Втрачений символ

РОЗДІЛ 110

Директор Сато стояла в кабінеті, чекаючи, поки відділ ЦРУ, що займався супутниковим відеозв’язком, обробить її запит. Суцільне супутникове покриття було великою вигодою роботи в окрузі Колумбія. Якщо поталанить, то супутник, що був цієї ночі в потрібному місці, дасть необхідні фотознімки цього будинку. Можливо, він зафіксував авто, яке виїхало звідси десь півгодини тому.

— Вибачте, пані, — сказав інженер супутникового зв’язку. — Сьогодні ці координати не були в зоні покриття. Хочете зробити заявку на повторний пошук зображень з іншого супутника?

— Дякую, не треба. Надто пізно. — Вона вимкнула телефон.

Сато зітхнула, не знаючи, як вирахувати, куди вирушив їхній об’єкт. Вона вийшла у хол, де її люди вже помістили тіло агента Гартмана у мішок і понесли до гелікоптера. Раніше Сато вже наказала агенту Сімкінсу збирати своїх людей і готуватися до повернення в Ленґлі, але зараз Сімкінс чомусь стояв навкарачки у вітальні. «Він що, схибив?»

— Із вами все гаразд?

Сімкінс підвів голову і якось дивно зиркнув на директорку.

— Ось погляньте сюди. — І показав на долівку. Сато підійшла до нього і поглянула вниз, на дорогий килим. І, не побачивши там нічого, похитала головою. — А ви нахиліться, — порадив Сімкінс. — І погляньте на ворс.

Вона так і зробила. І за мить побачила. В одному місці виднілися дві прямі лінії зіжмаканого і притисненого ворсу, наче килимом через кімнату везли на коліщатах щось важке.

— Найцікавіше, — мовив Сімкінс, — це те, куди ведуть оці сліди. — І він махнув рукою. Сато простежила поглядом за двома слабкими паралельними лініями, що йшли через вітальню. Здавалося, ці сліди зникають під великою — від стелі до підлоги — картиною біля каміна. «Що за чортівня?»

Сімкінс підійшов до картини і спробував підняти її над підлогою. Але не зміг. Картина не піддалася.

— Ага, вона прикріплена, — здогадався він і пробігся пальцями по її краях. — Стривайте, ось якась штука внизу.... — Його палець натиснув на маленький гачок під краєм картини, і щось клацнуло.

Сімкінс штовхнув картину, та повільно крутнулася, як обертальні двері, і Сато пройшла вперед.

Агент увімкнув ліхтар і присвітив у темряву.

Сато примружила очі. «Ось воно».

У кінці короткого коридору виднілися важкі металеві двері.

Спогади, що клубочилися в темряві свідомості Ленґдона, як прийшли, так і пішли. І залишили по собі розжарені червоні іскорки, що кружляли в чорній порожнечі, супроводжувані далеким шепотом.

Verbum signification... Verbum omnificum... Verbum perdo...

Речитатив скидався на монотонне гудіння голосів, що співають середньовічний церковний гімн.

Verbum significatium... Verbum omnificum...

Раптом крізь непроглядну порожнечу до нього докотилися нові слова, і їхнє відлуння зазвучало довкола нього.

Апокаліпсис... Франклін... Апокаліпсис... Вербум... Апокаліпсис...

Несподівано десь далеко вдарив поминальний дзвін. Він звучав і звучав, все сильніше й сильніше. Ось у ньому з’явилися закличні нотки, наче дзвін сподівався, що Ленґдон збагне, що то його розум закликають іти за тим звуком.