Втрачений символ

РОЗДІЛ 37

За все життя Малаху інколи доводилося бувати в химерних та лячних місцях, але мало які могли зрівнятися з потойбічним світом блоку номер три. Гігантська кімната мала такий вигляд, наче якийсь схиблений науковець захопив супермаркет «Волмарт» і напхав кожен його ряд і кожну полицю банками з препаратами всіляких форм та розмірів. Освітлена, як фотолабораторія, кімната купалася в червонуватому мареві «безпечного освітлення», яке лилося з-під полиць, пробивалося догори і вихоплювало з темряви заповнені спиртом посудини. Лікарняний запах хімічних консервантів викликав нудоту.

— У цьому блоці міститься понад двадцять тисяч біологічних видів, — розповідала пухкенька дівчина. — Риби, гризуни, ссавці та рептилії.

— Сподіваюся, всі вони — мертві? — спитав Малах з удаваним переляком.

Дівчина розсміялася.

— Так, звісно. Мертвіше не буває. Мушу зізнатися, що я пропрацювала тут аж півроку, поки наважилася сюди зайти.

І Малах прекрасно розумів чому. Скрізь, куди падав його погляд, стояли препаратні банки з мертвими формами життя: саламандри, медузи, пацюки, жуки та інші істоти, яких він ніколи й близько не бачив. А ще, наче ця колекція сама по собі була недостатньо моторошною, імлисте червоне світло, що захищало ці екземпляри від руйнівного впливу тривалого сонячного опромінення, створювало у відвідувачів таке відчуття, ніби вони потрапили до гігантського акваріума, де неживі істоти, здавалося, загрозливо скупчувалися і позирали із затінків.

— А це — латимерія, — сказала Триш, показавши на велику плексигласову посудину з найогиднішою рибою, яку тільки доводилося бачити Малахові. — Гадали, що вони вимерли разом із динозаврами, але не так давно оцю істоту спіймали біля узбережжя Африки і подарували Смітсонівському музею.

«Яке щастя!» — подумав Малах, майже не слухаючи її і пильно придивляючись, чи немає на стінах камер стеження. Він побачив одну, наведену на вхідні двері, — і недивно, бо це, напевне, був єдиний вхід.

— А ось — те, що ви так хотіли побачити, — сказала дівчина, підводячи Малаха до гігантського резервуара, який він споглядав у вікно блоку. — Наш найдовший екземпляр. — І вона змахнула перед огидною істотою рукою, як ведучий телегри, презентуючи приз — новісіньке авто. — Це — Architeuthis.

Резервуар для кальмара був схожий на кілька телефонних будок, покладених на бік і зварених торцем до торця. У довгій плексигласовій домовині бовталася огидно бліда і аморфна туша. Малах затримав погляд на округлій, схожій на мішок з якимсь шматтям, голові з очима завбільшки з баскетбольний м’яч.

— У порівнянні з цим жахіттям латимерія здається просто красунею, — зазначив він.

— Стривайте, я зараз увімкну над нею світло.

Триш відкинула довгу ляду резервуара. Засмерділо спиртовими випарами. Дівчина безстрашно просунула руку всередину і клацнула вимикачем, розташованим просто над рівнем рідини. По всьому периметру резервуара заблимала і замерехтіла низка флуоресцентних лампочок. Тепер гігантський кальмар явився у всій своїй красі: колосальна голова-макітра з причепленою до неї слизькою масою напівзогнилих щупалець та гострих, як лезо бритви, присосків.

Триш почала розповідати, як цей кальмар здатен впоратися з кашалотом.

Та для Малаха то було лише пустопорожнє торохтіння.

Час настав.

Триш Дюн завжди почувалася трохи неспокійно в блоці номер три, але холодок, який щойно пронизав її тіло відчувався по-іншому.

То був нутряний первісний страх.

Вона спробувала відкинути його, але той швидко зростав і вже уп’явся в неї своїми гострими пазурами. І хоча Триш не могла визначити джерело своєї тривоги, інстинкт підказував їй, що час забиратися геть.

— Ось такий у нас кальмар, — закінчила вона і вимкнула у резервуарі експозиційне світло. — Мабуть, ідемо вже до Кетрін та...

Раптом широка долоня міцно затиснула їй рота і закинула голову назад. В одну мить дужа рука вхопила її за тулуб і пришпилила спиною до твердих, як камінь, грудей. Триш заціпеніла від шоку.

А потім її охопив страх.

Чоловік помацав у неї на грудях, знайшов картку-ключ і різко смикнув її униз. Шнурок, на якому вона висіла, гострим болем обпік їй шию — і розірвався. Картка впала на підлогу під ноги Триш. Вона почала пручатися, намагаючись вирватися, але куди їй було тягатися з таким дужим чоловіком! Вона спробувала крикнути, але рука й досі міцно затуляла їй рота. Він нахилився і, притиснувши губи до її вуха, прошепотів:

— Коли я приберу руку з твого рота, ти не кричатимеш. Уторопала?

Триш жваво закивала, бо її легені пеком пекло. «Я не можу дихати!»

Чоловік прибрав руку, і Триш стала судомно дихати, набираючи повні легені повітря.

— Відпустіть мене! — крикнула вона, засапавшись. — Що ви, в біса, робите?

— Скажи мені свій пін-код, — мовив чоловік.

Триш розгубилася. «Кетрін! Допоможи мені! Хто цей чоловік?!»

— Вас бачить охорона, — кинула вона, прекрасно знаючи, що зараз вони поза межами досяжності камер спостереження. «Та їх ніхто й не дивиться».

— Твій пін-код, — повторив чоловік. — Той, що підходить до твоєї картки.

Крижаний страх ворухнувся у неї в грудях. Триш несамовито крутнулася, вивільнила одну руку і вчепилася нею в очі нападника. Її пальці вп’ялися у плоть і шкрябонули щоку. На ній з’явилися чотири глибокі подряпини. Раптом Триш збагнула, що темні смуги на щоці чоловіка — то не кров. На його обличчі був грим, який вона щойно зідрала, — і з-під нього проступили темні татуювання.

«Що це за потвора?»

З неймовірною, наче надлюдською, силою нападник крутнув дівчину, підняв догори і перехилив обличчям униз через край резервуара з кальмаром. Випари спирту обпалили їй ніздрі.

— Скажи мені свій пін-код! — повторив чоловік.

Очі Триш пеком пекло, але вона таки побачила просто під собою занурену у спирт блідо-білу тушу кальмара.

— Скажи, — мовив чоловік, нахиливши її обличчя ближче до поверхні. — Назви цифри.

Тепер у Триш ще й в роті запекло.

— Нуль вісім, нуль чотири! — булькнула вона, насилу дихаючи. — Відпусти мене! Нуль вісім, нуль чотири!

— Не здумай брехати, — сказав він і нахилив її голову так, що волосся занурилося у спирт.

— Я не брешу! — прокашляла Триш. — Четверте серпня! Це мій день народження!

— Дякую тобі, Триш.

Дужі руки Малаха міцніше вхопили її за голову і з непереборною силою занурили обличчям у резервуар. Ріжучий біль обпалив їй очі. Чоловік натиснув іще сильніше, і тепер у спиртові опинилася вся її голова. Триш відчула, як її обличчя притискають до м’ясистої голови кальмара. Зібравши всю свою силу, вона несамовито сіпнулася і вигнулася назад, намагаючись вивільнитися зі спирту. Але дужі руки навіть не поворухнулися.

«Мені треба зробити вдих!»

Занурена обличчям у спирт, вона щосили намагалася не розтуляти рота і не розплющувати очей. Її легені горіли, і Триш намагалася здолати непереборне бажання дихати. «Ні! Не треба!» Та зрештою дихальний рефлекс узяв гору.

Її рот рвучко розтулився, і легені нестримно розширилися, щоб всмоктати кисень, якого прагнуло тіло. Але замість кисню через горлянку до легенів хлинули хімікати, і Триш пронизав страшний біль. Вона навіть припустити раніше не могла, що такий буває. На щастя, він тривав лише кілька секунд, а потім її світло померкло.

Малах стояв біля резервуара, переводячи подих і оцінюючи обстановку.

Мертва жінка лежала, звісившись через край, і її обличчя й досі було занурене у спирт. Дивлячись на неї, Малах на мить пригадав ту єдину жінку — окрім цієї, яку йому довелося вбити у своєму житті.

Ізабель Соломон.

«То було давно. В іншому житті».

Малах довго дивився на обважнілий труп асистентки. Потім вхопив її за повні стегна, підважив ногами — і зіштовхнув у резервуар із кальмаром. І тіло Триш Дюн сповзло головою вперед у спирт. Поволі круги на поверхні вляглися, і обм’якле тіло жінки зависло у спирті просто над велетенською морською істотою. Одяг поволі просочувався темною рідиною, і Триш потроху опускалася. Мало-помалу її тіло упокоїлося зверху на гігантському кальмарі.

Малах витер руки і зачинив плексигласову ляду резервуара.

«У Мокрому блоці з’явився новий екземпляр».

Він підняв з долівки картку-ключ і опустив у кишеню. «Нуль вісім нуль чотири».

Коли Малах вперше побачив Триш у вестибюлі, він усвідомив небезпеку. Але потім збагнув, що її картка та пароль стануть гарантією його успіху. Якщо кімната, де зберігалися дані про досліди Кетрін, була так надійно захищена, як випливало зі слів Пітера, то могла виникнути проблема, як переконати Кетрін відімкнути йому двері. «Але тепер я маю власний набір ключів». Його тішила думка, що йому не доведеться витрачати час, нав’язуючи Кетрін свою волю.

Малах випростався і поглянув на своє відображення у склі. Грим на обличчі геть розмазався. Та це вже не мало значення. Поки Кетрін второпає, в чому справа, буде вже пізно.