Втрачений символ

РОЗДІЛ 19

Директор Інуе Сато стояла, схрестивши на грудях руки, і, не зводячи скептичного погляду з Ленґдона, обмірковувала те, що він їй тільки-но розповів.

— Він сказав, що хоче, аби ви відімкнули якийсь древній портал? І що я, по-вашому, мушу про все це думати, професоре?

Ленґдон непевно знизав плечима. Йому знову стало зле, тож він намагався не дивитися на відрізану руку свого друга.

— Саме це він мені і сказав. Древній портал... схований десь у цій будівлі. Я відказав йому, що ні про який портал нічого не знаю.

— Тоді чому ж він гадає, що ви зможете його знайти?

— Вочевидь, цей чоловік просто безумець.

«Він сказав, що шлях вкаже Пітер. — Ленґдон поглянув на витягнутий угору палець друга і з огидою пригадав садистичні слова психа. — Пітер вкаже шлях». Ленґдон уже встиг простежити очима, куди показував палець. Палець показував на купол. Портал? Там, угорі? Маячня якась.

— Той чоловік, що мені телефонував, — сказав Ленґдон, дивлячись Сато в очі, — був єдиним, хто знав, що я приїду сьогодні увечері до Капітолію, тому хто б вас не поінформував, він теж був тут сьогодні, ну... ваш інформатор. Я б рекомендував...

— Вас не стосується, звідки я беру інформацію, — урвала його Сато з різкою інтонацією в голосі. — Наразі моїм пріоритетом є взаємодія з тим чоловіком. До того ж я маю інформацію, яка свідчить, що ви єдиний, хто може йому дати те, що він хоче.

— А моїм пріоритетом є знайти мого друга, — невдоволено відказав Ленґдон.

Сато глибоко вдихнула, втрачаючи рештки терпіння.

— Якщо ми хочемо знайти містера Соломона, то у нас є лише один шлях, професоре, — почати взаємодіяти з тим чоловіком, який начебто знає, де перебуває ваш друг. — Сато поглянула на годинник. — У нас обмаль часу. Запевняю вас: нам украй необхідно погодитися на вимоги цього чоловіка, і до того ж швидко.

— Яким чином? — скептично спитав Ленґдон. — Знайти і відімкнути портал? Ніякого порталу не існує, директоре Сато. Цей тип — просто псих.

Сато підступила до професора майже впритул.

— Дозвольте вам нагадати, що той, кого ви називаєте психом, уже встиг сьогодні увечері обдурити двох досить розумних індивідів. — Вона прикипіла очима до Ленґдона, а потім перевела погляд на Андерсона. — У моїй професії швидко дізнаєшся, що межа між безумством та геніальністю часто досить тонка. З нашого боку було б розумним виявити до цього чоловіка трішечки поваги.

— Цей чоловік відрізав людині руку.

— І я про те саме. Цей акт навряд чи здійснив би байдужий чи невпевнений у собі індивід. Навіть більше, професоре: цей чоловік і справді вірить, що ви зможете йому допомогти. Він привіз вас здалеку аж до Вашинґтона і, вочевидь, зробив це не просто так. Була якась причина.

— Причина тут одна, і він сказав, яка саме: щоб я відімкнув портал, бо Пітер сказав йому, начебто я спроможуся це зробити, — відказав Ленґдон.

— А навіщо було Пітерові Соломону так казати, якщо це неправда?

— Я певен, що Пітер нічого подібного не казав. А якщо й казав, то зробив це під примусом. Його обманули... або залякали.

— Так. Це називається тортурами під час допиту, і ця метода є досить ефективною. Тим більше містер Соломон під тортурами мав сказати правду! — Сато говорила так, наче мала особистий досвід застосування цієї методи. — А цей чоловік не пояснив вам, чому Пітер вважає, що тільки ви здатні відімкнути портал?

Ленґдон похитав головою.

— Професоре, якщо те, що про вас кажуть, відповідає істині, то ви з Пітером Соломоном маєте спільний інтерес до певних речей: таємниць, історичної езотерики, містики й таке інше. Невже в жодній з ваших розмов Пітер ані разу не згадав про щось на кшталт таємного порталу, розташованого десь в окрузі Колумбія, у Вашинґтоні?

Ленґдон не йняв віри, що таке питання ставить йому можновладець ЦРУ.

— Жодного разу. І я в цьому абсолютно переконаний. Ми з Пітером обговорюємо певні таємничі речі, але повірте мені — я порадив би йому звернутися до психіатра, якби він коли-небудь сказав мені, що десь тут неподалік криється якийсь древній портал. А надто такий, що веде до древніх таємниць.

Сато пильно поглянула на Ленґдона.

— Хвилиночку. Отже, той чоловік сказав вам, куди конкретно веде той портал?

— Так, хоча він міг би цього й не робити. — І професор кивнув на руку. — «Таємнича рука» є офіційним запрошенням пройти містичну браму і здобути таємне древнє знання — могутню мудрість, відому як древні таємниці... або ж втрачену мудрість усіх часів.

— Отже, вам доводилося чути про той секрет, про який згадував цей чоловік і який, на його переконання, сховано десь тут.

— Про нього чули багато істориків.

— Тоді як ви можете стверджувати, що порталу не існує?

— Дозвольте не погодитися, пані. Всі ми чули про джерело молодості та про Шамбалу, але це аж ніяк не означає, що вони існують.

Гучний писк Андерсонового радіо перервав їхню розмову.

— Шефе? — почувся голос.

Андерсон вхопив радіо зі свого паска.

— Андерсон слухає.

— Сер, ми обшукали прилеглу територію. Не знайшли нікого, хто відповідав би описові. Які будуть подальші вказівки?

Андерсон стрільнув очима на Сато, очікуючи догани, але директор, здавалося, не виявила жодного інтересу до дзвінка. Відійшовши від Ленґдона і Сато, шеф поліції щось тихо говорив по радіо.

Сато ж не зводила пильного погляду з Ленґдона.

— То кажете, що твердження чоловіка про схований у Вашинґтоні секрет є... суцільною вигадкою?

Ленґдон кивнув.

— Це дуже старий міф. Секрет древніх таємниць сягає ще дохристиянської доби. Йому вже багато тисяч років.

— Однак він і досі живе?

— Так само, як і інші неймовірні фантазії. — Ленґдон часто нагадував своїм студентам, що більшість сучасних релігій містять історії, що не витримують перевірки методами сучасної науки: починаючи з Червоного моря, що розступилося перед Мойсеєм, і закінчуючи... Джозефом Смітом, який за допомогою спеціальних окулярів начебто переклав Книгу Мормона з кількох золотих табличок, знайдених у схованці в північній частині штату Нью-Йорк. «Значне поширення ідеї не є доказом її істинності».

— Зрозуміло. А що конкретно являють собою ці... древні таємниці?

Ленґдон глибоко зітхнув.

— Про це можна розповідати кілька тижнів. Коротше кажучи, древні таємниці стосуються масиву секретних знань, накопичених багато років тому. Інтригує у цьому те, що ці знання начебто наділяють того, хто ними скористається, потужними здібностями, які криються невикористаними в розумі людини. Освічені адепти, котрі володіли цими знаннями, поклялися тримати їх у секреті від широкого загалу, бо вважали їх надто могутніми та небезпечними для непосвячених.

— У якому значенні небезпечними?

— Цю інформацію тримають у секреті з тієї ж причини, з якої ми ховаємо сірники від дітей. У вмілих руках вогонь дає світло, але в руках лихих чи невмілих може стати надзвичайно руйнівним чинником.

Сато зняла окуляри і уважно поглянула на Ленґдона.

— Скажіть мені, професоре, а ви вірите в те, що така потужна інформація насправді може існувати?

Ленґдон не знав, що й сказати. Ці древні таємниці він вважав найбільшим парадоксом протягом своєї наукової кар’єри. Буквально кожна містична традиція на землі трималася на тій ідеї, що десь існує таємниче знання, здатне наділити людську істоту містичною, мало не божественною силою: карти Таро та І-Цзин начебто давали можливість зазирнути в майбутнє; алхімія забезпечувала безсмертя за допомогою славнозвісного філософського каменя; неоязичницька релігія Вікка начебто дозволяла своїм добре підготовленим послідовникам насилати сильні чари. Цей список можна продовжувати нескінченно довго.

Як вчений, Ленґдон не міг відкинути історичні свідчення про ці традиції — колекції документів, артефактів та мистецьких витворів й справді наштовхували на думку, що древні люди знали якусь всесильну мудрість і розповідали про неї лише через алегорії, міфи та символи, щоб тільки належним чином посвячені мали доступ до сили, яку ця мудрість давала. Втім, як реаліст і скептик, Ленґдон лишався непереконаним.

— Скажу так: я ставлюся до цього скептично, — відповів він. — Я ніколи не бачив у реальному світі нічого, що могло б підтвердити, що древні таємниці є чимось більшим, аніж просто легендою, це міфологічний архетип, що періодично виникає. Мені здається, що якби люди могли набувати чудесних здібностей, то були б хоч якісь докази. А історія і досі не дала нам прикладів існування індивідів з надлюдськими здібностями.

Сато здивовано вигнула брови.

— Це не зовсім так.

Ленґдон завагався, здогадавшись, що в уяві багатьох релігійних людей і справді існували приклади боголюдини, і найвідомішою з них є Ісус Христос.

— Дійсно, — погодився він, — є багато освічених людей, котрі вірять в існування цієї всесильної мудрості, однак я в цьому невпевнений.

— А Пітер Соломон — один з таких людей? — спитала Сато, зиркнувши на руку посеред підлоги.

Ленґдону забракло духу простежити за її поглядом.

— Пітер — виходець із родини, яка завжди плекала пристрасть до всього древнього та містичного.

— Це ствердна відповідь на моє запитання? — спитала Сато.

— Запевняю вас: якщо Пітер і справді вірить в реальність древніх таємниць, він все одно не вірить, що шлях до них лежить через якийсь портал, схований у Вашинґтоні. Він добре розуміє метафоричний символізм, чого не можна сказати про його поневолювача.

Сато кивнула.

— Отже, ви переконані, що портал — це метафора?

— Звісно, — відповів Ленґдон. — принаймні теоретично. Це надзвичайно поширена метафора: містичний портал, через який треба пройти, щоб стати просвітленим. Портали та брами є звичними символічними побудовами, що втілюють у собі трансформативний обряд ініціації. Шукати цей портал у буквальному значенні — це те саме, що шукати справжні ворота до раю.

Директор на мить замислилася.

— Але схоже, що поневолювач містера Соломона вірить в те, що ви здатні відімкнути саме такий, реальний портал.

Ленґдон скрушно зітхнув.

— Він зробив ту саму помилку, яку роблять усі фанатики: сплутав метафору з реальністю. Так само перші алхіміки марно скніли над перетворенням свинцю на золото, так і не збагнувши, що свинець, перетворений на золото, лише метафора, яка означає розкриття справжнього людського потенціалу. Тобто трансформацію розуму нетямущого та неосвіченого на розум талановитий та освічений.

Сато кивнула на відрізану руку.

— Якщо цей чоловік хоче, щоб ви знайшли для нього якийсь портал, то чому б йому просто не запитати у вас, як його знайти? Навіщо всі ці моторошні театральні ефекти? Навіщо підкидати вам татуйовану руку?

Ленґдон ставив собі те саме питання, і відповідь на нього виявилася бентежною.

— Схоже, що, на додаток до психічної неврівноваженості, цей чоловік є ще й високоосвіченим. Ця рука є доказом того, що він добре знається на древніх таємницях, а також на їхніх секретних символах. Не кажучи вже про історію цього конкретного приміщення.

— Не зрозуміла.

— Усе, що він сьогодні вчинив, робилося строго відповідно до древніх протоколів. Згідно з традицією, «таємнича рука» — це священне запрошення, і тому його слід зробити у священному місці.

Сато зіщулила очі.

— Це ротонда будівлі Капітолію Сполучених Штатів, професоре, а не якась там священна рака з древніми містичними секретами.

— Узагалі-то, пані, — відказав Ленґдон, — я знаю багатьох істориків, які з вами не погодяться.

А в цю мить у протилежному кінці міста Триш Дюн сиділа перед мерехтливим екраном в лабораторії. Вона закінчила готувати свого пошукового «павука» і набрала на клавіатурі п’ять ключових фраз, які дала їй Кетрін.

«Нічого з цього не вийде».

Без особливого оптимізму вона запустила пошукову програму, фактично почавши всесвітню гру під назвою «Піди спіймай рибку». Із запаморочливою швидкістю ключові фрази помчали Інтернетом, щоб порівнятися із текстами у всьому світі і знайти серед них чітку відповідність.

Триш не давало спокою питання — що все це означає, але вона вже звикла до того, що, працюючи з Соломонами, ніколи повністю не знаєш, про що йдеться.