Замок у хмамрах

1

Мій перший день у ролі няні був близьким до провалу.　

— Ти, без сумніву, найгірша няня у світі, Фанні Функе, — сказав також Дон, коли я гарячково пробігала повз нього із криками: «Хлопці! Це не смішно! Поверніться!»　

— Так, будь ласка, будь ласка, будь ласка, —

передражнив мене Дон. — Інакше мене з тріском звільнять!　

Авжеж, цілком можливо. І це я проґавила всього лиш одну хвилинку. На свій захист скажу: це відбувається швидше, ніж здається, — втратити дітей із поля зору в снігу, коли вони навмисне втікають геть, одягнуті до того ж у білі курточки, білі штанці та білі шапочки.　

Такий одяг узагалі потрібно заборонити законом. Вони не могли втекти далеко. Схил виблискував незайманим снігом. Крім того, тут, у західній частині готелю, навіть у меншому радіусі було достатньо схованок для маленьких хитрих дітей у маскувальному одязі. Вони могли зачаїтися за однією зі снігових кучугур чи поодиноким деревом; та й купи дров і виступи стін також чудово б підійшли для маскування.　

Я примружила очі, щоб подивитися проти світла. На вечір і Різдвяні свята передавали свіжий сніг, але поки що небо сяяло блакиттю, а сніг навперебій виблискував на вікнах, дахах та дашках веж і вежок, покритих міддю. А над долиною ще з учорашнього ранку висів густий туман. Саме такій погоді готель завдячує своєю назвою — «Замок у хмарах».　

— Навдивовижу тихо, правда? — Дон Буркгарт-молодший нагадує мені, що зараз не час милуватися красою швейцарських гір. — Не те щоб любі малюки вже десь замерзли…　

Дон сидів на великих санях, якими тягали дрова до входу в підвал, гойдав ногами й лизав морозиво у вафельному ріжку, яке він сам особисто роздобув собі на кухні. Дрова він просто перекинув у сніг, прямо перед табличкою «Ласкаво просимо до Шато-Жанв’є».　

Морозиво наштовхнуло мене на ідею.　

— Гей, хлоп’ята, а хто хоче суперсмачного морозива? — крикнула я.　

Проте ніде анічичирк.　

Дон весело гиготів:　

— Ти не повинна була дозволяти цьому сезонному працівникові з Чехії відволікати тебе від твоїх обов’язків, Фанні Функе.

— Попіднімай краще дрова, якщо не хочеш отримати прочухана, — сказала я.　

Хоча Дон у свої дев’ять років був маленьким і худорлявим, а його кирпатий носик і проникливі карі очі чарували своєю невинністю, десь глибоко в душі я його боялася. Те, що він зазвичай видавав, дуже рідко відповідало його справжньому віку. До того ж у нього був такий дзвінкий голосок, такий приємний швейцарський акцент і він ще й так своєрідно мило шепелявив, що це збивало з пантелику вдвічі сильніше. А його дивна манера звертатися до людей на ім’я і прізвище, а інколи ще й разом із додаванням місцезнаходження, якихось характерних рис чи віку, мала в собі щось загрозливе: «У тебе стрілка на колготках, Фанні Функе, 17 років, із Ахіма біля Бремена». Це як у фільмах про мафію, коли комусь шепочуть: «Я знаю, де ти живеш», щоб потім цьому комусь при нагоді підкинути конячу голову під двері. У кращому випадку.　

Дон із батьками були постійними клієнтами готелю, тому він тут відмінно орієнтувався. А ще мав звичку цілими днями тинятися будинком, підслуховувати розмови, робити капості й при цьому всьому він поводився так, ніби готель разом із людьми належить йому. Байдуже, гість це чи персонал, Дон дивним чином знав про все і всіх. Навіть якщо припустити, що він, попри заборони, вивчав особисті справи персоналу (а я підозрюю, що так воно й було), той факт, що він міг запам’ятати все до деталей, здавався моторошним. Робочі ліфти, бюро, підвали — Дон вештався переважно там, куди гостям готелю було зась. Але він був таким маленьким і солоденьким, що це рідко мало якісь наслідки. А коли поглядом невинного оленятка причаровувати йому не вдавалось, він наганяв страху, називаючи людину повним іменем і ніби між іншим посилаючись на свого багатенького татуся, Дона Буркгарта-старшого, і його дружні стосунки з двома братами Монфор, власниками готелю. Принаймні зі мною він таке провертав. І навіть коли я намагалася не зважати, його методи в стилі мафіозо все одно мали на мене вплив. Позавчора я застала його за тим, як він витирав свої вимазані шоколадом руки об вишиті оксамитові портьєри в малому вестибюлі на третьому поверсі, і робив він це цілком свідомо й неспішно. На моє обурення він відреагував своєю неперевершеною посмішкою. «О, Фанні Функе, з Ахіма біля Бремена, що кинула школу, має слабкість до огидних гардин!»　

Це мене справді обурило. Усі гардини й подушки на цілому поверсі були пошиті з однакової тканини прекрасного брунатного кольору, розшиті матовими золотими пташками і квітами. Не треба бути професіоналом, щоб зрозуміти, наскільки коштовними вони були, навіть якщо брунатний із плином років, можливо, дещо побляк. Коли проводиш обережно рукою по оксамиту, то це майже так, ніби оксамит гладить у відповідь.　

— І взагалі, хіба це не твоя робота, тримати тут усе в чистоті, тимчасова помічнице покоївки, Фанні Функе з кумедними веснянками? — запитав Дон.　

Позавчора, власне, я ще не мала доглядати за дітьми, а була закріплена за прибиранням.　

— Як ти думаєш, скільки грошей кожного року залишає тут мій тато? І як ти гадаєш, кого звідси швидше викинуть — тебе чи мене? На твоєму місці я б радів, що це тільки шоколад, і намагався б якнайшвидше вивести плями, поки панна Мюллер знову не почала читати тобі Левитів[1]. — І звідки він тільки знає такі вирази? Навіть моя бабця вже так не говорила.　

— А я б на твоєму місці якнайшвидше втікала, поки не отримала по задку, — не забарилася я з відповіддю, але Дон уже почвалав, шкірячись і добре розуміючи, що переміг.　

Панни Мюллер, готельної економки, я боялася ще дужче, ніж його. Відтираючи від оксамитової портьєри шоколадну пляму, я. дійсно була трішки вдячною за те, що це всього лише шоколад.

— На кого тут зараз розсердяться, то це на тебе, — сказав Дон, лижучи своє морозиво. — Ти фліртувала з тридцятивосьмирічним вусанем Яромиром Новаком замість того, щоб слідкувати за дітьми. Це я можу засвідчити.　

— Я не фліртувала, — одразу уточнила я. — Я тільки хутко допомогла Яромиру розплутати в’язку гірлянд. Що цілком належить до кола моїх обов’язків.　

Я ж бо не була тільки нянею. Згідно з посадовою інструкцією практикантка була «дівчинкою-на-побігеньках» та «завжди-готова-підмінити».　

Дон похитав головою:　

— Ти сміялася, закладала пасмо волосся за вухо, демонструвала свою шию, а це все — жести, характерні для самиці в період спаровування.　

— Нісенітниця! — роздратовано сказала я. Яромир застарий для мене і має в Чехії дружину та дітей, яких дуже любить. — Та навіть якби він був на 20 років молодшим холостяком, я б однаково з ним не фліртувала. Я б у принципі не фліртувала. Я вважаю саме слово «фліртувати» жахливим. Зреш… — я замовкла на півслові. Вираз Донового обличчя показував, якою мірою його потішало те, як палко я себе захищала. Це вкотре йому доводило, наскільки серйозно я його сприймала.　

Це було, мабуть, останнє, що я хотіла йому повідомити.　

— То що тепер? Ти бачив близнюків чи ні? — спитала я різко.　

Дон одразу змінив свою тактику.　

— Я навіть знаю, де вони заховалися. — Він глянув на мене таким довірливим поглядом, що сам Бембі йому б позаздрив. — Я тобі скажу, якщо ти мене гарно попросиш.　

— Будь ласка, — сказала я всупереч своїм переконанням.　

— Скажи двічі, — зажадав Дон.　

— Будь ласка, будь ласка, — сказала я, скрегочучи зубами.　

Дон утішено розреготався:　

— Я тобі відкрию таємницю, чому ти така погана няня: ти не випромінюєш справжнього авторитету. Діти таке відчувають.　

— А я тобі відкрию таємницю, чому в тебе немає друзів: ти не випромінюєш справжньої доброзичливості. — Це в мене вирвалося ще до того, як я встигла усвідомити, наскільки образливо це було. Я присоромлено прикусила губу. Я, певно, все-таки найгірша няня на світі, якщо встигла спершу загубити двох шестирічних мух тільки тому, що на мить відвернулась, а потім відчула потребу власноруч придушити цього Бембі. І взагалі мені видається, я отримала місце практикантки в готелі лише тому, що розповіла про досвід догляду за двома своїми молодшими братами, чим справила враження людини, яка любить дітей і вміє першокласно з ними поводитися.　

— Ауа! — Ще трішки бракувало, щоб Дону вдалось зі своїх саней поставити мені підніжку. Та я прослизнула повз нього, не впавши. Зовсім не люблю дітей! Діти — як напасть якась! Але це не допоможе: двох мені потрібно зараз знову зловити, а третього я відтепер просто ігноруватиму.　

— Хлопці! Агов! — Я намагалася говорити так, щоб мій голос звучав привітно і спокійно, так, ніби ми просто граємо в хованки.　

Нічого не ворухнулося. До цього вони не вгавали ані на секунду й невпинно сипали безглуздими римами. Якби ще хоч згадати їхні дурнуваті імена! Це було щось типу Хочемо-скидатися-на-англійців як…　

— Джош, Ешлі? Ви де? Ви що, не хочете доліпити сніговика? Я спеціально підшукала гарну морквину для носа.　

Дон знову потішався.　

— Ти навіть їхніх імен не знаєш, нездара Фанні. Свою моркву можеш запхати куди подалі. Просто здайся!　

Я вдала, що взагалі його не почула. Ні в якому разі я б зараз не здалася! За останні три місяці мені траплялися різні випробування. І насправді все було не так погано, як здавалося на перший погляд. Моя робота полягала в тому, щоб розважати на свіжому повітрі близнюків Бауер (Леремі? Джейсон?), поки їхні батьки в готелі в спокої пакували речі й виселялися. І якщо так подумати, то я іншого й не робила: ці поганські діти, напевне, шалено тішились, бо їм вдалося втекти й заховатися. На свіжому повітрі!　

— Чула щось про Порушення зобов’язань із догляду за дітьми, майбутня екс-практикантко, Фанні Функе? — запитав Дон, полизуючи своє морозиво. — Сподіваюсь, ти добре застрахована. На твоєму місці я б молився, щоб ті двоє не впали в льодовикову тріщину. Якщо зараз почне падати сніг, то пошукові пси вже не зможуть узяти слід.　

Я ледве втрималася, щоб не заткнути собі вух. Ця дитина — втілення самого диявола.　

Наскільки мені було відомо, тут не було ніяких льодовикових тріщин. Та я сама чула, що мій голос звучав тепер пронизливо й налякано.　

— Хочете, може, погладити ще білочку на прощання?　

— На це вони не поведуться. — Дон щипав свій напівз’їдений вафельний ріжок і кидав у сніг. — Ох, але ж я не буду вже таким… Вони побігли в тому напрямку. — Він показав у бік нової ковзанки, що її начаклували старий Стакі та Яромир за останні дні біля старовинної дитячої каруселі. — Мені здається, вони могли заховатися в підвалі з лижами.　

Я не була вже настільки дурною. Замість того щоб пертися туди, куди він показував, я пішла, важко ступаючи снігом, в протилежному напрямку. І, дійсно, не пройшовши й кількох метрів, я почула притишене гиготіння і побачила, як хитається гілка велетенської Ялинки-Півмісяця, яку Яромир і старий Стакі ще в листопаді, під час однієї карколомної альпіністської вилазки, обвили гірляндами. Тобто Яромир ліз, а старий Стакі тримав драбину. Дерево назвали Ялинка-Півмісяць, бо вогники були розміщені тільки на гілках, обернених до готелю.　

Мені казали, що це ті самі гірлянди, що й тридцять років тому. Та оскільки дерева продовжують рости, а гірлянди ні, то їх тепер вистачало всього лише на півдерева. Тому вечорами одна частина ялинки сяяла і блискотіла навперебій із вікнами готелю, а інша частина, обернена до долини, темна й тиха, зливалася з нічним небом, як місяць. Разом із тим Ялинка-Півмісяць була межею між доглянутою й освітленою зеленою територією готелю і неторканою, дикою природою.　

Та тепер, коли все спало під товстою сніговою ковдрою, це не мало жодного значення.　

Дерево справді було ідеальною схованкою, якщо ти був на зріст тільки метр двадцять.

Густі широкі гілки розходилися віялом аж до землі, під ними було, певно, м’яко і сухо, земля, вистелена мохом та ялинковими голками, була наче постіль, до якої не сягав сніг.　

Щоб не сполохати дітей, я йшла не прямо до них, а зробила дугу.　

— Ці суперрозумні близнюки Бауер уміють до біса добре ховатися, — сказала я так голосно, ніби стояла на сцені. — Так шкода, що я їх не можу знайти і показати мегавеликий сюрприз, який маю для них. А це пов’язано не тільки з білочками…　

Шепіт під ялинкою. Я не могла стримати самовдоволену посмішку. Та радість тривала недовго.　

— Не дайте себе обдурити, Джейден і Еш Бауер із Лімбургана-Лані! — крикнув Дон позаду мене. Він залишив своє місце на санях для дров, щоб далі ускладнювати мені життя. — Вона не має для вас ніякого сюрпризу. І вже точно ніяких білочок! Вона просто хоче вас спіймати, щоб ви поїхали додому зі своїми батьками, і то буде по веселощах! Краще линяйте!　

— Джейден і Еш такі розумники, що вони ніколи б не послухали зануду Дона, — гукнула я з надією, але діти вже вибралися з-під ялинки і побігли через паркінг, горланячи і сміючись.　

Дон плескав у долоні. Мені не залишилося нічого, як почати бігти слідом за ними. На жаль, мої підопічні побігли в неправильному напрямку, геть від готелю, вниз до дороги. Вони вміло перескочили через перепону з брудного снігу й льоду, споруджену снігозбиральною машиною, перетнули проїжджу частину й почали дряпатися через снігову стіну з протилежного боку дороги.　

— Ні! Це небезпечно! — кричала я, дряпаючись за ними.　

Це було дійсно небезпечно. Рух на дорозі не був жвавим, бо вона закінчувалася тут, угорі, біля готелю. Та все ж вона звивалася, наче блискуча чорна стрічка, неймовірними серпантинами аж до долини і була сама по собі досить стрімкою. Ще стрімкішим був порослий височезними ялинами схил, яким вони з голосним реготом ковзали донизу. Вони продиралися блискавично, як маленькі хитрі мавпочки, хапаючись при цьому за нижні гілки ялин. Сніговий покрив, який навпереміну то танув, то знову замерзав, мене, на відміну від цих двох, тримати не хотів. І я з кожним кроком із тріском провалювалася щонайменше по коліно. Це було так, ніби я намагалася бігти карамельною кіркою велетенської похилої миски з крем-брюле.　

— Стійте! — кричала я розпачливо. — Прошу!　

— Прошу, ношу, макарошу, макаріке, раке, вошу! — радісно горлали близнюки. Дон мав рацію. Я взагалі не випромінювала авторитету.　

Діти дісталися до наступного витка серпантина й перебиралися знов через дорогу.　

— Тепер ви справді мусите зупинитися! — Я гарячково витягла ногу з особливо глибокої ями в снігу і тепер намагалася ступати ширшими кроками. — Тут водяться… ведмеді!　

— Ведмеді, бреді, макареді, макаміке, маке, гух… — Один із них упав, проїхався з розгону на задку до наступного дерева, задихаючись від сміху. Його братові це видалося настільки кумедним, що він тут-таки всівся і спробував проїхати цю ж відстань на своєму задку.　

— Не робіть цього! — панічно закричала я, бо вже уявляла, як вони зі свистом мчать крутим схилом униз, допоки не скрутять собі в’язи, вдарившись об стовбур дерева, або допоки їх не зіб’є машина.　

Мені вже почали вчуватися звуки мотора, і я подвоїла свої намагання пробратися вперед. При цьому я втратила рівновагу, гепнулась животом у сніг, перетворившись на сани для бобслею. Завдяки перерозподілу ваги і гладкій поверхні мого пальта я кулею понеслась засніженою поверхнею гори додолу, і ні мої розпростерті руки, ні мій лемент — щось незрозуміле на кшталт «Ніе-е-е-е!» — не могли мене зупинити. Я промчала повз близнюків, перелетівши через снігову стіну, і приземлилася на дорозі. Це все відбулося так швидко, що навіть моє життя не встигло пробігти в мене перед очима в кольорових картинках.　

Діти перелетіли безперешкодно крізь ту ж снігову стіну і втелющилися зверху на мене. Судячи з їхнього жвавого реготу, боляче вони собі не зробили. За себе я не була такою впевненою. Та я ще не встигла перевірити, чи жива, як почула скрегіт гальм. Відразу після того чийсь сердитий голос:　

— Ви що — геть із глузду з’їхали? Я вас мало не переїхав!　

Я зіштовхнула одну з ніг близнюків зі свого обличчя і спробувала підняти голову. На віддалі менш ніж метр від нас був бампер машини. Це було темно-зелене легкове авто з цюрихськими номерами. Двері були широко відчинені, а водій, хлопець, не набагато старший від мене, стояв прямо перед нами. Він здавався наляканим до смерті! І я його прекрасно розуміла.　

З переляку я ще й до того всього почала цокотіти зубами. Це було до дідька близько.　

— Є хтось поранений? — спитав хлопець.　

Я піднялася на ноги і здивувалася, що все функціонувало. Це було, власне, жорстке приземлення, але хутряне пальто і грубі рукавиці вберегли мене від саден і ще від чогось гіршого.　

— Не думаю, — сказала я і швиденько оглянула ще й близнюків. Ніде ніякої крові чи вивернутих частин тіла, передніх зубів у них і до того не було, тільки палаючі очі й розчервонілі щоки. Такий вигляд мають щасливі діти!　

— Ще-е-е! — закричали вони. — Це було так круто!　

Про всяк випадок я вхопилася за капюшони їхніх усе ще білосніжних курточок.　

— Це було геть безглуздо і небезпечно, — вилаявся хлопець. — Ви вже могли б бути мертвими.　

О Боже, так!　

— Цілковита правда, — випалила я попри цокотіння зубів. — Мені справді дуже прикро. Коли послизаєшся на схилі, тоді вже стає буквально неможливо знову…　

— А я був би винним, — перервав мене хлопець. Він мене зовсім не слухав і говорив радше сам із собою. Він похмуро витріщався повз нас у порожнечу. — Відкрили б судове провадження, в якому всі свідки були б мертвими, мене, певно, запроторили б до в’язниці, мої водійські права конфіскували б, а мій тато… — Здригнувшись, він замовк.　

Я відкашлялася.　

— Як бачимо, нам усім треба просто радіти, що ще живі! — Оскільки цокотіння зубами припинилося, я зважилася на посмішку. Я б залюбки поклала йому руку на плече, щоб витягнути його з похмурої паралельної реальності, та не наважилась відпустити дітей.　

— Як я вже сказала, мені надзвичайно прикро, що ми нагнали на тебе такого страху. Було б дуже мило з твого боку, якби ти міг підкинути нас у своїй машині до готелю. Ти ж туди їхав чи ні?　

Звісно, що він збирався туди, бо більше тут нічого і немає. Напевне, він був одним із шести допоміжних працівників, яких наймають у ресторан перед святкуванням Різдва.　

— Ви гості з Німеччини, так?　

— Так, пак, кадилак, кадеріла, була, шнак, — сказав Еш. Чи це був Джейден. Вони були абсолютно однакові.　

Хлопець кивнув так, ніби це все пояснювало. Він відкрив двом малим задні дверцята. Про всяк випадок я відпустила їхні капюшони лише тоді, коли вони вже були пристебнуті.　

— Отак! Ну нарешті справилися. — 3 полегшенням я зачинила дверцята і вдячно посміхнулася хлопцеві. — Функція блокування дверцят! Найкращий винахід після друкарського верстата.　

— Твої брати полюбляють тікати, еге ж?　

— О, та це не мої брати. Я не гість готелю, я практикантка, і сьогодні мій перший день по догляду за дітьми. — Я розсміялася. — Не найкращий мій перший день, наскільки ти зрозумів. Я і діти — не найліпше поєднання. Чесно кажучи, в пральні мені сподобалося більше, незважаючи на те, що я першого ж дня там попеклася біля прасувальної машини. А ще зіпсувала серветку з монограмою. — Зазвичай я не така балакуча з незнайомцями, але це, мабуть, через пережитий переляк і справжню радість, що залишилася живою. Окрім того, обличчя хлопця вселяло довіру. — Тільки нікому не розказуй, що цих дітей під моїм наглядом ледь не переїхали, окей? Інакше мене звільнять. — Я скинула рукавичку і простягнула йому свою руку. — Я, до речі, Фанні, Фанні Функе. — Ще трохи, і я б додала «з Ахіма біля Бремена, що кинула школу», так сильно в’їлись мені коментарі Дона Буркгарта-молодшого.　

— Бен. — Він узяв мою руку й потиснув. Видно, мій словесний потік його трішки розслабив, бо тепер він усміхнувся. — Бен Монфор.　

— О, як кумедно, — сказала я. — У власників готелю теж прізвище Монфор. Роман і Рудольф Монфор. Вони брати…　

О Боже! О! Боже! Я перелякано витріщилась на нього. — Будь ласка, будь ласка, скажи, що ти їм не родич. Бен винувато стенув плечима.　

— Мені прикро, — сказав він.