«Чому ж не відповідає Пітер? — подумала Кетрін Соломон, вимикаючи телефон. — Де він є?»
Упродовж трьох років Пітер Соломон незмінно приїздив першим на щотижневі недільні зустрічі о сьомій вечора. Це був їхній приватний сімейний ритуал, спосіб підтримки родинного зв’язку на початку нового тижня, а для Пітера — ще й спосіб триматися в курсі роботи Кетрін в її лабораторії.
«Він же ніколи не запізнюється і завжди відповідає на дзвінки. — Та ще гіршим було те, що Кетрін і досі не знала, що скаже братові, коли він зрештою приїде. — Я й гадки не маю, як питати у нього про те, що я дізналася сьогодні».
Її кроки ритмічно відлунювали цементною підлогою, що, немов хребет, пронизувала споруду Центру підтримки. Відомий під назвою «Головна вулиця», цей коридор сполучав п’ять масивних корпусів-сховищ. А на висоті сорок футів розташовувалася циркуляційна система жовтогарячих повітроводів. Вони пульсували, наче кровоносні судини, що рухаються в такт із серцем, проганяючи крізь споруду тисячі кубічних футів фільтрованого повітря.
Зазвичай Кетрін, пройшовши майже півмилі до своєї лабораторії, встигала заспокоїтися і розслабитися, слухаючи, як дихає будівля Центру. Однак сьогодні ця пульсація тільки роздратувала її. Те, що вона дізналася нещодавно про свого брата, могло стурбувати будь-кого, та, оскільки Пітер був для неї єдиною ріднею у світі, Кетрін особливо гостро сприймала думку про те, що він може приховувати від неї якісь секрети.
Вона знала, що брат лише раз приховав від неї таємницю. То була прекрасна таємниця, що крилася в кінці цього коридору. Три роки тому він провів Кетрін оцим проходом і, показуючи їй Центр підтримки, гордо продемонстрував декотрі, найбільш незвичайні експонати, що тут зберігалися: марсіанський метеорит ALH-84001, рукописний піктографічний щоденник відомого індіанського вождя на ім’я Сидячий Бик, колекцію запечатаних воском банок фірми «Бол глас» з оригінальними зразками, зібраними Чарльзом Дарвіном.
Коли вони проходили повз масивні двері з маленьким віконцем, Кетрін випадково побачила те, що було за дверима, і аж охнула від несподіванки.
— А це що таке, заради всього святого?
Брат хихикнув і, не зупиняючись, пішов далі.
— Блок номер три. Він зветься Мокрий блок. Досить незвичне видовище, еге ж?
«Скоріше страхітливе».
Кетрін поспішила слідком за братом. Ця споруда була схожа на інопланетний світ.
— Насправді ж я хочу показати тобі блок номер п’ять, — сказав Пітер, ведучи сестру коридором, якому, здавалося, кінця й краю не буде. — Це наша найновіша добудова, спеціально призначена для збереження експонатів з підвалу Національного музею природничої історії. Ту колекцію плануємо перемістити сюди впродовж п’яти років, і це означає, що наразі блок номер п’ять іще порожній.
Кетрін прискіпливо поглянула на брата.
— Порожній? А чому ж тоді ми туди йдемо, якщо там нема на що дивитися?
У братових очах спалахнула знайома пустотлива іскорка.
— Я подумав, що коли ніхто те приміщення не використовує, то, може, ним скористаєшся ти?
— Я?
— Так. Ти могла б попрацювати в стаціонарній лабораторії, спеціально устаткованому приміщенні, де мала б можливість практично зреалізувати всі оті теоретичні експерименти, над якими працювала всі ці роки.
Кетрін отетеріло дивилася на брата.
— Але ж, Пітере, ці експерименти — суто теоретичні! Реалізувати їх на практиці майже неможливо!
— Немає нічого неможливого, Кетрін, і ця будівля прекрасно тобі підходить. Центр підтримки — не просто комора для скарбів; це один з провідних науково-дослідних центрів світу. Ми постійно беремо експонати з колекцій і досліджуємо їх за допомогою найкращих квантитативних методик, які тільки можна придбати за гроші. Тут ти матимеш у розпорядженні все устаткування, яке тільки забажаєш.
— Пітере, техніку, яка потрібна для здійснення цих експериментів...
— Уже змонтовано. — Пітер широко посміхнувся. — Лабораторія готова до роботи.
Кетрін зупинилася і аж заклякла від такої несподіванки.
Брат махнув рукою в кінець довгого коридору.
— Зараз ми її оглянемо.
Кетрін аж подих перехопило.
— Ти... ти збудував мені лабораторію?
— Це ж моя робота. Смітсонівський інститут створювали для того, щоб рухати вперед наукові знання. Як керівник я мушу з усією серйозністю ставитися до цього завдання. Переконаний, що запропоновані тобою експерименти потенційно спроможні поширити рамки науки на ще незвідані сфери. — Пітер зупинився і поглянув Кетрін прямо у вічі. — Я вважав би своїм обов’язком підтримати цю дослідницьку роботу — незалежно від того, сестра ти мені чи ні. Твої ідеї блискучі й оригінальні. І світ заслуговує на те, щоб побачити, куди вони ведуть.
— Пітере, я навіть не знаю, як...
— Нумо, розслабся і заспокойся... я зробив це власним коштом, і наразі ніхто не використовує блок номер п’ять. Коли закінчиш свої експерименти, звільниш приміщення. Окрім того, блок номер п’ять має деякі унікальні властивості, що сприятимуть твоїй роботі.
Кетрін не могла уявити, що ж такого особливого в цьому масивному порожньому корпусі сприятиме її дослідницькій діяльності, але у неї виникло передчуття, що невдовзі вона про це дізнається. Вони якраз підійшли до дверей з чітким трафаретним написом.
Блок № 5
Брат вставив картку-ключ у щілину — і враз спалахнуло електронне табло з клавіатурою. Він підняв палець, щоб набрати код, але зупинився і пустотливо-хитрувато вигнув брову, як колись у дитинстві.
— А ти певна, що готова?
Кетрін кивнула. «Ну й любиш ти похизуватися, братику!»
— Відійди, — сказав Пітер, натискаючи на кнопки.
Сталеві двері гучно засичали і розчинилися.
За порогом не видно було нічого, окрім чорнильної темряви... і зяючої порожнечі. Її глибини відлунили глухим стугонінням. На Кетрін війнув порив холодного повітря, і їй здалося, що вона стоїть уночі біля Великого Каньйону і зазирає в його глибочінь.
— Уяви собі, що перед тобою — гігантський ангар, призначений для цілого парку аеробусів, — мовив брат, — і матимеш приблизне уявлення.
Кетрін мимохіть позадкувала.
— Сам блок надто великий і просторий, щоб його обігрівати, але твоя лабораторія — це термічно ізольована кімната зі шлакоблоків, приблизно кубічної форми. Задля максимальної ізоляції вона розташовується в найдальшому кутку цього блоку.
Кетрін спробувала все це уявити. Коробка всередині коробки. Напруживши зір, вона вгледілася в темряву, але все одно нічого не побачила. Темрява була абсолютною.
— А лабораторія далеко?
— Далеко... бо в цьому блоці запросто вміститься футбольне поле. Мушу попередити, що прогулянка через нього трохи діє на нерви. Бо темрява там дійсно виняткова, хоч в око стрель.
Кетрін обережно зазирнула за двері.
— А де вимикач?
— Блок номер п’ять іще не під’єднали до електромережі.
— Але ж... як тоді працюватиме лабораторія?
Брат хитро підморгнув.
— На водневих паливних батареях.
Кетрін здивовано розкрила рота.
— Та годі тобі жартувати.
— У них вистачить питомої потужності, щоб забезпечити електрикою невеличке місто. Твоя лабораторія матиме повну радіочастотну ізоляцію від решти будівлі. Більше того: ззовні лабораторія покрита фотостійкими мембранами для захисту від сонячного випромінювання. Загалом, це герметичне енергонезалежне середовище.
Кетрін поволі почала розуміти всю принадність блоку номер п’ять. Левова частка її роботи зосереджувалася на кількісному визначенні досі невідомих енергетичних полів, тож експерименти слід було проводити в місці, повністю ізольованому від будь-якого зовнішнього випромінювання чи «білого шуму». Це стосувалося навіть такого слабкого впливу, як «розумове випромінювання» та «радіація думки», генерованих людьми, що стоять поруч. Саме ці обставини унеможливлювали проведення експериментів в університетських чи шпитальних лабораторіях, отже, ізольований блок в Центрі підтримки Смітсонівського музею дійсно був ідеальним місцем.
— Ходімо поглянемо. — Пітер посміхнувся і ступив у неосяжну темряву. — Просто йди за мною.
Кетрін мимоволі зупинилася на порозі. Цілих сто ярдів у цілковитій темряві? Вона хотіла було запропонувати скористатися ліхтариком, але брат уже зник у темному проваллі.
— Пітере, ти де? — гукнула вона.
— Здолай свій страх і зроби крок у невідомість. — Його голос стихав у темряві. — Ти знайдеш дорогу, повір мені.
«Він що — жартує?! — Зі страхом у серці Кетрін переступила через поріг і зробила кілька кроків, вдивляючись у темряву і намагаючись призвичаїтися до неї. — Я ж нічого не бачу!»
Раптом сталеві двері позаду неї засичали і зачинилися. Кетрін опинилася в непроглядній темряві. І скрізь — ані цяточки світла.
— Пітере, де ти?!
Тиша.
Ти знайдеш дорогу, повір мені.
Обережно, долаючи дюйм за дюймом, вона рушила вперед. «Здолати страх? — Кетрін навіть руки своєї не бачила поперед себе, але пішла далі. Не минуло й хвилини, як вона повністю заблукала. — Куди я іду?»
Це було три роки тому.
Тепер, коли Кетрін знову опинилася перед тими самим сталевими дверима, вона збагнула, який великий шлях здолала після того, як вперше з’явилася тут тієї ночі. Лабораторія, яка дістала прізвисько Куб, відтоді стала її домівкою, безпечним притулком в глибинах блоку номер п’ять. Як і передбачав брат, тієї ночі вона й справді примудрилася знайти дорогу крізь темряву. І згодом завжди безпомилково знаходила її завдяки винахідливо простій системі орієнтації, яку брат навмисне дав їй змогу виявити самотужки.
Але набагато важливішим було те, що справдилося й інше його передбачення: експерименти Кетрін і справді дали приголомшливі результати, особливо впродовж останніх півроку. Це були воістину фундаментальні зрушення і прориви, яким судилося змінити цілі схеми мислення. Кетрін із братом вирішили тримати результати цих експериментів у повній таємниці, доки їх потенційні наслідки не виявляться повніше і чіткіше. Однак Кетрін знала, що невдовзі опублікує декотрі з найбільш далекосяжних наукових відкриттів в історії людства.
«Секретна лабораторія в секретному музеї», — подумала вона, вставляючи картку-ключ у двері блоку номер п’ять. Спалахнула електронна клавіатура, і Кетрін набрала пін-код.
Сталеві двері засичали і відчинилися.
Ті самі, уже добре знайомі стугоніння і порив холодного вітру. І знову, як і раніше, Кетрін відчула, як пришвидшився її пульс.
Найдивовижніші сто ярдів у світі.
Опанувавши себе перед подорожжю в темряві, Кетрін Соломон зиркнула на годинник і зробила крок у темну порожнечу. Однак цього вечора її переслідувала думка: «Куди подівся Пітер?»