Замок у хмамрах

5

Відкрив усе дійство Дон Буркгарт-молодший, який приплентався з ресторану, несучи в руках тарілку зі шматком шоколадного торта. Я не мала часу роздумувати, чому він так єхидно шкіриться у мій бік, бо все, що розпочалося за хвилю, відбулося воднораз: сніжинки вже перестали легенько кружляти, розпочавши дикі танці, безліч машин під’їхали нараз, телефони на рецепції, в консьєржа та в бюро розривалися, решітка ліфта раз по раз брязкала, а Заборонена Кішка раптом зіскочила зі стійки. Це було так, ніби хтось перемкнув сповільнену зйомку на пришвидшену і все завертілося з неймовірною швидкістю.　

Яромир виштовхнув порожній візок для валіз із вантажного ліфта, а хвіст Забороненої Кішки зник у дверях службового приміщення саме в ту мить, коли на сходах з’явився Роман Монфор і став, схрестивши на грудях руки.　

Кришталеві підвіски люстри тихо задзеленчали, а язики полум’я в каміні вирвалися ще вище вгору, коли обертові двері відкрилися й у вестибюль увірвалося морозне повітря.　

— Чого ж ви чекаєте? — накинувся Роман Монфор на двох пажів. — Ви тут не для прикраси стоїте! Будьте　з гостями якнайпривітнішими і допомагайте їм із багажем ще до того, як вони самі вас про це проситимуть!　

Його очі мигцем пробіглися по мені — і я відчула, як ціпенію, а мій погляд, блукаючи далі, зупинився на Бені, який саме завершив дзвінок.　

— Сподіваюсь, це не була приватна розмова, — кричав Роман, спускаючись сходами. — Де твій дядько? Тут потрібна зараз кожна рука. Це Барнбруки, і я хочу, щоб… Господи, знову! Я що, оточений самими ідіотами?　

Ніко і Йонас, поспішаючи потрапити надвір, заблокували обертові двері, які завжди застрягали, коли на них занадто сильно тиснути, бо жили у своєму неквапливому ритмі. Молода дівчина в зимовому картатому пальті стояла тепер заблокована в дверях і роздратовано стукала в скло.　

— Не може такого бути! — Розлючений Роман Монфор важко покрокував килимом прямо на мене. Я відхилилася назад і спритно відчинила бічні двері, щоб він міг пронестись повз мене надвір. У цей момент Ніко і Йонасу вдалося зрушити двері й вони вилетіли на площу перед готелем, а дівчина в пальті катапультувалася в фойє. Вона була гарненька, десь приблизно мого віку, із завидно рівномірним порцеляновим кольором шкіри і довгим блискучим світлим волоссям, яке вільно спадало їй на плечі.　

— Це одразу відмінусовує кілька балів, — сказала вона по-американськи, не звертаючись явно ні до кого конкретно, зате так гучно, ніби стояла на сцені. Театрально зітхаючи, вона обернулась довкола себе.　

— А тут взагалі нічого не змінилося. — Вона вдихнула повітря. — І пахне тут так само, як і раніше. Вогнем із каміна, політурою для меблів і пилом.　

Вимовивши цю фразу вона втратила мою прихильність. Пилом! Що за нахабство. Адже під егідою панни Мюллер жодна пилинка в цьому домі не мала шансу вижити. Власне, щодо вогню з каміна та політури для меблів вона мала рацію. Та, по-перше, аромат політури був чудовою сумішшю з помаранчів, скипидару, лляної олії і меду — навіть поліруюючи, завжди й сам ставав ніби одурманеним, ну і, по-друге, пахощі свіжоспеченого чорного хліба, що саме ширилися з кухні, перебивали всі інші.　

— І здається, що зараз із-за рогу, човгаючи, з’явиться дворецький з абатства Даунтон, — продовжила вона й демонстративно позіхнула. Але тут її погляд затримався на Бені й очі розширилися.　

— Oh! Му! Gosh! —

Вона підійшла до рецепції, кинула свою до запаморочення шикарну сумочку карамельного кольору на стійку. — А ти, певно, Бен? Бен Монфор?　

Бен усміхнувся, як мені здалося, дещо збентежено.

— Ласкаво просимо до Шато-Жанв’є.　

Я взагалі-то хотіла скористатися моментом і шмигнути в безпеку, до кімнати консьєржа, та з остраху щось пропустити я рухалася, як у сповільненій зйомці. Моя англійська в принципі була досить непоганою завдяки неймовірній кількості британських та американських серіалів, які ми з Делією передивилися в оригіналі, бо не хотіли чекати перекладу. А ця дівчина ніби саме з одного з них. Виконувала роль білявої бестії.　

— Не може такого бути! — Вона сперлася ліктями на свою сумочку і продовжувала витріщатися на Бена. — Боже мій! Мені бракує слів! Та як це тут нічого не змінилося! Беру свої слова назад. Востаннє, коли ми бачилися, ти був на десять сантиметрів нижчим за мене, в тебе було повно прищів і ти мав якогось горба.　

Бенова посмішка похолодніла.　

— Сподіваюся, подорож була приємною, а турбулентність не зіпсувала політ, — сказав він бездоганною англійською.　

Я вже прокралася повз рецепцію і тримала курс на мсьє Роше, який саме говорив по телефону, проте й далі, як у сповільненій зйомці, наче під примусом.　

Дівчина не відповідала.　

— Я не можу зрозуміти, звідки в тебе раптом з’явилися ці широкі плечі. — Вона продовжувала мрійливим голосом: — Коли ми були маленькими, ми гралися разом у хованки, ти вчив нас їздити на скейті й завжди так дивно пах хлоркою. Якби ж я знала… Але ніхто і припустити не міг, що ти коли-небудь станеш таким красунчиком! — Вона закліпала своїми довгими віями. (Я мала змогу це спостерігати, бо, на мій власний подив, вона раптом почала задкувати.)　

— Ти ще пам’ятаєш, хто я?　

Бен кинув поглядом на мене. Я могла помилятися, але скидалося на те, ніби ще трішки — і він втратить терпець.　

— Ну звичайно, пам’ятаю! Ти одна з дівчат Барнбрук, — відповів він, а тоді надзвичайно привітно додав: — Ми, як і кожного року, раді вітати вас тут у себе.　

— О ні, ні, ні! Я не одна з дівчат Барнбрук. Я та дівчина Барнбрук. — Вона глянула на Бена очікувально, а тоді зітхнула: — Ґретхен! Я — Ґретхен! Ти завжди вважав це ім’я дуже милим.　

Серйозно? Мда. Те, як вона його вимовляла, — «Ґретчн» — звучало радше як невдалий пчих.　

— Ласкаво просимо, Ґретхен! — Бен продовжував усміхатися своєю прохолодною посмішкою, а я втелющилась плечима в колону, і це вирвало мене з мого дивного задкувально-підслуховуюче-витріщального процесу й привело до тями. Я не могла втрачати зараз ні хвилини, якщо хотіла зберегти свій статус невидимки.　

Останні метри до службового приміщення я подолала впевненим підтюпцем. Я саме вчасно зачинила за собою двері перед тим, як Роман Монфор увійшов до фойє з рештою Барнбруків.　

Мсьє Роше поклав слухавку на тримач, коли я прошмигнула в кімнату. (Там справді були слухавка і тримач. По всьому будинку телефони технічно були приблизно сучасні, але цей стояв тут із сорокових чи п’ятдесятих років минулого століття. І я вже тисячу разів його фотографувала, бо ніяк не могла намилуватися його старомодним диском і елегантною формою.)　

— Аеропорт у Сьйоні закрили через завірюху. Приватний літак Смірнових мусив приземлитися в Женеві. Про всяк випадок я переніс трав’яний спа-масаж пані Смірнової на завтра.　

— О, в них і власний літак є?　

— Повний ангар, якщо не помиляюся, — відповів мсьє Роше. Та я слухала його тільки одним вухом, бо друге мені було потрібне, щоб не пропустити нічого по той бік, на рецепції.　

А там почався хаос. Розподілити Барнбруків і їхній багаж по шести кімнатах, особливо коли всі говорили один поперед одного, виявилося завданням складнішим, ніж очікувалось. Бен ледве встигав відповідати кожному. Його дядька все ще не було.　

Обоє Людвігів із насолодою стежили за метушнею зі свого дивана, а Дон, здається, знову кудись зник, я ніде його не бачила.　

Голос Гретхен чітко виділявся з цього гулу голосів.　

— Елло! Це Бен Монфор! Він що, минулого року теж був таким красунчиком, а ти просто забула мені про це сказати?　

Усвідомлення того, що в Бена вже немає ніяких прищів, не давало їй, очевидно, зрушити з місця. То, либонь, справді були якісь жахливі прищі.　

— Мене, власне, не було того року, бо в мене був інфекційний мононуклеоз. — Її голос став гучнішим. — Або, як каже бабуся, «хвороба поцілунку».　

— Тс-с-с-с, — тихо мовила я. Це вже переходило будь-які межі.　

— Велика сім’я, правда? І така жвава. — Мсьє Роше поблажливо мені посміхнувся.　

У своєму запалі я, певно, занадто перехилилася через стійку.　

— Ти вже давно не зустрічала однолітків, еге ж?　

У мене було таке відчуття, ніби мене на чомусь застукали. Мсьє Роше мав рацію. Як правило, гості, та й персонал в Шато-Жанв’є, були, скоріше, від середнього й аж до похилого віку. Маленькі діти були рідкістю, однолітків я тут ще не зустрічала. Але з початком канікул готель раптом наповнився молоддю — і я ще не придумала, як до цього ставитися.　

Але вони всі такі схожі — аж очі розбігаються, — пробурмотіла я збентежено.　О, та все не так складно, — сказав мсьє Роше бадьорим голосом. Він показав на старшого чоловіка із сивими вусами, що саме розмовляв із Романом Монфором, чия усмішка була на максимумі. — Це містер Барнбрук-старший, або, як його ще називають, Big Daddy[9] голова сім’ї і директор «Барнбрук Індастріс». Ще його батьки проводили кожні різдвяні канікули тут, у «Замку у хмарах». Це сімейна традиція, яку Від Daddy — тоді ще золотоволосий хлопчик — настільки собі вподобав, що погрожує позбавити спадку будь-кого, хто матиме інші плани на Різдво. Жодні виправдання, окрім хвороби, не приймаються. І, певно, там є чого позбавляти, бо всі здорові члени сім’ї приїжджають чемненько щороку в повному складі.　

— Я можу уявити і щось гірше, ніж провести канікули в люкс-готелі у Швейцарських Альпах, — сказала я.　

До того ж Від Daddy оплачує рахунки за всю сім’ю, а жінкам щороку спонсорує нове вбрання на бал. Для нього і місіс Барнбрук, яка настійливо протестує проти того, щоб її називали Від Мата, було зарезервовано королівський люкс на третьому поверсі. Для їхніх синів, Хенка й Тома, з дружинами Люсіль і Барбарою підготовлено кімнати 208 і 209.　

Кімната 210 була для Гарпер, старшої доньки Хенка та Люсіль, яка вже теж була одружена й мала маленьку дитину, — тут мсьє Роше на мить розгубився, та відразу ж згадав, що чоловіка звали Джеремі. Він здобув освіту в текстильній і швейній галузі й мав алергію на горіхи. Немовля звали Емма. Гретхен була молодшою сестрою Гарпер і навчалася, як і Елла, старша донька Тома й Барбари, в передостанньому класі старшої школи. Елла мала ще трьох молодших сестричок. Емі було п’ятнадцять, Медісон десять, а Ґрейсі вісім років. Для п’ятьох дівчат ми приготували Теремін-люкс із додатковим ліжком. Кімната 212 поруч була зарезервована для трьох хлопців сім’ї, Клауса — брата-близнюка Гретхен, його дванадцятирічного кузена Джейкоба і глухого вісімнадцятирічного Ейдена, якого ще немовлям усиновив Від Daddy зі своєю дружиною.　

Звичайно, якби це все схематично накреслити або зобразити як родове дерево, то було б легше розібратись. Та в мене було тільки шепітне пояснення мсьє Роше, і я відчайдушно намагалася поєднати почуті імена з побаченими обличчями.　

Поки я ще раз усіх оглядала — усиновлений Ейден був єдиним із темним волоссям і довгим, виразним носом, усі інші були світловолосі з кирпатими носами й виглядали до біса схожими, — перед рецепцією розгорілася сварка.　

— Але ми хотіли цього разу кімнату, що виходить на тильну сторону, — жалілася дівчина, яка мала взяти ключ від Теремін-люксу. Елла, якщо я не помиляюся. — Тільки для мене і Ґретхен! Ми вже завеликі, щоб бути няньками малявкам. І взагалі, ділити ванну на п’ятьох — це як у літньому наметовому таборі.　

— Елло! — приструнила її мама, чиє ім’я я вже й забула. — Тільки не починай зараз знову своє ниття.　

— Окрім того, Елло, нам не потрібна нянька, коза ти облізла, — сказала мала Ґрейсі.　

— А якщо й потрібна буде, то ми візьмемо краще Емі, — додала Медісон. — Вона набагато веселіша, ніж ви.　

Емі, їхня п’ятнадцятирічна сестра, стояла скраю. Вона мала такий самий вигляд, як і Елла, у якої був такий же вигляд, як і в Ґретхен і Гарпер, та в неї було коротше волосся і вона носила окуляри. Я вважала, що це дуже мило з її боку. Так принаймні я могла відрізнити її від інших.　

— Наскільки я пригадую, Теремін-люкс має дві окремі спальні, — сказала вона знервовано. — А ванна кімната просто велетенська.　

— А ще є окремий туалет, гардеробна і відкритий камін у великій спальні, — привітно додав Бен.　

— Яку Елла і Гретхен одразу ж собі присвоять, — перервала його Емі, а Ґрейсі сказала:　

— Тоді це буде кімната облізлих кіз.　

— О небеса! Ґрейсі, — вигукнула її мама, — звідки ти набралася таких слів?　

— Я їх сама придумую, — гордо сказала Ґрейсі, а Медісон хихикнула.　

— Але я хотіла кімнату на тильну сторону.　

Не вистачало тільки, щоб Елла тупнула ніжкою.　

— З панорамним краєвидом. І балконом. Ґретхен і я можемо помінятися з Гарпер і Джеремі. Вони й так зайняті тільки дитиною і не матимуть сексу, яким могли б заважати маляті.　

— Елла Джейн Барнбрук! — Бідолашна мама вже не знала, за яку з дочок їй було більше соромно.　

Вона стурбовано глянула на чоловікових батьків, проте ті досі ще розмовляли з Романом Монфором, котрий продовжував посміхатись. Судячи з уривків фраз, що до нас час від часу долітали, йшлося про гольф, курс долара й погоду.　

— Я б хотіла, щоб від цього моменту й надалі ти поводилася пристойно. Інакше залишишся сидіти у своїй кімнаті цілі канікули! Це зрозуміло?　

— Але це все так несправедливо, — заскиглила Елла.

У мами був зараз такий вигляд, ніби вона страждає від нападу мігрені.　

— Я серйозно, Елло. Твоя нога ступить на бальну підлогу тільки в тому випадку, якщо я від цього моменту перестану через тебе нервуватися.　

Старша сестра з дитиною вже давно схопила ключ від кімнати й потягнула свого чоловіка до ліфта, шепочучи йому щось на вухо. Хлопці Барнбруки теж уже були на шляху нагору.　

А паж Йонас і директор цирку Яромир штовхали два багажні візки, під верх заставлені валізами, до вантажного ліфта.　

Під суворим маминим поглядом Елла, з перекошеним від скиглення обличчям, потягнулася за ключем.　

— Багато гостей надають перевагу краєвиду з переднього боку будинку, бо там можна спостерігати чудовий схід сонця, — утішливо сказав Бен. — А ще chamois на скелях. (Слово chamois було мені невідомим, тому я швиденько переклала його як «сарни». Це могло цілком означати «лишайники і мохи», та Бен про них не розказував би, якби хотів похвалити краєвид із вікна.) Окрім того, це кімната з багатим історичним минулим. Тут зупинявся не тільки той, на честь кого й названо кімнату, — Леон Теремін, під час своєї навколосвітньої подорожі в кінці двадцятих років, а й Райнер Марія Рільке написав тут один зі своїх відомих Валезанських катренів.　

— Ну-у, це були, взагалі-то, не такі вже й відомі вірші, — прошепотів мсьє Роше. — «Pays silencieux dont les prophètes se taisen»[10]. Він писав їх французькою.　

— Байдуже, — прошепотіла я йому. — Можу закластися, що ті двоє і так ніколи не чули про Рільке. (Мовчу вже про Леона Тереміна — цього навіть я не знала.)　

І саме в цей момент я побачила її, собачу купку. Це була велика коричнева купка прямо перед колоною на мармуровій підлозі, посередині фойє. І це було справжнісіньке диво, що її ще ніхто не побачив. Я не помітила її досі, бо перед нею стояла валіза. Тепер, коли я з жахом на неї витріщалася, я ще й спробувала собі уявити її аромат. Як вона, заради Бога, там опинилася?　

Можливо, один із пуделів ще раніше встиг непоміченим зробити свою справу? Тоді чому ми її відразу не занюхали? Це не міг бути мопс фон Дітріхштайнів, бо він весь час був у них на руках, і важко собі уявити картину, як пані чи пан фон Дітріхштайн прокрадаються у вестибюль, щоб дати своєму песику змогу покакати. Поки мсьє Роше життєрадісно декламував (французькою вірші Рільке, а старші Барнбруки теревенили з Беновим батьком, я напружено розмірковувала, що робити. На те, що Роман Монфор притягне до відповідальності пристойного собаку, а тим паче його власника чи власницю, шкода навіть сподіватись. Ні, він шукатиме і безсумнівно знайде якогось винного, котрий тяжко поплатиться за смердючу собачу купку посеред вестибюля.　

Навіть якщо це була його вина. А воно так і було, бо це він розпорядився допустити цих собак-винятків. Та байдуже. За цю купку, що шкодить бізнесу, будуть летіти голови, одна точно. Тільки от чия?　

— Елла, ходімо! — Гретхен взяла під руку свою кузину. — Ми собі облаштуємо все якнайкраще. Просто пофоткаємося на балконі в Гарпер і вдаватимемо, що це в нас такий краєвид.　

— Гретхен дуже відома в «Інстаграмі», — сказала Ґрейсі Бену, який через колону не міг бачити собачу купку.　

— О, дуже відома — це трішки перебільшено, — скромно заперечила Гретхен.　

— Ага, але й справді дуже трішки. — Емі закотила очі. — У неї аж сто тридцять один фоловер, і всіх вона знає особисто.　

— Сто тридцять три! І це тільки початок. — Гретхен відкинула волосся назад, і разом з Еллою неквапливо рушила до ліфта.　

Вони пройдуться прямо біля собачої купки. Я мусила щось зробити. Що-небудь.　

— Може, Бен хоче зафоловити тебе в «Інстаграмі»? — Емі глузливо посміхнулася Бену, накинула свій малий рюкзачок на плече й пішла слідом за Гретхен і Еллою. — Це справді суперкласний акаунт, називається grumpygretchen. Grumpygretchen пояснює, чому краще не носити жовтого, якщо ти блондинка, коли краще малювати ефектні стрілки на очах і як зробити мімімішне селфі з домашніми тваринками так, щоб вони не забрали всю увагу на себе.　

— Grittygretchen[11].

— Гретхен зупинилася, а Елла злісно блимнула очима на Емі. — Grittygretchen, і, як свідчить назва, йдеться про значно більше, ніж мейкап і моду. А саме — про справжню допомогу в житті. Як сміливій дівчині обійти життєві перешкоди.　

Це було як про мене сказано. Собача купка була життєвою перешкодою, яку я як смілива дівчина зараз повинна обійти.　

Я витягла білосніжну хусточку з нагрудної кишені піджака спантеличеного мсьє Роше, застрибнула задком на стійку і, проїхавшись по ній, зісковзнула з іншого боку.　

— Просто незамінна допомога в житті: як замаскувати занадто грубий ніс за допомогою темної пудри і єдиний справжній рецепт веселкових кексів у горнятках? — насміхалася Емі.　

— Ходімо, Гретхен. — Елла потягла свою кузину далі. — Емі просто заздрить. Як завжди.　

З математичною точністю я прошмигнула поперед них, впала на коліна біля колони і накинула нагрудну хусточку мсьє Роше на собачу купку. Розмір хусточки напрочуд точно збігся з розміром купки. Проте це виглядало дивно, так ніби вона витає над землею, як магічна.　

— Хух, — видала Гретхен. Звичайно, так голосно, як тільки могла.　

Емі, Елла, Медісон, Ґрейсі та їхня мама так само допитливо глянули на мене.　

— Перепрошую.　

Я намагалася затулити собою горбок із нагрудною хусточкою від їх поглядів.　

— Там була… е-ем… є невелика калюжа розтопленого снігу. Не дуже добре для підлоги. — Я мужньо схопила хусточку. У мене промайнула надія, що це, можливо, чийсь злий жарт із бутафорними собачими каками, приклеєними до підлоги, але воно виявилося м’якої — перепрошую за подробиці, і тут я мусила придушити свій блювотний рефлекс, — кремоподібної консистенції. Виявилось, там було занадто багато, щоб забрати все за одним разом, для цього мені знадобилось би дві чи навіть три хустинки. Або щось подібне, куди б я могла загорнути цю невимовно бридку гидотну субстанцію. На мить я закам’яніла від безпорадності.　

На моє превелике полегшення, жіноча частина Барнбруків продовжила свій рух до сходів. А старші Барнбруки відправилися до ліфта в супроводі Дратівливого Романа.　

Я опустила очі й затримала дихання, щоб залишитися непомітною, поки вони не пройдуть повз мене.　

Я сподівалась, що Роман Монфор поїде разом із ними на третій поверх і я матиму час, щоб привести тут усе до ладу.　

Піднявши погляд, я виявила, що маленька Ґрейсі, як на зло, не зрушила з місця.　

Напевно, це виглядало досить дивно: я стояла на колінах перед колоною, тримаючи руку над накритим хустинкою горбком, який був нібито розтопленим снігом. Мсьє Роше, що сидів у кімнаті консьєржа, теж мав здивоване обличчя.　

У тебе гарна сукня, — сказала Ґрейсі, і було дуже помітно, що вона намагалася сказати мені щось приємне. Може, їй було мене шкода. — Мені подобаються ґудзики й корона.　Дякую, мені вона теж подобається, — відповіла я. — А в тебе класна котяча шапка. Ці плюшеві вушка просто суперові. — І тут мені спала на думку відчайдушна ідея. — Скажи, Ґрейсі, ти б могла позичити мені свою шапку до завтра?　

У Ґрейсі від здивування розширилися очі.　

— Мене звати Фанні, — швидко додала я. — Працюю тут нянею, і я обіцяю тобі, що поверну твою шапку завтра. — Випрану і парфумовану. — Вона потрібна мені для дуже важливої місії.　

Ґрейсі не вагалася ані секунди.　

— Звичайно! — Вона зірвала шапку з голови і простягла мені. Тоді обернулася й побігла за всіма сходами нагору. Ах, коли б усі діти були такими простими й великодушними. Я дочекалася брязкання решітки ліфта, а тоді згорнула квапливо, не дивлячись (і не дихаючи носом!) собачу купку нагрудною хусточкою в шапку з котячими вушками. Це була клейка субстанція, але мої пальці дивом залишились чистими. На відміну від шапки Ґрейсі…　

— Що ти там таке робиш, Фанні Функе?　

Хтось постукав мене по плечу. Це був Дон, який, звісно, з’явився саме зараз, і, як завжди, наче з неба впав.　

— А на що схоже? — буркнула я.　

Дон схрестив на грудях руки.　

— Хм. Виглядає так, ніби ти кладеш у шапку, яку виманила в маленької дівчинки, якусь бридку коричневу масу. Розумна ідея, між іншим. Я б до такого не додумався. — Він тихо розсміявся.　

У мене закралася підозра, що він був тут і спостерігав за всім весь цей час. Я тоді точно була не єдиною, хто вмів добре ховатися.　

— Це ти… це твоя робота… ти маленький?.. — Я приголомшено дивилася на нього.　

— А ти справді кмітлива, Фанні Функе, з Ахіма біля Бремена, що кинула школу. — Дон вишкірився, але йому якось вдавалось виглядати водночас підступним і надзвичайно милим. — Овва! — сказав він так голосно, як навіть Гретхен не змогла б. І продовжив непритаманним йому, по-дитячому монотонним голосом: — А це хіба не улюблена шапка маленької Ґрейсі Барнбрук? Що ви з нею робите?　

— Я… та ти припиниш уже нарешті? — зашипіла я, та було вже запізно.　

— Що тут трапилося? — Роман Монфор великими кроками вийшов із-за колони. Він не поїхав із Барнбруками нагору.　

Це був кінець. Тепер було ясно, чия голова покотиться. І прямо під двері моїх батьків в Ахім біля Бремена, якраз на свято.　

Я підскочила і притиснула шапку з котячими вушками до себе.　

— Зовсім нічого, — випалила я.　

Роман Монфор дивився на мене прищуленими очима.　

— Ви одна з покоївок-помічниць панни Мюллер?　

— Ні. — Я важко ковтнула. Я тут практикантка на рік, хіба ви мене не пригадуєте? Ви мені у вересні тиснули руку, хотіла сказати я. Та Дон мене випередив.　

— Це шапка з котячими вушками Ґрейсі Барнбрук, — сказав він геть розгублено. — Пані запхала туди якусь дивну коричневу штуку. Для чого вона це зробила, дядьку Романе? Ґрейсі точно захоче її ще носити.　

— Що? Що за дивна коричнева штука? — На чолі Романа Монфора почала набрякати вена, якої всі боялися. Зблизька вона виглядала ще страшніше. Я помітила, що мої зуби почали цокотіти.　

— Дайте-но сюди, — гаркнув він мені.　

Я притиснула шапку до грудей.　

— Це… я можу пояснити, — белькотіла я. — Це Дон… — Та що ж зробило це підступне Бембі? Просто на зло комусь зібрав собачу купку, розмістив її у вестибюлі, щоб подивитися, що ж буде далі? Хто в це повірить? Як і в те, що хтось може бути настільки дурнуватим, щоб хотіти зібрати згадану собачу купку в дитячу шапку для того, щоб якось її викинути. Мене переповнила ненависть до самої себе.

— Бідолашна Ґрейсі, — шепотів Дон. — Це її улюблена шапка.　

Роман Монфор схопив мене за лікоть.　

— Навіщо ви вкрали цю шапку? — запитав він так повільно й виразно, ніби я була глуха. — І що за коричневу штуку ви там ховаєте? Можливо, наркотики?　

Shit[12], тепер я відчувала, як десь у мені зароджується дуже недоречний істеричний сміх. А ще нестримне бажання розридатися. Я вчепилася в шапку, мовчки розмірковуючи, що ж чинити далі. Що б зробив Ісус?　

Роман Монфор обернув голову, не відпускаючи мене.　

— Агов! Хтось може мені пояснити, хто ця особа, що поводиться в моєму готелі як божевільна?　

Я чула, як грюкнули двері кімнати консьєржа, і здогадалася, що це мсьє Роше вирушив мені на допомогу. Разом із тим Бен на рецепції почав було щось говорити. Та Ніко, паж, випередив їх обох.　

— Це Еполет, — сказав він і самовдоволено кивнув.　

— Це, перепрошую, хто? — Роман Монфор вирвав у мене з рук шапку з котячими вушками.　

— Еполет, — гордо повторив Ніко.　

— Це практикантка на рік, — втрутився Бен. — І вона чудово виконує свою роботу. Зараз, власне, вихідна, та, незважаючи на це, допомагає тут, унизу…　

— Я це можу підтвердити, — задихано промовив мсьє Роше. Він розгладив свій костюм. — Фанні Функе — найкраща практикантка на рік серед усіх, які тут коли-небудь були.　

— І що ж вона сховала в улюбленій шапці нашої гості? — гаркнув він, але якось притишено.　

Я знала, що він із радістю додав би гучності, але через гостей на сходах не наважувався.　

Я нажахано спостерігала, як він відкриває шапку.　

— Що це в біса таке?　

Усі зазирнули до шапки Ґрейсі. Вигляд був не найкращий.　

Дон заговорив першим.　

— Виглядає як шматок цілковито розтовченого шоколадно-вершкового торта, — сказав він, протягнув свого пальця й облизав його. — Єп. І смакує як шоколадно-вершковий торт. Тепер залишається питання, як він потрапив до шапки Ґрейсі.　

У мене було відчуття, що мої коліна підкошуються.　

Я купилася на собачу купку, вміло виліплену дитячими руками зі шматка шоколадно-вершкового торта. Навіть запах собі уявила.　

— Я не думаю, що нам варто заглиблюватись у деталі, Доне. — Бен зробив таке обличчя, ніби раптом усе зрозумів. Екстрамилий, ультраневинний погляд Дона не справив на нього ані найменшого враження. — Я перед цим бачив тебе зі шматком торта. Саме тут, на цьому місці. — Він звернувся до свого тата: — Фанні просто спробувала приховати незграбність Дона. Ось і все.　

— Шапкою? — буркнув Роман Монфор, розглядаючи мене прищуленими очима.　

Я дивилася на нього, цокотячи зубами. Тоді, на моє щастя, до дверей під’їхала чергова машина.　

— Я за вами наглядатиму, юна пані. — Роман Монфор втиснув мені в руку шапку Ґрейсі. — Приведіть її до ладу. Ми не терпітимемо в готелі ніяких дурниць.　

І, не чекаючи моєї відповіді, обернувся до Ніко:　

— Чого ви тут стоїте, як відморожений, і витрішки продаєте? Там же прибули нові гості.