Замок у хмамрах

19

Наступним, на кого я наскочила, був Трістан Браун. Цього разу на шляху сходами вниз.　

— Агент Фанні, — радісно промовив він.　

— Якби ж то так і було, — відповіла я.　

І це була правда. Якби ж я була агентом Фанні з ФБР, я б могла зараз викликати підкріплення. Чи попросити своїх людей, аби вони перевірили обличчя Александра Губера через нашу базу і звірили з інформацією про викрадення. Тоді б я взяла свої наручники і мою «беретту»… «беренетту»… чи як там називається мій пістолет, і заарештувала б того чоловіка. І тоді всі в «Замку у хмарах» могли б знову спокійно спати.　

— Щось не так, Фанні? — Трістан уважно на мене глянув. — Ти що, плакала?　

— Ні! — Я провела пальцем під оком. — Розтерлася туш?　

— Тепер так. — Він єхидно посміхнувся.　

Оскільки мені зараз було не до жартів, то я запитала:　

— Що ти робиш тут, у південному крилі? І сам-один, без своїх шанувальниць?　

— Ревнуєш? — Він змахнув уявне пасмо волосся зі свого гладенького чола бронзового відтінку. Його очі весело миготіли.

— О так, страшенно ревную, — сказала я. — Без тебе моє життя таке нудне. І геть не має сенсу.　

Трістан зітхнув.　

— Так, так, то були гарні часи, коли я був ще готельним злодієм, а ти як агент під прикриттям завжди виринала десь у правильний час у неправильному місці. Ми були суперкомандою — ти і я. Поки твій друг, син готельєра, не з’явився на обрії і все не зіпсував. Я почувався мерзенним снобом, що переслідує милу покоївку.　

У мене вирвався смішок:　

— Повір, я почувалася ще гірше — мерзенною покоївкою, що кидається на шию привабливим гостям.　

— А він ще й досі твій друг?　

Він сказав «бойфренд», а не «френд». Це змусило мене задуматися над відповіддю. Хоч ми з Беном і танцювали вальс на терасі на даху й пережили разом кілька романтичних моментів, та ми, визнаю, не робили нічого такого, чого не роблять звичайні друзі.　

А те, що я постійно думаю про поцілунки, — не рахується.　

Що довше я вагалася, то зацікавленіше на мене дивився Трістан. Я вирішила радикально змінити тему.　

— Ти вже чув про викрадача з Ґранд-готелю? — запитала я.　

Трістан підвів брову.　

— Тобі що, вже набридли готельні злодії? Тепер це вже викрадач?　

— Та ні, чесно. — На сходах, окрім нас, нікого не було, та я все ж таки стишила голос. — Він справді існує, так говорить… ем-м… — Ні, автора трилерів сюди краще не втягувати. Це поверне всю історію у фіктивне й неправдоподібне русло. — Про це не просто говорять. Кожні кілька років він викрадає дітей у багатих батьків у п’ятизіркових готелях, а потім вимагає у них гроші й коштовні речі як викуп.　

Трістан виглядав лише помірно зацікавленим, тому я швидко додала:　

— І, можливо, чи навіть цілком напевне, він зараз тут, у готелі, планує нову атаку.　

Друга Трістанова брова теж помандрувала догори.　

— Так «можливо» чи «навіть цілком напевне»?　

Мене розсердило те, що в його міміці й голосі було стільки сумнівів.　

— Саме так, — вирвалося у мене. — На перший погляд може здатися, що бракує доказів. Але добра агентка завжди прислухається до своїх інстинктів. Навіть якщо вона взагалі не агентка. А мій інстинкт мені говорить…　

Кроки на сходах змусили мене завмерти. Це був Бен, що виринув якраз за Трістаном.　

— Ну клас, — сказав він, коли побачив нас.　

Трістан зітхнув.　

— Ага, ну клас. А в тебе справді ідеально відточене відчуття часової синхронізації, сину готельєра.　

— Ось де ти, Бене, — швидко сказала я. У жодному разі мені не хотілося загострювати ситуацію. — Я саме спускалася. Бувай, Трістане, було приємно тебе побачити.　

— Так, суперприємно. — Бен похмуро дивився на Трістана.　

Трістан витріщився у відповідь, при цьому він геть нахабно посміхався. Я прослизнула повз них обох сходами донизу.　

— Це що означає, Фанні? Що ти хочеш залишити мене сам на сам із цією вибухонебезпечною інформацією? — крикнув Трістан мені вслід.　

— Так! У будь-якому разі вона надсекретна.　

Я більше не оберталася. Нехай хоч до дірок себе продивляться! Та через кілька секунд я почула, що Бен біжить сходами слідом за мною.　

— Про що ви говорили? — поцікавився він, наздогнавши мене. — І, до речі, я ненавиджу, як він вимовляє твоє ім’я. Так, ніби він той єдиний, хто його знає. Що за вибухонебезпечну інформацію він мав на увазі?　

— Ти що, не чув? Це надсекретно. Куди ми йдемо? На кухню? Який суп дня сьогодні? Я сподіваюся, мінестроне. Востаннє він був просто божественний.

Навіть коли П’єр вважає, що туди входять усі овочі, які слід було викинути. Окрім того, якщо я негайно чогось не з’їм, то напевно помру. У мене вже якісь мушки перед очима літають. Пробач, до речі, що спізнилася, — я заснула. Ти правду казав: мені справді потрібен вільний вечір. Звісно, мені приємніше було б прийняти гарячий душ, а не холодний. Зате це має покращити мій кровообіг і…　

— …що мені зробити, щоб ти припинила говорити? — перервав мене Бен.　

Якщо взагалі в природі існував ідеальний момент, щоб сказати: «Поцілуй мене!», то він був саме зараз. Ми вже зійшли на перший поверх і проходили тепер через мало освітлений бальний зал, який був непоганим місцем для першого поцілунку. У цьому Делія зі мною погодилася б. Та саме коли я зібралася щось сказати, звідкись виринув пан Губер, він же викрадач із Ґранд-готелю.　

Мені коштувало неабияких зусиль не заверещати і продовжувати йти далі, ніби нічого не трапилося, хоч мені й підкошувалися коліна. Моє обличчя раптом наче закам’яніло. І це перешкодило мені, на жаль, зробити байдужу міну.　

Проте пан Губер не звернув на мене жодної уваги. Він проходив попри нас, струшуючи сніг із плечей свого пальта.　

— Доброго вечора, — привітався Бен, а пан Губер йому кивнув.　

Я зачекала, поки ми минемо двостулкові скляні двері, котрі відділяли бальний зал від фойє.　

— Це був він, — випалила я. І це, на жаль, повернуло весь вечір у зовсім інше русло, аніж «поцілуй мене!».　

— Хто? — Бен схилився, підняв вішак і повісив його на місце. При цьому він погладив мою руку. Гардероб, розташований прямо біля входу в бальний зал, містився у ніші, облицьованій оксамитом. У ній, окрім сорока порожніх вішаків, які завжди перераховували, була також картина молодої дами із пишно зібраним догори волоссям та пихатим і водночас докірливим виразом обличчя. Я звала її «розчарована гардеробниця», бо вішаки завжди були порожні. Та проте панна Мюллер щотижня давала розпорядження протирати оксамитову оббивку згори донизу й раму картини від порохів. Можливо, на час балу гардероб знову наповниться одягом. А моя дурна відповідь на Бенове запитання, на жаль, позбавила гардероб нагоди стати кулісами для першого поцілунку.　

— Викрадач із Гранд-готелю, — відповіла я.　

І це призвело до того, що решту вечора він поводився зі мною, як із психічно неврівноваженою людиною. Він мовчки повів мене на кухню в підвал, налив мені повну тарілку супу (на жаль, це був лише крем-суп із порею) і заявив:　

— Я почну з тобою розмовляти одразу після того, як ти з’їси як мінімум тисячу калорій.　

А це було насправді не так уже й важко. Ми були єдиними, хто так пізно вечеряв. Та буфет був досі ще заповнений, із розрахунком на тих, хто працював допізна чи мав нічну зміну. З кухні їжу могли доставити в номер навіть посеред ночі, якщо виникала така потреба. Окрім супу, був ще, як завжди, свіжоспечений хліб і пиріжки з начинкою з білих грибів. А щойно колега П’єра приніс ще й тацю із телячою печенею.　

На мене наче щось найшло: я проковтнула суп, ум’яла два шматки хліба з печенею, пиріжок і, щоб бути певною, що я з’їла вказаний мінімум калорій, — ще шматок винно-яблучного пирога. Тоді я відкинулася назад і виклично подивилася на Бена.　

— А тепер?　

Він, звісно, не просто так спостерігав за мною, а й собі наминав. Хоча, либонь, не так жадібно, як я.　

— А тепер почекаємо, поки рівень цукру у твоїй крові прийде до норми, — сказав Бен. — І ти проженеш цю ідею фікс із викрадачем туди, де їй і місце, — у королівство фантазій. — Він підсунув до мене тарілку із заварними тістечками. — Перед цим я зустрів у ресторані Дона з батьками. Він чудово почувається. Навіть язика мені показав. Ти не думаєш, що він би розповів своїм батькам, якби його хтось викрав і приспав?　

— Не обов’язково. — Я крутила заварне тістечко в руках. Власне, я вже була сита. — Подрузі подруги кузини моєї подруги Делії підсипали в клубі наркотичне снодійне в джин-тонік. А коли вона прокинулася, то навіть не пам’ятала, що взагалі в тому клубі була.　

— Отже, викрадач підсипав Даші й Дону наркотик у їхній джин-тонік, але, коли вони заснули, він чомусь, на жаль, забув їх викрасти, — сухо зауважив Бен.　

Я не могла не усміхнутись.　

— Окей, — поступилася я. — Можливо, це повна дурня. Та хіба це мудро відкидати той варіант, що викрадач із Ґранд-готелю міг би бути тут?　

— До того ж, коли ти знаєш, що це пан Губер із кімнати 117?　

— Не дивись на мене так глузливо.　

— Це не глузування, а відчай, — запевнив Бен.　

— А тепер слухай уважно. Пан Губер, — вимовивши його ім’я, я намалювала в повітрі знак оклику, — не працює на Єгорових. Вони тут без охоронця! І тобі не здається підозрілим, що самотній чоловік зі зброєю під піджаком мешкає в кімнаті, сусідній до панорама-люксу? Там, де проживають зі своєю донькою найбагатші люди в цьому готелі, а може, і в цілому світі? Тільки не розказуй мені зараз, що це просто романтик, який приїхав потанцювати на новорічному балі.　

— Зброя під піджаком?　

— Так, запитай мсьє Роше. Йому ти точно повіриш.　

Бен на мить замовк, а я від перезбудження таки вкусила тістечко.　

— Ну добре, — нарешті мовив він. — Ми мусимо ближче придивитися до цього пана Губера. А те, що в нього є зброя, мсьє Роше мав би нам повідомити.　

— То ти мені тепер віриш?　

Він похитав головою.　

— Перед цим я, просто заради цікавості, поґуґлив про викрадача з Ґранд-готелю. І так, дійсно траплялися випадки викрадення дітей у готелях за останні тридцять років, та жодним чином не доведено, що кожного разу за цим стоїть той самий злочинець, як стверджував автор. Повідомлення преси дуже суперечливі, а про випадок із Ван Гогом, якого вимагали як викуп, я взагалі нічого не знайшов. Тож ні, я не вірю, що в історії автора трилерів є бодай крихта правди. І я взагалі не вірю, що цей одіозний викрадач перебуває тут, у готелі.　

— Але хто ж тоді цей пан Губер? Найманий убивця російського уряду? Таємний коханець Стелли Єгорової? Приватний детектив, що… впблл. — Бен запхав мені до рота заварне.　

— Чи могли б ми поговорити про щось інше, Фанні? Ще до того, як ти завелася з цими теоріями змови, я вважав тебе справді класною.　

Я скривджено на нього подивилася. Те, що він поставив мене в один ряд із типами, котрі стверджували, що в лави людства проникли представники рептилоїдної раси і що уряд розпилює літаком наркотики, які змінюють свідомість, було не дуже мило з його боку.　

— А я вже більше не хочу з тобою цілуватись, — ображено сказала я. Та забула, що в мене в роті досі ще було заварне, тож прозвучало радше щось таке: «Аивампбшвуулмббчдіілічнкншушщулалещідм», що Бен сприйняв, мабуть, за якусь таємну мову прихильників теорій змов. Проте гіршим було те, що я ненароком плюнула Бену на плече не таким уже й маленьким шматочком заварного. Я могла поклястися, що чула, як він шльопнувся йому на куртку.　

Від сорому я хотіла провалитися крізь землю.　

На моє щастя, саме в цей момент чимала компанія працівників нагодилась до нас із кухні. Коли в ресторані подають останній десерт, то принаймні кухарі й кухарки можуть уже йти відпочивати. І я використала цю нагоду для стратегічного та дещо боягузливого відступу.