Хтось заховався за шторою. І то не дуже вправно. З-за неї виглядала частина плеча, одягненого в чорне.
На мить я задумалася над тим, чи не втекти разом із соболиною шапочкою, ніби нічого не помітила.
Але тут злодій вийшов зі своєї схованки й широко мені посміхнувся.
Це був Трістан. І, поки я хапала ротом повітря, він тихо розсміявся.
— Добре, що це ти, — сказав він. — А то я вже подумав, що це готельний злодій.
Спринт із двору до номера у важезних чоботах і страх забрали в мене всі сили. Єдине, що я ще могла, це розгублено прошепотіти:
— Прошу, скажи, що я помиляюся і ти не вдерся сюди!
Та це, мабуть, найдурніше, що можна було сказати в такій ситуації.
— Ну, я б не назвав це «вдертися», — сказав Трістан невимушеним тоном. — Вікно було відчинене. І я собі подумав, що це якраз добра нагода перевірити одну свою теорію. Але ти що тут робиш?
— Я повинна цю соболеву… Що за теорію?
Я взагалі не могла поскладати свої думки бодай у якийсь порядок. Що, заради Бога, робити, якщо ти заскочив гостя, який удерся в чужий номер, на гарячому? Що… допоможіть! Що б зробив Ісус? Що б зробила… панна Мюллер? Непомітно вийти в коридор і притишеним голосом гукнути: «Тримайте злодія»?
Навіть коли злодій, можливо, зовсім не злодій, а той, хто все сприймає як розвагу, любить дряпатися по фасадах і зводити бідолашних практиканток із розуму?
Мої дві хвилини добігали кінця. Я ніби у сповільненій зйомці чула, як спливали останні секунди. А в моїй голові роїлись якісь абсолютно безглузді думки, і я й далі витріщалася на Трістана.
— Окей, — випалила я. — Я мушу віднести цю прокляту шапку, а ти зараз же звідси звалюєш, поки тебе не розстріляв охоронець. Через п’ять хвилин я чекатиму на тебе там, де ми вперше побачились. І якщо ти мені не поясниш нормально, що тут робив, я змушена буду повідомити про цей випадок.
Не дочекавшись від Трістана ніякої реакції, я побігла геть. Можливо, це було не найправильніше, що я могла зробити, та в будь-якому разі краще, ніж далі просто безглуздо стояти й роздумувати, поки збігав час.
Усе по черзі. Завжди все по черзі.
Я захлопнула за собою двері, збігла сходами вниз через бальний зал і поспішила попри кімнату консьержа та рецепцію на площу перед готелем. Попри те що я за ці хвилини ніби постаріла, так виглядало, що мене тут ще ніхто не шукав. Дивним чином минуло всього лише три хвилини. Єгорови саме сіли в сани та зручно вмостилися під шерстяним покривалом.
— Погляньте! — Роман Монфор вирвав шапку в мене з рук і простягнув її пані Єгоровій, легко вклонившись. — Ось вона — наша рятівниця. Тепер прекрасному вечору нічого не завадить.
— Ви — золото, — проворкотіла пані Єгорова, і, хоч вона зверталася до Романа Монфора, я почувалася так, ніби сказали це мені. Я була золотом, яке, правда, саме дало втекти злодію з їхнього люксу.
Маленька Даша отримала нарешті «правильну» шапочку, старий Стакі цмокнув язиком, і Вежді й Бежді рушили у свою останню на сьогодні прогулянку.
Сонце вже повністю сховалося за вершинами гір, і вогонь факелів вичаровував на снігу таємничі тіні. З долини все ще чувся відгомін церковних дзвонів, змішуючись зі звуками дзвіночків на упряжі коней і захопленим дитячим сміхом Даші.
— Чому ви досі стоїте тут і витрішки продаєте? — в’їдливо поцікавився Роман Монфор. — Ану, до роботи!
Поки я силкувалась йому пояснити, що в мене вже давно закінчилася зміна, він пішов геть. Сам ти витрішки продаєш. Видно, дух Різдва його ще й не торкався.
Витримавши інтервал, я подалася слідом.
Ідучи по фойє, я спіймала на собі стурбований Бенів погляд:
— Усе добре, Фанні?
— Якнайкраще, — пробурмотіла я, не зупиняючись. — Я просто мушу ще швиденько…
Якщо я не закінчу речення, Бен зробить це за мене. І це точно буде не: «…на третій поверх у кімнату з білизною, зустрітися там із Трістаном Брауном, який щойно вдерся в панорама-люкс». Можливо, він подумає, що мені потрібно в туалет.
Коли я піднялася на третій поверх, Трістана ще не було. А що, як він взагалі не прийде? А що, як він просто стверджуватиме, що ніколи не був у люксі? А що, як його спіймав охоронець? А що, як він упав із фасаду? Може, не варто було казати п’ять хвилин — злізти вниз по фасаду будинку, попри освітлені вікна, забирало, певно, значно більше часу.
Та ще до того, як я ледь не збожеволіла через питання типу «а що, як», двері відчинилися й увійшов Трістан.
— Ох, як гарно! Тут оживають спогади… — промовив він, широко посміхаючись. — Тут ми вперше зустрілися — ти вийшла з он тої шафи і виглядала так мило у своїй уніформі покоївки і з цією зачіскою.
Геть інша, ніж зараз, мокра від поту, у важезних чоботах, лижних штанах і куртці. Який вигляд мало моє волосся і що цей сонячний день зробив із моєю шкірою, я могла тільки здогадуватися, бо не бачила себе в дзеркалі від восьмої години ранку. Трістан, звісно ж, мав просто ідеальний вигляд — весь у чорному, зовсім не задиханий, жодної краплини поту на бронзовій шкірі.
— Я це місце не з романтичних міркувань обирала, ти… — На жаль, мені не спадало на думку жодне лайливе слово англійською. — Дурень, — знесилено додала я німецькою. — І то тільки тому, що це перше, що спало мені в цьому поспіху на думку. Що ти шукав у кімнаті Смірнових? І не бреши мені, бо я відразу ж закричу.
— Та добре. — Трістан поблажливо мені посміхнувся. — Може, підемо кудись інде? Де нас ніхто не підслухає?
Я відчинила двері шафи й театральним рухом продемонструвала порожню середину:
— Там нікого, бачиш? Тож давай, починай розповідати.
— Окей, — сказав він. — Спершу скажу, що ці люди звуться не Смірнови, а Єгорови. — Він зробив невеличку паузу, щоб посміхнутися. — О, та я бачу, що ти вже це знаєш. Я впізнав їх ще вчора за вечерею. Як, мабуть, і кожен, хто за останні кілька тижнів хоча б раз розгортав якийсь журнал. Якщо хочеш знати, то Стелла Єгорова тішиться, коли її впізнають. Вона, либонь, не той тип жінок, що люблять залишатися інкогніто.
— І ти подумав, що в люксі, де зупинилися олігархи, точно буде чим поживитися. — Я обурено видихнула. — Я присягаюся, коли щось зникло…
— Так, власне, воно і є. — Трістан запхав руки до кишень і сперся на стіну. У цій позі його можна було б знімати для глянцевого журналу. — І все ж, чи не могли б ми продовжити розмову деінде? Де можна сісти, наприклад?
— Що зникло, Трістане? Що ти вкрав? — я говорила майже пошепки, та все одно це звучало істерично. — Припини водити мене за ніс.
— Агенте Фанні, ви мусили б це краще знати. Злодій краде речі, щоб збагатитися. Я такого не роблю.
— Та що ти таке кажеш? То ти Робін Гуд, чи що?
Трістан дзвінко засміявся.
— Ага, можна й так сказати. Я хотів лише допомогти, чесно. Після того як ти мені вчора розповіла, що в тієї старої пані зник перстень, все стало ясно. Мені потрібен був тільки цей маленький доказ.
Він витримав паузу, а тоді жестом, гідним сценічного мага, витяг щось зі своєї кишені й поклав на долоню. Це був срібний перстень із великим рожевим каменем.
Я хапнула ротом повітря.
— Перстень пані Людвіг…
Трістан кивнув.
— І поки ти знову не сказала, що я його вкрав, — я просто хотів, щоб він опинився на своєму законному місці. 1 точно не в шухлядці нічного столика Стелли Єгорової.
— Але… як… чому? — затинаючись, запитала я.
— Чому Стелла Єгорова вкрала перстень у бідної старої пані, якщо їй власних прикрас нема куди подіти? — запитав Трістан. — Що ж, деякі з цих розпещених багатіїв поводяться, як сороки. Якщо вони помічають щось, що блищить, то не можуть встояти.
— Я тобі не вірю. — Зіщуливши очі, я дивилася то па Трістана, то на перстень. — Цей перстень не має жодної цінності. Чому б вона його крала? А головне — коли і як? Пані Людвіг внизу буквально назирці за нею ходила, зачудовано на неї витріщаючись.
Трістан стенув плечима.
— Трішки спритності та витонченості — і вуаля. Клептоманці це раз плюнути.
— Клептоманці?
Це вже переходило всі межі!
Трістан кивнув.
— У Tiffany кілька років тому в її сумочці для пса опинився сапфіровий браслет вартістю тридцять п’ять тисяч евро. Звісно, що випадково. У таких людей це завжди тільки випадковість. Продавщицю, яка розповіла цю історію пресі, звільнили.
На мить я замовкла. Ця сумнівна історія, яку він мені тут намагався підсунути, дуже повільно почала набувати змісту. Можливо, ще й тому, що я дуже хотіла в неї повірити.
— Тобто ти хочеш сказати, що пані Єгорова вкрала перстень пані Людвіг і заховала його у своєму нічному столику? Просто через те, що вона клептоманка?
— Може, і клептоманка, а може, лише знуджена захланна особа, яка просто не може пройти повз цінну прикрасу.
— Якраз отут у твоїй історії є одна заковика. Перстень не має жодної цінності взагалі. Пан Людвіг купив його на блошиному ринку. Пані Людвіг казала, що камінь у ньому — берил і що срібло тут, напевно, теж несправжнє.
Трістан знову тихо засміявся:
— Про срібло це таки правда. Бо це не срібло, власне, а платина.
— Перепрошую?
Він легко постукав по каменю.
— А назвати це берилом — справжня образа для такого прекрасного рожевого діаманта чистої води в смарагдовій огранці. Тепер не дивися так, Фанні. Дійсно, я знаюся на такому. Мій дідусь — мистецтвознавець і ліцензований державою гемолог[14]. Він спеціалізується на старовинних прикрасах. Його частенько кличуть як експерта в Christie's і Sotheby's[15]. А ще він працює для музеїв по всьому світі. Уже в п’ять років я міг відрізнити діамант від кристалу. А рожеві діаманти не так вже й часто трапляються, принаймні такої вражаючої величини. А цей малюк має десь близько п’ятнадцяти каратів. Я сам був вражений.
Тепер я відчула непереборне бажання сісти. Для початку, мабуть, вистачить розстебнути куртку. Мені зробилося страшенно гаряче. Про здатність думати взагалі мовчу.
— Фанні, з тобою все гаразд? — Трістан знову заховав перстень у кишеню штанів.
Я кволо похитала головою.
— Припустімо, ти кажеш правду і пані Єгорова гаки клептоманка, що вкрала перстень у пані Людвіг, якого їй купив чоловік тридцять п’ять років тому на блошиному ринку за сорок марок. Хоча він коштує в сто разів більше… чи в тисячу?
Я невпевнено глянула на Трістана.
— Додай ще два нулі, — сказав він. — Плюс-мінус мільйон.
— О Боже… — Я ледве ковтнула. — Коли Людвіги про це дізнаються, то зможуть продовжити відпустку в «Замку у хмарах» до кінця свого життя.
Тобто у випадку, якщо він вистоїть.
— Щоб провести два тижні тут, вони заощаджували багато років поспіль. Уяви собі, скільки всього вони могли б собі дозволити, якби продали перстень. Виплатили б за будинок, вирушили б у круїз, заповіли б щось дітям… Я дуже хочу побачити їхні обличчя в момент, коли вони дізнаються, яким скарбом володіли всі ці роки. Ходи, ми підемо й віднесемо їм перстень!
Я схопила Трістана за руку.
— Чекай, Фанні, чекай!
Трістан мене стримав.
— Ти справді думаєш, що так буде розумно? Це точно приверне загальну увагу, якщо перстень так раптово з’явиться.
Таки-так. Пані Людвіг розповідала сьогодні про втрату свого улюбленого персня всім — і тим, хто хотів слухати, і тим, хто не хотів, теж.
— Тоді всі радітимуть. Усі, окрім пані Єгорової, звісно. Вона зозла собі лікті кусатиме.
Трістан похитав головою.
— Що ти їм скажеш? Що я знайшов перстень у шухлядці нічного столика пані Єгорової?
— Ет…
Він мав рацію. Це було не так і просто.
— Я можу сказати, що десь його знайшла. А ти додаси, що випадково побачив його і зрозумів, що він вартий кількох мільйонів… Що таке? Чому ти так скептично дивишся? Пані Єгорова, звісно ж, не признає, що це вона його вкрала.
— Але ж тоді вона зрозуміє, що це ти знайшла перстень у її кімнаті й забрала його, — сказав Трістан.
— Ну і? Вона тріскатиметься від злості, але зробити нічого не зможе, окрім як визнати себе злодійкою.
— Так, але ж вона тоді знатиме, хто забрав у неї скарб! Ти що, не розумієш? Таких, як Стелла Єгорова, краще не сердити.
Я подумала про охоронця з номера 117, про кобуру для пістолета, яку він носив, і змушена була погодитися з Трістаном.
— Але ж ти тоді в подібній ситуації. Який у тебе був план? Якщо ти скажеш, що десь знайшов перстень, Єгорови зрозуміють, що ти був у їхній кімнаті… Ну, принаймні Стелла Єгорова буде знати. Я сумнівалася, що її чоловік знав щось про її дільця.
Твоя правда, — відповів Трістан. — Це так по-дурному, проте я ще не вирішив цю маленьку проблемку. Та ми знайдемо спосіб повернути Людвігам їхній улюблений перстень, Фанні.
Трістан усе ще тримав мене за зап’ястя, ніби боявся, що я зараз втечу і розповім усьому світу про перстень.
І навіть якщо мені особисто доведеться підкласти його їм на нічний столик. Тільки спробуй, — сказала я, та не змогла стримати сміху.
Цієї миті перед дверима щось грюкнуло, тоді вони розчахнулися і в кімнату візком для прибирання в’їхали Гортензія з Авою.
— Я ненавиджу, коли він клеїть жуйки до смітника, — прогугнявила Гортензія, закриваючи двері. — Він робить це навмисне.
Ава не відповіла, бо, побачивши мене з Трістаном, застигла з відкритим ротом. Трістан відпустив моє зап’ястя, мабуть, на мить запізно.
— Як я вже казала, цей шлях лише для працівників, сер, — усміхнулась я Трістану. — Ви можете скористатися сходами або поїхати ліфтом.
— Але ж це короткий шлях до бібліотеки, — сказав Трістан, наморщивши лоба. — І на дверях немає таблички, що прохід заборонено.
— Ну добре, як виняток я дозволю вам тут пройти. Сьогодні ж Різдво. Бажаю вам веселих свят!
— Дякую, і вам, — відповів Трістан, зібравшись спускатися сходами.
Я протиснулася повз Гортензію, Аву та їхній візок і відкрила двері, що вели в коридор.
— О, зачекайте, міс, — крикнув Трістан, і я знову обернулася.
Гортензія й Ава заціпеніло переводили погляд то на мене, то на нього, Ава досі стояла з відкритим ротом. Вони явно забули, що планували не звертати на мене жодної уваги.
— Дама в намисті з перлів запитувала про вас, — сказав Трістан. — Нагадую, що у вас домовлена зустріч.
— Е-е-е… так. — Я відразу зрозуміла, яку даму він мав на увазі. Власне, оту, з картини в ніші перед герцогським люксом, де ми недавно ховалися.
— Я загляну до… ем…. місіс Барнбрук, як тільки переодягнуся.
Трістан пішов геть, шкірячись, а я тим часом сказала до Ави німецькою:
— Закрий рота, бо ворона залетить.
— Ти жахлива, — відповіла Ава. Вона говорила це, здається, завжди, коли їй нічого іншого не спадало на думку. — Я цього не розумію.
— Чого саме?
Я теж багато чого не розуміла, та Аві я ще могла підказати.
— Чому тебе кличуть до місіс Барнбрук. — Гортензія зачекала, поки стихне відлуння Трістанових кроків.
Я стенула плечима.
— Напевно, йдеться про маленьку Ґрейсі чи Медісон. Вони в моїй дитячій групі. Я краще піду, бо панна Мюллер точно б не хотіла, аби я змушувала гостей чекати.
Я зачинила за собою двері й побігла коридором — сподіваюся, востаннє на сьогодні — у важезних чоботах.
Я так і знала! Це Різдво не буде нудним у жодному разі!