Втрачений символ

РОЗДІЛ 115

Храмовий дім — відомий серед братчиків як Гередом — завжди вважався гордістю масонів шотландського обряду в Америці. Цю споруду з крутим пірамідальним дахом було названо на честь міфічної гори в Шотландії. Однак Малах знав, що скарб, схований у Храмовому домі, був не міфічним, а цілком реальним.

Він не мав сумніву, що саме це місце і шукав. «Бо шлях сюди вказала масонська піраміда».

Поки старий ліфт повільно виповзав на третій поверх, Малах витяг аркуш паперу, на якому він переінакшив сітку символів за допомогою квадрата Франкліна. Тепер усі грецькі літери змістилися у перший рядок, а разом із ними один простий символ.

Інформація була гранично чіткою і зрозумілою.

Під Храмовим домом.

Heredom↓

«Втрачене Слово — тут... десь тут, неподалік».

Хоча Малах і не знав достеменно, як визначити його місцезнаходження, проте був певен: відповідь криється в решті символів сітки. Напрочуд доречним виявився той факт, що коли справа дійшла до розгадування секретів масонської піраміди та цієї споруди, то свою кваліфіковану допомогу надав йому не будь-хто, а сам Пітер Соломон — Верховний магістр.

А Пітер все смикався і смикався у візку, видаючи крізь кляп якісь нерозбірливі звуки.

— Знаю, знаю, що ти непокоїшся через Кетрін, — сказав Малах. — Але ми майже прийшли. Скоро кінець.

Для Малаха цей кінець настав якось несподівано. Скільки минуло років — років болісних страждань та ретельного планування, і ось, нарешті, довгоочікувана мить настала.

Ліфт уповільнив хід, і Малах відчув приплив радісного збудження.

Кліть сіпнулася і зупинилася.

Бронзові двері відчинилися, і Малах побачив перед собою розкішне приміщення. Велика, прикрашена символами кімната купалася в місячному сяйві, яке проникало всередину крізь високе вікно-стелю.

«Я пройшов повне коло», — подумав Малах.

Храмова зала — тут Пітер Соломон та його брати так необачно ініціювали Малаха і зробили одним з них. І тепер настав час відкрити найпотаємніший секрет масонів, в існування якого більшість братчиків навіть не вірили.

— Він нічого не знайде, — сказав Ленґдон, досі відчуваючи запаморочення та дезорієнтацію, коли йшов з підвалу слідком за Сато та рештою агентів. — Слова, як такого, не існує. Це лише метафора, символ древніх таємниць.

За ними вибралася звідти й ослаблена Кетрін за допомогою двох агентів.

Поки група обережно пробиралася через покалічені вибухом двері, а потім через обертальну картину виходила до вітальні, Ленґдон пояснив Сато, що Втрачене Слово було в масонстві найстійкішим символом. Єдине слово, записане таємничою мовою, яку вже ніхто не міг розшифрувати. Це слово, як і самі таємниці, обіцяло відкрити приховану силу лише тому, хто виявиться достатньо просвіченим, щоб його розгадати.

— Кажуть, — підсумував Ленґдон, — що коли роздобути і зрозуміти це Втрачене Слово, відкриються й стануть зрозумілими і древні таємниці.

Сато зміряла професора допитливим поглядом.

— То ви вважаєте, що цей чоловік шукає єдине слово?

Ленґдон мав погодитися, що спершу це дійсно звучало абсурдно, однак врешті-решт давало відповіді на численні запитання.

— Розумієте, я не спеціаліст з церемоніальної магії, — пояснив він, — але з тих документів на стінах та з опису Кетрін голови цього чоловіка випливає, що він, на мою думку, сподівається знайти це Втрачене Слово і написати його на своєму тілі.

Сато повела групу до їдальні. На галявині вже розігрівав свою турбіну гелікоптер, і його лопаті гуркотіли дедалі гучніше.

А Ленґдон і далі міркував уголос:

— Якщо цей тип і справді вірить, що невдовзі добереться до моці древніх таємниць, то в його уяві немає символу більш потужного, аніж Втрачене Слово. Якщо йому вдасться знайти його і написати на маківці голови — а вона вже сама по собі є священним місцем, — тоді він, безперечно, вважатиме себе бездоганно прикрашеним і готовим до ритуалу... — Раптом Ленґдон замовк, помітивши, як Кетрін зблідла від думки про страшну долю, яка чекає Пітера.

— Але ж, Роберте, — мовила вона кволим голосом, що ледь чувся через виття турбіни. — Це добра новина, хіба ж ні? Якщо він хоче написати на своїй маківці Втрачене Слово перед тим, як принести в жертву Пітера, то це означає, що ми маємо певний час. Він не уб’є мого брата, поки не знайде це слово. А якщо його взагалі не існує...

Агенти всадовили Кетрін у крісло, а Ленґдон спробував зобразити на своєму обличчі вираз надії.

— На жаль, Пітер і досі думає, що ти стікаєш кров’ю і невдовзі помреш. І тому гадає, що єдиним способом твого порятунку є співпраця з тим психом... тому, можливо, він допоможе йому знайти те слово.

— Ну то й що? — наполягала вона. — Якщо його не існує...

— Кетрін! — Ленґдон впритул подивився на неї. — Якби я знав, що ти помираєш і якби хтось пообіцяв мені, що твій порятунок — у Втраченому Слові, я б знайшов цьому чоловікові слово — будь-яке слово, а потім би молив Бога, щоб він дотримався своєї обіцянки.

— Директоре Сато! — раптом гукнув агент із сусідньої кімнати. — Ідіть подивіться!

Сато квапливо вийшла з їдальні і побачила, що один з агентів спускається сходами зі спальні. У руках він тримав біляву перуку. «Що за чортівня?!»

— Чоловіча перука, — пояснив агент, подаючи начальниці знахідку. — Я знайшов її у туалетній кімнаті. Придивіться до неї уважно.

Білява перука виявилася набагато важчою, аніж очікувала Сато. Здавалося, шапочку перуки було відлито з якогось щільного матеріалу на кшталт желатину. Дивно, але з нижньої її частини стирчав дріт.

— Гелева батарейка, що набуває форми голови, — пояснив агент. — Вона живить волоконно-оптичну мікрокамеру, сховану у волоссі.

— Що?! — Сато помацала пальцями і справді знайшла малесенький об’єктив камери, непомітно захований серед білявих пасом. — Отже, це прихована камера?

— Відеокамера, — уточнив агент. — Накопичує зображення на цю маленьку твердотільну плату. — І він показав на маленький, як поштова марка, силіконовий квадратик, вмонтований у шапочку. — Можливо, камера вмикається, реагуючи на рух.

«Господи! — подумала Сато. — Так он як він примудрився це зробити!»

Цей мікроскопічний різновид «шпигунської камери у квітці на лацкані» відіграв основну роль в тій кризі, з якою зіштовхнулася директор відділу безпеки цієї ночі. Вона роздратовано поглянула на перуку, а потім віддала її агентові.

— Продовжуйте обшук помешкання, — наказала вона. — Мене цікавить кожна крихта інформації про цього типа, яку вам вдасться знайти. Ми знаємо, що він прихопив із собою ноутбук, і я хочу довідатися, як саме збирається він підключити його до зовнішнього світу за межами цього будинку. Подивіться, чи немає тут якихось інструкцій, кабелів та іншого причандалля, що зможе підказати нам, яке комп’ютерне «залізо» він має.

— Слухаю, пані. — Агент поквапився виконувати наказ.

«Час їхати». Сато почула, як тонко завищала турбіна гелікоптера, і поквапилася до їдальні, куди Сімкінс завів Беламі, а тепер витягував з нього інформацію про будівлю, до якої, як вони вважали, вирушив їхній об’єкт.

Храмовий дім.

— Парадні двері запечатані зсередини, — розповідав Беламі, загорнутий у теплоізоляційну ковдру з фольги, бо й досі помітно тремтів після тривалого чекання на холоді на майдані Франкліна. — Єдиний вхід до будівлі через задні двері. На них замок з пін-кодом, відомим лише братам-масонам.

— А який конкретно там код? — вимогливо спитав Сімкінс, роблячи швидкі нотатки.

Беламі сів, бо надто ослаб, щоб стояти. Вицокуючи зубами, він назвав напам’ять вхідний код і додав:

— Адреса — Шістнадцята вулиця, сімнадцять-тридцять три, але вам знадобляться під’їзна дорога та стоянка, а до них не так просто добратися, тому...

— Я достеменно знаю, де це, — перервав його Ленґдон. — Я проведу вас, коли ми туди дістанемося.

Сімкінс похитав головою.

— Ви не поїдете, професоре. Це військова...

— Чорта з два я не поїду! — вишкірився Ленґдон. — Там Пітер! А ця будівля — справжній лабіринт! Без проводиря у вас піде не менше десяти хвилин, щоб знайти Храмову залу!

— Він має рацію, — зауважив Беламі. — Це й справді лабіринт. Там є ліфт, але він старий та шумний, і до того ж відкривається просто посеред Храмової зали. Якщо ви хочете проникнути в приміщення непомітно, вам доведеться йти сходами пішки.

— Ви можете взагалі не знайти туди дороги, — попередив Ленґдон. — Від того заднього входу вам доведеться пройти через залу регалій, залу слави, потім — через середній сходовий майданчик, атріум, парадні сходи...

— Досить, — мовила Сато. — Ленґдон їде з нами.