Втрачений символ

РОЗДІЛ 129

Роберт Ленґдон заворожено стояв біля скляного порталу, вбираючи в себе енергетику ландшафту, що розкинувся попід ним. Мимоволі піднявшись на сотні футів угору, він милувався тепер найвеличнішим видовищем, яке тільки бачив у своєму житті.

Сяйний купол Капітолію здіймався, як гора, на східному кінці парку Національної алеї. По обидва боки будівлі до нього простягалися дві паралельні сяючі лінії... освітлені фасади споруд Смітсонівського музею... наче маяки мистецтва, історії, науки та культури.

Тепер Ленґдон, на свій превеликий подив, усвідомив, що багато з того, що сказав йому Пітер, і дійсно виявилося правдою. «І дійсно — є гвинтові сходи, що спускаються на сотні футів під величезним каменем». Масивний горішній камінь цього обеліска був прямісінько над його головою, і тепер Ленґдон пригадав одну маленьку призабуту деталь, яка дивовижним чином виявилася доречною: горішній камінь монумента Вашинґтона важив точнісінько тридцять три сотні фунтів.

«І знову число тридцять три».

Та найдивовижнішим було те, що самісінький вершечок цього горішнього каменя, зеніт обеліска, увінчував маленький гострячок відполірованого алюмінію — металу, який свого часу був дорожчим за золото. Цей сяючий вершечок монумента Вашинґтона мав лише один фут заввишки, тобто був одного розміру з масонською пірамідою. Неймовірно, але на цій металевій пірамідці було вигравірувано відомий напис — і Ленґдон раптом усе зрозумів. «Це істинне послання, викарбуване на основі кам’яної піраміди».

Ці сім символів є не що інше, як транслітерація!

Найпростіший з шифрів.

Ці символи є літерами.

— Laus Deo, — прошепотів Ленґдон. Ця добре відома латинська фраза, що означала «Славімо Господа», і була написана на вершечку монумента Вашинґтона рукописним шрифтом всього-на-всього один дюйм заввишки. «У всіх на виду, але невидима нікому».

.

— Славімо Господа, — прошепотів позаду Пітер і увімкнув у кімнатці м’яке освітлення. — Остаточний код масонської піраміди.

Ленґдон обернувся. Його друг широко посміхався, і професор пригадав, що Пітер дійсно вже промовляв раніше фразу «Славімо Господа» — ще в масонській бібліотеці. «А я не звернув на це уваги».

З холодком у душі Ленґдон збагнув, наскільки доречним було те, що легендарна масонська піраміда привела його сюди, на величний обеліск Америки, символ містичної древньої мудрості, який здіймався до небес у самому центрі столиці їхньої країни.

Ленґдон зачудовано рушив проти годинникової стрілки по периметру крихітної кімнати й зупинився біля ще одного оглядового вікна...

Північного.

І поглянув у нього на добре відомий силует Білого дому, що виднівся перед ним. Він підвів очі до обрію, де пряма лінія Шістнадцятої вулиці тягнулася на північ до Храмового дому.

Напрямок — на південь від Гередому.

Він пішов далі по периметру до наступного вікна. Подивившись на захід, Ленґдон ковзнув поглядом по довгастому прямокутнику ставка, що блищав у світлі прожекторів, і прикипів очима до меморіалу Лінкольна, будівлі в стилі класичної грецької архітектури, на створення якої надихнув афінський Пантеон та храм Афіни — богині героїчних звершень.

«Annuit coeptis, — подумав Ленґдон. — Бог сприяє нашим звершенням».

Пройшовши до останнього вікна, професор поглянув на південь через води Припливного резервуару, де яскраво світився в темряві меморіал Джефферсона. Ленґдон знав, що положистий купол цієї споруди було скопійовано з Пантеону, першої домівки великих богів римської міфології.

Подивившись в усіх напрямах, Ленґдон пригадав аерофотознімки парку Нешнл Молл, чиї чотири алеї простягаються від монумента Вашинґтона на всі чотири сторони світу. «Я стою на перехресті Америки».

Ленґдон повернувся туди, де стояв Пітер. Його наставник сяяв од радості.

— Що ж, Роберте, це воно і є. Втрачене Слово. Тут воно і сховане. Саме сюди і привела нас масонська піраміда. — Ленґдон не відразу усвідомив почуте. Бо вже геть забув про Втрачене Слово. — Роберте, я не знаю людини, більш гідної довіри, аніж ти. І після ночі, яку нам довелося пережити, я гадаю, що ти заслуговуєш на те, щоб знати, до чого все це. Як і сказано в легенді, Втрачене Слово і справді сховане біля підніжжя гвинтових сходів. — І він кивнув на глибоченну зяючу шахту сходів.

Не встиг Ленґдон відчути твердий грунт під ногами, як його знову збили з пантелику.

Пітер швидко видобув з кишені маленький предмет.

— Ти пам’ятаєш оце?

Ленґдон взяв кубоподібну коробку, яку колись давно ввірив йому Пітер.

— Так... але мені здається, що з мене вийшов поганий хранитель...

Соломон усміхнувся.

— Мабуть, настав час, щоб ця скринька побачила світло дня.

Ленґдон кинув погляд на кам’яний кубик, дивуючись, навіщо Пітер віддав його.

— Тобі це нічого не нагадує? — спитав Соломон.

Ленґдон поглянув на напис і пригадав своє перше враження, коли Кетрін розгорнула пакунок.

— Нагадує. Наріжний камінь.

— Точно, — зазначив Пітер. — Гадаю, навряд чи є щось таке, чого б ти не знав про наріжні камені. По-перше, ідея закладати наріжний камінь йде зі Старого Заповіту.

Ленґдон кивнув.

— З Книги Псалмів.

— Так. А справжній наріжний камінь завжди закопується в землю — як символ першого кроку будівлі з-під землі до небесного світла.

Ленґдон поглянув у вікно на Капітолій і пригадав, що його наріжний камінь був заритий так глибоко, що і до сьогодні всі розкопки з метою знайти його виявилися марними.

— І, насамкінець, — сказав Пітер, — як і кам’яна скринька у твоїй руці, багато наріжних каменів являють собою маленькі склепи... вони порожні всередині, і в них можна ховати дорогоцінні скарби... навіть талісмани як символи надії на добре майбутнє будівлі, яку ще належить спорудити.

Ленґдон також дуже добре знав про цю традицію. Навіть у наш час масони закладали наріжні камені, в котрі запечатували якісь значущі предмети — послання нащадкам, фото, прокламації і навіть прах відомих людей.

— Мета моєї розповіді, — сказав Соломон, поглянувши на сходову шахту, — є очевидною.

— Отже, ти гадаєш, що Втрачене Слово криється в наріжному камені монумента Вашинґтона?

— Я не гадаю, Роберте, я знаю. Втрачене Слово було поховане в наріжному камені цього монумента четвертого липня тисяча вісімсот сорок восьмого року, точно відповідно до масонських ритуалів.

Ленґдон витріщився на нього.

— Наші масонські батьки-засновники поховали слово?

Пітер кивнув.

— Саме це вони й зробили. Вони прекрасно розуміли істинну силу того, що вони ховали.

Всю ніч Ленґдон намагався подумки охопити широкі ефемерні концепції — древні таємниці, Втрачене Слово, секрети древності. Він прагнув чогось солідного, і попри заяви Пітера, що ключ до цього схований у наріжному камені, закладеному під ним, на відстані п’ятсот п’ятдесяти п’яти футів, йому було вкрай важко усвідомити цей факт.

«Люди все своє життя вивчають ці таємниці, але й досі не можуть добратися до могутньої сили, яка здогадно там захована. — Ленґдонові вмить пригадалася Дюрерова «Меланхолія 1» — образ розгубленого і засмученого адепта, оточеного приладдям як свідченням його марних спроб розкрити таємничі загадки алхімії. — Якщо таємниці нарешті розгадають, то невже вони будуть всі в одному місці?!»

Ленґдон завжди був переконаний, що будь-яка відповідь розкидана по всьому світу в тисячах томів... закодована у творах Піфагора, Гермеса, Геракліта, Парацельса та сотень інших вчених. Відповідь шукали у запилених і забутих фоліантах з алхімії, містицизму, магії та філософії. Відповідь крилася у древніх бібліотеках Александрії, у шумерських глиняних табличках, у єгипетських ієрогліфах.

— Вибач, Пітере, — тихо сказав Ленґдон і похитав головою. — Осягнення значення древніх таємниць — це процес на все життя. Я просто уявити не можу, що ключ до їхньої розгадки може критися в єдиному слові.

Пітер поклав руку професорові на плече.

— Роберте, Втрачене Слово — це не слово. — Він загадково посміхнувся. — Ми називаємо його «словом» лише тому, що так називали його древні... на самому початку.