Замок у хмамрах

9

Позмінна праця була заборонена, але мало не кожен у цьому готелі працював понаднормово, набагато більше, ніж дозволялося законом. І часу, відведеного на перерви, теж не дотримувались. П’єр, наприклад, мав не тільки ранішню зміну на кухні, він ще й до того працював барменом, тобто був на ногах майже безперервно з пів на сьому вечора до пів на одинадцяту наступного ранку. Павел практично жив у пральні, щоб завжди бути напохваті, якщо раптом станеться щось із машинами. А мсьє Роше займав свій пост у кімнаті консьєржа з раннього ранку до пізнього вечора, сім днів на тиждень. Та сама панна Мюллер, здавалося, завжди працювала, іще жодного разу за ці місяці я не бачила її в неробочому одязі. Тому мені й на думку не спадало жалітися. Та й моя робота у відпочинковому комплексі була така простенька, що її і роботою назвати було важко. Я лише мусила поновляти стоси білосніжних рушників на полицях, збирати використані, де б я їх не знайшла, поповнювати запаси напоїв і докладати яблука в миски. Окрім того, непомітно прибирати за гостями, витирати калюжі води та деколи слідкувати, чи ніхто, бува, не замкнувся в сауні або не заснув там, що, між іншим, уже траплялося.　

Чи не єдиним випробуванням (окрім, звісно, перебування в тропічній температурі в повному обмундируванні покоївки, враховуючи компресійні колготки) було підтримувати настрій пана Гефельфінґера.　

Пан Гефельфінґер був тут новеньким і, побачивши вперше SPA-зону, куди його призначили менеджером, впав у глибоку депресію.　

Правду кажучи, тут, унизу, мало відчувався чар прекрасної епохи, коли було збудовано готель. Точніше, взагалі не відчувався. Ця частина якщо чимось і виділялася від решти готелю, то хіба виразною відсутністю будь-якого стилю чи краси. Відпочинковий комплекс збудували у вісімдесяті роки двадцятого століття в підвальних приміщеннях південного крила, якраз під бальним залом. Із того часу його не змінювали. Вікна, що пропускали денне світло, містилися тільки у західній частині приміщень, усі інші ж були просто підвалом і мали відповідний вигляд. Світло вбудованих прожекторів було яскравим і незатишним, а масажний і косметичний кабінети своєю чарівністю нагадували кабінет стоматолога. Стіни були обкладені аж до стелі бежевою плиткою в темно-бежеві смуги, підлога теж була вкрита плиткою, гемно-бежевою в світло-бежеві смуги.　

Тут розміщувалася тільки одна сауна, басейн теж не вражав своїми десять на чотири метрами, душові скидалися на застарілі душові шкільних спортзалів, такі вони були допотопні. У відпочинковому комплексі панували бездоганна чистота та ідеальний порядок, але гарним назвати його було важко.　

— Я знаю скотобійні, де панує приємніша атмосфера, ніж тут. Це не SPA, це суцільна біда, — сказав пан Гефельфінґер, викладаючи на срібну тацю шліфовані напівкоштовні камені, ароматизовані свічки, декоративну гілочку магнолії і нервово поглядаючи на двері. Щомиті могла з’явитися на свій трав’яний SPA-масаж пані Смірнова з панорама-люксу. А оскільки я вчора здуру йому розповіла про розкішний вітальний пакунок, охоронця й приватний літак, пан Гефельфінґер був тепер просто впевнений, що не зможе догодити цій дамі. Для нього це явно було питанням честі.　

— Я хочу провалитися крізь землю від сорому. Кожен гість першого класу, який втрапить до цього приміщення, відразу ж захоче його покинути, та ще й усім розповідатиме, як низько опустився Мануель Гефельфінґер. Це кінець моєї кар’єри, — скиглив він.　

Якби я йому ще розповіла, що пані Смірнова радше б відпочивала зараз зі своїми друзями на Карибах чи в Санкт-Моріці, він точно почав би плакати.

— Таж ні! — намагалася підбадьорити його я. — Озирніться довкола, пане Гефельфінґер! Ви всього три дні тут, а вже помітний ваш чудодійний вплив. Ці вишукані посудини для напоїв із лаймом і кружальцями огірків точно сподобаються пані Смірновій. А як ви хвацько приховали дзеркалом тріщину в басейні — це було просто геніально.　

— Дякую, це дуже мило з твого боку.　

Пан Гефельфінґер шморгнув носом. Йому було десь під сорок, маленький, привабливий чоловічок з акуратно підстриженим коротким волоссям й ідеально доглянутими руками, які від хвилювання починали трястися.　

— Не варто забувати і про цей жахливий старезний солярій, який я викинув. Добровільно в нього точно б уже ніхто не ліг, хіба хотів би перетворитися на шматок в’яленого м’яса.　

Він постійно поглядав то на двері, то на годинник на стіні. До сеансу пані Смірнової залишалося ще дві хвилини.　

— Господь мені свідок, я зробив усе що міг, щоб приглушити це огидне целюлітне світло й так хоч трішки приховати гидотність плитки. Та це чиста імпровізація! Чим допоможуть ці ароматичні свічки й орхідеї, коли гість очікує на те, що звик бачити в SPA інших готелів? Ти бачила десь тут баню? А хромотерапевтичну сауну? — Він вивергав слова дедалі швидше: — Сауну на дорогоцінних каменях, сауну на травах, панорамну сауну? Льодову сауну, басейн для занурень, масажний душ? Джакузі, відкритий басейн, басейн із морською водою, термальний басейн?　

Він міг би, мабуть, так продовжувати вічність, тому я його перервала:　

— Зате зараз тут справді… стильно й затишно.　

Ну принаймні якщо порівнювати зі скотобійнею.　

— Ідея з диванчиком у східному стилі, що ви розмістили в ніші, просто приголомшлива. Я загадуюсь, як ви переконали панну Мюллер видати вам усі ці подушечки, вазочки, дзеркала, карафки і срібні таці.　

Для облаштування ніші у східному стилі панна Мюллер навіть пожертвувала картину олійними фарбами в позолоченій оправі невідомого художника. Пишна дама, що розляглася на шезлонгу поблизу озерця з лататтям, була не зовсім одягнена, через що десятиліттями перекидалась десь у комірчинах. Але тематично вона пасувала сюди просто ідеально, тим паче все, що хоч якось прикривало цю жахливу бежеву плитку, було в глибокій пошані.　

— О, панна Мюллер мені як споріднена душа. — Посмішка промайнула обличчям пана Гефельфінґера. — Вона навіть роздобула десь зі складу ці розкладні ширми…　

Двері відчинилися, і страх спотворив його посмішку. А мене знову почала гризти совість. Краще б я не розповідала йому про охоронця Смірнових. Може, він думав, що його розстріляють, якщо пані Смірнова вийде зі SPA незадоволеною.　

Та це була всього лиш пані Людвіг із номера 107, загорнута в банний халат. Вона ввійшла, нерішуче озираючись. А коли впізнала мене, то полегшено посміхнулася.　

— О, моя люба, як добре, що ви тут. Тоді я вас відразу запитаю, як тут заведено поводитись.　

Вона присоромлено показала на свої ноги.　

— Тут можна ходити в готельних тапочках? Я, власне, забула свої шльопанці для купання вдома.　

— Усе нормально, — запевнила я її. — Ви зможете взяти собі нові тапочки, якщо ці забрудняться чи намокнуть. Просто скажете мені.　

— Ви, як завжди, золото! — сказала пані Людвіг.　

Пан Гефельфінґер провів її поглядом, поки вона, минувши сауну й кімнату відпочинку, зникла в напрямку басейну.　

— Принаймні можна бути впевненим, що ця дама не знає мене з Арози чи Санкт-Моріца.　

Двері знову відчинилися, і пан Гефельфінґер схопився за серце. Та це була не пані Смірнова (яка запізнювалася ось уже на п’ять хвилин), а Трістан Браун.　

Від нашої зустрічі сьогодні рано-вранці я подумала про нього, мабуть, раз чи два. Ну гаразд, може, й більше. Та я все одно була настільки вражена його бездоганним виглядом, ніби вперше його щойно побачила.　

В антицелюлітному світлі пана Гефельфінґера його шкіра мала бронзовий відтінок, а нікчемний готельний банний халат виглядав на ньому, як дизайнерський витвір.　

— Господи мій милосердний, — прошепотів пан Гефельфінґер, глибоко вражений.　

Ну це вже було, мабуть, дещо перебільшено.　

Коли Трістан побачив мене, то усміхнувся.　

— О. Агент Фанні. Я що, потрапив у дитячу кімнату?　

— Ні, сер, ви перебуваєте у відпочинковому комплексі.　

Не те щоб я не могла придумати дотепної відповіді. Просто наша гра не давала задоволення, коли був присутній ще хтось. Окрім того, я переймалася крапельками поту, що виступили над моєю верхньою губою. Я могла тільки сподіватися, що це світло було таким же прихильним до мого обличчя, як і до його.　

— До фінської сауни вам он туди прямо, басейн розташований аж там, у самому кінці, за нею. Температура води — двадцять шість градусів.　

Якщо до цього в нього була посмішка людини, що усвідомлює свій вплив, то тепер, здавалося, Трістан розважався. Він мимохідь глянув на пана Гефельфінґера.　

— Двадцять шість градусів, якраз моя улюблена температура, — сказав він, прямуючи далі ходою подіумної моделі, що рекламує махрові банні халати.　

— Він сказав «дитяча кімната»? — В очах пана Гефельфінґера проглядався жах. — Він вважає декор дитячим? — Пан Гефельфінґер заламав руки. — Занадто багато кольору? Я так і знав! Що менше, то краще — це мій девіз. Але в цьому випадку я подумав: що більше, то краще… — Він затнувся, бо двері знову відчинилися.　

Одна за одною до приміщення зайшли п’ять дівчат Барнбрук: очолювали процесію Елла і Ґретхен, за ними йшли Ґрейсі й Медісон, а замикала Емі.　

Пан Гефельфінґер видав щось на кшталт «кх-кх- кх» і вирячив від жаху очі. Та я не мала часу з’ясовувати, що сталося, бо Медісон захоплено крикнула «Фанні!», а маленька Ґрейсі кинулася до мене, щоб палко обійняти.　

Мушу сказати, що коли ви цілісінький день майструєте разом єдинорогів та ще й винаходите таємну мову, яку розуміють тільки єдинороги та їхні друзі, то може зав’язатися досить міцна дружба. Сьогодні я завдяки блискіткам зробила щасливими ще трьох дітей, окрім Медісон і Ґрейсі. Серед них Антон і Еліас, сини відомого автора трилерів, який матиме в готелі читання в період між Різдвом і Новим роком. Антон назвав власного єдинорога «Блискуча смерть», а Еліас свого — «М’якенький убивця». Та, попри це, вони видавалися цілком нормальними дітьми. Усі разом ми заснували супертаємний клуб єдинорогів.　

Елла і Гретхен кажуть, що тільки справжні єдинороги можуть виконувати бажання, — вигукнула Ґрейсі, а Медісон додала:　Жирні корови румбамбар.　

(Нашу таємну мову ще потрібно було вдосконалювати.)　

Пан Гефельфінґер усе ще перелякано оглядався і хрипів щось незрозуміле на швейцарській німецькій.　

Елла і Гретхен не глянули ні на малих, ні на мене. Вони озиралися, наче щось шукали, перешіптуючись при цьому.　

Я відразу здогадалася, що вони шукали. Точніше кого.　

— Басейн розташований у тому напрямку, в самому кінці, — проінформувала я їх.　

— Ми й самі знаємо, — гордовито відповіла Гретхен. — Ми тут трішки пороздивляємось, — сказала Елла. — Ага, Трістана Брауна, — пояснила Медісон. — Ми познайомилися з ним на вечері, і він такий суперкрасень, що тепер Елла і Гретхен через нього сваряться.

— Що за нісенітниці, — сказала Гретхен. — Ми взагалі не сваримося. — І потім прошепотіла на вухо Еллі, але так, що було чутно: — А навіть якщо й так, це не має обходити якусь там дивну покоївку!　

Елла пирскнула.　

Жирні корови румбамбар. Я намагалась опанувати вираз свого обличчя і зробити його якомога нейтральнішим.　

— Вони нафарбувалися водостійкою тушшю, — повідомила мені Медісон. — А в Елли купальник лише з одною бретелькою. І, звісно, вони не хотіли, щоб ми йшли з ними.　

— Бо ви як тягар, та ще й соромите нас, — сказала Елла. — Справжня кара.　

— Я запитаю Трістана, чи не хотів би він Емі замість Елли чи Гретхен, — сказала Грейсі. — Вона значно миліша й кмітливіша. Не розумію, чому хлопці завжди такі недолугі.　

Емі зачервонілася. Я помітила це навіть при такому освітленні.　

— Ви не можете нас просто залишити в спокої? — Елла закотила очі. — Чому ви не йдете спати, як усі нормальні діти?　

— Ніякк’х… діте-е-ей! — Пан Гефельфінґер показав на табличку, що висіла на дверях. Аж тепер я втямила, що він намагався сказати весь цей час.

«Дітям до шістнадцяти вхід до відпочинкового комплексу заборонено», — було написано там чотирма мовами. (Табличка висіла також зовні, це було більш змістовно. Якщо, звісно, діти вміли читати.)　

Елла і Гретхен неймовірно зраділи.　

— Ха-ха, дітям і собакам вхід заборонено. Нарешті розумні правила!　

— Ах, пане Гефельфінґер, от тільки не пробуйте зараз бути святішим за Святішого Отця — вони просто швиденько проскочуть до басейну.　

Я благально подивилася на нього. Елла і Гретхен уже відійшли трішки далі й тепер, глузуючи, прощально махали руками через плече.　

Вони ще не зрозуміли, що дитяча заборона діє тільки на відпочинковий комплекс, але не на басейн.　

— Ні! Так не піде! — До пана Гефельфінґера повернувся дар мовлення. — Ви мусите зараз же вийти. — Він показав пальцем на Ґрейсі. — Жодна людина, виходячи гола з сауни, не хотіла б… так от… таке от… таку…　

— Дитину?　

— Саме так. Не хотіла б побачити дитину. Діти надзвичайно витріщаються. А ще вони мають звичку ставити дуже незручні питання, особливо, коли бачать оголену людину. А тут люди мають почуватися добре! Це місце комфорту! Це оаза спокою. Діти тут небажані гості.　

Він так розмахував руками в повітрі, наче хотів розігнати рій бджіл.　

— Забери їх звідси геть, поки не прийшла пані Смірнова і моя доля остаточно не вирішилася.　

Хоч він і говорив німецькою, Ґрейсі, Медісон і Емі зрозуміли лише, що в нього будуть через них проблеми. Вони вже рушили в напрямку дверей.　

— Не переживайте, він зовсім не страшний. — Я заспокійливо їм усміхнулася і відчинила двері. — Ходіть! Цей шлях теж веде до басейну, і, якщо чесно, він навіть гарніший — зовсім без голих людей.　

— Скажи їм, що люди не повинні почуватися педофілами, коли йдуть у сауну, — прошипів пан Гефельфінґер нам услід. Цього я точно не скажу. — Не стрибати з краю басейну! Не кричати! Не лягати мокрими на лежаки! Не пісяти у воду…　

Я зачинила двері.　

— Насправді він приємний чоловік, — вибачливо пробурмотіла я. — Просто перехвилювався.　

Трістан намотував свої кола в басейні, якщо десять метрів можна взагалі назвати басейном. Елла і Іретхен уже поскидали халати. їхні обличчя були такі сприкрені, коли з-за рогу вийшла я з Емі, Ґрейсі й Медісон. І Ґрейсі з гучним сплеском стрибнула в басейн до Трістана.　

Я не могла стримати єхидної посмішки, повертаючись до відпочинкового комплексу. Що б не намагалися зробити Елла та Ґретхен, аби вразити Трістана, Медісон і Ґрейсі їм це ой як ускладнять.　

До пана Гефельфінґера з майже двадцятихвилинним спізненням нарешті дійшла пані Смірнова. Вона красномовно розповідала, якою катастрофою був сьогоднішній день. Коли вона переконалася, що пан Гефельфінґер мало що розуміє англійською, то почала говорити російською, і це надавало ще більшого драматизму її описам.　

Тремтячи, пан Гефельфінґер провів пані Смірнову до масажного кабінету. Збоку за ним спостерігала пані Людвіг, яка саме повернулася з басейну. Вона сиділа на новому дивані й гортала один із глянцевих журналів, що поклав туди пан Гефельфінґер.　

— О небеса, — пробурмотіла вона.　

— Так, — мовила я дещо стурбовано. — Сподіваюся, під час масажу він не тремтітиме.　

— О, я мала на увазі ту даму, — сказала пані Людвіг. — Вона мені здалася такою знайомою.　

— Пані Смірнова?　

— Її так звати? Тоді це не може бути вона.　

Пані Людвіг сіла пряміше.　

— Просто вона дуже схожа на дружину одного російського олігарха, який оце недавно пожертвував три мільйони на проект, пов’язаний із порятунком моря. Його звати Віктор Єгоров. Він напевно багатший, ніж Білл Гейтс. Зачекайте, десь тут було фото з благодійного заходу в Каннах, туди навідалася навіть Кароліна фон Монако.　

Вона почала гортати журнали.　

— Ох, я обожнюю ці журнали. Просто ніколи їх не купую. Вони ж такі дорогі. Фотографій Віктора Єгорова тут не дуже багато, він уникає публічності. А от його дружину часто можна побачити на кінопрем’єрах, вечірках відомих зірок і благодійних заходах. А ще вона частий гість на яхті цього будівельного магната і його дружини. Перед тим як вийти заміж за Віктора Єгорова, вона була високооплачуваною моделлю.　

Пані Людвіг відклала журнал набік і потягнулася за наступним.　

— Воно мусить бути десь тут. О, бачите, дорогенька? Дама в сукні з оголеною спиною — обличчя ніби викапана пані Смірнова, хіба ні?　

Я витріщилася на фото. А й справді. Або пані Смірнова мала клона, або…　

«Стелла Єгорова, 34, укотре без свого чоловіка, стильна темно-червона сукня від Dolce & Gabbana — чудовий модний вибір», — було написано під фотографією.　

Пані Смірнову теж звали Стелла. Це не могло бути просто збігом.　

— Можливо, вони тут інкогніто, — зміркувала пані Людвіг. — Це, мабуть, так обтяжує, коли тебе постійно фотографують. А ще преса останнім часом будує багато здогадок щодо зіпсованих стосунків Віктора Єгорова з російським урядом… — Її очі світилися від збудження. — Це все так захоплююче! Думаю, я ще на якийсь час залишуся. Може, спробую сауну. Це ж, кажуть, так корисно для здоров’я. Маєте, можливо, щось, куди б я могла сховати свої прикраси, моя люба? А як тут із рушниками? Можна взяти більше ніж два? Пан Людвіг буде дивуватися, де я пропала так надовго. Але потім, коли я розповім йому, кого тут зустріла, у нього щелепа відвисне. Ах, це місце просто чарівне!　

Ага, і повне сюрпризів.　

Поки пані Людвіг насолоджувалась сауною, одночасно спостерігаючи за дверима масажного кабінету й очікуючи, коли ж вони знову відчиняться, я непомітно наглядала за порядком у басейні. Трістан сидів на лежаку, оточений Еллою, Ґретхен і Медісон. Він не скидався на людину, яку це надто обтяжувало. Радше навпаки — здавалося, насолоджувався ситуацією.　

Ґрейсі плавала на спині, пускала ротом струмені води й кричала:　

— Трістане, поглянь сюди! Я кит!　

Я не бачила тільки Емі. Мені вдалося знайти її в коридорі, де вона нерішуче прихилилася до стіни.

— Треба було брати книжку, — сказала вона дещо засоромлено, коли побачила мене.　

Я поставила кошик, повний свіжовипраних рушників, і почала складати їх і скручувати.　

— Тут є і затишніші місця для читання.　

— Я знаю… — Емі зітхнула. — Моє улюблене місце — м’які підвіконня в бібліотеці. Я сьогодні там півдня сиділа, читала, дивилася, як падають сніжинки, і гладила кішку. А ще я люблю маленький вестибюль за гардинами на третьому поверсі. Чи критий балкончик у барі, рано-вранці, коли ще немає людей. Там тебе ніхто не шукатиме.　

— Це хто тебе не шукатиме?　

Емі стенула плечима.　

— Та вибирай кого завгодно: моя мама зі своїм «тримай плечі рівно, Емі», «не пхай вічно носа в книжку, Емі», «ти маєш розважатися, Емі». Мій тато, який завжди так дивиться на мене, ніби щоразу дивується, що я взагалі існую. Ну, в принципі, таке можливо, коли в тебе п’ятеро дітей. І від Ґретхен і Елли, бо вони… ну ти їх уже сама знаєш.　

Вона нахилилася за рушником.　

— Можна тобі допомогти?　

Я здивовано на неї глянула. Але вона ніби сказала це цілком серйозно та ще й попросила пояснити їй, що робити.　

— Пан Гефельфінґер хоче, щоб вони були скручені, бачиш, — ось так. Він каже, що так виглядає аристократичніше. А тоді мусимо їх поскладати, по шість на одну полицю. Ага, саме так.　

Якийсь час ми мовчки згортали, скручували і складали, а тоді Емі якось неочікувано сказала:　

— Ґретхен і Елла розповіли Ейдену, що я вчу мову жестів. І тепер він думає, що я в нього закохалася.　

Завдяки мсьє Роше я була добре проінформована. Ейден був глухим темноволосим хлопцем, якого ще немовлям усиновили дідусь і бабуся Емі, тобто він був їй нерідним прийомним дядьком. Ніякої кровної спорідненості. Тому бути закоханим у нього не було нічим поганим.　

— Хм, хм, — промимрила я, сподіваючись, що це прозвучить так само розуміюче й підбадьорливо, як і в мсьє Роше.　

У всякому разі це надихнуло Емі на подальшу розповідь.　

— Відколи Ейден це знає, він ставиться до мене дивно. Майже не дивиться на мене. І при цьому… — Вона зітхнула. Так глибоко, що ледь не заразила зітханням мене. — Ми завжди так добре розумілися. Навіть без слів. Я тільки раз на нього розсердилася, десь два роки тому, бо Елла і Ґретхен використовували його як піддослідного, а він і не заперечував.

— Як піддослідного? — Тепер мій голос уже не звучав, як голос мсьє Роше, радше, як мій власний.　

— Так, їм потрібен був хтось, на кому б вони вправлялися в поцілунках. — Емі розгнівано форкнула. — Ейден, певно, вміє особливо добре цілуватися. Ґретхен каже, що це через… що це через те, що він нічого не чує, тому особливо чутливий і чудово підходить як об’єкт для вправлянь. Я дала їй за це ляпаса. Раз. Ну добре, двічі. По правій щоці й по лівій. Так сильно, що мені аж самій заболіло.　

— І добре зробила, — вихопилося в мене.　

Емі криво посміхнулася:　

— Я отримала три тижні домашнього арешту, і мені було заборонено дивитися улюблений серіал.　

— Це було того варте, — мовила я.　

— Мені теж так здається.　

Емі вдячно подивилася на мене. Тоді знову зітхнула:　

— Тому я не розумію, чому Ейден так дивно поводиться. Він же знає, що я б ніколи… а навіть якщо б і… мову жестів можна ж вчити просто так, не обов’язково бути в когось закоханим… Маю на увазі, я ж залишилася тією, що й була.　

Нарешті пазли потроху почали складатися в картинку.　

— У моєї подруги Делії теж був колись хороший друг, Пауль, — почала я. — Він жив по сусідству і ще маленьким хлопчиком змайстрував канатку від своєї кімнати до кімнати Делії, по якій могли їздити іграшкові лего-чоловічки. Так вони обмінювалися повідомленнями. їхні сім’ї їздили разом відпочивати, вони чудово розумілися і всім ділились одне з одним. Поки одного дня Пауль не почав дивно поводитися. Він майже не розмовляв із Делією, а коли вона наближалася до нього на шкільному подвір’ї, то просто обертався від неї геть.　

Емі дивилася на мене широкими від подиву очима.　

— І чому він це робив?　

— Делія теж у нього про це питала, хоч їй то було не так легко зробити, бо він весь час від неї тікав. Але потім він нарешті признався, що закохався в неї.　

— Оу, — сказала Емі. — А що сталося далі?　

Правда була в тому, що Делії було приємно це почути. Та, попри все, вона не була закохана в Пауля, їхня дружба цього не пережила. Пауль уже рік як не говорив із Делією. До сьогодні ми називали його між собою не інакше, як «Ображений Пауль». Я вирішила не розповідати Емі всіх цих сумних фактів.　

— Що я хотіла цим сказати, Емі: можна багато років бути з кимось знайомим, а потім раптом зрозуміти, що той хтось уже зовсім не дитина й хоче чогось більшого… Можливо, Ейден відчуває те саме, що Пауль тоді.　

Емі задумано жувала нижню губу.　

— А якщо ні? А якщо він зараз думає, що це я в нього закохана, і це йому неприємно?　

— А ти закохана в нього? — запитала я й відразу ж прикусила язика. Мабуть, не варто було питати так прямо.　

Та Емі наче не звернула уваги.　

— Можливо, — сказала вона, вагаючись. — Закоханість — це коли серце б’ється швидше і ноги стають ніби ватяні від одного тільки погляду?　

Не те щоб я була колись закохана, та після стількох прочитаних книг і переглянутих фільмів я впевнено могла сказати «так». Тобто я б відповіла саме так, якби тієї миті з-за рогу не з’явився пан Гефельфінґер. Емі тут же впустила рушника, що саме складала, і втекла в напрямку басейну.　

— Я не зрозумів жодного слова, але мені здається, що пані Смірновій сподобалося, — захоплено зашепотів пан Гефельфінґер.　

— Вона вже пішла? — прошепотіла я йому.　

— Ні. Вона ще хоче тут усе роздивитися.　

Він знову заламав руки.　

— Тут я їй, на жаль, не міг ніяк перешкодити. У мене зараз іще один сеанс масажу, тому прослідкуй, будь ласка, щоб діти добре поводилися, поки пані Смірнова тут. І ще зроби щось із цією старшою дамою, що витріщається на бідну пані Смірнову, як на священну корову.　

— Вона так поводиться, бо вважає, що пані Смірнову насправді звати пані Єгорова, — сказала я.　

— Як російського олігарха?　

Ну звісно, знову це ім’я знали всі, окрім мене.　

— А хіба олігарх буває не російський? — запитала я. — Це ж як пліснява, яка буває тільки біла, хіба ні?　

Але пан Гефельфінґер уже поквапився геть, на свій наступний сеанс.　

Я знайшла пані Смірнову, чи як її там насправді звати, в басейні. Слідом за нею туди поспішила й пані Людвіг. Вона не випускала несподівану зіркову гостю з поля зору ні на мить! А пані Смірнова, у свою чергу, не спускала погляду з Трістана, який саме витерся і накинув на себе халат. Ця сцена чимось нагадувала мені рекламу кока-коли, не вистачало тільки музики та сповільненої зйомки. Усі, включно зі мною, витріщалися, поки він не загорнув свій ідеальний торс у махровий рушник. Гретхен навіть облизала губи.　

Лише пані Людвіг цікавила більше пані Смірнова. Вона збуджено подріботіла до мене.　

— Це точно вона, — прошепотіла пані Людвіг, мабуть, дещо заголосно.　

Пані Смірнова, вона ж Єгорова, роздратовано подивилася на пані Людвіг, а потім удавано прихильно їй усміхнулася. Пані Людвіг аж засяяла.　

Трістан попрямував до виходу. Дві старші Барнбрук, звісно, теж уже не мали причин залишатися в басейні.　

Ґрейсі й Медісон пішли слідом за ними. Імовірна дружина олігарха також покинула відпочинковий комплекс, записавшись на тиждень наперед на п’ять наступних масажних сеансів і догляд за обличчям. Тільки Емі залишилася, щоб, як я припустила, продовжити нашу розмову. Та до цього не дійшло, бо пані Людвіг дорогою до сауни виявила, що загубила свій перстень. Щасливого сяяння на її обличчі як і не було.　

— Я поклала його разом з іншими прикрасами на блюдце, яке ви мені дали, — сказала вона зі сльозами на очах. — Але тепер я ніде не можу його знайти! І Цоб ви знали, це був перстень із моїх заручин. Він для мене безцінний.　

Її нижня губа так тряслася, що я ледве стримувалася, аби не заплакати від жалю. І це ж треба — не що інше, як перстень від пана Людвіга із заручин!　

Разом з Емі ми оглянули кожен закуток, та даремно. Після своїх сеансів до нас приєднався пан Гефельфінґер. Навіть коли він увімкнув яскраве світло, щоб ми краще бачили, це нічого не дало. Ми зазирнули в кожен бежевий куток, повивертали всі без винятку кишені в халатах, а я ще передивилася всі кошики з білизною і перетрясла кожен рушник. Та й після таких пошуків перстень знайти не вдалося. Зрештою, геть розчаровані, ми здалися. Було вже по одинадцятій.　

— Може, його заховав хтось із дітей, — припустив пан Гефельфінґер, коли геть пригнічена пані Людвіг зникла в дверях у супроводі Емі, яка глибоко їй співчувала. — Діти люблять подібні витівки.　

Або перстень украли. Але кому це було потрібно? Пані Людвіг сама ж говорила, що він був дорогим тільки для неї.　

— Я в це не вірю, — твердо мовила я. — Він певно кудись закотився, а ми його просто не побачили. Вранці я попрошу Яромира відкрутити зливні решітки, щоб ми могли подивитись і там. Не хвилюйтесь, ми його знайдемо.　

— Сподіваюся. — Зітхнувши, пан Гефельфінґер задув ароматичні свічки. — Інакше ця стара дама заявить про крадіжку — і тоді ми всі станемо підозрюваними.