Втрачений символ

РОЗДІЛ 21

«Апофеоз Вашинґтона» — фреску площею чотири тисячі шістсот шістдесят чотири фути[11], яка покриває купол капітолійської ротонди, — художник Константіно Бруміді закінчив 1865 року.

Відомий як Мікеланджело Капітолію, Бруміді назавжди пов’язав своє ім’я з капітолійською ротондою так само, як Мікеланджело із Сікстинською капелою, намалювавши фреску на її найвищому «полотні» — на стелі. Як і Мікеланджело, Бруміді виконав декотрі зі своїх найкращих робіт у Ватикані. Однак 1852 року Бруміді емігрував до Америки, полишивши найбільшу Божу обитель заради нової обителі — Капітолію Сполучених Штатів, який зараз повнився блискучими прикладами його таланту — від ефекту тромплей[12] у коридорах Бруміді до фризової стелі в кабінеті віце-президента. Однак найвизначнішим шедевром Бруміді більшість істориків вважають величезну фреску, що ширяє над капітолійською ротондою.

Роберт Ленґдон поглянув угору, на гігантську фреску, що вкривала стелю. Зазвичай йому подобалася спантеличена реакція його студентів на її дивовижні образи, але зараз він просто відчував, що його оповиває кошмар, який йому ще належить зрозуміти.

Директор Сато стояла біля нього, притиснувши долоню до рота і з похмурим інтересом вдивляючись у далеку стелю. Ленґдон відчув, що вона переживає зараз те саме, що переживали без винятку всі ті, кому довелося вперше побачити цей малюнок у самісінькому центрі Америки.

То була цілковита розгубленість.

«Ти не сама така», — подумав професор. Для більшості людей «Апофеоз Вашинґтона» видавався то химернішим, що довше вони його споглядали.

— На передньому плані — Джордж Вашинґтон, — пояснив Ленґдон, показуючи на фреску посеред купола, що здіймався на висоту сто вісімдесят футів. — Як ви можете бачити, він вдягнений у біле вбрання, а допомагають йому тринадцять служниць. Він зноситься на хмарині над головами простих смертних. Оцей момент і зветься апофеозом... тобто перетворенням на божество.

Сато й Андерсон промовчали.

— Поруч із ним, — продовжив пояснення Ленґдон, — видно низку дивних анахронічних фігур: то древні боги наділяють наших батьків-засновників передовими знаннями. Он — Мінерва, що дарує технічне натхнення нашим великим науковцям-винахідникам — Бенові Франкліну, Робертові Фултону та Семюелю Морзе. — Ленґдон по черзі показав на них рукою. — А онде — то Вулкан, який допомагає нам створити паровий двигун. Поруч Нептун. Він демонструє, як треба прокладати трансатлантичний кабель. Біля Нептуна — Церера, богиня хлібних злаків. Від її імені походить наше слово «сирил» — назва каші. Вона сидить на жатці Маккорміка, яка забезпечила прорив у фермерській галузі, зробивши нашу країну світовим лідером з виробництва сільськогосподарської продукції. На цій картині в загальних рисах зображено, як засновники нашої країни набувають великої мудрості від богів. — Професор нахилив голову і поглянув на Сато. — Знання — це сила, а правильне знання дозволяє людині творити чудеса і виконувати мало не божественні завдання.

Сато опустила погляд з фрески на Ленґдона і потерла шию.

— Прокладання телефонного кабеля мало схоже на божественне діяння.

— Можливо — для сучасної людини, — відказав Ленґдон. — Але якби Джордж Вашинґтон знав, що людство стало настільки могутнім, що розмовляє по телефону через океани, літає зі швидкістю звука і побувало на Місяці, то він би припустив, що ми дійсно стали богами, здатними творити чудеса. — Професор на мить замовк. — Як сказав футурист Артур Кларк, «жодну передову технологію неможливо відрізнити від магії».

Сато стиснула губи, і на її обличчі відбилася напружена робота думки. Вона зиркнула на відрізану руку, потім простежила напрям, куди показував випростаний вказівний палець — на купол.

— Професоре, отой чоловік сказав вам: «Пітер вкаже шлях». Хіба не так?

— Так, пані, але...

— Шефе, — сказала Сато, одвертаючись від Ленґдона. — А можна зробити так, щоб ми роздивилися цю фреску зблизька?

Андерсон кивнув.

— Усередині вздовж купола йде спеціальний місточок.

Ленґдон поглянув високо-високо угору, помітив невеличке поруччя просто під фрескою — і відчув, як його тіло заціпеніло.

— Йти туди немає потреби, — озвався він. Колись йому вже довелося побувати на тому рідко відвідуваному містку разом із одним американським сенатором та його дружиною і він мало не зомлів від запаморочливої висоти та небезпечної подорожі вузеньким містком.

— Немає потреби? — владно спитала Сато. — Ми маємо справу з чоловіком, який вважає, що в цьому приміщенні схований портал, у котрому криється потенціал, здатний зробити його божеством. Маємо фреску, де змальовано перетворення людини на божество, і маємо руку, що вказує прямісінько на цю фреску. Як не крути, а все спонукає нас піднятися нагору.

— Узагалі-то, — втрутився у розмову Андерсон, дивлячись на фреску, — про це мало хто знає, але в куполі і справді є шестикутна ляда, яка дійсно розкривається як портал і крізь яку можна зазирнути вниз і...

— Хвилиночку, — сказав Ленґдон, — це не в тему. Портал, який шукає цей чоловік, є порталом фігуральним, брамою, якої не існує. Коли він сказав «Пітер вкаже шлях», він мав на увазі в метафоричному значенні. Цей жест — коли великий та вказівний пальці випростані догори — є добре відомим символом древніх таємниць і з’являється повсюдно у витворах древнього мистецтва. Саме він присутній у трьох найвідоміших зашифрованих шедеврах Леонардо да Вінчі: «Тайна вечеря», «Поклоніння волхвів» та «Святий Іоанн Хреститель». Це символ містичного зв’язку людини з Богом. Що угорі, те і внизу.

Химерні слова, сказані психом, здалися тепер більш доречними, аніж спочатку.

— Ніколи раніше не бачила цього жесту, — мовила Сато.

«Телевізор треба дивитися», — подумав Ленґдон, якому завжди було якось дивно бачити, коли професійні атлети тицяли пальцем угору, дякуючи Богу після вдалого стрибка чи кидка. І кожного разу його не полишала думка — а чи багато з них знає, що вони таким чином продовжують дохристиянську традицію подяки вищій силі, котра — на коротку мить — перетворила атлета на бога, здатного творити чудеса.

— Не знаю, чи ця інформація стане в пригоді, — зауважив Ленґдон, — але Пітерова рука не перша подібна рука, що з’являється в цій ротонді.

Сато зміряла професора таким поглядом, наче він з глузду з’їхав.

— Прошу?

Ленґдон кивнув на її смартфон «Блекбері».

— Виґуґліть «Джордж Вашинґтон Зевс».

Сато спочатку завагалася, але потім почала таки натискати на кнопки. Андерсон стиха підійшов до неї і став пильно вдивлятися в екран їй через плече.

Ленґдон продовжив:

— У цій ротонді колись домінувала масивна скульптура гологрудого Джорджа Вашинґтона, зображеного у вигляді бога. Він сидів у точнісінько такій позі, як і Зевс у Пантеоні, — з голими грудьми, мечем у лівій руці, а великий та вказівний пальці правої руки були випростані догори.

Нарешті Сато, певно, знайшла це зображення, бо очі Андерсона, який прикипів поглядом до «Блекбері», ошелешено округлилися.

— Стривайте, це хто — Джордж Вашинґтон?

— Так, — підтвердив Ленґдон. — Зображений у вигляді Зевса.

— Погляньте на його руку, — мовив Андерсон, і досі зазираючи Сато через плече. — Його правиця — в такому самому положенні, як і рука містера Соломона.

«Я ж казав, — подумав Ленґдон, — що Пітерова рука не перша, яка з’явилася у цій залі». Коли зі статуї оголеного Джорджа Вашинґтона, створеної скульптором Гораціо Ґрино, вперше зняли покривало в ротонді, багато людей жартували, що то, мабуть, Вашинґтон у відчаї простягнув руку, щоб вхопити хоч якусь одіж. Однак американські релігійні ідеали змінилися, і ця гумористична критика згодом призвела до суперечок. Статую прибрали і заточили до сараю в східній частині парку. У наш час вона знайшла притулок в Смітсонівському національному музеї американської історії, де ті, хто її бачив, навіть і не підозрювали, що перед ними — одна з останніх древніх ланок, що сполучала сучасність із тією епохою, коли батько нашої країни панував у Капітолії як бог... подібно Зевсу, який панував у Пантеоні.

Сато почала набирати на своєму смартфоні якийсь номер, вочевидь вирішивши, що з’явився зручний момент, аби перевірити роботу своїх підлеглих.

— Що ви накопали? — спитала вона і почала терпляче слухати. — Ясно... — Вона впритул поглянула на Ленґдона, а потім на руку Пітера. — А ви впевнені? — спитала директор і знову на мить замовкла, вислуховуючи пояснення. — Добре, дякую. — Сато відімкнула зв’язок і знову повернулася до Ленґдона. — Мої специ здійснили пошук і виявили існування вашої так званої «таємничої руки», а також підтвердили все, сказане вами: п’ять позначок на пучках — разом із зіркою, сонцем та ліхтарем. Вони підтвердили також той факт, що ця рука в давнину означала запрошення до набуття секретної мудрості.

— Радий чути, — скупо подякував Ленґдон.

— Не надто радійте, — кинула Сато. — Схоже, що ми зайшли у глухий кут: доки ви не скажете мені те, що досі не сказали.

— Перепрошую?

Сато наблизилася до Ленґдона.

— Ми повернулися туди, звідки вийшли, професоре. Ви не сказали мені нічого такого, про що я не змогла б дізнатися від своїх працівників. Тому я ще раз питаю: чому вас привезли сюди цього вечора? У чому ваша окремішність? Що ви знаєте такого, чого ніхто більше не знає?

— Ми вже це пройшли і починаємо товкти воду в ступі, — наїжився Ленґдон. — Я не знаю, чому цей тип вважає, ніби я щось знаю!

Ленґдон хотів було спитати, звідки Сато знає, що він сьогодні прибув до Капітолію, але було ясно як білий день: вона про це не скаже.

— Якби я знав про наступний крок, — зауважив він, — то вам сказав би. Але ж я не знаю. Згідно з традицією, «таємнича рука» подається вчителем учневі. А потім іде набір вказівок: напрямок до храму, ім’я великого вчителя, котрий вас навчить, — будь-чого! Але все, що цей тип нам залишив, це п’ять татуювань. Навряд чи...

Раптом Ленґдон замовк.

— У чім справа? — прошила його поглядом Сато.

Ленґдон стрільнув поглядом на руку. П’ять татуювань. Тепер він розумів, що не все, сказане ним, може виявитися правильним.

— У чім справа, професоре? — напосідала Сато.

Ленґдон наблизився до жахливого предмета. Пітер вкаже шлях.

— Раніше я припускав, що цей схиблений тип залишив у стиснутій руці Пітера якийсь предмет — мапу, лист або список вказівок.

— Ні, не залишив, — відповів Андерсон. — Бачите, три пальці прилягають нещільно.

— Маєте рацію, — погодився Ленґдон. — Та мені здається... — Професор знову присів біля руки, намагаючись зазирнути під стиснуті пальці і роздивитися невидиму частину Пітерової долоні. — Може, воно було написане не на папері...

— Татуювання? — припустив Андерсон.

Ленґдон кивнув.

— Ви що-небудь бачите на долоні? — спитала Сато.

Ленґдон нахилився ще нижче, щоб таки зазирнути під нещільно стиснуті пальці.

— Дуже гострий кут, я не можу...

— О, заради Бога! — вигукнула Сато і підійшла до нього. — Просто візьміть і розтисніть цю бісову руку!

Андерсон заступив їй шлях.

— Пані! Нам слід дочекатися слідчих, а вже потім...

— Мені потрібні відповіді на деякі запитання. Негайно, — відказала Сато і проштовхнулася повз нього. А потім присіла і відсунула Ленґдона від руки.

Професор підвівся і, не вірячи своїм очам, спостерігав, як Сато витягнула зі своєї кишені ручку і обережно просунула її під три стиснутих пальці. А потім один за одним розігнула їх, розкривши долоню.

Директор Сато зиркнула на Ленґдона, і слабка посмішка розпливлася по її обличчю.

— Знову ваша правда, професоре.