Замок у хмамрах

27

Коли я прокинулася, то першим, що побачила, була стіна книг. А тоді миле обличчя мсьє Роше.　

— Я мертва? — запитала я.　

Він похитав головою.　

— Таж ні. Хоча є люди, які уявляють собі рай, як бібліотеку.　

Лише тепер я помітила, наскільки дурнуватим було моє запитання. Моя рана на плечі пульсувала, нога боліла, і я все ще була вбрана в уніформу покоївки, хоч одного рукава й не вистачало. Я лежала по-багатому: на оксамитових подушках, на одному з широких м’яких підвіконь у бібліотеці «Замку в хмарах».　

Надворі було темно, отже, ще тривала ніч. Напевно, щоб створити мені трішки затишку, хтось запнув завіси. Та я могла чути голоси, дзвін посуду і сміх, так ніби десь іще відбувається вечірка. Коридори, фойє, бар — усе ніби переповнювали люди.　

Хтось обробив мою рану, і тепер на ній білів пластир, угорі на передпліччі. Мені здавалося це неймовірно дивним, що рана, з якої витекло стільки крові, потребувала такої невеличкої пов’язки.　

— Куля тебе ледь зачепила. Неприємно, але нічого небезпечного, — пояснив мсьє Роше. — Я переконав лікаря не забирати тебе до лікарні, бо подумав, що тобі хотілося б бути тут, із нами, коли прокинешся. Пан Монфор хотів, щоб ми поклали тебе в бібліотеці. Думка про те, що люди бачитимуть твою убогу кімнатку, коли тебе відвідуватимуть, була, певно, йому прикрою. Ти стала дуже відомою. Усі ніяк не дочекаються, коли ж ти прокинешся. І хоч автор трилерів і стверджує, що поліція затримала викрадачів із Ґранд-готелю суто завдяки його підказкам, усі ми знаємо справжню героїню вечора.　

Він посміхнувся мені, глянувши поверх своїх окулярів.　

— А де Бен і Даша? — Я спробувала підвестися. — І що з Трістаном і Людвігами? А з П’єром?　

Мсьє Роше м’яко підштовхнув мене назад до подушок.　

— Ох, пробач! Я мав сказати це тобі на самому початку. Людвіги, П’єр і їхній спільник заарештовані. Бен почувається чудово. Він сидів тут цілу годину і тримав тебе за руку. Я думаю, що він навіть трішки плакав. Маленька Даша прокинулася десь дві години тому, і лікар сказав, що вона в повному порядку. Її тато теж плакав. А юному містеру Брауну мусили залатати прострелену мочку вуха. Наскільки мені відомо, він не плакав, та знай шукав тебе. Він із дідусем відлітає сьогодні ж назад до Лондона.　

Я поклала руку собі на груди. Воно досі ще було там. Крадене кольє. Власне, я могла навіть до нього не торкатися — воно таким важким тягарем лежало в мене на грудях, що про нього неможливо було забути. На щастя, його ніхто не помітив.　

Не дивно, що Трістан мене шукав…　

— Котра година?　

— Майже пів на другу, — сказав мсьє Роше. — Та через весь цей переполох ми геть забули відсвяткувати перехід в інший рік і запустити небесні ліхтарики. Так швидко новорічний бал іще ніколи не закінчувався. Ніхто вже не міг танцювати, коли всі довідалися, що трапилось. Поліція і «швидка» тільки недавно поїхали.　

— Але, здається, ніхто не пішов спати. — Я кивнула в напрямку бару, звідки долинав найгучніший шум.　

— Звісно, що ні! Мало хто зараз спить. Усі перезбуджені. І сповнені цікавості. У тебе самої, мабуть, купа запитань.　

Так. І найнагальнішим було те, як я і Бен вибралися неушкодженими зі стайні.　

Як з’ясувалося, у поспіху ми забули значно більше, аніж про задні двері.　

Ми, наприклад, не подумали про те, де в той момент був старий Стакі і як присутність чоловіків, які розмахують руками з пістолетами впливає на коней у відчиненій загороді.　

Старий Стакі цього вечора хотів, власне, ще раз зазирнути до коней, нібито через те, що так йому підказав внутрішній голос. А коли він наблизився до стайні, то побачив там двох Людвігів, чи як він їх назвав «найлютіша дідчьота, же старого Стакі трафляла», котрі саме ламали замок. І це його неабияк розлютило. Хоч він і був дуже малим, старим і слабким чоловіком, та все ще здатним захистити свою територію.　

«Коли го хтос нервує, то він стає лютий, — сказав він пізніше поліції. — Ліпше го не кивати!»　

І це явно стосувалося не тільки його, а й коней. Чи то Вежді просто хотіла нарешті мати свій заслужений нічний відпочинок, чи то доводила, що її недарма так назвали: удар, яким вона обдарувала пана Людвіга ще до того, як він встиг вистрелити, і справді був величним жестом. Пан Людвіг відлетів щонайменше на два метри до стіни, де ще й дістав від старого Стакі мискою для корму. А опісля на додачу ще й усім, що хоч якось у цій стайні годилося для удару по голові.　

Я б залюбки на це подивилася, якби пані Людвіг не відправила мене в нірвану. У неї не було з собою пістолета, проте вона явно мала при собі ще багато таких шприців. Тож витягнула їх і тримала перед собою, як ножі. А Бен, чийого супротивника несподівано нокаутували кінь і старий Стакі (причому старий Стакі, аби впевнитись, продовжував розбивати об голову Людвіга різні предмети), ішов на неї зі своєю табличкою про заборону куріння.　

Те, що я непритомно впала, його надзвичайно розлютило. Тож він відкинув убік табличку і схопив вила, котрі випали з моїх рук. Ними він і відігнав пані Людвіг до стіни. У цьому йому активно допомагала Бежді, бо, очевидно, теж хотіла мати свою роль у цій драмі. Пані Людвіг зрозуміла, що програла і підтримки від чоловіка вона вже не дочекається. Тож кинула шприци на землю, підняла руки вгору і почала просити змилуватися над нею.　

— Що було далі, нехай тобі краще Бен розкаже, — мовив мсьє Роше і підвівся. — А я тобі зроблю для бадьорості горнятко чаю. Мадам Клео принесла тобі цих божествених трюфелів. Вони були призначені для дами з номера 303. Та вона вирішила віддати їх тобі.　

Це було якось так дивно — я лежу на оксамитових подушках, чекаю Бена й зі мною поводяться, наче з якоюсь VIP-персоною. Під спину й під коліно мені поклали додаткові подушки. А ще Павел персонально приніс із пральні кашемірове покривало й накрив мене. Він теж, до речі, трішки плакав, бо не міг збагнути, як це так — у мене стріляли в пральні, і саме в його вихідний день. А ще більше плакав, коли дізнався, що втомлена Берта на деякий час стала прихистком для маленької Даші.　

— От бачиш, а всі кажуть, що з неї нема вже ніякої користі.　

Він поцілував мене в обидві щоки перед тим, як піти (на сьогодні йому вже достатньо хвилювань, про прасувальну машину я розповім уже завтра), і пообіцяв передати старому Стакі подяку від мене. Виходить, що цей малий завзятий чоловічок урятував мені й Бену життя. Разом із Вежді й Бежді, котрі завтра отримають від мене по додатковій морквині.　

Не встиг Павел іще вийти, як Ґрейсі, Емі й Медісон притягли тарілку з фруктами (з якої ми так нічого й не покуштували, адже ми, як-не-як, мали трюфелі мадам Клео) і почали засипати мене питаннями. Мушу зізнатися, мої з Дашею пригоди виявились дуже захопливою історією: викрадачі, які стоять під дверима з ін’єкціями й пістолетами, наче вовк у казці про сімох козенят, стрибок із вікна, втеча крізь снігові замети, спуск до підвалу з вугіллям. Усе це було варте того, щоб стати класикою, — і це при тому, що найгіршого не сталося, а найзахопливіше очікувало попереду. Ґрейсі було надзвичайно прикро, що Людвіги не її обрали за жертву. І поки вона нарікала на свою занудну долю, Емі розповіла мені, що вони з Ейденом поговорили і з’ясували всі непорозуміння раз і назавжди. Та це було без потреби, адже я все зрозуміла одразу, глянувши на її сяюче обличчя і очі, які світилися щастям. Ейден, котрий, прихилившись до дверей бібліотеки, чекав на Емі, виглядав так само.　

А от Елла і Ґретхен просто зеленіли з люті, обидві.　

Трістан узагалі не з’явився на балі, а Бен від самого початку літав думками десь так далеко, що під час вальсу спричинив масове зіткнення і повалив на підлогу не тільки Ґретхен, а й пані-політика разом із чоловіком.　

Медісон сфотографувала це і запостила таємно на інстаграм-сторінці Ґретхен із хештегами #гламурніколинезупинити #хмільнаҐретхен #п’янийвальс.　

Я страшенно хотіла поговорити нарешті з Беном. Та він і далі змушував на нього чекати. А натомість приплентався Дон. Як і Ґрейсі, він давно вже мав лежати в ліжку, та тут, унизу, було значно цікавіше.　

Він на власні очі побачив, як поліція заарештовувала кілера в рукавичках. Самостійно вивільнитися цей готовий до виконання мокрої роботи спільник Людвігів не зміг. Його добували пожежники. Ялинка-Півмісяць упоралась із завданням на відмінно. На диво, кілер обійшовся лише легким переохолодженням.　

— Це правда, що ти сама боролася проти трьох людей із пістолетом і перемогла? — запитав Дон.

— Хіба що на якийсь час, — скромно відповіла я. — Але так, я заблокувала їх у підвалі для вугілля.　

Дон схвально закивав.　

— Може, ти й не найгірша няня у світі, Фанні Функе з Ахіма, що біля Бремена.　

Можливо, це так і було. А Дон, імовірно, не був найпідступнішою дитиною у світі — думаю, бували й гірші. Один чи двоє. Якщо добре пошукати.　

Навіть Роман Монфор навідав мене у моїй віконній ніші. Либонь, для того, щоб незвично привітно дізнатися про моє самопочуття і зронити кілька похвальних слів щодо моєї, як він висловився, кмітливої поведінки. Та я одразу зрозуміла, що він просто хотів упевнитися, що мої батьки не висунуть йому жодних звинувачень. Невідомо, наскільки страховка покриє збитки неповнолітній практикантці, яка під час робочої зміни вистрибнула з вікна, дістала вогнепальне поранення та ін’єкцію наркотичного снодійного.　

Я запевнила його, що у власних інтересах і слова не розповім батькам про події цієї ночі, і тоді він, заспокоєний, пішов геть.　

Відтак я попросила Емі допомогти мені відлучитись у туалет перед тим, як сюди завітає наступний випадковий відвідувач, хоча чекала я тільки Бена. Емі, Ґрейсі й Медісон супроводили мене аж до Powder Room. Так панна Мюллер назвала дамську вбиральню поблизу фойє. Троє дівчат Барнбрук добре розуміли, наскільки неприємно мені було йти у своїй уніформі покоївки лише з одним рукавом і без одного черевика попри гостей, котрі саме зібралися у фойє, аби йти надвір запускати небесні ліхтарики. Ґрейсі вже вбралася у своє пальто і котячу шапочку. А в барі хтось грав на роялі «Оду радості» Бетховена.　

— Дивись, там Трістан, — загукала Ґрейсі. — Шкода, що він переодягнувся. Перед тим у нього була повністю роздерта сорочка, вся в крові. Медісон хотіла неодмінно сфоткати їх разом з Еллою, та вона відмовилася.　

Трістан стояв поруч зі своїм дідусем, зіпершись спиною на колону в фойє, і всміхався до мене. Його вухо зникло під товстою пов’язкою. Та це жодним чином не впливало на його гарний вигляд. Він був і залишався найкрасивішим чоловіком, якого я коли-небудь зустрічала.　

І цілувала. Ну, взагалі-то, все було навпаки, це він мене цілував. І якщо вже зовсім точно, то це був ніякий не поцілунок, а реанімаційний захід для відновлення свідомості. Здавалося, це сталося десь вічність тому. І ніби з іншою дівчиною, в іншому житті.　

Я згадала пригодницьку історію, якою почастував мене Трістан унизу в пральні. Про те, що він зовсім не злодій, а працює разом зі своїм дідусем на таємне товариство, яке дбає, щоб речі опинялися на своєму місці. Ця історія була настільки абсурдною, що може виявитися дійсно правдивою. Більше того, Трістан, власне, вже від самого початку говорив мені правду, хіба ж ні?　

Я вирішила, що настав час віддавати кольє. Богиня Калі повинна нарешті отримати своє третє око назад, аби у світі знову запанувала рівновага. Для цього треба затягти Трістана знову до якоїсь ніші чи шафи, як у старі добрі часи. Але мені спала на думку краща ідея.　

— Позичиш мені ще разок свою котячу шапку, Ґрейсі? — запитала я, коли ми були в Powder Room.　

Ґрейсі з готовністю зірвала її з голови і простягнула мені. Вона й оком не встигла кліпнути, як я взяла її улюблену шапку з собою в кабінку.　

Там я загорнула кольє в добру порцію туалетного паперу — тут він був особливо м’якенький — і поклала в шапку.　

— Я маю для тебе завдання, — промовила я, коли повернулася. — Ти доправиш повідомлення котячою шапкою Трістану Брауну. Але це не зовсім безпечно.　

— О так! — сказала Ґрейсі, а Медісон вигукнула:　

— І я хочу!　

— Окей. Тоді зробіть це вдвох. Дуже важливо, щоби ніхто, окрім Трістана, не заглядав у шапку. Ти, Ґрейсі, передаси йому шапку зі словами: «Агент Фанні сердечно вітає тебе і бажає гарної подорожі». А ти, Медісон, тоді скажеш: «Нехай живе рівновага!» Запам’ятаєте?　

Обидві ревно закивали головами і, суперщасливі, зникли за дверима.　

Я залишилась з Емі, яка люб’язно не ставила мені жодних запитань. У дзеркалі — а воно було велетенським, у розкішній золотій рамі, — я побачила, що виглядаю, як завжди. Тобто непогано. Та Емі все ж дістала зі своєї сумочки маленького гребінця і розчесала моє волосся.　

Коли я вийшла у фойє, Трістана і його дідуся там уже не було. Це мене трішки зачепило.　

Ґрейсі й Медісон радісно повідомили, що передача відбулася бездоганно.　

— Ми маємо тобі сказати, що… як там, агенте Медісон?　

— Що третє око все бачить і світ дякує агенту Фанні, — прорекла Медісон. — І щоб ти залишила вікно відчиненим на той випадок, якщо син готельєра виявиться ідіотом.　

— Що б це не означало, — докинула Ґрейсі.　

— Хм, — видала Емі, і в неї прозвучало це достоту так, як у мсьє Роше.　

Я задоволено повернулась назад на своє підвіконня в бібліотеці. Поруч у барі саме співали «Давно-давно»[26], а надворі до запуску вже готували ліхтарики.　

— О, ви вже прокинулися. — У дверях стояв Віктор Єгоров.　

— Як почувається Даша? — запитала я.　

— З нею все гаразд. — Віктор Єгоров наблизився на кілька кроків. Він був блідіший, ніж завжди, а під очима в нього темніли кола. — Завдяки вам. Знаю, я говорив, що в цьому готелі ні з ким не може трапитися нічого поганого. Тож, напевно, це правда, принаймні в кінцевому результаті. — Він нахилився до мене і взяв мою руку. — Але не тому, що місце тут магічне, — а через людей, які тут працюють. Як я можу вам віддячити? Ви жертвували власним життям заради життя моєї донечки.　

— Без допомоги я б сама не впоралася, — сказала я і вдала, що не побачила, як по його щоці скотилася сльоза. — Трістан і Бен і… я б не назвала це магією, але…　

Я згадала світло, що ні з того ні з сього заблимало в пральні. І про щось вогке, що торкнулося мого обличчя, коли я хотіла зайти до підвалу з лижами. І те, що трапилося біля Ялинки-Півмісяця…　

— Але, може, й так… — пробурмотіла я.

Віктор Єгоров відпустив мою руку і задивився в темряву за вікном.　

— Я хочу, щоб ви про це знали. Коли я багато років тому приїжджав у «Замок у хмарах», то почувався зневіреним, — тихо мовив він. — Я твердо вирішив, що не хочу більше жити. Але… це місце і його люди мене врятували. Не тільки втримали від самогубства, але й дали мені відвагу жити. Те, що ви зробили сьогодні для моєї донечки, я не забуду ніколи. Я б дуже хотів вам віддячити. Якщо є щось таке, що я можу для вас зробити — і гроші не мають значення, — то неодмінно мені це скажіть.　

Він витер зі щік сльози і всміхнувся мені.　

Мене розривали сумніви. З одного боку, я спростила йому життя, позбавивши прикраси, що коштувала мільйони доларів, а з іншого — це ж було не для мене, а для богині Калі, і якщо пощастить, то він навіть не помітить втрати…　

Якщо хочете вберегти це місце таким, як зараз, то ви, власне, можете щось для мене зробити, — повільно сказала я. — Ну добре, не конкретно для мене, а радше для всіх нас тут. Та для цього вам доведеться зайнятися готельним бізнесом.　Продовжуйте. — Єгоров умить зосередився. Його усмішка стала яскравішою.　

Це поки що таємниця, проте готель виставлено на продаж. І ви мали б запропонувати більшу ціну.

Єгоров засміявся.　

— Так склалося, що це саме те, чим я займаюсь, — мовив він. — Візьму це на себе.　

Я ні секунди в цьому не сумнівалася. Нехай Буркгарт, стріляний горобець, і мав валізу, повну брудних грошей, та проти російського олігарха він і рипнутись не зможе. Його плани про апарт-готель і гольф-шопи розлетілися на маленькі шматки тієї ж миті, коли Єгоров рішуче покинув бібліотеку.　

А тоді нарешті прийшов Бен.　

Він увірвався до бібліотеки сильно задиханий.　

— Мені дуже прикро, що я так пізно, — сказав він.　

— Ти ремонтував ще один телефон?　

Він єхидно усміхнувся.　

— Ні. Я говорив із поліцією. А ще я знайшов оце. — Він витяг із-за спини руку й показав мені мій черевик. — Він був на сходах до підвалу з лижами. Подивимося, чи він тобі підходить, Попелюшко.　

— Дуже дякую, ваша величносте.　

Я простягнула йому свою ногу.　

— Делія буде в захваті. Нехай це й не кришталевий черевичок, а робочий черевик від панни Мюллер марки «Тихоступач».　

— Як на тебе шитий! — Бен мені посміхнувся. — Тепер ми можемо разом вийти надвір запускати ліхтарики й загадувати бажання. — Він показав через вікно на терасу. — Дивись, там є і Єгорови з Дашею.　

Єгоров тримав маленьку на руці. Вона виглядала так мило зі своїми кучерями, дивлячись великими оченятами в небо. Минулі події, очевидно, ніяк на неї не вплинули.　

— Я бажаю, щоб Людвіги залишалися за ґратами до кінця своїх днів, — промовила я. — А поліція вже знає, що перстень пані Людвіг, подарований нібито на заручини, насправді є викупом, якого вони домоглися у своєї жертви під час одного з викрадень?　

— Що? Перстень із рожевим каменем? Той, який вкрала дружина олігарха, а ти перекрала назад?　

Я кивнула. Колись я розкажу Бенові правду про це, але, мабуть, не сьогодні.　

— Тож можна довести її вину ще й у цій давній справі.　

Бен спантеличено на мене дивився.　

— Це неможливо, бо…　

І тоді він розповів, що ж трапилося в стайні після того, як він притиснув пані Людвіг вилами до стіни.　

Раптом вона ніби зробилася дуже маленькою і немічною та, широко розплющивши очі, дуже ніжним голоском почала просити, щоб Бен їй нічого не робив. Вона говорила, що це все велике непорозуміння і що він її дуже лякає… А тоді вона ще й заплакала і почала лепетати щось про те, що їй надзвичайно прикро через усе це.　

— Проте я був такий розлючений! Через неї ти лежала без свідомості на землі, а до того мусила стільки пережити. Але я ж не міг вдарити старшу пані, яка ще й до того жалібно стогнала. Навіть якщо вона насправді була самим втіленням зла. Тож я зробив дещо дуже дитяче. Я зірвав із руки її улюблений перстень із заручин і кинув його далеко аж через ворота стайні у сніг. Щоб їй хоч у такий спосіб зробити прикрість. Вона одразу ж перестала плакати і почала мене страшенно лаяти. Ти не повіриш, які слова знає ця стара жінка!　

— Ти викинув її перстень?　

Бен скрушно кивнув.　

— Я ж не знав, що це речовий доказ.　

— І коштує десь три мільйони евро, — додала я.　

— Що? — Бен зітхнув. — Ми завтра ж підемо його шукати, навіть якщо потрібно буде переорати кожен квадратний сантиметр землі. Та як доказ він нам не потрібен. Вони й так у всьому зізналися. А П’єр і той тип у рукавичках своїми свідченнями поставлять крапку в цій справі. Ходімо.　

Він простягнув мені руку.　

— Ходімо надвір, інакше пропустимо запуск ліхтариків.　

Я підвелася. У барі все затихло, навіть піаніст зробив перерву. Вмить люстри згасли, а свічки перед вікнами засяяли яскравіше. Та це було, певне, зайвим, я й так розуміла, що ми втратили вже надто багато часу. Я підійшла до Бена й обійняла його руками за шию. Як і я, він теж, здається, розумів, що ліхтарики можуть зачекати. Тихо зітхнувши, він притягнув мене до себе і поцілував. Міцно, але ніжно.　

Трістанів поцілунок надворі в снігу був, напевне, найбільш хвилюючим у моєму житті, але цей був найкрасивішим. Я відчула, що це було щось справжнє.