Втрачений символ

РОЗДІЛ 38

— Так це масонська кімната? — суворо спитала Сато, відвернувшись від черепа і поглянувши в темряві на Ленґдона.

Той спокійно кивнув.

— Вона зветься кімната роздумів. Подібні камери спеціально проектуються як холодні аскетичні приміщення, де масон має можливість поміркувати над своїм тлінним життям. Роздумуючи про невідворотність смерті, масон намагається по-новому і з користю для себе поглянути на скороминущість життя.

Сато крутнулася, оглядаючи химерну й страшну кімнату; було видно, що слова Ленґдона не переконали її.

— Отже, це така собі кімната для роздумів?

— Загалом, так. У таких камерах завжди є ті самі символи: череп, схрещені кістки, коса, пісковий годинник, сірка, сіль, чистий аркуш паперу, свічка і таке інше. Ці символи смерті спонукають масона думати про те, як краще прожити своє життя у цьому світі.

— Схоже на усипальницю, — озвався Андерсон.

«Та отож».

— Більшість моїх студентів, які вивчають символознавство, спочатку реагують приблизно так само. — Ленґдон часто задавав їм читати працю Березняка «Символи франкмасонів», у якій були прекрасні фото таких кімнат роздумів.

— А ваших студентів не збентежило, що масони медитують з черепами та косами? — суворо спитала Сато.

— Не більше, аніж християни, що моляться біля ніг чоловіка, розіп’ятого на хресті, чи індуси, які хором звертаються із закликом до Ганеша, чотирирукого божества з головою слона. Хибне розуміння символів культури часто стає джерелом упередженості й забобонів.

Сато відвернулася, не виявивши бажання слухати лекцію, і рушила до стола з химерним приладдям. Андерсон спробував освітити їй дорогу, але промінь почав тьмяніти. Він постукав по задній стінці ліхтаря, і той засвітив трохи яскравіше.

Вони утрьох заглибилися у вузький простір, і гострий запах сірки вдарив Ленґдонові в ніздрі. У підземеллі було сиро, тому волога, що містилася в повітрі, вступала в реакцію з сіркою в тарілочці. Підійшовши до стола, Сато ретельно оглянула череп та інші предмети біля нього. Андерсон був поруч, намагаючись якомога краще освітити стіл ослаблим променем свого ліхтаря.

Сато кинула погляд на предмети, потім взяла руки в боки і зітхнула:

— Що означає увесь цей мотлох?

Ленґдон знав, що всі артефакти у цій кімнаті було ретельно дібрано і розставлено.

— Це символи перетворення, — пояснив він, з пересторогою підступаючи до стола. — Череп, або ж caput mortuum, означає остаточне перетворення людини через гниття й розклад: це нагадування про те, що всі ми одного дня скинемо свою смертну земну плоть. Сірка та сіль — хімічні речовини, що полегшують процес перетворення. А пісковий годинник втілює перетворювальну міць часу. — Він кивнув на незапалену свічку. — А оця свіча означає формотворний первісний вогонь і пробудження людини від дрімоти невігластва, тобто її перетворення через просвіту.

— А... це що? — спитала Сато, показуючи в куток.

Андерсон повів ліхтариком і висвітив велетенську косу, прихилену до чорної стіни.

— Це не символ смерті, як багато хто вважає, — відповів Ленґдон. — Радше коса є символом перетворювальної живильної сили природи — тобто йдеться про збирання її дарів.

Сато й Андерсон замовкли, намагаючись звикнути до химерного інтер’єру. А Ленґдонові не хотілося нічого — лише якомога скоріше забратися звідси геть.

— Розумію: ця кімната здається вам дивовижною та незвичною, — сказав він своїм супутникам. — Але тут насправді нема на що дивитися. Все це є досить звичним та нормальним. Багато масонських лож мають точнісінько такі самі камери.

— Але це не масонська ложа! — огризнувся Андерсон. — Це Капітолій Сполучених Штатів, і мені хотілося б знати, якого біса ця кімната з’явилася в моїй будівлі?!

— Інколи масони облаштовують такі кімнати для медитації у своїх офісах чи приватних помешканнях. Нічого дивного в цьому немає. — Ленґдон знав одного кардіохірурга з Бостона, який перетворив комірчину у своєму офісі на кімнату роздумів, щоби мати змогу поміркувати над тлінністю буття перед тим, як піти до операційної.

На обличчі Сато з’явилася тривога.

— Кажете, Пітер Соломон приходить сюди для того, щоб медитувати про смерть?

— Узагалі-то, я не знаю, — щиро зізнався Ленґдон. — Може, він створив тут святилище для своїх братів-масонів, які працюють у цьому ж будинку, щоб дати їм духовний притулок від хаосу матеріального світу, місце, де впливовий законодавець зможе віддатися роздумам, перед тим як приймати закони, що змінять життя його співвітчизників.

— Як зворушливо, — саркастично зауважила Сато. — Але чомусь мені здається, що в американців можуть виникнути великі проблеми, якщо їхні політичні лідери молитимуться в комірчинах з косами та людськими черепами.

«Не варто про це турбуватися», — подумав Ленґдон, уявивши, настільки кращим став би світ, якби лідери знаходили час поміркувати над невідворотністю смерті, перш ніж кидати країну у вир війни.

Сато рішуче стиснула губи і ретельно обдивилася всі чотири кутки кімнати, слабо освітленої ліхтарем.

— Тут мусить бути щось іще, окрім людських кісток і тарілочок із хімікатами, професоре. Хтось привіз вас із Кембриджа до Вашинґтона, щоб ви потрапили до саме цієї кімнати.

Ленґдон інстинктивно притиснув до себе сумку, і досі не уявляючи, який стосунок має отой маленький пакунок до цієї кімнати.

— Перепрошую, пані, але я не бачу в цій кімнаті нічого незвичного. — Ленґдон сподівався, що, може, зараз, вони нарешті візьмуться за пошуки Пітера.

Ліхтарик Андерсона знову замерехтів, Сато різко повернулася до шефа і роздратовано кинула, виявляючи свій нелегкий характер:

— Невже так важко здогадатися, заради Бога! — Вона різко засунула руку в кишеню і витягнула звідти запальничку. Крутнувши великим пальцем коліщатко, вона простягнула руку і піднесла вогонь до єдиної свічки в кімнаті. Ґнотик зашипів і загорівся, кинувши примарне світло на тісну кімнату. На кам’яних стінах загойдалися довгасті тіні. Нарешті полум’я розгорілося — і перед ними відкрилася неочікувана картина.

— Погляньте! — вигукнув Андерсон, простягнувши руку.

У мерехтливому світлі на задній стіні вони побачили вицвіле графіті: сім великих літер.

— Слово якесь дивне, — мовила Сато, вдивляючись у літери, на які свічка кинула моторошну тінь у формі людського черепа.

— Узагалі-то, це абревіатура, — пояснив Ленґдон. — Її пишуть на задніх стінках більшості подібних комірчин — це стенографічний запис медитативної масонської мантри: Visite Interiora Terrae, Rectificando Invenies Occultum Lapidem.

Уперше в погляді Сато з’явилося щось віддалено схоже на повагу до професора.

— А що це означає?

— Побувай у земних глибинах і через очищення знайди схований камінь.

Тепер у погляді Сато з’явилася гостра зацікавленість.

— А чи не має цей схований камінь якогось стосунку до схованої піраміди?

Ленґдон знизав плечима, не бажаючи заохочувати таке порівняння.

— Ті, кому подобається фантазувати на тему схованих у Вашинґтоні пірамід, дійсно скажуть вам, що під occultum lapidem йдеться про кам’яну піраміду. Інші ж запевнятимуть, що це посилання на філософський камінь, тобто речовину, яка, на думку алхіміків, могла дати їм вічне життя або обернути свинець на золото. А ще інші твердитимуть, що під цим розуміють Святу Святих — потаємну кам’яну камеру в підвалині Великого Храму. Дехто каже, що для християн це є натяком на сховані повчання Святого Петра, бо Petrus означає «камінь». Кожна езотерична школа по-своєму інтерпретує слово «камінь», але в кожному разі цей occultum lapidem є джерелом могутності та просвіти.

Андерсон прокашлявся:

— А чи міг Соломон збрехати цьому типові? Сказав, ніби тут щось є, а насправді тут нічого немає.

У Ленґдона теж з’явилася така думка.

Раптом полум’я свічки замерехтіло, наче під подувом протягу. На якусь мить воно потьмяніло, але не згасло і знову яскраво запалало.

— Дивно, — мовив Андерсон. — Сподіваюся, ніхто не зачинив дверей нагорі. — Він вийшов з кімнати у темряву коридору і гукнув: — Агов!

Та Ленґдон майже не помітив відсутності шефа, бо його погляд раптом упав на задню стіну. «Що то було?»

— Ви бачили? — спитала Сато, з не меншою тривогою уп’явшись поглядом у стіну.

Ленґдон кивнув, і його пульс пришвидшився. «Що ж це я щойно побачив?»

Мить тому на задній стіні наче щось замерехтіло, немов крізь неї пройшли хвильки енергії.

Андерсон повернувся до кімнати.

— Там нікого немає.

Тільки-но він увійшов, як задня стіна знову затремтіла.

— Ну ні фіґа собі! — вигукнув він, відстрибуючи назад.

Усі троє на мить приголомшено замовкли, витріщаючись на задню стіну. По спині у Ленґдона знову війнув холодок, коли він збагнув, що саме вони зараз побачили. Він обережно простягнув руку, і його пучки торкнулися поверхні камери.

— Це не стіна, — сказав він. Андерсон і Сато підійшли ближче і почали уважно придивлятися. — Це брезент.

— Але ж він гойднувся, — швидко зауважила Сато.

«Так, але якось дивно гойднувся». Ленґдон уважніше придивився до поверхні. Вона якось дуже дивно відбивала світло свічки, бо брезент щойно гойднувся і залишив межі кімнати, пройшовши крізь площину задньої стіни.

Професор обережно — дуже обережно, — випрямивши пальці, натиснув на брезент. І одразу ж спантеличено відсмикнув руку. «Там отвір!»

— Відкиньте брезент, — наказала Сато.

Серце Ленґдона несамовито закалатало. Він знову простягнув руку, вхопив край покривала і відтягнув його вбік. І, не ймучи віри власним очам, витріщився на те, що було за ширмою. «Господи милосердний!»

Сато й Андерсон остовпіло вдивлялися в отвір у задній стіні.

Нарешті Сато озвалася:

— Схоже, ми знайшли нашу піраміду.