Втрачений символ

РОЗДІЛ 23

«Іще одне татуювання».

Збентежений, Ленґдон присів біля Пітерової розкритої долоні і уважно придивився до семи крихітних символів, що крилися за зігнутими мертвими пальцями.

— Здається, це якісь цифри, — здивовано мовив Ленґдон. — Хоча я не певен, які саме.

— Перші — це римські цифри, — зазначив Андерсон.

— Навряд чи, принаймні мені так не здається, — заперечив Ленґдон. — Такого римського числа, як ІІІХ, не існує. Воно має писатися XIII.

— А як стосовно решти цифр? — поцікавилася Сато.

— Бозна. Схоже на вісімсот вісімдесят п’ять арабськими цифрами.

— Арабськими? — спитав Андерсон. — А схожі на звичайні.

— Наші звичайні цифри і є арабськими. — Ленґдон вже настільки звик роз’яснювати це своїм студентам, що навіть приготував цілу лекцію про конкретні досягнення близькосхідних культур, одним з яких і була сучасна система числення. Її перевагами перед римськими цифрами були, зокрема, «позиційне позначення» та винайдення цифри на позначення числа «нуль». А ще Ленґдон завжди закінчував цю лекцію нагадуванням про те, що арабська культура дала людству слово «аль-куль», яке означало улюблений напій першокурсників Гарварду, тобто алкоголь.

Ленґдон уважно — і здивовано — оглядав татуювання.

— Я навіть не певен, що то саме число вісімсот вісімдесят п’ять. Прямокутні лінії видаються незвичними. Може, це й не цифри взагалі.

— А що ж тоді? — спиталася Сато.

— Точно не знаю. Це татуювання взагалі схоже на... рунічне письмо.

— Рунічне? А що це таке? — знову поцікавилася Сато.

— Рунічні абетки складаються виключно з прямих ліній. Їхні літери називаються рунами, їх зазвичай карбували на каменях, тож криві лінії було надто важко вибивати різцем.

— Якщо це дійсно руни, — сказала Сато, — то що вони означають?

Ленґдон похитав головою. Його фахові знання сягали лише рудиментарної рунічної абетки під назвою Футарк — тевтонської системи третього сторіччя, а це точно був не Футарк.

— Якщо чесно, то я навіть не певен, що це руни. Треба спитати фахівця. Існують десятки різних форм — Гельсінґ, Манкс, «поцяткований» Стунґнар...

— Пітер Соломон — масон, еге ж?

Ленґдон відповів не одразу.

— Так, але який це має стосунок? — Він випростався і навис над крихітною жінкою.

— Це ви мені розкажіть — який стосунок. Ви ж щойно сказали, що рунічні абетки використовувалися для карбування каменів, а перші франкмасони, наскільки мені відомо, були каменярами. Я нагадую про це лише тому, що, коли я попросила мій персонал пошукати зв’язок між «таємничою рукою» та Пітером Соломоном, їхній пошук видав один конкретний лінк. — Вона зробила промовисту паузу, наче підкреслюючи важливість цієї знахідки. — Масони.

Ленґдон зітхнув, переборюючи в собі бажання сказати цій жінці те, що він казав у таких випадках своїм студентам: «Ґуґл» не є синонімом слова «пошук». У наші дні, коли за допомогою клавіатури можна обнишпорити цілий світ, складається хибне враження, що все з усім пов’язане. Світ перетворюється на переплетену павутину інформації, яка ущільнюється щодня.

І Ленґдон терпляче відповів:

— Я не здивований тим, що ваш персонал знайшов масонів. Бо масони є аж надто очевидною сполучною ланкою між Пітером Соломоном та всілякими езотеричними темами.

— Так, — відказала Сато, — і це стало ще однією підставою для здивування — ви досі жодного разу не згадали про масонів. А ви ж розповідали про таємничу мудрість, яку охороняє жменька посвячених. Дуже схоже на масонів, вам не здається?

— Здається... а також це дуже схоже на розенкрейцерів, кабалістів та інші езотеричні групи.

— Але ж Пітер Соломон — масон, і дуже впливовий масон. До того ж масони завжди спадають на думку, коли йдеться про якісь таємниці. Бачить Бог, люблять вони берегти свої таємниці!

Ленґдон відчув у голосі Сато нотки недовіри і спробував її розвіяти, бо йому ще тільки цього бракувало.

— Якщо вам хочеться щось дізнатися про масонів, то ви дізнаєтеся набагато більше, коли розпитаєте кого-небудь із самих масонів.

— Узагалі-то, мені хотілося розпитати того, кому я довіряю.

Ленґдонові ця ремарка видалася і неуцькою, і образливою.

— До речі, пані директор, вся масонська філософія збудована на чесності та цілісності натури. Масони — найбільш гідні довіри люди, яких тільки й можна зустріти.

— Мені траплялися переконливі свідчення зворотного.

З кожною хвилиною директор Сато подобалася Ленґдону все менше й менше. Він присвятив багато років написанню праць про багату масонську традицію метафоричної іконографії та символів і тому знав, що масони завжди — і незаслужено — були однією з найбільш гнаних та найменш зрозумілих організацій у світі. Їх регулярно звинувачували у всьому — від поклоніння дияволу до змови з метою організації наднаціонального світового Уряду, до того ж масони дотримувалися політики не відповідати своїм критикам, і це робило їх зручною мішенню для нападів.

— Попри все сказане, — в’їдливо зауважила Сато, — ми знову зайшли в глухий кут, містере Ленґдон. — Мені тепер здається, що ви або чогось не знаєте і не розумієте, або... просто не бажаєте мені цього казати. Чоловік, з яким ми маємо справу, сказав, що Пітер Соломон вибрав конкретно вас. — Вона підняла на Ленґдона холодний чіпкий погляд. — Гадаю, настав час продовжити нашу розмову в штаб-квартирі ЦРУ. Можливо, там нам більше пощастить.

Погроза Сато майже ніяк не вплинула на Ленґдона. Бо Сато сказала те, чого він уже давно від неї очікував. «Пітер Соломон вибрав вас». Ця фраза, в поєднанні зі згадкою про масонів, раптом видалася Ленґдонові дуже дивною. Він поглянув на масонський перстень Пітера. Цей перстень був одним з його найцінніших надбань: то була родова реліквія Соломонів, що передавалася у спадок і мала на собі символ — двоголового фенікса — найвище містичне уособлення масонської мудрості. Золотий перстень тьмяно виблискував — і раптом цей блиск освітив темний куток пам’яті професора.

Ленґдон мимоволі аж охнув, пригадавши зловісний шепіт Пітерового поневолювача: «Невже вам і досі не дійшло — чому вибрали саме вас?»

За одну лячну мить думки Ленґдона різко сфокусувалися, все стало ясно — і туман розвіявся.

Він з кристальною чіткістю побачив своє призначення.

А за десять миль від Капітолію Малах їхав на південь мальовничою дорогою Сьютленд-парквей. Раптом він відчув вібрацію на пасажирському сидінні поряд. То був айфон Пітера Соломона. Цей пристрій став йому сьогодні у великій пригоді. На дисплеї разом із номером абонента з’явилося зображення привабливої жінки середнього віку з довгим чорним волоссям.

Малах посміхнувся і проігнорував виклик. «Сама доля веде мене до неї». Він заманив сьогодні Кетрін Соломон до свого будинку лишень з однією метою: дізнатися, чи має вона інформацію, яка стане йому в пригоді... Скажімо, Якийсь родинний секрет, котрий міг навести його на те, що він шукав. Та виявилося, що брат нічого не розповідав Кетрін про таємницю, яку оберігав багато років.

Але Малах таки дещо дізнався від Кетрін. І ця інформація забезпечила їй кілька додаткових годин життя. Кетрін підтвердила, що результати всіх своїх досліджень вона зберігала в одному місці — у лабораторії.

«Я мушу їх знищити».

Дослідницька робота Кетрін ось-ось мала розкрити двері до нового розуміння, і навіть якщо ці двері розкриються хоча б на щілину, туди неодмінно проникнуть інші. І тоді радикальні та всеосяжні зміни будуть лише питанням часу. «Я не можу допустити, щоб це сталося. Світ має залишитися таким, яким він є... він має і далі дрейфувати у темряві невігластва і незнання».

Смартфон запищав — то Кетрін залишила голосове повідомлення. Малах увімкнув його.

«Пітере? Це знову я. — У голосі Кетрін звучала тривога. — Куди ти зник? У мене й досі не йде з голови розмова з лікарем Абадоном... я хвилююся. З тобою все гаразд? Будь ласка, зателефонуй мені. Я в лабораторії».

Малах посміхнувся. «Їй слід було б не про брата турбуватися, а про себе». Він звернув зі Сьютленд-парквей на Сілвер-Гіллроуд. Проїхавши менше милі, Малах побачив праворуч удалині невиразні обриси Центру технічної підтримки Смітсонівського музею, що гніздився посеред дерев. Увесь комплекс був обнесений високим колючо-ріжучим дротом.

«Захищена будівля? — саркастично посміхнувся Малах сам собі. — Я знаю декого, хто сам мені туди відчинить двері».