Замок у хмамрах

І ось я стояла цілковито виснажена в снігу, а з бального залу до мене долинали звуки скрипки. На шиї в мене висів чужий діамант завбільшки з тридцять п’ять каратів, а на руках у мене спала чужа дитина.　

А ще я десь загубила черевик.　

Кажуть, що людина в критичній ситуації через приплив адреналіну не відчуває ані болю, ані холоду. Та це була неправда. Рана на моєму плечі пульсувала, наче скажена, кров стікала по руці й капала на сніг, холод боляче вгризався мені в ногу. М’язи моєї руки і плеча пекли від ваги дитини, та я не наважувалася перекласти її на іншу руку, бо вона могла б збудитися і наші переслідувачі нас тоді швидко б знайшли.　

А ще кажуть, що мозок працює найкраще в миті найбільшої небезпеки і в людини з’являється чітке бачення ситуації. Та на мене це теж не діяло.　

Я вже не знала, кому вірити, а кому ні. І єдине чітке бачення, яке з’явилося в мене тієї миті, стосувалося глушника на пістолеті — він і справді глушив звук.　

І що бували й більш сприятливі миті для поцілунку, аніж ця.　

Я не мала ані найменшого поняття, чи хлопець, котрий мене цілував, належав до злих чи до добрих, проте одразу відчула, як сили поверталися до мене.　

— Я хотів це зробити відтоді, як уперше тебе побачив, — прошепотів він.