає неймовірний цілющий ефект, має здатність буквально регенерувати клітини. Мабуть, саме посилена діяльність цієї частини мозку і є однією з причин довголіття йогів. Це реальна наука, Роберте. Ця речовина має просто неймовірні властивості і може вироблятися лише мозком, що перебуває в стані максимальної зосередженості.

— Пам’ятаю, читав щось таке кілька років тому.

— Ото ж бо. Якщо ми вже торкнулися цієї теми — ти ж знаєш про біблійну «манну небесну»?

Ленґдон не зрозумів, який тут зв’язок.

— Ти маєш на увазі магічну речовину, що падала з неба, аби нею харчувалися голодні?

— Саме її я і маю на увазі. Кажуть, що ця речовина здатна зціляти хворих, забезпечувати нескінченне життя і, як це не дивно, не залишати шлункових відходів у тих, хто її спожив. — Кетрін на мить замовкла, наче чекаючи, поки він усвідомить сказане. — Нумо, Роберте! Міркуй! — спонукнула його Кетрін. — Поживна речовина, що падала з неба? — Вона постукала себе по скроні. — Яка чудесним чином зцілює тіло? Не створює відходів? Невже ти не розумієш? Це кодовані слова, Роберте! Храм — це код, що означає «тіло». «Небеса» — код, що означає «розум». Драбина Якова — це твій хребет. А манна — це ота рідкісна речовина, що виділяється мозком. Коли побачиш ці кодові слова у Святому Письмі, зверни увагу. Вони часто відіграють роль маркерів, що позначають глибший смисл, схований під поверхнею.

І слова полетіли з вуст Кетрін, як черги з кулемета. Вона розповіла, як та сама магічна речовина з’являється повсюдно в древніх таємницях: нектар богів, еліксир життя, джерело молодості, філософський камінь, амброзія, роса, життєва енергія оджас, сома. Потім вона заходилася розказувати про шишкоподібну залозу мозку — всевидяче око Господнє.

— Як сказано у Євангелії від Матвія, розділ шостий, вірш двадцять другий, — говорила вона збуджено, — «як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле». Ця концепція представлена чакрою Аджна та цяткою на лобі в індусів, яка означає...

Раптом Кетрін перервалася і знічено замовкла, а потім нарешті додала:

— Вибач, захопилася. Просто все це здається мені таким цікавим, це так надихає мене... Роками я вивчала твердження древніх про дивовижну ментальну міць людини, а тепер наука демонструє нам, що здобуття цієї моці — це цілком матеріальний процес. Наш мозок, якщо правильно ним скористатися, здатен викликати сили, які в буквальному значенні є надлюдськими. Біблія, як і багато інших древніх текстів, є детальним описом найскладнішої машини з усіх коли-небудь створених — людського мозку. — Вона зітхнула. Неймовірно, але науці тільки належить пошкрябати поверхню справжнього потенціалу нашого розуму.

— Ти кажеш так, наче твої ноетичні дослідження забезпечать гігантський стрибок уперед.

— Або назад, — виправила вона. — Древні вже знали багато з тих наукових істин, до яких ми тільки-но докопуємося, наново їх відкриваючи. За якихось кільканадцять років людині доведеться прийняти те, що зараз ввижається немислимим: наші уми можуть генерувати енергію, здатну перетворювати фізичну матерію. — Кетрін на хвилю замовкла. — Частки реагують на наші думки. А це означає, що думки мають силу змінювати світ.

Ленґдон іронічно посміхнувся.

— Мої дослідження змусили мене повірити ось у що, — сказала Кетрін. — Бог — цілком реальний, бо це ментальна енергія, яка проникає повсюди. І ми, як людські істоти, були створені за цією подобою...

— Прошу? — перебив її Ленґдон. — Ми були створені за подобою... ментальної енергії?

— Саме так. Упродовж тисячоліть наші матеріальні тіла еволюціонували, але наші уми були створені за Божою подобою. Ми читали Біблію надто дослівно. Ми дізнаємося з неї, що Бог створив нас за своєю подобою, але на Бога схожі не наші фізичні тіла, а наші уми.

Ленґдон мовчав, цілковито поглинутий почутим.

— Це великий дар, Роберте, і Бог чекає, щоб ми це збагнули. В усьому світі ми дивимося на небо, чекаючи на Бога... так і не розуміючи, що Бог чекає на нас. — Кетрін зупинилася, щоб Ленґдон повніше усвідомив сказане. — Це ми — творці, хоча наївно граємо роль «створених». Ми бачимо себе безпорадними вівцями, якими помикає Бог, що нас створив. Ми стаємо навколішки, як перелякані діти, благаючи допомоги, прощення та удачі. Та коли ми здогадаємося, що дійсно створені за подобою Творця, то почнемо розуміти, що й ми також, напевне, є Творцями. Коли ми усвідомимо цей факт — широко розчахнуться двері для реалізації людського потенціалу.

Ленґдон пригадав один абзац з твору філософа Менлі Палмера Хола. Цей абзац він запам’ятав назавжди: «Якби Бог не бажав, щоб людина стала мудрою, він би не наділив її здатністю думати і розуміти». Ленґдон знову поглянув на фреску «Апофеоз Вашинґтона» — символічне піднесення людини до стану божества. Створений стає Творцем.

— А найдивовижнішим є те, — продовжила Кетрін, — що як тільки ми, люди, навчимося керувати нашою істинною силою, матимемо гігантську можливість керувати нашим світом. Ми станемо спроможними програмувати нашу реальність, а не просто реагувати на неї.

Ленґдон задумливо опустив очі.

— Видається... досить небезпечним.

На обличчі Кетрін з’явився вираз страху... і захвату одночасно.

— Так, саме так! Якщо думки дійсно впливають на матеріальний світ, то ми мусимо бути дуже обережними у своїх думках. Руйнівні думки теж мають вплив, а ми знаємо, що руйнувати — набагато легше, аніж творити.

Ленґдон пригадав численні вчення про необхідність захисту древньої мудрості від людей лихих та негідних, щоб доступ до неї мали лише просвітлені уми. Він згадав про Невидимий коледж та прохання великого вченого Ісака Ньютона до Роберта Бойля «тримати в цілковитому секреті» їхні таємні дослідження. «Про це не можна нікому розповідати, — писав він 1676 року, — інакше світові буде завдано величезної шкоди».

— Тут є один цікавий аспект, — зауважила Кетрін. — Велика іронія полягає в тому, що всі основні світові релігії сторіччями спонукали своїх вірян приймати концепцію «віри» та «переконання». А тепер наука, яка сторіччями висміювала релігію як забобон, змушена визнати, що її наступною великою метою, наступним рубежем є не що інше, як наука про «віру» та «переконання», про силу зосередженого переконання та наміру. Та сама наука, яка колись підривала нашу віру в чудесне, тепер будує місток через нею ж створену розщелину.

Ленґдон надовго замислився над її словами. А потім повільно підвів очі на «Апофеоз».

— Маю запитання, — сказав він, поглянувши на Кетрін. — Я можу на мить повірити у свою здатність змінювати фізичну матерію своїми думками і досягати буквально всього, чого бажаю... Але ж я нічого не бачу довкола себе, що змусило б мене повірити у свої надприродні сили!

Кетрін знизала плечима.

— Ти просто недостатньо уважно дивишся.

— Та годі, мені потрібна реальна відповідь. А ти відповідаєш мені як проповідник. Мені ж потрібна відповідь науковця.

— Ти хочеш реальної відповіді? Ось вона. Якщо я дам тобі скрипку і скажу, що ти маєш здібність творити неймовірно прекрасну музику, то я не брехатиму. Ти і справді маєш таку здібність, але тобі знадобиться чимало попрактикуватися, щоб навчитися цю здібність виявляти. Точнісінько так само можна навчитися користуватися своїм мозком, Роберте. Добре спрямована думка є набутою навичкою. Випромінювання наміру потребує концентрації, як у лазерного променя, повної сенсорної візуалізації та глибокої віри. Ми довели це в лабораторії. І тут так само, як і у грі на скрипці, є люди, котрі мають більшу природну здатність, ніж інші. Звернімося до історії. Згадаймо просвітлені уми, які здійснювали чудесні діяння.

— Кетрін, тільки не кажи мені, що ти сама віриш у ці чудеса. Ну, серйозно віриш у перетворення води на вино, зцілення хворих дотиком руки...

Кетрін набрала повні легені повітря і повільно його видихнула.

— Я була свідком того, як люди перетворювали ракові клітини на здорові лише тим, що думали про них. Я була свідком того, як людські уми тисячами способів впливали на матеріальний світ. А коли ти бачиш, як це відбувається, Роберте, коли це стає частиною твоєї реальності, то деякі чудеса, про які ти читаєш, просто стають чимось цілком природним. І їх усвідомлення залежить тільки від їхнього масштабу.

Ленґдон замислився.

— Це дуже оптимістичний спосіб сприйняття світу, Кетрін, але мені це видається лише немислимим актом віри. А віра завжди давалася мені дуже важко, ти ж знаєш.

— Тоді не думай про це, як про віру. А просто як про зміну твоєї перспективи бачення, прийняття тої думки, що світ не є точнісінько таким, яким ти його уявляєш. В історичному плані кожен важливий науковий прорив починався з простої ідеї, яка загрожувала перевернути всі наші уявлення та переконання. З простого твердження, що «земля є круглою», глузували як з цілковито безглуздого і неможливого, бо люди гадали, що океани повиливалися б з планети. Геліоцентризм оголошувався єрессю. Обмежені уми завжди напускалися на те, чого не могли збагнути. Є ті, хто творять, і ті, що руйнують. Ця динаміка існувала у всі часи. Та зрештою творці знаходять послідовників, що їм вірять, кількість послідовників досягає критичної маси, і раптом світ стає круглим, а система — геліоцентричною. Змінилося сприйняття, і народилася нова реальність.

Ленґдон кивнув, подумки полинувши в минуле.

— У тебе якийсь дивний вираз обличчя, — сказала Кетрін.

— Та ні, то я так. Чомусь пригадалося, як в дитинстві вночі я інколи випливав на каное на середину озера, лягав на спину, споглядав зорі й думав про те, що ти мені зараз кажеш.

Вона з розумінням кивнула.

— У всіх нас є подібні спогади. Щось типу того, що лежання під зірками і вдивляння в небеса розширює твій світогляд і поглиблює розум. — Вона поглянула на стелю і попросила: — Дай мені свою куртку.

— Що?

Він зняв куртку і подав її Кетрін, а та склала одежину вдвоє і зробила щось на кшталт довгої подушки.

— Лягай.

Ленґдон ліг на спину, і Кетрін поклала йому голову на одну половину імпровізованої подушки. А потім сама лягла поруч — двоє дітлахів пліч-о-пліч на вузенькому балкончику вдивляються у величезну фреску Бруміді.

— Отак, — прошепотіла вона. — Згадай свій тодішній умонастрій — маленький хлопчик в каное... дивиться на зорі... його розум — відкритий і сповнений чудесного здивування.

Ленґдон спробував зробити, як вона сказала, але тієї миті, коли він зручно випростався на місточку, на нього несподівано накотилася хвиля втоми й виснаження. Його погляд затуманився, він скоріше відчув, ніж побачив, розмитий силует над головою — і негайно прокинувся. «Невже це можливо?» Він не міг повірити, що не помічав цього раніше, але виявилося, що фігури на фресці було розташовано двома концентричними колами — коло всередині кола. «"Апофеоз" — це теж циркумпункт?» Ленґдонові стало цікаво — що ж іще він сьогодні не спромігся розгледіти?

— Я хочу сказати тобі дещо важливе, Роберте. Є ще один чинник в усьому цьому... на мою думку, це найбільш вражаючий аспект моїх досліджень.

«Так це ще не все?»

Кетрін зіперлася на лікоть.

— І я обіцяю, що коли людські істоти зможуть чесно усвідомити цю єдину просту істину... світ зміниться буквально за один день.

Ленґдон увесь перетворився на увагу.

— Мені слід зробити невеличке вступне слово і нагадати тобі масонські мантри про необхідність «зібрати докупи розкидане»... «витворити порядок з хаосу», «досягнути примирення».

— Продовжуй. — Ленґдон був заінтригований.

Кетрін поглянула на нього і посміхнулася.

— Ми науково довели, що сила людської думки зростає експонентно кількості умів, що поділяють одну й ту саму думку.

Ленґдон мовчав, думаючи, куди вона хилить з цією ідеєю.

— Я ось що хочу сказати. Дві голови — краще, ніж одна, однак дві голови не вдвічі краще, а в багато-багато разів краще. Численні уми, що працюють над спільною проблемою, збільшують силу думки експонентно. Ця сила притаманна групам молільників, зцілювальним колам, співам в унісон, а також масовим молитвам. Ідея універсальної свідомості не є ефемерною концепцією прихильників вчення про нову добу. Це сувора наукова реальність... І тому взяття її під контроль має потенціал, здатний трансформувати наш світ. Це і є фундаментальним відкриттям ноетичної науки. Більше того — це відбувається вже зараз. Ти можеш відчути це скрізь довкола себе. Техніка з’єднує нас так, що ми раніше й уявити собі не могли: Твітер, Ґуґл, Вікіпедія, інші винаходи — і всі вони створюють щільну мережу взаємозв’язаних умів. — Вона розсміялася. — Запевняю тебе, як тільки я опублікую свою роботу, то Твітер-фани кинуться розсилати твіти з текстами типу «навчуся ноетики» й інтерес до цієї науки зросте експонентно і вибухоподібно.

Повіки Ленґдона як свинцем налилися.

— Скажу тобі чесно, я й досі не навчився посилати твітер.

— Твіт, — поправила Кетрін.

— Прошу?

— То пусте. Заплющуй очі. Я розбуджу тебе, коли настане час.

Ленґдон збагнув, що зовсім забув про старий ключ, який дав їм Архітектор, забув, чому тут. Нова хвиля втоми накотила на нього, і він заплющив очі. Поринаючи в темряву свого розуму, він спіймав себе на думці про універсальну свідомість, про твір Платона, присвячений «світовому розуму» та «об’єднувальному Богу»... про «колективну свідомість» Юнга. Ця ідея була і простою, і приголомшливою.

«Бога знаходять у зібранні Багатьох,.. а не в Одному».

— Елоїм, — раптом мовив Ленґдон і від несподіваної здогадки різко прокинувся й розплющив очі.

— Що ти сказав? — Кетрін і досі не зводила з нього очей.

— Елоїм, — повторив він. — Івритом — Бог зі Старого Заповіту! Мене це завжди цікавило.

Кетрін розуміюче посміхнулася.

— Так. Це слово в множині.

«Та ото ж!» Ленґдон ніколи не розумів, чому в перших абзацах Біблії йшлося про Бога як множинну істоту. Елоїм. Всемогутній Господь описувався у Книзі Буття не як Один, а як Численний.

— Бог — множинний, — прошепотіла Кетрін, — бо множинними є людські уми.

Думки Ленґдона враз закрутилися вихором... мрії, спогади, надії, страхи, відкриття — все завирувало над ним під куполом ротонди. А коли його очі знову заплющувалися, він спіймав себе на тому, що невідривно дивиться на три латинських слова, вписаних в «Апофеоз».

Е pluribus unum.

«З численних — єдиний», — подумав він, поринаючи в сон.