Замок у хмамрах

17

Я мала зберігати спокій, стовідсотково. Зрештою, це вже не вперше, коли в мене під час виконання обов’язків няні зникали діти. Окрім того, мсьє Роше казав, що в цьому будинку все зникле завжди віднаходилось, рано чи пізно. А мсьє Роше, як відомо, завжди мав рацію. Та й діти зникли не з моєї вини, а через збіг якихось нещасливих обставин, на які я точно вплинути не могла. Правда, я першою запропонувала гру в хованки і, мабуть, завдяки моїм порадам про те, де краще ховатися, їх тепер неможливо було знайти. Тут для дорослих достатньо схованок, а для маленьких дітей і поготів. Як я вже говорила, я б зберігала спокій, якби не цей автор трилерів, який, мов із конопель, вигулькнув зі своєю теорією викрадення, довівши мене цим до стану некерованої паніки.　

День і без того почався погано. Плямисті гієни, як і зазвичай, епічно довго приймали душ, використавши всю до краплини теплу воду. І на додаток ще й залишили відкритим вікно в душовій. Тож під час чищення зубів на моєму носі, без перебільшення, утворилися бурульки.　

Ніколи б не подумала, що страждатиму, дивлячись на те, як падає сніг. Та, власне, навіть я вже вважала, що його, мабуть, достатньо нападало. Першого дня ще можна було розпізнати контури нашого красивого дракона на ковзанці. Наступного дня це вже був просто великий горбик. А сьогодні навіть би й не здогадався, що він там взагалі колись був. Сніг укрив буквально все навколо. Яромир і старий Стакі мали роботи по вуха. Щонайменше потрібно було підтримувати розчищеними входи до будинку та головні доріжки до стайні та вниз до дороги. Машини на паркінгу стали просто велетенськими білими кучугурами, які поступово злилися в одну велику сніжну гору і тепер виглядали наче прикраси з безе на лимонному тарті мадам Клео. Кожного дня потрібно було розчищати від снігу скляний дах і все навколо нього (я таємно охрестила це місце «вальсовою терасою»). Інколи навіть двічі, бо сніг футляром укривав скляну конструкцію, поглинаючи денне світло, якого й так було недостатньо. Дотепер дорогу з долини сюди вгору щоденно розчищали, аби поштарі, постачальники і працівники, що жили не в готелі, а в сусідньому селі, як Каролін, могли сюди дістатися. Але вночі проти двадцять восьмого грудня снігу нападало так багато, що навіть найвитриваліший поштар не прийшов.　

А це, як стверджував мсьє Роше, траплялося приблизно раз на десять років. Така погода значно уповільнила ритм життя. Протягом Різдвяних свят гостям це подобалося, але тепер захоплення поступово переростало в нервове напруження. Від постійного вимушеного перебування у приміщенні у всіх ніби дах почав їхати. На сніданку власниця фармацевтичної компанії й коханець баронеси підшипників розпочали суперечку за останню ягоду малини на фруктовій тарелі. І, зі слів Ґрейсі, точно пролилася б кров, якби не втрутився Безвольний Руді. Чоловік пані-політика відправив назад яйце Онсен[22], бо воно було неідеальної форми, через що шеф-кухар ганяв бідного П’єра по всій кухні. А Донова мама підняла на ноги всіх працівників, бо її насторожив дивний різкий запах у великому баштовому люксі. Це спонукало панну Мюллер відіслати туди аж три візки для прибирання мало не з мигалками і самій стрімголов бігти слідом.　

Незадовго після того в дитячу кімнату причовгав Дон у поганому настрої. Він, можливо, сам на себе сердився, бо в його запасах залишилися тільки невигадливі бомби-смердючки.　

Що ж стосувалося занять із дітьми, то тут у мене й Каролін (яка, дякувати Богу, змогла добратись, прямуючи за снігоочисною машиною. І саме вчасно, щоб якраз забрати маленьку Дашу з рук її турботливого тата) вже не вистачало фантазії.　

Ми вже стільки всього намайстрували, що можна було заповнити цілий спортзал. Показали написану нами лялькову виставу сімнадцятьом уважним м’яким іграшкам і пройшлися по всіх дитячих іграх, які знала Каролін, починаючи від «Збий бляшанку» і «Я бачу те, чого не бачиш ти» й аж до «Жабок».　

Та найбільше дітям потрібен був рух і можливість змінити обстановку. Тому я і вмовила Каролін дозволити нам погратися в хованки не тільки в дитячій кімнаті, а й у коридорі. Проте з суворими обмеженнями, а саме — заборонено ховатися в інших кімнатах, а також у ліфтах, не покидати четвертий поверх та нікому не заважати, ані гостям, ані працівникам готелю.　

Діти виявились навдивовижу креативними у виборі схованок. Ми з Емі лише трішки допомогли Фії, бо вона думала, що стає невидимою, як тільки заплющує очі. А от маленька Даша довела, що була досвідченим гравцем у хованки, а її червона трикотажна сукеночка з рюшами від Dior виявилась на диво вдалою. Кольором вона зливалася з оксамитовими портьєрами, тому Даша радо ховалася за ними і тихо, як мишка, задоволено чекала, поки її знайдуть.　

Діти залазили під столи, впихалися поміж фортепіано й полицею, залазили в скрині для іграшок або лягали пластом на вбудовані полички.　

Ґрейсі зуміла якось скластися у візочок для ляльок, одягнути ляльковий мереживний чепчик та ще й вкритися покривалом, завдяки чому посіла друге місце в конкурсі на найоригінальнішу схованку. Перше місце, ясно, що дісталося Дону: в коридорі йому вдалося непомітно шмигнути в мішок із білизною на візку Мозер-Анні. І ми б його ніколи, мабуть, не знайшли, якби він не почав хіхікати.　

Віктор Єгоров, який час від часу до нас заглядав, неабияк дивувався, як радісно його донечка гралася з іншими дітьми.　

Під час обіду в нас усе було під контролем. Якщо не враховувати те, що Еліас, як і завжди, перекинув повну склянку лимонаду, а Дон поклав на голову Ґрейсі фрикадельку, діти були незрівнянно спокійніші за дорослих. Дорослі ж своїми особливими бажаннями не давали спокою ані Бену, ані мсьє Роше, ані кухні внизу.　

Але після обіду почалася вервечка нещасть. Спочатку Фія вдарилася голівкою об кут столу і захотіла до своєї мами. Хоч ми і дмухали, а Каролін навіть вичаклувала просто з повітря кольоровий пластир із зображенням поні, та це мало допомогло. А з носа в неї текло ще гірше, ніж завжди, тому Емі запропонувала якомога швидше завести її в Фаберже-люкс на другий поверх.　

Даша захотіла неодмінно супроводжувати свою нову подружку, тож її довелося взяти з собою. А Ґрейсі приєдналася, бо їй і так потрібно було в туалет. Тоді й Дон заявив, що піде з нами, адже Фія — надзвичайно цікавий піддослідний об’єкт для його давно покинутого дослідження «П’ятдесят видів шмарклів».　

А що сталося потім, я довідалася з розповідей Емі, правдивість яких я взагалі не ставила під сумнів. Спочатку вони вп’ятьох, як і планувалося, спустилися вниз до Фаберже-люксу, але там нікого не було. Тож Емі здогадалася піти до мсьє Роше вниз, у фойє, і все розпитати. А мсьє Роше знав, що мама Фії зараз у пана Гефельфінґера на масажі спини та шиї. На цьому місці Емі вже зрозуміла, що доправити Фію мамі буде не так просто. Та переконати дівчинку було неможливо, бо вона хотіла до мами, і то зараз же. Тому Емі не залишалося нічого іншого, як спуститися у відпочинковий комплекс. На її місці я б, напевно, зробила те саме. Оскільки вона знала, що пан Гефельфінґер не терпить дітей, то наказала Ґрейсі, Дону й Даші залишатися під дверима з відлякувальною табличкою, поки вона відведе Фію до мами. Вона затрималася довше, ніж передбачалося, бо протягом дня пану Гефельфінґеру допомагала косметолог. Її завданням, окрім проведення косметичних процедур, було пильно й люто охороняти вхід до масажного кабінету. На додачу вона ще й погано говорила англійською.　

Емі казала, їй довелося застосовувати всі свої дипломатичні таланти, аби переконати цього Цербера, що краще для всіх буде віднести ось це створіння, що тихенько хлюпає носиком, до мами в масажну кімнату. Врешті-решт під обуреним поглядом пана Гефельфінґера вона віддала Фію мамі, й та одразу ж повеселіла. До цього моменту Емі була дуже задоволена собою. Та це швидко змінилося, як тільки вона вийшла за двері й побачила, що дітей там нема.　

Вона ходила, гукала їх, обшукала коридор між відпочинковим комплексом і ліфтами, та діти наче крізь землю провалилися. Ми з Каролін тут, у дитячій кімнаті, задавалися, звичайно, питанням, де ж вони всі так довго тиняються. Та щойно тоді, коли прийшла Емі й поцікавилась, чи ті троє не повертались, ми почали по-справжньому хвилюватись. Не те щоб сильно, лише трішечки. В основному через те, що будь-якої миті міг зазирнути Дашин тато поцікавитися, як вона тут. Сама думка про необхідність сказати йому, що ми, власне, не знаємо, де зараз його донечка, була неприємною.　

— Швидше за все, Дон водить їх десь по готелю, — сказала я і з тривогою подумала про його поганий настрій перед тим.　

Що, коли за цей час він придумав щось веселіше за бомбу-смердючку?　

— Він точно хотів би похвалитися перед Дашею, наприклад, своїми зв’язками на кухні. Хтось там завжди дає йому морозиво.　

— Я впевнена, вони повернуться будь-якої миті, — сказала Каролін. — Але, можливо, вам слід ще раз піти пошукати їх. А я тим часом залишуся тут, з іншими дітьми, щоби ще й ці не загубилися. — Вона засміялася, та вже не так невимушено, як зазвичай.　

Емі і я ще не вийшли за двері, як надійшла Ґрейсі. — Ось бачите, — полегшено сказала Каролін.　

Проте підстав радіти не було, бо Ґрейсі прийшла сама. І була дуже здивована, що Дон і Даша ще не повернулися. Востаннє Ґрейсі бачила їх унизу в підвалі. Їм набридло чекати Емі, тож вони вирішили повертатися нагору без неї. Якраз тоді з відпочинкового комплексу йшли також Елла і Ґретхен разом із Трістаном, Ейденом і Клаусом. Ґрейсі вирішила трішки пошпигувати за ними і пішла слідом, сходами нагору. А Дон і Даша зайшли у ліфт. Ґрейсі якийсь час ще стежила за Еллою і Ґретхен, як ті грали в дартс у більярдній, а тоді забігла в туалет і повернулась до нас у дитячу кімнату.　

— Одна дитина вже є, а ті двоє теж скоро об’являться. — Каролін погладила Ґрейсі по голові й спромоглася вичавити з себе бадьору усмішку. — Та не зашкодить, якщо ви якось прискорите процес. Пошукайте спершу в ліфтах.　

Так ми й зробили разом із Емі та Ґрейсі. Та в ліфтах від Дона і Даші й сліду не було.　

— Я не повинна була залишати їх самих, — скиглила Емі. — Каролін матиме неприємності, якщо ми їх не знайдемо. Містер Монфор страшенно розлютиться.　

О так! Це він любить.　

— Вони, швидше за все, знову грають у хованки, — сказала Ґрейсі.　

Щодо цього я мала сумніви. Як згадувалося, Дон був у поганому настрої. І знуджений. Не найкраща комбінація.　

— Він говорив іще щось? — поцікавилася я в Ґрейсі.　

Та це не мало сенсу, адже вона б і так нічого не зрозуміла, навіть якби він щось казав.　

Ґрейсі розгублено стенула плечима. І тоді вона згадала, що Дон і Даша заходили в ліфт не самі, а разом із приємною сивоволосою пані, котра говорила лише німецькою.　

— Це напевне була пані Людвіг, — полегшено сказала я. Хоч якась зачіпка. — Можливо, вона знає, куди ті двоє прямували.　

Та пані Людвіг теж не змогла нам допомогти. Ми зустріли її на другому поверсі в коридорі, дорогою в ресторан. Там її чекав пан Людвіг, щоб випити разом чашечку кави та з’їсти шматок гаванського торта. Вона підтвердила, що бачила дітей у підвалі.　

— Я ще здивувалася, чому вони стоять такі розгублені в коридорі, — сказала вона. — Хлопчик і чарівна маленька дівчинка-росіянка зайшли зі мною у ліфт. Я не в захваті від того брязкання, та мої старечі ноги вже відмовляються ходити сходами. Окрім того, я була в банному халаті… — Вона понизила голос. — Це, до речі, найзручніший і найм’якший банний халат, який я взагалі мала. Як гадаєте, мої любі, чи можна буде якось викупити його до нашого від’їзду?　

— Так, звичайно, без проблем, — нетерпляче відповіла я. — Та повернімось до Дона й Даші. Не знаєте часом, куди б вони могли побігти?　

Пані Людвіг повільно похитала головою.　

— Я вийшла тут, на другому поверсі, а ті двоє хотіли на четвертий. Принаймні на кнопку вони натисли… А що, маленькі бешкетники кудись зникли?　

Я кивнула.　

— Тільки нікому не кажіть. — А особливо батькам Даші. — Вони, певне, десь заховалися.　

— Звичайно, — сказала пані Людвіг і підбадьорливо нам усміхнулася. — Як тільки вони зголодніють, то вийдуть зі своєї схованки. Це говорить вам досвідчена мама й бабуся.　

Напевно, вона мала рацію. Та все ж…　

— Ти теж маєш це дивне відчуття? — прошепотіла мені Емі.　

Я кивнула. Так, прокляття, я теж його мала. Готель був такий велетенський і непроглядний! Важко навіть здогадатись, які небезпеки можуть підстерігати тут випещену чотирирічну дівчинку. Вона була такою маленькою, що могла б поміститися в будь-яку шпаринку… Я вже уявляла, як Дон допомагає Даші заповзти у вентиляційну шахту. І саме зараз, звісно, мені згадалися святвечірні слова старого Стакі про те, що відбувається щось недобре. Що злі створіння бешкетують, спокушаючи людей своїми диявольськими ідеями. А Дону диявольські ідеї і без створінь на думку спадають…　

Я вирішила зробити одну, без сумніву, правильну річ: розповісти все мсьє Роше і, оскільки ми й так вже були у фойє, Бену також. Я одразу ж відчула, як мене огортає спокій.　

Виявляється, діти досить часто зникали, особливо в день від’їзду. Мсьє Роше незворушно поцікавився, скільки часу тих двох уже немає. А на думку Бена, найрозумнішим було б спершу запитати в батьків за дітей, адже дуже ймовірно, що ті просто піднялись у свої кімнати.　

Звісно, ми не дуже хотіли втаємничувати у все батьків, але виходу не було. Бен зателефонував до Буркгартів, а мсьє Роше до панорама-люксу.　

Я, Емі та Ґрейсі застигли в очікуванні. Проте ані Дон, ані Даша не поверталися у свої номери. Донових батьків ця новина аніскільки не вразила. їхній син дуже добре орієнтувався у «своєму» готелі і з їх дозволу міг удень і вночі бродити по ньому і пхати носа в кожен закуток.　

Вони навіть не вважали за потрібне спуститися вниз.　

Єгорови ж одразу примчали до вестибюля. Вигляд у Стелли Єгорової був геть розгублений.　

Мені аж на серці стало тяжко. Я намагалась собі уявити, як хвилювалась Дашина мама.　

Як-не-як, а її донечці всього лише чотири рочки і вона, мабуть, ще ніколи ніде без батьків не була.　

Зараз вони вимагатимуть викликати поліцію разом зі зграєю пошукових собак і подадуть на готель до суду.　

Та, наскільки я втямила з того, що Стелла Єгорова напружено намагалася пояснити мсьє Роше своєю ламаною англійською, переймалась вона зовсім іншим. А саме засмучувалася через погану погоду, оскільки ніхто не міг відвезти її на шопінг і до перукаря в Женеву. Тепер вона вимагала вертоліт, щоб компенсувати згаяний час. Вона ніяк не хотіла розуміти, що вертоліт не здатний літати у снігову бурю. А зникненням доньки вона не вельми переймалась.　

А от її чоловік відчайдушно намагався зберігати спокій.　

— Нічого ж не може трапитися, так? — звернувся він до мсьє Роше. — Тут, у «Замку у хмарах», ніколи ж не трапляється нічого поганого, правда? До того ж вони удвох…　

— Правда, — мсьє Роше оптимістично всміхнувся присутнім. — Ми швидко знайдемо цих двох утікачів. Поки вони не вийшли надвір, можна не хвилюватися. У будинку ніхто й ніщо не зникає надовго.　

Ідея перевірити, чи діти надягли свої зимові черевики й куртки, найперше спала на думку, звісно ж, Каролін. Та всі речі були на місці й ніхто не бачив, щоб вони виходили надвір. Отже, вони десь у будинку, і ми неодмінно їх знайдемо. Я красномовно запевняла в цьому Віктора Єгорова доти, поки в нього не з’явилося відчуття, що запевняти тепер потрібно мене, а не навпаки.　

Його дружина Стелла ображено «поцокала» геть, оскільки ніхто так і не виявив бажання надати їй вертоліт. А Єгоров тим часом розповідав мені, що Даша дуже любить ховатися. Удома вона не раз змушувала всіх через це хвилюватися. А якось вона заховалася в кошику для білизни, накрившись рушниками, і міцно й глибоко там заснула.　

— Цей готель — особливе місце, — переконано сказав він. — Діти можуть тут почуватися в безпеці.　

Ага. Безперечно. Можуть. Якщо вони не в компанії дев’ятирічного психопата.　

Мсьє Роше приніс Віктору Єгорову горня чаю та склав йому компанію, поки ми шукали далі. На щастя, Романа Монфора сьогодні не було. Навіть уявляти не хотілося, на кого б він зараз ревів і кого б негайно звільняв. Він з особливою насолодою подав би Єгоровим і Буркгартам голову Каролін на срібній таці.　

Півгодини по тому ми все ще не вийшли на слід дітей. Я і Бен разом з Емі та Ґрейсі перевернули догори дриґом усі візки для прибирання, обшукали шафи всіх кімнат для білизни, оскільки Дона точно не зупинила б табличка з написом «Вхід заборонено».　

Каролін тим часом тримала позиції в ігровій кімнаті, на випадок якщо діти повернуться самі. А Павел і П’єр систематично прочісували підвал.　

Залізти у вентиляційні шахти було, дякувати Богу, не так легко, як я думала. Усі решітки на них були міцно прикручені. Та незважаючи на це, я крадькома час від часу кричала в шахту: «Агов?» Так, про всяк випадок.　

Можливо, про це розповіла всім пані Людвіг. А може, люди й самі помітили та зраділи, що нарешті щось відбувається. Так чи інак, окрім працівників, дітей шукали ще й кілька гостей.　

Ледве не кожен додавав веселу історію про те, як він якось у дитинстві сховався так добре, що його ніхто не міг знайти. Віктор Єгоров мужньо тримався. Мабуть, тому, що мсьє Роше для заспокоєння додав йому в чай трішки рому.　

Та щойно я почала запалюватися загальним оптимізмом і хотіла позбутися всіх цих похмурих відчуттів (як-не-як, я добре знала Дона і розуміла, що стільки уваги для нього було краще за будь-який різдвяний подарунок), з’явився автор трилерів зі своєю теорією викрадення.　

Він затримав мене й Бена на третьому поверсі, схопивши Бена за рукав. Тоді я вперше змогла його ближче роздивитися. Хоч він і написав уже багатенько бестселерів, йому було всього лише близько тридцяти п’яти. Це був низький худорлявий чоловік із ретельно підстриженим темним волоссям, маленьким кирпатим носом, лукавою посмішкою і, як я тепер помітила, доволі божевільними очима.　

Він стверджував, що не хоче поширювати паніку і що діти точно зараз десь з’являться. Та він ніколи не пробачить собі, якщо нам хоча б увагу на це не зверне.　

— На що звернете увагу? — перепитав Бен, і автор трилерів прошепотів, блимаючи на нас очима:　

— На викрадача із Ґранд-готелю.　

Це була остання крапля. Паніка, яку він так не хотів поширювати, накрила мене з головою.　

А от Бена, здається, це мало вразило.　

— Викрадач із Ґранд-готелю? — сухо повторив він.　

— Дехто називає його «Викрадачем із п’ятизіркового готелю», — сказав автор трилерів. — Та ця назва не прижилася — занадто громіздка. Я наштовхнувся на цю постать, коли робив дослідження для моєї останньої книги. За минулі тридцять років він викрав із готелів шестеро дітей. І його ще й досі не зловили.　

— Шестеро дітей за тридцять років? — Бен скептично підняв брови.　

Автор трилерів промовисто закивав.　

— Двох у Німеччині, одну в Австрії, одну у Франції і двох в Італії, — шепотів він. — І завжди з п’ятизіркових готелів.　

— Шестеро дітей, викрадених за тридцять років із готелів у чотирьох різних країнах?　

Скидалося на те, ніби Бен — видавець, якого автор трилерів без особливого успіху намагається зацікавити своїм новим літературним шедевром.　

— Мені здається, це надто вже за вуха притягнуто. Звідки знати, що це той самий викрадач, якщо його ніколи так і не зловили?　

Це дещо збило автора трилерів з пантелику.　

— Це… ем-м… детективи ніколи не сумнівались у цьому — завжди однаковий почерк.　

— А що, була письмова записка з вимогою викупу? — запитав Бен. — Бо мені здається це дещо…　

— Ні! — Автор трилерів розсерджено цмокнув язиком, і я хотіла зробити те саме, адже Бен прикидався таким нетямущим!　

— Тут ішлося про почерк у переносному значенні. Злочин завжди мав однаковий почерк. Дитина зникає, а через п’ять чи шість годин лунає дзвінок із вимогою про викуп, який точнісінько відповідав матеріальним можливостям батьків і стосувався не лише готівки. У випадку дитини всесвітньо відомого диригента, наприклад, викрадач зажадав, окрім грошей, ще й скрипку Страдіварі, котрою володіла сім’я. Іншого разу він зажадав Ван Гога, про якого, звісно, ніхто й гадки не мав.　

— Це справді жахливо, — прошепотіла я, вкрившись із ніг до голови гусячою шкірою.　

Бен, глянувши на мене, похитав головою.　

Проте автор радів, що завоював бодай одного уважного слухача.　

— Передавання викупу відбувалось або через посередника, або через посередницю, — продовжував він. — І якщо поліція не втручалася, то він телефонував і повідомляв, де забрати дитину. Тільки раз усе пішло шкереберть — із сином власника хімічної компанії. Поліція втрутилась і тут же… — Він глибоко зітхнув. — Ви ще занадто юні, щоб могти це пригадати, — так чи інакше, маленького хлопчика більше ніколи не бачили.　

— О Боже!.. — вихопилось у мене. — Бене, ми повинні негайно сказати панові Є… Смірнову, нехай задіює свого охоронця. — Я і без того запитувала себе, де він досі є.　

Бен простогнав.　

— Та якщо чесно, то це все діло з викраденням… повна маячня. Наскільки нетямущим мав би бути викрадач, щоб обрати для справи такий день, як сьогодні? Надворі божевільно мете хурделиця, уже багато годин поспіль жодна машина не може ні виїхати, ані заїхати сюди. Єдина дорога, яка веде до готелю, на відрізку семи з половиною кілометрів не має жодного відгалуження — тобто вона не дуже придатна як шлях для втечі чи для того, щоб вивезти жертву. І чому цей викрадач забирає одночасно двох дітей? Він що, раптом перетворився в такого жадібного? Чи вирішив змінити почерк?　

Автор трилерів ображено стиснув губи.　

— Бене, я вважаю, що не можна так легковажно все відкидати, — сказала я, за що автор на мене вдячно поглянув. — І Дон, і Даша є ідеальними об’єктами для шантажу. Тільки подумай про Дона і ва… — Я ледве встигла проковтнути слова «валізу брудних грошей». — Про ВБГ, — продовжила я, стишивши голос. — А що із К, котре Є купив для своєї Д? Га?　

— Га? — Бен глянув на мене, нахмуривши чоло, а тоді усміхнувся: — Так, розумію. Обоє були б ідеальними жертвами викрадення. Але ж К, котре Є купив для своєї Д, ще навіть не в Г! І хто б узагалі міг бути цим викрадачем? Ми ж знаємо тут кожного.　

— Це не зовсім так, — швидко відказав автор трилерів. — Якщо дозволите мені ще раз втрутитися: над такою кількістю додаткових працівників, яких найняли на час різдвяних канікул, майже неможливо втримати контроль. Наскільки мені відомо, ви не проводили жодної перевірки їхніх особових справ… Тож, по суті, підозрюваним може бути кожен додатковий працівник.　

— А це все ви знаєте, бо… — Бен схрестив руки.　

— Я спілкувався з деякими вашими працівниками, — сказав автор трилерів. — Дослідження для моєї наступної книги з робочою назвою «Кривава кімната». Там ідеться про серійного вбивцю, котрий залишає своїх жертв стікати кров’ю у стінах готелю.　

Я мусила відвести погляд, бо насправді мене лякав блиск його божевільних очей. Окрім того, він ще й був трішки косооким.　

— Та повернімося до викрадача із Ґранд-готелю, — завзято продовжив він. — Звичайно ж, гості також під підозрою.　

— Як ви, наприклад, — кинув Бен, злегка закотивши очі.　

Автор трилерів схвально закивав.　

— Так, це було б цікавим трюком. Читач, звісно, не запідозрив би мене, оскільки я той, хто заговорив про викрадення. Проте, по-перше, я замолодий (коли почалися викрадення, мені було шість років), а по-друге — те, що відбувається тут, узагалі не роман. Принаймні не зараз.　

Бен пробурмотів щось на кшталт: «А якби й так, то це був би другий за жалюгідністю після “Кривавої кімнати” роман із усіх коли-небудь написаних».　

Та його слова загубилися серед вигуків, які долинули до нас із другого поверху.　

— Ось де вони! — Це була Емі.　

— Ми їх знайшли! — І Ґрейсі.　

Дякувати Богу! Я ледве не розплакалась від полегшення. Ухопивши Бенову руку, я міцно стиснула її.　

— Тепер ви з вашою теорією викрадення виставили себе курям на сміх, — сказала я автору трилерів. — У яку я, до речі, ані секунди не вірила.　

— Я теж ні. Принаймні не насправді, — миттєво відказав він. — Я просто хотів це все озвучити, щоб потім не вийшло так, ніби я нікого не застерігав.　

— Такий базіка, — пробурчав Бен на шляху донизу. — Я читав його останню книжку, і вона препогана, наповнена підлаштованими збігами. А в кінці кожного розділу якийсь висмоктаний із пальця напружений момент, який через дві сторінки розсипався просто на очах.　

Ми були не єдині, хто квапився до залу камерної музики, де Ґрейсі й Емі знайшли двох утікачів.　

Віктор Єгоров прибіг туди ще перед нами. На його обличчі читалося полегшення.　

Я так і знав, так і знав, — бурмотів він більше до себе, аніж до нас.　

Помалу підходила решта людей, задіяних у пошуках, і з подивом оглядали схованку. Вона була проста, але справді добра. Дон і Даша лежали, згорнувшись калачиками на вбудованих поличках, справа і зліва від велетенського каміна, сховані за коробками з нотами, важкими фоліантами і гіпсовими погруддями відомих композиторів. Вони глибоко й міцно спали. Ну, Даша спала, а от Дон, либонь, тільки вдавав.　

Якби він не захропів, я б його ніколи не знайшла, — гордо сказала Ґрейсі.　

— І якби кішка не почала шкребтися у двері, — тихо додала Емі. — Власне, у цій кімнаті ми вже шукали.　

Віктор Єгоров урочисто потиснув сестрам руки й подякував їм як мінімум трьома мовами. А тоді вклякнув перед полицею й обережно її прибрав. Я і Бен йому допомагали.　

— Ось де ти, моя маленька.　

Дуже ніжно він витяг свою донечку і взяв її на руки. Вона не прокинулася, навпаки — притулилася до нього, легенько при цьому посміхнувшись.　

Він виніс її із залу під зворушені зітхання глядачів.　

— Але ж шибеник!　

Відразу з’явився і Дон Буркгарт-старший. Це був великий, незграбної статури чоловік із хитрими блідо-блакитними очима, низьким чолом і неприємним гримучим голосом. Усі ніжні, симпатичні й милі риси, а також очі Бембі Дон успадкував від своєї матері. Буркгарт-старший дивився на свого сина, похитуючи головою, але погляд його був сповнений гордості.　

— Я не буду таким прикрим і не подаватиму позову за порушення зобов’язань із догляду за дітьми.　

Дон тихенько захропів, і всі засміялися.　

Бен запросив усіх причетних до пошуків у бар випити щось на власний вибір. А в Каролін нарешті завершився її нескінченний робочий день і вона могла повертатись додому через снігові замети.　

Я залишилася з Емі та Ґрейсі біля Дона і його батька в маленькому залі камерної музики, напружено очікуючи на Донові спроби все пояснити. Та він продовжував вдавати, ніби спить. І то дуже майстерно. Та його виконання «пробудження» було просто неперевершеним. Коли тато розбудив його, він мляво відкрив свої очі й цілковито дезорієнтовано почав оглядатися навколо.　

— Де я? — запитав він. — Як я сюди потрапив?　

Його тато голосно засміявся.　

— На тебе вся моя надія, сину! Ти знову всіх поставив на ноги. Це було саме те, чого бракувало цьому нудному пообіддю.　

Ого-о-о-о. Замість серйозної балачки з сином батько його похвалив. Не дивно, що моральний компас Дона повністю вийшов із ладу.　

Щодо мене, то я б краще провела пообіддя за майструванням із блискітками. Дон повільно скотився з полички й потер очі. Як же шкода, що на нього в майбутньому чекає керівництво сміттєвою компанією! За ним сцена гірко плаче!　

— Як… Чому я тут? Я пам’ятаю тільки, що ми хотіли відвести сопливого носика до її мами… Що сталося потім? І чому я такий стомлений?　

— Бо ти мій маленький бешкетник і геть стомився, роблячи всілякі дурниці, — сказав Буркгарт-старший. — Ну, ходи, сьогодні я зроблю виняток і візьму тебе на руки, окей?　

Яким би нібито стомленим Дон не був, він у жодному разі не допустив би цього, а тим паче на очах у Ґрейсі. Але він дозволив татові обійняти його і трішки підтримати. Яким би неприємним типом із темними планами й валізами, повними брудних грошей, не видавався Буркгарт-старший, та свого сина він, здається, щиро любив. Тому мені рука не піднялася порушити цю ідилію батька і сина. Хоча самій так і кортіло, по-вчительськи розмахуючи в повітрі пальцем, вичитати Дона.　

Та Ґрейсі зробила це за мене. Коли обидва Буркгарти проходили повз нас до дверей, вона суворо сказала:　

— Це справді було кінське лайно з твого боку, Доне. Усі так хвилювалися! Окрім того, це було проти правил. Лише на четвертому поверсі й тільки в кімнатах… Та я все одно тебе знайшла, ти, телепень несусвітний.　

Дон, звісно ж, не втямив ані слова, окрім «кінське лайно» і «телепень несусвітний». Та він не вчинив, як зазвичай, жодної пакості, а просто втомлено усміхнувся і пробурмотів:　

— До завтра, чудова Ґрейсі Барнбрук із Чарльстона в Південній Кароліні.　

І тут раптом мене прошила думка, що це, можливо, зовсім не награно і він справді не розумів, що ж відбулося.