Замок у хмамрах

6

Уночі мені наснилося, що я кружляла на струменях повітря довкола «Замку у хмарах» разом із сімома Хуґо, ніби була однією з них. Це було незвично — споглядати замок згори. Він виглядав, наче казкова, помережена тріщинами скеля, яка випиналася зі снігу, ніби шмат гори. Що нижче ми опускалися, то більше я могла розпізнати деталей. Стрімкі дашки веж, ковані перила даху, великий світильник на сходах, неначе у вікторіанській оранжереї. Унизу, в снігу перед готелем, стояв мсьє Роше разом із Забороненою Кішкою. Коли він мене побачив, то почав усміхатися, витягнув із нагрудної кишеньки хустинку і помахав мені нею.　

— Тепер ти будеш краще рости, Фанні, — сказав він. — Бо черв’ячка піймає рання пташка…　

І на цьому місці я, власне, прокинулася. Просто так, без жодної на те причини. Телефон показував чверть на п’яту. Я хотіла було перевернутись на інший бік, щоб додивитися свій прекрасний сон. Зрештою, в дитячу кімнату на четвертий поверх мені потрібно було аж на дев’яту годину. І прийти туди виспаною ніяк би не зашкодило. Тим паче, якщо Дон захоче втілити свої погрози і також там з’явиться.

Та не встигла я ще стулити повіки, як зі стіни почувся тихий стогін. Спершу нерішучий, та дедалі енергійніший і згодом більш схожий на якесь осудливе покашлювання. Через п’ять хвилин я не витримала й сіла на ліжку. Забитий трубопровід вирішив сьогодні вранці видати із себе всі стримувані останні кілька місяців звуки. Я увімкнула нічник і встала. Звичайно, це була тільки моя уява, та тепер трубопровід видавав звуки, схожі на задоволення. І, якщо чесно, я навіть почувалася до певної міри виспаною.　

— Рання пташка отримує принаймні вільну душову, — сказала я сама до себе. Надворі було так темно, хоч в око стрель, і я не могла розрізнити, чи падав ще сніг. Завивання і свист бурі припинилися. Я намагалася якнайтихіше прокрастися коридором.　

Я спокійно прийматиму душ, знаючи точно, що Гортензія, Камілла і компанія ще глибоко сплять.　

Коли я вчора прийшла зі своєї вечірньої зміни в кімнату, я влипла рукою в якусь м’яку штуку, намащену під дверною ручкою моїх вхідних дверей. А Гортензія і її три подруги, що явно мене чекали, намагаючись потрапити до себе в кімнату, ледве чи не застрягли в дверях, душачись зі сміху.　

Зубна паста під ручкою, ха-ха, як оригінально.　

— Хтось перечитався книжок про життя в гуртожитку, — сказала я, коли йшла попри них у душову, щоб змити зубну пасту. У це неможливо повірити, та вони всі були в однакових піжамах у горошок і з рюшами. — Що далі? Подушка-пердушка?　

— О-о-о! Практичка дується!　

Ідучи за мною у своїх піжамах у горошок і при цьому дурнувато регочучи, вони візуально й акустично страшенно нагадували мені стадо плямистих гієн із документального фільму, який я колись дивилась.　

— Ти що — геть жартів не розумієш?　

Ні. День тоді видався довгим. І достатньо веселим.　

Тепер я була десь приблизно так само налаштована жартувати, як антилопа гну з фільму, яку вполювали гієни і з’їли на вечерю.　

Розлючена, я змивала пасту з руки, поки Камілла, стоячи зліва від мене, біля сусіднього умивальника, самовдоволено розглядала себе в дзеркало.　

Ава, Гортензія і Забулаім’я зайняли праву сторону. Ава взялася заплітати своє довге темно-русе волосся. Забулаім’я грайливо підморгувала своєму відображенню в дзеркалі, а Гортензія мочила холодною водою зап’ястя і прикладала їх до своїх скронь.　

Я закрутила кран.　

— Я справді втомилася і страшенно хочу спати. Якщо ви маєте намір мене відлупцювати й запхати головою в унітаз, то робіть це вже або відкладіть на завтра.　

Усі четверо приголомшено подивилися на мене.　

— Ку-ку? Та прийди ж ти до тями, — прогундосила Гортензія. — Це був усього лиш безневинний маленький жарт. Просто ти не дотримуєшся правил.　

— Перепрошую?　

— Ти користуєшся душовими одночасно з нами, — пояснила Ава.　

— І потім, ти стала поводитись нахабно. — Забулаім’я докірливо дивилася на мене.　

Камілла енергійно закивала.　

— А тепер ти ще й стала брехати, говорячи, що ми хочемо тебе відлупцювати й запхати твою голову в унітаз.　

— У вас що, провали в пам’яті? — обурено закричала я. — Ви мене штовхали й ображали. І обмастили пастою мою дверну ручку.　

— Так, бо ти погрожувала Гортензії своїми уявними друзями, — сказала Камілла. — Моя тітка порадила нам не дати себе залякувати.　

— Що? Та хто тут кого залякує?　

Та це ж я стовідсотково була антилопою гну в цій історії.　

— А тоді ти ще й натрусила гидкого волосся в умивальник, — додала Забулаім’я.　

— І до цього всього ти ще й потворна, — сказала Ава.　

У цей момент кран умивальника ніби збожеволів. Виглядало на те, що він буквально зірвався і вистрелив потоком води прямо на Авину піжаму.　

Усі чотири плямисті гієни відскочили з криками назад, та кран уже знову заспокоївся.　

Оскільки цього ніхто не зробив, я закрутила кран і вже обернулася, щоб іти. Мене ніхто не зупиняв. Вони всі четверо недовірливо витріщалися на умивальник.　

дверях я ще раз обернулася.　Як щойно сказав мій уявний друг кран — залиште мене у спокої.　З тим трубопроводом щось коїться, — пробурмотіла замість відповіді Гортензія у бік Камілли. — Цей готель і справді в допотопному стані. Навіть якщо твоя тітка поводиться так, ніби це «Рітц Карлтон»[13].　

Так, і тут вона, чорт забирай, мала рацію. Принаймні покоївки в «Рітц Карлтоні» були точно в рази приязнішими.　

Коли я після душу прокрадалася свіжа, одягнена і причесана повз їхню кімнату, хтось із них чотирьох голосно хропів. Це, швидше за все, була Гортензія, бо хропіння було якесь наче крізь ніс.　

На шляху вниз до кухні, розташованої у підвалі під рестораном, я не зустріла жодної людини. Та це зовсім не означало, що всі, окрім мене, ще спали.　

У готелі завжди хтось не спав. Чи, як любив казати мсьє Роше: «“Замок у хмарах” ніколи не засинає».　

Через те що конкретного розкладу харчування для працівників не було, в кімнатці перед кухнею завжди стояла для нас якась їжа.　

Коли я прийшла, то застала одного з молодих кухарів, П’єра, за розкладанням сиру на таріль, а повітря наповнював аромат свіжоспеченого хліба. Ранковий стіл тут, унизу, майже нічим не поступався тому, що був у ресторані для гостей. Ну добре, композицій із ягід, викладених концентричними колами, свіжовичавлених соків чи підставок зі скляночками з манговим лассі тут не подавали, але все інше було протягом цілого дня. З обіду тут був завжди гарячий суп, маленькі пиріжки з м’ясом, миски з яблуками, помаранчами і морквою, часто запіканки на платформах із підігрівом, свіжий хліб, холодна печеня, тістечка і торти опісля — з голоду тут точно не помреш.　

— А ти рано, — сказав П’єр.　

— Ти теж.　

Я, сповнена щастям, відкусила окраєць хрусткого, намащеного маслом хліба і відкинулася на один із небагатьох стільців.

Рання пташка отримує найкращий сніданок і… вільний стілець.　

П’єр розсміявся.　

Неодмінно візьми собі трішки лосося. Я сам маринував, із лаймом і морською сіллю, ялівцем і кропом і… ах, словом, спробуй.　

Він поклав мені великий шматок на тарілку. Я дуже любила П’єра — він був моїм постачальником молочних булочок для сімох Хуґо, завжди приберігав кілька для мене. Окрім того, він допомагав мені на початку розібратися з валіським діалектом, на якому тут усі розмовляють. Говорити я, напевно, ніколи не навчуся, а от розуміти, про що йдеться, вже можу. Тільки старого Стакі я ніяк не могла зрозуміти. П’єр, правда, вважав, що справа не в мені, а в тому, що він уже давно не мав жодного власного зуба.　

Лосось був божественний. І до хліба пасував ідеально. І до яйця. На сніданок я завжди наїдалася, бо потім, як правило, я мала змогу прийти щойно по обіді. Це було чудово, бо нікуди не потрібно поспішати й можна було затишно балакати собі з П’єром. Уночі випало тридцять п’ять сантиметрів снігу, розповідав він, і до того ж утворилися метрові снігові замети. Дороги через перевал були закриті, а шлях угору до готелю можна було подолати лише з ланцюгами на колесах. Наближався ще один циклон, і з першого різдвяного дня мало засніжити ще дужче. У нас, у Північній Німеччині, вже б оголосили надзвичайний стан. А тут у цьому не вбачали нічого особливого.　

— А там як настрій? — запитала я і показала на двері кухні. На час канікул штат обслуги й персоналу на кухні збільшувався до максимуму, дві третини людей тут були новенькими.　

— Усе добре. Тільки новенькі ще не до кінця усвідомили, наскільки серйозно шеф ставиться до заборони мобільних. Я зробив усе, що міг, та побоююсь, що вони зрозуміють це тільки тоді, коли перший телефон опиниться на грилі. Чи буде розрубаний на частини. Чи кинутий у киплячу пасту. — П’єр глузливо всміхнувся, і це змусило мене посміхнутись у відповідь. Але креативність шеф-кухаря виявлялася не тільки в цьому.　

— Один офіціант із допоміжного персоналу справді милий. Можливо, що я навіть трішки закохана.　

П’єр мені підморгнув.　

— А як там настрій у вас, нагорі?　

Я кинула погляд на сходи. Кутиком ока я ніби вловила якийсь рух.　

— Роман Монфор тримає мене під прицілом, студентки з Лозанни — злісні бестії зі спотвореним сприйняттям реальності, а ще малий Дон Буркгарт вирішив перетворити моє життя на пекло. Але в загальному все окей, дякую. О, доброго ранку! А ти тут звідки взялася?　

Заборонена Кішка потерлася, муркаючи, спершу об мої, тоді об П’єрові ноги. А потім голосно нявкнула.　

П’єр поставив перед нею тарілочку з дрібно нарізаною холодною печенею, яку він, швидше за все, підготував заздалегідь.　

— Знаєш, над чим я ламаю собі голову? — запитав він, поки Заборонена Кішка з апетитом налягала на сніданок.　

— Шеф казав, що кішка була тут уже тоді, коли він тільки починав тут як кухар. — Він витримав коротку драматичну паузу. І тоді тихо додав: — А це було 1989-го.　

Математика не була моєю сильною стороною, та навіть без калькулятора я розуміла, що цього бути не могло.　

— Можливо, то була інша кішка, дуже схожа на цю. Її руда смугаста попередниця.　

Заборонена Кішка почала вмиватися. Ми задумано за нею спостерігали.　

— Ага, напевно, так і є.　

П’єр підняв котячу тарілку з підлоги.　

— Відкласти тобі на післяобід малинового чизкейка? Мадам Клео була незадоволена глазур’ю, тому мені вдалося зробити так, щоб нам виділили двадцять чотири шматки.　

На сходах почулися кроки. З’явився Ніко у своїй уніформі пажа. Свою кумедну кепку він затиснув під пахвою.　

Я радісно з ним привіталася і запропонувала йому свій стілець.　

— Доброго ранку, — відповів він якось сухувато, ніби йому було неприємно мене зустріти. — О! Кішка! А я думав тут заборонені домашні тварини. У правилах внутрішнього розпорядку це тричі підкреслено.　

— Яка ще кішка? — запитали ми з П’єром одночасно.　

— Таж он ця, отам! — Ніко вказав на Заборонену Кішку, яка неспішно піднімалася сходами.　

П’єр прищулив очі.　

— Фанні, ти бачиш десь тут кішку?　

Я похитала головою.　

— Кішку? Ні!　

— Ха-ха, дуже смішно. — Ніко люто блимнув на нас. — Цього разу я не куплюся так легко, як на історію з еполет.　

Поки він ображено набирав сніданок на свою тарілку, я попрощалася з П’єром і рушила слідом за Забороненою Кішкою на перший поверх. Власне, я хотіла ще піднятись нагору, щоб почистити зуби, поки не прокинулися ті дурні лозанські дівулі. Та кішка бігла переді мною, голосно муркаючи і постійно обертаючись, ніби хотіла переконатися, що я ще йду за нею. Тож я зробила їй послугу і пішла слідом. Ми прогулялися навскіс через порожнє фойє, попри конференц-зал і попрямували в бік бару й бібліотеки. Це мегадовгий обхідний шлях до моєї кімнати, та він по-особливому цікавий, бо в бібліотеці були двері, через які можна було потрапити на потаємні сходи, котрі вели і вниз до підвалу, і вгору на четвертий поверх. Бібліотека була одним із найкрасивіших приміщень у будинку. Там стояли височенні, до стелі, стелажі, заповнені книгами, м’які комфортні місця для читання біля вікон, старовинна кахельна піч із лежанкою, зручні фотелі, столики з книгами-фотоальбомами, а ще роликова драбина. Добре відштовхнувшись, нею можна було їздити вздовж книжкової стінки, що мала сім метрів довжини і чотири висоти.　

Тоді навіть витирання пилу давало задоволення.　

Якби я була гостем, я б просиджувала тут цілими днями. Від пічки затишно віяло теплом, а ще надзвичайно приємно пахло старими книгами і поліроллю для меблів. За бажанням гостя сюди могли подати каву, вино чи ще щось таке, проте люди все одно рідко сюди забрідали. І велике приміщення стояло зазвичай порожнім.

— Багато книжок відлякують людей, — сказав мсьє Роше, підморгнувши, коли я здивовано розповідала йому про це. — Вони відчувають докори сумління, бо тут добре бачать, наскільки мало до цього прочитали.　

Заборонена Кішка явно не шукала тут затишного місця для спання. Вона нявкала перед дверима на потаємні сходи, допоки я їх не відчинила.　

Двері непомітно розміщувалися в стелажі з детективами і трилерами й були позначені звичним уже написом трьома мовами: «Проходу немає — вхід тільки для персоналу».　

На другому поверсі сходи виходили до довгастого приміщення з багатьма закутками, яке розташувалось між малим баштовим люксом і кімнатою 102 і слугувало місцем для зберігання пилососа й чистильних засобів. На третьому поверсі сходи виводили до великої кімнати із вбудованими шафами для постільної білизни та рушників, а з неї через коридор прямо до великого баштового люксу. Там від початку грудня жив Дон Буркгарт-молодший зі своїми батьками.　

На четвертому поверсі сходи закінчувалися прямо в кімнатах для чоловічої частини персоналу. З коридору на другому і третьому поверхах двері до прихованих сходів і приналежних до них кімнат мали вигляд цілком звичайних готельних дверей. Нікому з гостей і на думку не спадало, що за дверима кімнат 103 і 203 ніхто не жив.　

Хіба що гість був настільки безсоромним і допитливим, як-от Дон Буркгарт-молодший, якого знаки заборони на дверях тільки провокували до порушень.　

Раз Дон мене ледь не до смерті налякав, коли я, нічого не підозрюючи, відчинила шафу в кімнаті для білизни, а на мене звідти витріщилося його миле обличчя. Мій наляканий вереск викликав появу панни Мюллер, яка тут же почала сварити Дона. Та його жалібний погляд і миле шепелявлення про те, що він нібито грався в піратів і через це геть забув, де він, швидко її переконало. Сміх та й годі! Щоб Дон Буркгарт-молодший та й грався в невинні дитячі ігри!　

Кішка раптом почала поспішати і замість того, щоб і далі неквапливо прогулюватися, вона помчала сходами вгору. І коли я вибігла за нею на другий поверх, її вже й слід прохолов. І так було завжди. Спершу вона мене заманювала на цей обхідний шлях, так ніби хотіла щось мені показати, а потім просто зникала.　

У кімнаті для білизни на третьому поверсі двері шафи були прочинені. Я уявила, як би це роздратувало панну Мюллер, і саме тому хотіла з цим розібратися, коли двері з головного коридору відчинилися і хтось увійшов.　

Далі я вчинила те, що вчинила, і я не могла пояснити собі навіщо. Але й так було вже запізно. Я прожогом шмигнула до шафи, прикривши за собою дверцята. Затримавши подих, я стояла на тому самому місці, на якому застукала Дона два тижні тому. Щось із моїми рефлексами точно було не в порядку. Чому, заради всього святого, я заховалася в шафу тільки через те, що почула, ніби хтось наближається? Я ж не робила нічого забороненого. І виглядала я бездоганно, сама панна Мюллер не мала б до чого придертись.　

Та пізно, тепер я вже не могла вийти з шафи так, ніби нічого не сталося. Я мусила чекати, поки хтось, хто увійшов до кімнати, не піде геть.　

Але проблема була в тому, що цей хтось не йшов геть. І це не був хтось один, їх було двоє. Вони почали розмовляти прямо перед дверцятами, за якими я стояла.　

— Я не розумію, чому ти так вперся, Рудольфе, — сказала одна особа, і я ледь не зомліла від жаху. Це був Роман Монфор! Через снігову бурю, що була минулої ночі, він, певно, не поїхав додому, а залишився ночувати тут.　

— Я не вперся, я просто хочу знайти інше рішення, — відповіла друга особа, і я впізнала голос Безвольного Руді, молодшого брата Романа. — Дай нам ще трішки часу.　

Роман зітхнув.　

— Ми вже проходили це тисячу разів. Час тут не допоможе. І якщо ми будемо зволікати, ця пропозиція перестане бути актуальною. Кращої ми вже не отримаємо.　

— Та ми не можемо цього зробити, — сказав Рудольф, і його голос звучав ще пригніченішим, ніж завжди. — Ми відповідаємо за цей будинок зі всіма його традиціями і людьми, які тут працюють. Подумай лишень про свого…　

— Тільки не починай знову про традиції і відповідальність, — перебив його Роман. — Нам ця прогнила коробка зі своїми перестарілими традиціями і людьми вже в печінках сидить. Господи, та ти краще за мене знаєш рахунки і розумієш, яких збитків ми зазнаємо. Ми на краю прірви.　

— Можливо, з першого погляду він видається безперспективним, та цей будинок має великий потенціал і ще досі відмінну репутацію, і якби ми ще раз почали все з початку…　

— З боргами? Хто в біса даватиме нам кредити на процес модернізації? — знову перервав Роман свого брата.　

Я дивувалася, що він не кричав, і взагалі, як на нього, говорив досить навіть тихо. І це надавало його словам ще більшої значущості.

— Господи, Рудольфе, подивися на це все. Це кінець! Кінець цілої епохи! Будинок повільно вмирає від старості, наші гості вмирають від старості, і разом із ними усі наші працівники — як, наприклад, цей старезний майстер, якого ти ще й досі постійно вписуєш до платіжної відомості. Хоча йому вже давно місце в будинку для престарілих. Він лише гостей лякає!　

— Старий Стакі завжди чудово справлявся зі своєю роботою, — сказав Рудольф. — Готель — це його дім, він іншого не має, і було б дуже жорстоко виганяти його звідси через старість. Окрім того, він із любов’ю опікується кіньми і робить…　

— Це твої проблеми, — прошипів Роман. — Ти просто не вмієш думати як бізнесмен, ти занадто сентиментальний. Та увімкни нарешті свій здоровий глузд! І Іропозиція Буркгарта — це наш єдиний варіант. Ми вийдемо з цієї скрути без боргів, та ще й залишиться дещиця кожному для нового початку.　

— Але цей чоловік — безсовісний шахрай, який зруйнує все, що збудували наші прадіди тут нагорі. А ще він невіглас. Ти роздивлявся докладніше його плани?　

— Мені вони подобаються. Я — фанат виразних ліній і сучасного устаткування. Цей старосвітський кітч вже давно вийшов із моди.　

— Сто кімнат замість тридцяти п’яти! Ще й до того три кімнати в малому залі камерної музики. А там ще самі Яша Хейфец і Елізабет Шварцкопф давали концерти!　

— Та це було ще до нашого народження! — Я майже чула, як Роман стенув плечима.　

— Та ми особисто були присутні, коли Отфрід Пройслер читав у нашій бібліотеці! У тій самій бібліотеці, де Буркгарт хоче облаштувати гольф-шоп. Як ти можеш залишатися таким байдужим? Коли я чую від нього про всі ці парковки, фунікулери, крісельні підйомники та котеджі, то мене охоплює жах!　

І я вже довгий час була охоплена жахом. Я думала про те, що готель, мабуть, не дає великого прибутку, судячи з малої кількості гостей, що були тут протягом часу мого перебування. Та факт, що справи настільки погані, мене шокував. Не дивно тоді, що Дон Буркгарт-молодший поводився так, ніби весь готель належав йому. Адже його тато планував це все купити і зробити з нього бозна-що.　

— Так, Буркгарт і є, власне, жорстким комерсантом, — сказав Роман. — Ми взагалі повинні радіти, що він бачить якесь майбутнє у цьому Богом забутому шматку землі. Наші прадіди мертві, так само як наші діди й батьки, які звалили на нас цю відповідальність, навіть не питаючи, чи ми цього хочемо. Своєю часткою я вже точно ситий по горло. Якщо ти й далі впиратимешся, я продам її Буркгарту, а ти вже сам тоді вирішуй, що робитимеш зі своєю.　

— Ти не можеш цього зробити, — пробелькотів Рудольф.　

— Ще й як можу! — відповів Роман. — Подай на мене до суду, якщо знайдеш гроші на адвоката.　

Кілька секунд панувала тиша. Я в шафі затамувала подих.　

— Звісно, я хотів би, щоб ми, брати, трималися разом, — сказав Роман нарешті на диво м’яким голосом. — Рудольфе, давай доведемо все гідно до кінця, поки ще не пізно.　

— Скажи мені, де тут гідність, коли ми отримаємо від Буркгарта валізу брудних грошей за наші душі? — з гіркотою сказав Рудольф. — Ти що, геть не думаєш про свого сина?　

— Якраз навпаки! Я навіть дуже про нього думаю, — запевнив Роман. — На відміну від нас він буде вільним! Вільним вибирати професію, яка буде йому до душі, вільним жити, де він захоче, — без цього каменя на шиї, без боргів і відповідальності. Зараз він цього, може, і не оцінить, але я роблю йому величезну послугу.　

Знову на кілька секунд запала тиша.　

— Але ж він любить це місце, — прошепотів тоді Рудольф. — Точнісінько як і я.　

Роман простогнав:　

— Знову сентименти! Нічого, окрім сентиментів! Знаєш, існує ще й світ поза цією Богом забутою полониною. Ти що, проти змін і прогресу?　

Поки він це говорив, стало зрозуміло, що він віддалявся. Я почула, як грюкнули двері, а потім його кроки на сходах.　

— Чекай! — Рудольф, зітхаючи, пішов слідом. — Ми могли б заощадити більше коштів. Мені від цього, звичайно, серце кров’ю обливатиметься, та, наприклад, мадам Клео — це розкіш, яка нам не так і потрібна. Як щодо Одермата з банку? Чи не міг би він нам все це ще раз перерахувати?　

Відповіді я так і не розчула. Якийсь час, допоки їх кроки і голоси остаточно не затихли, я залишалася, наче застигла, стояти в шафі. Тільки тепер я зауважила, що моє серце вистрибувало з грудей. І мені страшенно бракувало повітря.　

Я обережно штовхнула дверцята шафи і вийшла зі своєї схованки. Те, що перед нею хтось стояв, я помітила занадто пізно.　

Хтось, хто мене так само здивовано розглядав, як і я його. Проте він отямився швидше за мене.　

— Ви тільки гляньте! — сказав він англійською. — Покоївка в шафі!