Втрачений символ

РОЗДІЛ 73

«Притулок. І відповіді на запитання».

Ці слова і досі відлунювали у голові Ленґдона, коли вони з Кетрін вискочили холодної зимової ночі у бокові двері будівлі Адамса. Загадковий чоловік, котрий йому щойно зателефонував, сповістив про своє місцезнаходження закодованою мовою, але професор усе зрозумів. Реакція Кетрін на повідомлення про пункт їхнього призначення була напрочуд бадьорою: «А де ж іще шукати Єдиного Істинного Бога, як не там?»

Залишалася одна проблема — як туди дістатися.

Ленґдон різко озирнувся, намагаючись зорієнтуватися в просторі. Було темно, але небо вже прояснилося. Вони стояли на маленькому внутрішньому подвір’ї, звідки купол Капітолію здавався навдивовижу далеким. Раптом Ленґдон збагнув, що він уперше вийшов на свіже повітря відтоді, як прибув до Капітолію кілька годин тому.

«Ну ні фіґа собі — лекцію приїхав прочитати!»

— Роберте, поглянь. — Кетрін показувала на силует будівлі Джефферсона.

Першою реакцією Ленґдона був подив: це ж треба — так далеко заїхати на конвеєрі! Однак другою реакцією була тривога. Будівля Джефферсона вже гуділа від лихоманкової метушні — приїздили вантажівки та легковики, щось кричали чоловіки. «Що це? Невже прожектор?»

Ленґдон ухопив Кетрін за руку.

— Ходімо звідси. Мерщій.

Вони перебігли через двір і швидко сховалися за елегантною підковоподібною будівлею, яку Ленґдон швидко впізнав — то була Шекспірівська бібліотека Фолджера. Сьогодні вона стала для них цілком доречною схованкою, бо саме в ній містився оригінальний латинський рукопис праці Френсіса Бекона «Нова Атлантида» — утопічна мрія, яку начебто американські батьки-засновники взяли за взірець для побудови нового світу на засадах древніх знань.

«Треба спіймати таксі».

На перехресті Третьої вулиці та Іст-Кепітол автомобілів було мало, і Ленґдон відчув, що його надія спіймати таксі швидко згасає. Вони поспішили на північ Третьою вулицею, прагнучи якомога скоріше віддалитися від Бібліотеки конгресу. Лише за квартал Ленґдон помітив таксі, що з’явилося з-за рогу. Він посигналив рукою, авто під’їхало до них і зупинилося.

У таксі грала східна музика; молодий водій-араб привітно посміхнувся, і вони прожогом ускочили до салону.

— Вам куди?

— Нам треба...

— У північно-західну частину! — вигукнула Кетрін і махнула рукою вздовж Третьої вулиці, геть від будівлі Джефферсона. — Рушайте до Юніон-стейшн, потім звертайте ліворуч на Массачусетс-авеню. А там ми скажемо, де зупинитись.

Водій знизав плечима, опустив плексигласову перегородку і знову увімкнув свою арабську музику.

Кетрін стрільнула на Ленґдона суворим поглядом, неначе кажучи: «Слідів не залишати!» Вона показала у вікно, привернувши увагу Ленґдона до чорного гелікоптера, що наближався до їхнього району на низькій висоті. От зараза! Вочевидь, Сато вирішила будь-що роздобути піраміду Соломона.

Спостерігши, як гелікоптер приземлився між будівлями Джефферсона й Адамса, Кетрін повернулася до професора, і на її обличчі відбився вираз зростаючої тривоги.

— Можна мені на секунду поглянути на твій мобільний?

Ленґдон подав їй свій телефон.

— Пітер якось сказав мені, що ти маєш дуже добру візуальну пам’ять, — сказала вона, опускаючи скло. — Ти й справді здатен запам’ятати кожен телефонний номер, який тобі доводилося набирати?

— Так, але...

Кетрін швиргонула телефон у темряву ночі. Ленґдон крутнувся на своєму сидінні і побачив, як його мобільник зробив у повітрі сальто і, тріснувшись об дорогу позаду них, розлетівся на шматки.

— Навіщо ти це зробила?

— Щоб бути поза зоною їхньої досяжності, — пояснила Кетрін. — Ця піраміда — єдина надія на те, що ми знайдемо мого брата, і я не дозволю ЦРУ викрасти її у нас.

А на ведійському сидінні Омар Амірана мугикав і хитав головою в такт своїй музиці. Сьогоднішній вечір був невдалим, і він страшенно зрадів, коли нарешті випала можливість підзаробити. Таксі саме проїжджало повз Стентон-парк, коли у радіо затріщав знайомий голос диспетчера компанії.

— Алло, це диспетчерська. До всіх авто у зоні парку Національної алеї. Ми щойно отримали дані від представників державної влади стосовно двох утікачів у районі будівлі Адамса...

Омар здивовано слухав опис саме тієї пари, що їхала в його таксі. Він крадькома кинув стривожений погляд у дзеркало заднього огляду. І йому здалося, що начебто цього високого чоловіка він уже десь бачив. Може, у списку найбільш розшукуваних злочинців Америки?

Омар боязко потягнувся до мікрофона.

— Диспетчере? — озвався він тихо. — Це таксі один-тричотири. Ті двоє, про яких ви повідомляли... вони в моїй машині... просто зараз...

Диспетчер негайно повідомив Омару, що треба робити. Тремтячими пальцями набрав таксист телефонний номер, який дав йому диспетчер. Голос, що відповів, був суворий і діловий, як у військового.

— Говорить агент Тернер Сімкінс, оперативник ЦРУ Хто це?

— Е-е-е... я таксист, — відповів Омар. — Мені сказали зателефонувати вам стосовно тих двох...

— Утікачі зараз у вашому авто? Відповідайте лише так або ні.

— Так.

— Вони чують нашу розмову? Так чи ні?

— Ні, перегородка...

— Куди ви їх везете?

— На північний захід, до Массачусетс-авеню.

— Конкретний пункт призначення?

— Вони не сказали.

Агент завагався.

— А пасажир чоловічої статі... він має при собі шкіряну сумку?

Омар зиркнув у дзеркало заднього огляду і від подиву вирячив очі.

— Так! А в ній немає вибухівки чи чогось...

— Слухайте уважно, — мовив агент. — Якщо точно виконуватимете мої вказівки, вам нічого не загрожуватиме. Зрозуміли?

— Так, сер.

— Як вас звати?

— Омар, — відповів таксист і рясно спітнів.

— Слухайте, Омаре, — спокійно сказав агент. — Усе буде гаразд. Їдьте якомога повільніше, щоб моя група встигла вас перехопити. Зрозуміло?

— Так, сер.

— А ваше авто обладнане внутрішнім зв’язком для спілкування з пасажирами на задньому сидінні?

— Так, сер.

— Добре. А тепер слухайте, що вам треба зробити.