Втрачений символ

РОЗДІЛ 128

«Це божевілля якесь. — Коли джип «ескалада» помчав на південь безлюдними вулицями, Роберт Ленґдон не бачив нічого, бо очі йому зав’язали. Пітер Соломон мовчки сидів поруч. — Куди ж він мене везе?»

До його цікавості додалися інтрига і побоювання, а уява працювала на всю потужність, відчайдушно намагаючись скласти докупи фрагменти головоломки. Пітер вперто стояв на своєму. «Втрачене Слово? Сховане в нижній частині сходів, затулених велетенським каменем із викарбуваним на ньому написом?» Все це здавалося просто нісенітницею.

Здогадний напис на цьому камені міцно застряг у пам’яті Ленґдона... однак ці сім символів, як не крути, сукупно не мали жодного значення.

Квадрат каменярів: символ чесності та «вірності».

Літери Au: наукова абревіатура, що означає хімічний елемент золото.

Сигма: грецька літера S, математичний символ суми всіх частин.

Піраміда: єгипетський символ людини, що прагне до небес.

Дельта: грецька літера D, математичний символ зміни.

Ртуть: позначена своїм найдревнішим алхімічним символом.

Уроборос: символ цілісності та спокутування.

Але Соломон наполягав, що ці сім символів містять якесь «послання». Та навіть якщо це й так, то Ленґдон не мав жодної гадки, як це послання прочитати.

Раптом «ескалада» уповільнила свій хід і різко повернула праворуч, виїхавши на якусь іншу поверхню, схожу на під’їзну дорогу. Ленґдон напружено намагався почути чи відчути хоч якісь ознаки їхнього місцезнаходження. Вони їхали менше від десяти хвилин, і хоч як Ленґдон не намагався вирахувати маршрут, він швидко втратив всякі орієнтири. Йому здалося, що вони знову під’їжджають до Храмового дому.

Джип зупинився, і Ленґдон почув, як опустилося скло.

— Агент Сімкінс, ЦРУ, — заявив водій. — Гадаю, вас попередили про наш приїзд.

— Так, сер, — відповів по-військовому чіткий голос. — Директор Сато нам телефонувала. Одну хвилину — я приберу захисну загорожу.

Прислухаючись, спантеличений Ленґдон здогадався, що вони приїхали на якусь військову базу. Коли автомобіль знову рушив надзвичайно гладенькою поверхнею дороги, він повернув свої зав’язані очі до Соломона.

— Де ми, Пітере? — настійливо спитав він.

— Не знімай пов’язки, — строго відказав той.

Машина проїхала ще трохи і знову зупинилася. Сімкінс заглушив двигун. Почулися голоси. Голоси військових. Хтось спитав у Сімкінса його посвідчення. Агент вийшов і неголосно про щось говорив з військовими.

Раптом дверцята з боку Ленґдона відчинилися, і чиїсь дужі руки допомогли йому вибратися з авто. Професора мало не збив з ніг подув холодного вітру.

До нього підійшов Соломон.

— Роберте, зараз агент Сімкінс відведе тебе всередину.

Ленґдон почув, як у замок вставили металевий ключ, а потім скрипнули, відчиняючись, важкі залізні двері. Схоже, що то була якась старовинна комора. «Куди вони мене ведуть, чорт забирай?»

Руки Сімкінса спрямували Ленґдона до металевих дверей, і він переступив через поріг.

— Вперед і прямо, професоре.

Раптом стало тихо. Як на цвинтарі. І пустинно. Повітря в приміщенні було стерильним та кондиціонованим.

Не знімаючи пов’язки з очей Ленґдона, Сімкінс та Соломон взяли професора під руки і повели лунким, злегка вібруючим коридором. Крізь мокасини Ленґдон відчув, що долівка кам’яна. За ними гучно гримнули залізні двері, і Ленґдон аж здригнувся. Повернувся замок. Професор рясно спітнів під пов’язкою. Йому захотілося негайно її зірвати.

Раптом вони зупинилися.

Сімкінс відпустив руку Ленґдона, і почулися електронні гудки. Несподівано щось загуркотіло, і Ленґдон здогадався, що то автоматично розчинялися захисні ковзні двері.

— Містере Соломон і містере Ленґдон, далі ви підете самі. Я почекаю вас тут, — сказав Сімкінс. — Візьміть мій ліхтарик.

— Дякую, — відповів Соломон. — Ми недовго.

«Ліхтарик?!» Серце Ленґдона шалено закалатало.

Пітер взяв професора під руку і потихеньку повів уперед.

— Йди за мною, Роберте.

Вони повільно переступили через ще один поріг, і захисні двері, загуркотівши, зачинилися за ними.

Раптом Пітер різко зупинився.

— Щось не так?

Ленґдон враз відчув нудоту і запаморочення.

— Гадаю, вже можна зняти пов’язку.

— Ще ні, але ми майже прийшли.

«Майже прийшли куди?» У Ленґдона занило в грудях.

— Я ж казав, що відведу тебе до сходів, що ведуть до Втраченого Слова.

— Пітере, це навіть не смішно!

— А це й не має бути смішним. Це має розкрити тобі очі, Роберте. Має нагадати, що в цьому світі існують таємниці, які тобі ще належить побачити. І перш ніж ступити разом із тобою наступний крок, я хочу, щоб ти дещо для мене зробив. Я хочу, щоб ти повірив... хоч на хвилину повірив у цю легенду. Повірив, що невдовзі зазирнеш у сходовий колодязь, що стрімко опускається на сотні футів униз, до одного з найцінніших втрачених скарбів людства.

У Ленґдона запаморочилося в голові. Йому дуже хотілося повірити своєму старому приятелеві, та він не міг.

— Ще довго йти? — Оксамитова пов’язка на очах уже просякла потом.

— Ні. Кілька кроків. Залишилося пройти останні двері. Зараз я їх відчиню.

Соломон на мить відпустив Ленґдона, і той похитнувся, відчувши запаморочення. Нетвердо стоячи на ногах, він простягнув руки, шукаючи опору, але саме цієї миті до нього підскочив Пітер. Перед ними загуркотіли автоматичні двері, і Пітер взяв Ленґдона під руку. Вони знову рушили вперед.

— Сюди.

Двоє чоловіків обережно переступили через ще один поріг, а позаду ковзнули і зачинилися двері.

Тиша. Холод.

Ленґдон одразу ж відчув, що це місце, яким би воно не було, не мало жодного стосунку до світу, що лишився потойбіч зачинених дверей. Повітря тут було вологе й холодне, як у склепі. Акустика — приглушена. І професора знову охопила ірраціональна клаустрофобія.

— Ще кілька кроків. — Не знімаючи пов’язки з очей Ленґдона, Соломон провів його за ріг і різко зупинив. А потім нарешті сказав: — Зніми пов’язку.

Ленґдон вхопив оксамитову хустку і зірвав її з обличчя. Він озирнувся, придивляючись, куди потрапив, та нічого не зміг побачити, бо, мабуть, іще не призвичаївся до темряви. Він потер очі. І знову нічого не побачив.

— Пітере, тут темно, хоч в око стрель!

— Так, я знаю. Простягни вперед руки. Тут є поруччя. Візьмись за нього.

Помацавши в темряві, Ленґдон знайшов залізне поруччя і вхопився за нього.

— А тепер дивися. — Він почув, як Пітер чимось зашарудів, і раптом темряву пронизав яскравий промінь ліхтарика. Він світив перпендикулярно, на підлогу; та не встиг Ленґдон зорієнтуватися в просторі, як Соломон спрямував промінь через поруччя вниз.

Зненацька Ленґдон побачив перед собою бездонну шахту, нескінченні гвинтові сходи, що стрімко пірнали глибоко під землю. «Господи милосердний!» Його коліна мало не підкосилися, і він вхопився за поруччя, щоб не впасти. Сходи являли собою традиційну спіраль, і, скільки сягав промінь ліхтаря, професор нарахував не менше тридцяти сходових майданчиків. «Навіть дна не видно!»

— Пітере, — спитав Ленґдон тремтячим голосом. — Де ми? Що це таке?

— За хвилину я проведу тебе до підніжжя сходів, але перед цим тобі слід побачити ще дещо.

Надто приголомшений, щоб заперечувати, Ленґдон дозволив Пітерові відвести його від сходів у протилежний кінець химерної маленької кімнатки. Пітер тримав ліхтар променем донизу, освітлюючи поперед себе зачовгану кам’яну долівку, і тому Ленґдон не мав змоги зорієнтуватися у просторі довкола себе. Він лише відчував, що цей простір тісний.

«Якась маленька кам’яна камера».

Вони швидко дійшли до протилежної стіни з вмонтованим в неї скляним квадратом. Ленґдонові здалося, що то, певно, вікно у сусідню кімнату, але здаля побачив поза склом темряву, і нічого більше.

— Іди-но поглянь, — сказав Пітер.

— А що там? — Ленґдонові пригадалася кімната роздумів у підземеллі Капітолію, пригадалося, як йому на мить здалося, що в тій кімнаті він побачив портал до якоїсь гігантської підземної порожнини.

— Візьми й просто поглянь, Роберте, — сказав Соломон, легенько підштовхуючи його вперед. — І тримай себе в руках, бо побачене може тебе приголомшити.

Не знаючи, чого чекати, професор підійшов до скла. Коли він наблизився до порталу, Пітер вимкнув ліхтарик і кімната поринула в непроглядну темряву.

Коли його очі призвичаїлися, Ленґдон помацав перед собою, намацав стіну, скло і наблизив обличчя до прозорого порталу.

Але не побачив нічого, крім темряви.

Він прихилився ще ближче і притулився обличчям до скла.

І побачив.

Хвиля шоку та дезорієнтації струсонула тіло Ленґдона, проникла в саме його серце і крутнула його внутрішній компас у протилежному напрямку. Він мало не впав на спину — його розум відмовився прийняти ту абсолютно незбагненну картину, яку він узрів перед собою. Навіть у своїх найсміливіших фантазіях Роберт Ленґдон не міг уявити те, що було потойбіч скла.

То було величне видовище. Там, у суцільній темряві, сяяло яскраве біле світло, немов блискучий діамант.

Ленґдон одразу ж усе зрозумів — і загорожу на під’їзній дорозі, і автоматичні двері, що з грюкотом відчинилися й зачинилися, і важкий камінь у грудях, і запаморочення, і цю маленьку кам’яну камеру.

— Роберте, — прошепотів Пітер за його спиною. — Інколи потрібно змінити лише кут зору, щоб побачити світло.

Втративши мову, Ленґдон витріщався у вікно. Його погляд пронизав темряву ночі, здолавши понад милю чорної порожнечі, а потім почав спускатися... нижче... ще нижче — і зупинився на яскраво освітленому різко-білому куполі Капітолію Сполучених Штатів.

Ленґдон ніколи не бачив Капітолій у такій перспективі — наче той витав у повітрі на висоті п’ятсот п’ятдесяти п’яти футів над великим єгипетським обеліском Америки. І цієї ночі вперше в житті він піднявся на ліфті до маленької оглядової кімнатки на вершечку монумента Вашинґтона.