Втрачений символ

РОЗДІЛ 47

Темрява, що поглинула Кетрін Соломон, здавалася непроглядною.

Позбавлена такого звичного і надійного килима, вона намацувала тепер свій шлях наосліп, непевно заглиблюючись у чорну порожнечу і торкаючись її виставленими уперед руками. Крізь панчохи на ногах холоднюча цементна підлога відчувалася, як величезне замерзле озеро, як небезпечне місце, з якого їй потрібно було негайно тікати.

Більше не відчуваючи запаху спирту, вона зупинилася і стала чекати. Стоячи абсолютно непорушно, вона прислухалася, шкодуючи, що її серце гупає так гучно. Важкі кроки позаду начебто стихли. «Де ж він є?» Кетрін заплющила очі і спробувала уявити, де вона зараз. «Куди бігти? Де двері?» Та все марно. Вона вже стільки разів обкрутилася, що тепер вихід із блоку міг бути будь-де.

Колись Кетрін чула, що страх діє як стимулятор і загострює здатність мозку мислити. Одначе зараз страх перетворив її розум на бурхливий потік паніки та розгубленості. «Навіть якщо я знайду двері, я не зможу вийти. Бо втратила ключ-картку, коли скинула з себе халат». Здавалося, тепер її єдиним бажанням було перетворитися на голку в копиці сіна — самотню цятку на величезному просторі площею тридцять тисяч квадратних футів. Попри всепоглинальне бажання кинутися навтьоки, аналітичний розум Кетрін підказав їй єдино правильний логічний висновок: не рухатися взагалі. «Стояти як вкопана. І мовчати як риба». Охоронець уже вийшов їй на підмогу, а від нападника чомусь сильно відгонило спиртом. «Якщо він підійде надто близько, я його почую».

Стоячи у повній тиші, Кетрін швидко обміркувала те, що їй сказав Ленґдон. «Твого брата захопили». Кетрін відчула, як на руці у неї утворилася крапелька поту і поповзла униз, до стільникового телефону, який вона досі тримала у руці. Вона й забула про цей додатковий чинник небезпеки! Якщо телефон задзвонить, то вона не зможе вимкнути цей пристрій, не розкривши його, а отже, дисплей засвітиться у темряві.

«Поклади додолу телефон і йди від нього геть».

Але було вже пізно. Запах спирту наблизився до неї з правого боку. І посилився. Кетрін щосили намагалася стояти і не ворушитися, долаючи в собі інстинктивне бажання тікати. Обережно і повільно зробила вона один крок ліворуч. Але нападник тільки й чекав того моменту, щоб почути слабкий шерхіт її одягу. Кетрін почула, як він стрибонув уперед, хвиля спиртового запаху накрила її, а за плече вхопилася дужа рука. Охоплена тваринним страхом, вона крутнулася і вивільнилася. Математична ймовірність пішла коту під хвіст — і Кетрін щодуху кинулася бігти в чорну порожнечу, а потім різко звернула ліворуч, змінюючи напрям.

Стіна виросла перед нею, наче нізвідки.

Кетрін ударилася об неї так сильно, що аж дух забило. Біль охопив її руку та плече, але вона таки встояла на ногах. Косий кут, під яким Кетрін налетіла на стіну, уберіг її від повної сили удару, але від того було мало втіхи. Бо звук удару відлунив повсюдно у величезному залі. «Тепер він знає, де я». Скорчившись од болю, вона обернулася, вдивилася в темряву блоку — і відчула, що переслідувач теж на неї витріщається.

«Міняй місце! Мерщій!»

І досі насилу переводячи подих, Кетрін пішла вздовж стіни, стиха торкаючись лівою рукою кожного сталевого стояка. «Тримайся стіни. Ти встигнеш прослизнути повз нього, коли він спробує загнати тебе в куток». Вона й досі тримала в руці мобільник, готова щомиті швиргонути його в нападника, якщо виникне така потреба.

Але Кетрін ніяк не була готова до того звуку, який раптом почула: гучне шелестіння просто поперед неї... біля стіни. Вона перелякано завмерла і затримала дихання. «Як же він зміг так швидко добратися до стіни?» Вона почула слабкий подув повітря, просякнутого запахом спирту. «Він йде до мене вздовж стіни!»

Кетрін зробила кілька кроків назад. А потім, швидко обернувшись на сто вісімдесят градусів, почала швидко рухатися у протилежному напрямку вздовж стіни. Вона пройшла десь футів зо двадцять, як трапилося неймовірне: знову поперед неї біля стіни почулося шелестіння одежі. І знову війнуло запахом спирту. Кетрін Соломон перелякано заклякла.

«Господи, та він же скрізь!»

Голий по пояс Малах вдивлявся у темряву.

Запах спирту на його рукавах спочатку начебто був перешкодою, але він швидко обернув цю перешкоду на перевагу. Знявши з себе піджак та сорочку, він скористався ними для того, щоб загнати в куток свою жертву. Кинувши піджак до стіни праворуч, Малах почув, як Кетрін різко зупинилася і змінила напрям руху. Потім він кинув сорочку до стіни ліворуч — і знову почув, як Кетрін зупинилася. Він фактично припер її до стінки, позначивши межі, які вона побоїться переступати.

І став чекати, напружено вслухаючись у темряву. «У неї лишився тільки один напрямок руху: просто на мене». Але Малах нічого не почув. Або Кетрін паралізував страх, або вона вирішила стояти непорушно і чекати, поки надійде допомога. «Вона програє в обох випадках». Найближчим часом до блоку номер п’ять не увійде ніхто: Малах зіпсував зовнішній замок із клавіатурою наскільки простим, настільки й ефективним способом — запхав монету в щілину картки-ключа, щоб до блоку можна було увійти, лише демонтувавши увесь механізм.

«Ми тут із тобою самі, Кетрін, і залишатимемося наодинці стільки, скільки мені знадобиться, щоб тебе впіймати».

Малах поволі рушив уперед, прислухаючись до найменших порухів. Сьогодні Кетрін помре у темряві музею свого брата. Поетичний кінець. Малахові не терпілося дочекатися тієї миті, коли він сповістить Пітера Соломона про смерть сестри. І гнів та розпач цього літнього чоловіка стануть довгожданою карою. Раптом, на свій превеликий подив, Малах побачив віддалік у темряві слабеньке світіння і збагнув, що Кетрін припустилася фатальної помилки. «Невже вона дзвонить по допомогу?» Електронний дисплей, який щойно ожив, мерехтів десь на висоті талії з відстані приблизно двадцяти ярдів. Він скидався на маяк у безмежному океані темряви. Малах уже був приготувався «перечекати» Кетрін, але тепер ця потреба відпала.

Малах пружно підхопився і кинувся до світлячка дисплея, знаючи, що мусить добігти до нього швидше, ніж Кетрін завершить свій дзвінок про допомогу. Він добіг до нього за лічені секунди і стрибонув уперед, простягнувши до сяючого телефону обидві руки і приготувавшись обрушитися на Кетрін усією вагою свого тіла.

Та пальці Малаха вперлися в стіну, вигнулися назад і хруснули, мало не зламавшись. Потім у контакт з поверхнею увійшла його голова, і він вдарився об сталеву перекладину. Малах скрикнув од болю і незграбно завалився під стіну. Несамовито лаючись, він зіп’явся на ноги, вхопившись за горизонтальний стояк заввишки з половину людського зросту, на який Кетрін Соломон хитро поклала свій стільниковий телефон.

Кетрін знову побігла, цього разу не переймаючись тим, що її рука, ритмічно відскакуючи від металевих стояків, розташованих у блоці п’ять через рівномірні проміжки, створює шум. «Тікай! Якщо бігти вздовж стіни по всьому периметру блоку, то обов’язково намацаєш двері. Та де ж, у біса, той охоронець?»

Кетрін бігла й бігла, лівою рукою торкаючись рівномірно розташованих стояків і виставивши праву вперед для захисту. «Коли ж буде поворот?» Бічна стіна здавалася нескінченною, але раптом рівномірне розташування стояків порушилося. Кілька кроків її ліва рука не відчувала нічого, крім порожнечі, але потім стояки почалися знову. Кетрін «увімкнула гальма», позадкувала й обережно намацала собі шлях через гладеньку металеву панель. «Чому ж тут немає стояків?»

Вона почула, як її переслідувач, уже не криючись, тупоче за нею, намацуючи в темряві свій шлях вздовж стіни у її напрямку. Та ще сильніше злякав її інший звук: Кетрін почула, як вдалині охоронець ритмічно гупає своїм ліхтариком у двері блоку номер п’ять.

«Охоронець не може увійти?»

Хоча ця думка й налякала її, та напрямок, звідки долітало гупання, — по діагоналі праворуч — дозволив Кетрін миттєво зорієнтуватися в просторі. Тепер вона чітко уявила своє місцеположення в п’ятому блоці. Вмить створивши у голові візуальний образ, Кетрін збагнула, що то була за панель на стіні.

Кожен блок мав спеціальний проміжок між секціями — гігантську ковзну стіну, яку можна було відсувати для ввезення та вивезення надвеликих екземплярів. Як і в літаковому ангарі, то були велетенські двері, і Кетрін навіть в найстрашніших снах не могло наснитися, що їй колись доведеться їх відчиняти. Однак наразі вони здавалися їй єдиною надією.

«А вони хоч працюють?»

Кетрін наосліп помацала в темряві, шукаючи ковзні двері, — і нарешті знайшла велику металеву ручку. Вхопившись за неї, вона всією своєю вагою потягнула її назад, намагаючись зсунути двері з місця. Але нічого не сталося. Кетрін спробувала знову. Та двері не піддалися.

Вона почула, що переслідувач швидко наближається до неї, орієнтуючись за звуком, що йшов від її метушні. «Гігантські двері замкнено!» Паніка охопила її, і Кетрін почала похапцем ковзати руками по всій їхній поверхні, сподіваючись знайти засув або ж важіль. І раптом намацала щось схоже на вертикальний стовпчик. Присівши, вона провела по ньому рукою аж до підлоги — і намацала, що стовпець вставлений в отвір у цементній поверхні. «Фіксатор!» Кетрін підвелася, вхопилася за стовпчик і, підваживши ногами, висмикнула його з отвору.

«Він ось-ось буде тут!»

Кетрін провела рукою по дверях, шукаючи ручку, знайшла її і щосили на неї налягла. Масивна панель ледь помітно зрушила з місця, і в темряву блоку номер п’ять проник вузенький промінь місячного сяйва. Кетрін потягнула ще раз. Промінь став ширшим. «Нумо, іще трошки!» Кетрін напружилася востаннє, відчуваючи, що переслідувачу лишилося до неї якихось кілька футів. Кинувшись до світла, Кетрін крутнулася і боком просунула своє тендітне тіло в отвір. З темряви матеріалізувалася рука і намірилася на неї, щоб вхопити і затягнути назад. Нарешті Кетрін проштовхнулася в отвір, а за нею висунулася дебела гола рука, вкрита татуюванням у вигляді риб’ячої луски. Ця жахлива рука стала звиватися, як злобна змія, намагаючись схопити утікачку.

Кетрін крутнулася і кинулася бігти вздовж довгої зовнішньої стіни блоку номер п’ять. Смуга гравію, що йшла по всьому периметру Центру підтримки, врізалася їй у ступні крізь панчохи, але Кетрін не зупинялася і щосили мчала до парадного входу. Було темно, але після непроглядного мороку в блоці номер п’ять її очі розширилися і вона прекрасно бачила все довкола себе, наче вдень. Позаду пролунало гуркотіння — то розчинилися важучі двері, й одразу ж вона почула, як уздовж стіни загупали важкі кроки. Ці кроки здавалися неймовірно швидкими.

«Мені не вдасться першою добігти до парадного входу. — Кетрін знала, що її «вольво» неподалік, та все одно це була надто велика відстань. — Я не встигну».

І тут Кетрін здогадалася, що в її розпорядженні є козирна карта.

Наближаючись до рогу блоку номер п’ять, вона почула, як переслідувач швидко її наздоганяє. «Зараз або ніколи». Замість звернути за ріг, Кетрін раптом різко звернула ліворуч од будівлі і вискочила на траву. А потім міцно заплющила очі, затулила обличчя руками і наосліп кинулася через галявину.

Її рух змусив спрацювати систему охоронного освітлення, і воно яскраво спалахнуло довкола п’ятого блоку, вмить перетворивши ніч на день. Кетрін почула позаду зболений вереск — то яскраві прожектори з усією силою своїх двадцяти п’яти мільйонів кандел різонули по розширених у темряві зіницях її переслідувача. Потім вона почула, як він безпорадно зашарудів ногами, дибаючи по гравію і перечіпляючись.

Кетрін, навіть з міцно заплющеними очима, впевнено почувалася на відкритій галявині. Відчувши, що відбігла від будівлі достатньо далеко, вона розплющила очі, скоригувала напрямок і щосили рвонула крізь темряву. Ключі від її «вольво» були там, де й завжди, — на передній панелі. Захекано хапаючи ротом повітря, вона вхопила ключі тремтячою рукою і знайшла замок запалення. Двигун ожив і заревів, увімкнулися фари — і вихопили з темряви жахливу картину.

До неї неслася страхітлива й огидна фігура.

На мить Кетрін аж заклякла.

Істота, яку висвітили фари, являла собою гологруду тварину зі шкірою, вкритою витатуйованою лускою, а також символами та текстами. Істота дико заволала і кинулася на фари, затуливши руками очі, наче печерний звір, що вперше побачив сонячне світло. Кетрін вхопилася за важіль коробки передач, та звір був уже поруч. Він щосили гепнув ліктем у бокове вікно, і їй на коліна дощем посипалися скалки.

У вікно просунулася величезна луската рука і, наосліп помацавши, вхопила Кетрін за шию. Вона різко увімкнула задню передачу, але рука нападника і далі тримала її, немов лещатами, стискуючи з нелюдською силою. Кетрін крутнула головою, намагаючись висмикнутися з хватки, — і раптом її погляд упав на лице переслідувача. Чотири глибокі смуги, вочевидь продряпані нігтями, проникли крізь грим і оголили під ним татуювання. Очі переслідувача були несамовиті і безжальні.

— Я мав тебе убити десять років тому, — прогарчав він. — Тієї ночі, коли я прикінчив твою матір.

Коли до Кетрін дійшло значення цих слів, на неї нахлинув жахливий спогад. Їй пригадався оцей дикий вираз очей — вона вже колись бачила його. «Це він». Кетрін хотіла закричати, але їй завадила мертва хватка, з якою цей тип тримав її за шию.

Вона різко натиснула на газ, і авто сіпнулося назад, мало не зламавши їй шию, бо нападника потягнуло за машиною. «Вольво» накренився уперед, виїжджаючи схилом угору, і Кетрін здалося, що під вагою нападника її шия ось-ось не витримає. Раптом по боковій поверхні авто шкрябонули гілки, хльоснули у вікно — і ця вага зникла разом із рукою.

Авто проломилося крізь хвойні зарості, вискочило на верхню автостоянку, і Кетрін натиснула на гальма. Унизу напівголий чоловік поволі зіп’явся на ноги і витріщився у світло фар. З лячним спокоєм він підняв лускату руку і показав прямо на Кетрін.

Тваринний страх та ненависть охопили її. Вона крутнула кермо і натиснула на газ. І за кілька секунд, різко гойднувшись на повороті, вискочила на Сілвер-Гілл-роуд.