Замок у хмамрах

23

Як сповістив електронний будильник на нічному столику, Бен нічого не встиг пропустити. Коли він ішов, була чверть на восьму — оркестр тоді, мабуть, просто розігрівався. Або скрипки мали завдання відірвати гостей від шампанського і гала-вечері й заманити їх до бального залу. В усякому разі, минуло ще десь півгодини, поки все справді почалося. Я зрозуміла це по тому, що стало тихіше і в мікрофон заговорила Мара Матеус.　

Як на лихо, звідси неможливо було розібрати, що саме вона говорила. Тут були занадто товсті стелі, але ж я вмію фантазувати, і цього цілком достатньо. А коли в мікрофон зазвучав дзвінкий чоловічий голос, мені одразу стало зрозуміло, що це Роман Монфор звертається зі своїм лицемірним привітанням до гостей, котрі, звичайно, незважаючи на це, усміхаються і плескають. Але можливо, йому вдалося приховати одну маленьку деталь, а саме — що це буде останній новорічний бал за традицією його найулюбленіших прародичів.　

Даша міцно спала. Маленькій донечці олігарха не заважали ані гул голосів, що долинав аж сюди, ані музика, ані підсилені мікрофоном голоси Мари Матеус і Романа Монфора. Вона була просто чарівною, лежачи посередині великого ліжка, кучері легко розтріпані, маленькі рученята розпростерті.　

Я поклала мавпочку поруч із нею і подумала, що з радістю примостилась би біля неї з іншого боку. Та, на жаль, це ліжко було не моє, а наших VIP-гостей. І якщо Віктор Єгоров заскочить до нас, він не повинен бачити, що я сплю, пускаючи слину на його подушку. Тож я сіла на диван навпроти, сердита сама на себе за те, що так серйозно сприйняла повчання панні Мюллер про заборону мобілок під час роботи. Інакше я б могла зараз переписуватися з Делією, замість того щоб нудитися. На нічному столику було кілька книг, як я припустила, з боку Віктора Єгорова, та вони, як і книжечка Даші, були російською.　

Унизу настав момент святкової тиші, а тоді одночасно зазвучали ріжки, флейти і струнні. Залунали перші звуки вальсу «На прекрасному блакитному Дунаї», тихо і промовисто. Водночас у моїй голові виникали одна за одною картинки. Розкішне світло люстр мерехтить на паркеті, Бен виводить Ґретхен під звуки перших тактів вальсу на танцювальний майданчик. Тепер він кладе свою руку їй на талію і серйозно дивиться їй у вічі. І далі звучить відомий мотив у ритмі три чверті й музика жвавішає — вони починають кружляти… раз-два-три… раз-два-три… її прекрасна сукня розгойдується довкола неї, а вона йому щасливо посміхається…　

У двері постукали. Досить настирно. А тоді подзвонили. Моя перша думка була, що Бен залишив Ґретхен посеред танцю і повернувся до мене. Та я відразу ж відкинула її дорогою до дверей. Швидше за все, це Віктор Єгоров прийшов подивитися на свою донечку.　

Проте крізь вічко я побачила не кого іншого, як пані Людвіг, котра розпачливо крутила в руках свою декоровану блискітками сумочку.　

Заради Бога, що ж знову могло трапитися? Цієї миті вона б мала бути внизу в бальному залі й танцювати найважливіший вальс свого життя.　

У поспіху я вже хотіла повідкривати всі замки. Та раптом чиясь рука затулила мені рота і відтягнула від дверей.　

Виявляється, до цього моменту я геть не тямила, що означає дістати справжній шок. І саме до цієї миті я не знала, що таке мати справжній страх.　

Найгірше було те, що я не змогла взагалі нічого вдіяти, окрім як дико борсатися і намагатися вдарити когось позаду себе. Проте це нічого не дало, бо мій супротивник був помітно сильнішим. Він міцною хваткою обхопив мене ззаду і потягнув у напрямку ванної кімнати. Єдина думка, що крутилася в моїй голові, була: «Ні! Ні! Будь ласка, ні!» Та й думкою назвати це було важко.　

Зате тепер я чудово розуміла людей, які з переляку накладали в штани. Мені до того недалеко лишалося.　

Нападник затягнув мене в ванну кімнату, притис мене спиною до дверей, а тоді увімкнув світло.　

І я впізнала Трістана. Трістана Брауна з кімнати 211.　

— Цс-с-с, — сказав він. — Не бійся, Фанні. Це всього лиш я.　

Та для такої репліки було вже занадто пізно. Від страху й жаху мене фактично паралізувало.　

Трістан повільно послабив хватку, проте руку на моєму роті все ще тримав і притискав мене своїм тілом до дверей.　

— Ти мусиш мене вислухати, Фанні. 1 довіритися мені. — Своєю вільною рукою він сягнув у кишеню смокінга і вилаявся. — Чорт, я, напевно, загубив мобільний, коли дерся сюди. Окей. У нас небагато часу. Слухай уважно: перед дверима стоять викрадачі з Ґранд-готелю, і ми мусимо звідси вибратись, поки вони сюди не проникли.　

Він говорив тихо, але дуже наполегливо. У ньому не залишилося нічого від того Трістана, якого я знала: зарозумілого, неперевершеного, котрий завжди шукав розваг.　

Йому майже можна було повірити, що він боїться.

— Тож ти зараз накинеш щось на дитину, а тоді ми разом переліземо через вікно й дістанемося до безпечного місця. Кивни, якщо зрозуміла.　

Я похитала головою. Він що, геть здурів? Перед дверима стояли ніякі не викрадачі! Там стояла пані Людвіг!　

Трістан нетерпляче зітхнув.　

— Я розумію. Це все тебе, мабуть, дуже збентежило. Якби я знав раніше, ми могли б уникнути цієї неприємної ситуації. Але я теж щойно дізнався. Будеш кричати, коли я заберу руку?　

Я знову похитала головою, і Трістан обережно забрав руку від мого обличчя. Та навіть якби я і хотіла закричати, то зараз була здатна хіба що на хрипіння.　

— Ти помиляєшся. Перед дверима всього лише пані Людвіг, — пробурмотіла я. — А пан Губер навіть показував Бену свій дозвіл на зброю. Тут немає ніякого викрадача з Ґранд-готелю… — Мені бракувало повітря.　

Трістан обхопив мене обома руками за плечі й злегка струсонув.　

— На жаль, є. І вони вже тут.　

Він відсунув мене від дверей ванної, щоб їх відчинити й заглянути в кімнату. Звідси можна було побачити на ліжку кучеряву голівку Даші.　

— Я так само, як і всі, купився на їхню штучну розгубленість і тримання за ручки. Хоч мене й насторожив цей перстень. Але хто б міг подумати відразу про викрадачів? — Він схопив мене за руку і притяг до себе.　

У двері знову постукали, і пані Людвіг плаксивим голосом загукала:　

— Ви там, Фанні, моя люба?　

У її голосі справді вчувалась зневіра. Й одна моя половинка хотіла кинутися до дверей і крикнути, що їй самій потрібна допомога, бо на неї напав божевільний британець, який плів просто дику нісенітницю. Проте моя інша половинка починала вірити Трістану. Якби ж я мала ще й третю половинку, яка могла б мені сказати, як правильно вчинити. І яка б мені спокійно все пояснила.　

— Мені знову терміново необхідна ваша допомога! — гукнула пані Людвіг.　

— Знову? — Трістан струсонув мене тепер сильніше. — Фанні? Пані Людвіг що, була вже тут, у кімнаті?　

Я кивнула.　

— Так, раніше. Бо в неї заїв замочок.　

— Чорт! — Трістан мене відпустив, кинувся до ліжка і спробував розбудити Дашу. Він дико тряс її, не припиняючи при цьому лаятися. — Значить, вона вже її приспала. — Він почав обстежувати Дашу, закочував рукавчики, піднімав кучері вгору. — Ось, — сказав він і показав на якесь почервоніння. — Вона могла зробити це ін’єкційною голкою.　

О Боже! Перед моїми очима постала чітка картинка, як пані Людвіг ніжно схилялась над Дашею і гладила її по голові…　

Оце я була дурепою.　

— То Людвіги — викрадачі з Ґранд-готелю? — прошепотіла я.　

Трістан розлючено кивнув.　

— Ага, скидається на те! Невибаглива старенька парочка, яка всім подобається…　

— Фанні, моя люба? — Пані Людвіг знову постукала. Тепер її голос звучав не так уже й плаксиво і якось ніби нетерпляче.　

Трістан гарячково озирався довкола.　

— Я не розумію, чому ж вона тебе не порішила і не довела справу до кінця відразу. Вона ж була саме там, де й хотіла.　

Пані Людвіг і «когось порішити» — це звучало просто якось… до неможливості неправдиво. Але ж ні — я пригадую, як вона глибоко вдихнула, коли в двері постукали.　

— Вона пішла, бо прийшов Бен, — прошепотіла я.　

— Значить, син власника готелю врятував тебе, сам цього не усвідомлюючи.　

Трістан підняв Дашу з ліжка.　

— Ми її просто понесемо. Фанні, ні!　

Я наблизилася до дверей. Але не для того, щоб їх відчинити, як, мабуть, подумав Трістан. А тому, що почула ще й другий, тихий, низький голос.　

— Вона не відчиняє, — промовила пані Людвіг.　

— Може, вона у ванні? — запитав інший голос. Він належав пану Людвігу. Я його відразу впізнала. — Або вона неслухняна дівчинка і прокралася геть, бо побачила, що маленька вже так міцно　 спить. — Він тихо засміявся. — Вона щось помітила перед тим?　

— Ні, точно ні, — сказала пані Людвіг.　

І вона, на жаль, мала рацію. Я нічого не помітила. Абсолютно нічого.　

Від їхніх наступних слів мені стало геть погано.　

— Ти маєш універсальний ключ? — запитав пан Людвіг, і то так спокійно, ніби питав у своєї дружини про погоду. — Я б хотів звідси злиняти ще до кінця вальсу. Ох, як я сумую за своїм старим «вальтером РРК»[25]. Цей «глок» якийсь такий нестильний і помпезний. Хоч мені й подобається глушник.　

Нажахана, я відскочила від дверей.　

— У них є універсальний ключ, — приголомшено зашепотіла я Трістану. — І пістолет із глушником.　

Трістан знову розлючено кивнув, тримаючи сплячу Дашу на руках.　

— Із ланцюжком і защіпкою вони справляться за секунду. Це профі. Ми виліземо одне за одним, всі троє з вікна. Якщо ми замкнемо двері, то виграємо ще трішки часу, поки вони помітять, що вас вже тут немає. Унизу ми можемо звернутися по допомогу. І я тобі все детально розповім. Сподіваюся, що вони не розставили перед будинком своїх спільників.　

— Ми не можемо вилізти через вікно, Трістане. Від висоти мені крутиться голова. А Даша без свідомості. Ми… ми… — Я панічно оглядалася довкола.　

Мій погляд упав на телефон, і від полегшення я мало не розплакалась. Заради всього святого, чому ми не додумалися до цього раніше!　

— Я подзвоню в кімнату консьєржа, мсьє Роше подзвонить у поліцію і пришле допомогу… Пан Губер зможе прийти зі своїм пістолетом…　

Перед дверима почулися звуки металу. Хтось колупався в замку. І хоча музика звучала, напевно, весь цей час, та лише щойно я знову її почула. Мій мозок на кілька хвилин її просто вимкнув. Мелодія вальсу досягла кульмінації, і я зрозуміла, що крики про допомогу з даху-тераси просто розтануть непочутими серед ночі. Усі були внизу, в бальному залі, — єдина надія на мсьє Роше. Він точно сидить у своїй кімнаті консьєржа, непохитний як скеля.　

Тремтячими пальцями я набрала номер і змарнувала дорогоцінні секунди, поки зрозуміла, що телефон не працює. Я безупинно шепотіла «алло» в слухавку, поки не додумалась перевірити, чи цілий телефонний кабель. Він був обрізаний.　

Пані Людвіг!　

І про це вона завчасно подбала. З відчаю я б, мабуть, опустила руки, якби не Трістан, який потягнув мене за собою в кімнату Даші. Він поклав дівчинку собі на плече і замкнув за нами двері.　

— Давай, Фанні! — Він клацнув мені пальцями перед обличчям. — Не здавайся, ти зможеш!　

Я не була такою впевненою. Мої пальці так тряслися, що я ледве змогла натягнути на Дашу її соболеву шубку, що висіла на вішаку в ногах ліжка. Трістан тим часом підсунув під двері комод.　

— Просто якесь божевілля, — бурмотіла я, надягаючи на голівку Даші соболеву шапочку, по яку я наче вічність тому забігала в цей самий люкс. Це було ніби епізодом із якогось іншого життя.　

— Це лише другий поверх, — намагався заспокоїти мене Трістан. — 3 цього боку до землі якихось п’ять метрів, а сніг дуже глибокий і м’який, наче масло. Це краще за будь-який матрас. Ми можемо просто стрибнути. Ти перша, тоді я кину тобі Дашу і стрибну сам. І так ми опинимося в безпеці.　

Говорячи, він витягнув мене на підвіконня. Вікно вже було відчинене. Мабуть, тому що Трістан через нього сюди заліз. Важко дихаючи, я схопилася за віконну раму.　

— Це божевілля! Ми не можемо просто так викинути з вікна чотирирічну одурманену дитину… — Я налякано прислухалася.　

— Ні, можемо! Ми мусимо! Просто зроби один великий крок уперед! Там унизу сніг неприбраний, ти м’яко приземлишся. Я тобі обіцяю.　

Одночасно з цими словами Трістан мене сильно штовхнув.