Замок у хмамрах

11

Двадцять четверте грудня почалося для мене з пронизливого дзвінка телефону. Я спала як мертва — навіть якщо зламаний трубопровід і видавав якісь звуки вночі, в мої сни вони не проникли. Та проте знадобиться, мабуть, ще зо дві чи три години сну, щоб зникли синці в мене під очима. Але через такий робочий графік і мою маму це було неможливо. Уже о пів на сьому ранку вона надіслала мені бадьорі повідомлення і різдвяні фото, які, певно, мали викликати в мене тугу за домівкою, адже на Святвечір мене з ними не буде. На фото був різдвяний кекс від моєї бабусі, який стояв у вітальні під орендованою (з екологічних міркувань) ялинкою, прикрашеною іграшками, власноруч змайстрованими моїми братами.　

Але в неї нічого не вийшло. Ці фото лише підтвердили моє радісне переконання в тому, що в «Замку у хмарах» про мене потурбуються значно краще. Бабусин кекс я терпіти не могла, бо там було занадто багато родзинок. А ще я ненавиділа щорічне примусове майстрування прикрас на ялинку. Моя мама була вчителькою образотворчого мистецтва, тому щороку вона вигадувала щось нове й вимагала від нас точного втілення її приписів.　

Навіть коли вона кожні п’ять хвилин казала: «Не обмежуйте свою креативність жодними рамками», то мала на увазі цілком протилежне, а саме: «Дотримуйтеся якомога ретельніше моїх інструкцій!» Принаймні у виборі матеріалів для нашої роботи вона завжди була суперкреативною. Я зіщулила очі, щоб краще розгледіти зірки на фото. Скидалося на те, що цьогорічні прикраси були з різних видів пасти.　

«Дорога Фанні! — писала вона під фото. — Тато, мама, Леон і Фінн бажають тобі гарних Різдвяних свят і сподіваються, що ти там у горах не просто святкуватимеш, але й знайдеш час знову все обміркувати. Ти ж знаєш, ми завжди чекаємо на тебе вдома».　

— Ага, обміркувати, — сказала я до Хуґо, коли повернулася з ванної, де три гієни з Лозанни, явно домовившись, відверто мене ігнорували. Це було для мене просто суперприємним відпочинком. Ще перед світанком сім галок зібралися на підвіконні, щоб отримати своє частування крихтами молочних булочок.　

Як завжди, Вкрай Ненажерливий Хуґо з’їв найбільше, а от Товстенький Хуґо поводився так, ніби сів на дієту.　

Я любила цей час перед сходом сонця, коли ще не світало, але темрява вже відступала.　

Місяць давно зайшов, і лише над Ґабельгорном висіла велетенська зірка (можливо, вранішня зоря?) на майже безхмарному небі. За прогнозом сьогодні мав бути сонячний день, але наближався наступний циклон, який мав принести ще більше снігу.　

— Під «обміркувати» вона має на увазі те, що я повинна отямитися.　

Я була настільки обурена, що геть забула, що мала б розмовляти з ними по-дитячому.　

— Але потяг із назвою «Атестат» уже давно поїхав. І вона не враховує те, настільки тяжко я тут працюю.　

Скакун Хуго й Одноногий Хуґо почубилися за останню крихту, а потім усі полетіли геть. І тільки Хуґо-Клептоман продовжував стукати дзьобом по засніженому підвіконню, ніби щось шукав.　

— Це було б так гарно, якби ви бодай для різноманіття пишалися мною, — сказала я.　

Хуґо-Клептоман прискакав ближче і, схиливши голову набік, став мене розглядати. Він виглядав настільки стурбованим, наскільки це було можливим для гірської галки.　

— Пробач! Чудова Фанні не хотіла передавати тобі свій поганий настрій, — скрушно сказала я. — Сьогодні ж Різдво! А що це в тебе в дзьобі?　

Хуґо-Клептоман підскочив ще ближче, урочисто поклав переді мною ґудзик і з очікуванням подивився мені в очі.　

— Дякую!　

Я була глибоко зворушена. Це був круглий ґудзик, який відблискував золотим і точно належав колись до уніформи покоївки. Може, це навіть я сама його загубила. Та все ж мені більше подобалося уявляти, що Хуґо-Клептоман вкрав його в Гортензії чи Камілли. І раптом мені стало святково на душі.　

— Це чудовий подарунок. Тепер я почуваюся значно краще.　

Хуґо-Клептоман тихо каркнув, відштовхнувся від підвіконня і полетів до своїх братів.　

Минали години, а вони все ще кружляли вгорі над «Замком у хмарах», ніби пильно спостерігали, що ж відбувається унизу. А спостерігати було за чим, адже гарна погода вигнала всіх на вулицю.　

Яромир, котрому після прибуття всіх гостей вже не потрібно було переодягатися в директора цирку - швейцара (Роман Монфор вважав достатнім вразити гостей лише раз, у часі їхнього прибуття), з самого ранку прибирав сніг. Площа перед готелем, в’їзд, тераса ресторану й навіть ковзанка були вже розчищені від снігу. Старий Стакі щільно втрамбував катком сніг на доріжках, навіть на великому обхідному шляху, який вів через густо засніжений ліс. Фон Дітріхштайни пішли відразу після сніданку прогулятися зі своїм мопсом, а обидва пуделі Мари Матеус тягли Ніко з неабиякою швидкістю в напрямку лісу.　

Я саме вигнала свою отару дітей на вулицю. Мої сподівання чимось їх захопити, щоб відволікти від збудження, спричиненого різдвяними подарунками, цілком справдилися. Цього разу я була вже завбачливішою, тож сама одягнула лижні штани й утеплені чоботи на випадок, якщо знову комусь спаде на думку ідея втекти в ліс.　

Яромир запустив карусель, що була біля ковзанки, і звуки катеринки розійшлися навсібіч, полинувши над блискучим, білим сніговим килимом, і змішалися з м’яким теленьканням дзвіночків кінних саней.　

Офіціанти виносили на терасу столи та стільці й почали монтувати льодовий бар. Безвольний Руді тим часом наглядав, як виносили лежаки з пледами. Якщо завтра знову піде сніг, то ці старання виявляться марними. Та цієї миті вся ця робота мала сенс: стільки щасливих облич водночас я ще ніколи не бачила. Особливо дорослих. Багато хто просто гуняв снігом, фотографував засніжені ялинки чи просто вишукував собі місцинку під сонцем. Ближче до обіду ставало дедалі тепліше. На ковзанці Big Daddy Барнбрук разом зі своїм прийомним сином Ейденом і братом-близнюком Ґретхен Клаусом, голосно вигукуючи, грали в хокей. Мсьє Роше і Йонас витягли з підвалу дві скрині із санками як мінімум сорокарічної давності, а окрім того, ключки для хокею, шайбу, і ще двох пінгвінів на ковзанах зростом із людину. Цих пінгвінів початківці на ковзанці могли, тримаючи за дві ручки, штовхати перед собою, щоб утримати рівновагу.　

Автор трилерів жваво розмовляв із британським актором, тимчасом як дружина автора трилерів вмостилася в одному з лежаків і читала любовний роман. А Трістан Браун вирішив сьогодні зробити виняток і нікуди не дертися. Він разом зі своїм дідусем, якому сиве волосся і твідовий піджак надавали вигляду справжнього британського графа (свої азіатські риси Трістан успадкував точно не від нього), заглибилися в шахову гру за одним із маленьких столиків. На терасі Роман Монфор уже спорожнив пляшку шампанського разом із Доном Буркгартом-старшим і його дружиною, а потім ще одну з парою Барнбруків. Віктор Єгоров разом із маленькою Дашею ліпив сніговика, якому потім пов’язав свій кашеміровий шарф. Мадам Клео раз по раз ганяла офіціантів до гостей із тацями, повними тістечок канелё, заварних тістечок і кави по-ірландськи в крихітних скляночках. Головним об’єктом усіх фотографій були кінні сани з Вежді й Бежді, якими поважно правив старий Стакі. Баронеса підшипників із кімнати 110 намотувала додаткові кола, щоб бути певною, що пан фон Дітріхштайн сфотографував, як вона обіймається зі своїм молодим коханцем. Так вона хотіла підіграти жовтій пресі.　

Я переконала навіть пані та пана Людвігів записатися на прогулянку саньми. Сьогодні вранці, ще перед своєю зміною, я заскочила до відпочинкового комплексу, де пан Гефельфінґер уже розпорядився обшукати зливні решітки. Але перстень як у воду канув. Протягом усього ранку пані Людвіг ходила дуже засмучена. Та прогулянка саньми, здається, вплинула на неї магічно. Коли сани з ними від’їжджали, вона вже мило трималася за руку з паном Людвігом і радісно мені махала.　

Я все ще сподівалася, що перстень десь таки об’явиться або що знайдеться якесь зовсім банальне пояснення його зникненню. Проте часу ламати над цим собі голову в мене не було. У Каролін, виховательки з дитячого садка, був сьогодні вихідний, і я залишилася з дітьми сама. Як і вчора, заприсяжена мені зграя власників єдинорогів складалася із Ґрейсі та Медісон, синів автора трилерів, а ще Фії, п’ятирічної дочки власника фармацевтичної компанії, який жив разом із сім’єю в Фаберже-люксі на другому поверсі. Додалося ще чотири дитини, поміж ними й Дон, який уже одужав від своєї шлунково-кишкової інфекції. Хоч я й очікувала найгіршого та не спускала з нього очей, він поводився на диво зразково — ігор нікому не псував і не діставав ні мене, ні інших дітей. Навіть його дивна звичка називати всіх на ім’я, прізвище та місце народження не заважала, а навпаки — допомагала мені краще запам’ятати імена новеньких.　

І мені напрочуд легко вдавалося цілий день чимось займати дітей, особливо тоді, коли після обіду до нас приєдналася Емі. Тут вона могла з безпечної відстані спостерігати за Ейденом, який грав у хокей, і не мусила при цьому вислуховувати в’їдливі коментарі Елли і Ґретхен. Ще не з’ясувалося, були зміни в поведінці Ейдена щодо неї гарним чи поганим знаком, проте Емі не наважувалася скористатися моєю порадою і просто його про все запитати.　

— Краще я помру з розбитим серцем, — говорила вона.　

Проте особливо нещасною вона не виглядала. Радше навпаки, веселилась і розважалась разом зі мною та дітьми. Спершу ми влаштували битву сніжками, годували коней морквою, а потім їли всі разом ковбаски і картопляний салат за великим столом на терасі. Після обіду ми спостерігали за білочками, грали в баварський керлінг, каталися на каруселі й ліпили дракона зі снігової стіни, що утворилася навколо ковзанки після прибирання. Нам почали допомагати дорослі, і наша команда розросталася дедалі більше і більше, перетворившись на спільний проект. Після закінчення все мало такий вигляд, ніби перед «Замком у хмарах» приземлився справжній сліпучо-білий дракон, огорнувши всю ковзанку своїм зубчастим хвостом.　

Це справжня наруга, що такий витвір мистецтва мусить бути похований під свіжим снігом.　

Принаймні його зусібіч сфотографували і цим зберегли для історії. Після четвертої години сонце повільно почало закочуватись за гори, площа спорожніла — червонощокі гості поспішали в готель грітися. Наближався час різдвяних подарунків, і радісне занепокоєння серед дітей наростало. Один за одним вони прощалися і йшли. Ейден неквапом підійшов до нас із поля для хокею і забрав Емі. При цьому вона розчервонілась і виглядала так, ніби вже розпакувала свій різдвяний подарунок.　

Залишилися тільки Дон і Фія. Поки я витирала носа маленькій Фії (бідолашка мала дуже неприємний нежить, важко навіть усвідомити, як із такого маленького дівчачого носика може стільки всього виходити), Дон фотографував усе на свій мобільний.　

— Це ще навіщо? — розсерджено запитала я.　

— А, та це для мого архіву про тих, хто покинув школу, — сказав Дон. — Будь уважним у виборі професії. Окрім того, мені потрібен матеріал для фотопроекту «П’ятдесят видів шмарклів».　

Мені майже полегшало, коли він раптом став самим собою.　

— Ти міг би бути таким дотепним, якби не поводився так зверхньо, — сказала я.　

Одним порухом руки я забрала в нього телефон і видалила фотографії.　

— Вони вже все одно збереглися у «хмарі». — Дон лукаво усміхнувся. (Йому якось вдавалося при цьому дуже мило виглядати.) — Ти вже мала би знати, Фанні Функе з Ахіма біля Бремена, що зі мною краще не зв’язуватися. Ти ані хвилини не повинна відчувати, що в безпеці.　

А я і не відчувала. Тут ніхто не може почуватися безпечно, поки тато Дона має намір купити готель.　

— Я сьогодні за тобою дуже уважно спостерігала, і знаєш, що помітила? — повільно сказала я. — Маленького хлопчика, який просто веселився і зовсім не був противним. Можливо, ти забувся, а може, тобі вже й справді надокучило бути таким гівнюком.　

Дон на мить притих. Я побачила в його очах хвилю емоцій, які, правда, не змогла розпізнати. А тоді він схрестив руки на грудях і видав:　

— Надзвичайно прикро, що без атестата ти не зможеш вивчати психологію, Фанні Функе, 17 років, безнадійний випадок з Ахіма біля Бремена. — Він обернувся і намірився йти геть. — Та оскільки сьогодні Святвечір, я подарую тобі одну пораду: завжди оглядайся. Ти ніколи не знаєш, що може з тобою трапитися.　

Чудово, йому знову це вдалося.　

— Дякую, — пробурмотіла я. Сподіваюся, Санта поверне йому його шлунково-кишкову інфекцію назад.　

Я відвела маленьку Фію до дружини власника фармацевтичної компанії, яка єдина залишалася на лежаку, спостерігаючи за заходом сонця. І глибоко видихнула.　

Відтепер я вільна й попереду цілий вечір. Відпочинковий комплекс на Святвечір був закритий. Мабуть, тому, що після вишуканої святкової вечері на дванадцять страв гості могли хіба що вдоволено плюхнутися на ліжко. А тим часом більшість працівників ні хвилинки не відпочиватимуть. З вісімнадцятої години в барі гратиме піаніст — для всіх охочих поспівати різдвяні колядки з усього світу, а о двадцять першій годині Яромир має везти жменьку зголошених гостей до церкви в сусіднє село на месу. Бідолаха залюбки святкував би зараз зі своєю сім’єю в Чехії. П’єр запросив мене після закінчення зміни приєднатися до святкування з усіма іншими з кухні на нижньому поверсі. Та мені, чесно кажучи, було не до вечірки. Принаймні не зараз. А може, повернути до Пауля в пральню, заспівати з ним «Тиху ніч» і дізнатися, як у його виконанні звучатиме рядок «спочиває в тихім сні»? Можливо, і Бен зі своїм термосом зможе до нас приєднається. Ідея мені сподобалася.　

Але спочатку я довго й ретельно прийматиму душ — у Гортензії та компанії зміна на поверсі тривала до восьмої години — й одягну своє найгарніше вбрання. Ну справді святкових суконь я з собою не брала. Та в мене були шикарні, проте зручні чорні оксамитові штани, які я завжди одягаю до опери. І до них я візьму свій улюблений зелений светр. А ще, може, розпущу волосся.　

На жаль, моє перетворення довелося відкласти ще на трохи, тому що я випадково зустріла Бенового тата Романа. Він саме проводив сім’ю Єгорових на прогулянку саньми. Старий Стакі чекав напоготові з Вежді й Бежді й навіть уже запалив факели, закріплені в залізних тримачах на санях. Сонце майже зайшло. На зміну йому викотився місяць, а з долини, якщо прислухатися, долинали звуки церковних дзвонів. Мсьє Роше мав рацію — сутінки були найкращою порою для поїздки, а на Святвечір тим паче. Я б сама зараз із радістю загорнулась у шерстяне покривало — і нехай сани везуть мене по-вечірньому сонною природою.　

Та радісні передчуття Єгорових затьмарилися тим, що Віктор одягнув маленькій Даші не ту шапочку, яка б пасувала до її соболиної шубки. Судячи з театру, який влаштувала Стелла Єгорова через цей модний ляп, це була ще більша катастрофа, аніж втрата пляшечки парфумів напередодні. Вона ясно дала зрозуміти, що прогулянка не мала жодного змісту без соболиної шапочки, і жодні контраргументи чоловіка не могли змінити її думки.　

Тож Віктор Єгоров вирішив поступитися і принести шапку з номера, щоб нарешті припинити цю безглузду комедію. І саме в цей момент настав мій вихід, хоча я хотіла просто непомітно пройти повз них з опущеними очима.　

Роман Монфор схопив мене за руку й вигукнув:　

Та ні, мій любий, вам нікуди не потрібно йти. Умощуйтесь собі зручненько в санях зі своєю сім’єю, налийте собі келих шампанського, а моя працівниця збігає нагору до панорама-люксу і принесе юній леді шапочку.　

Він вирвав важкого ключа з руки Єгорова, простягнув мені й прошипів німецькою:　

У вас дві хвилини.　

Я невпевнено взяла ключ.　

Але ж я навіть поняття не маю, як виглядає та соболина шапочка, — пролепетала я.　

Та Роман Монфор вже заштовхав мене в обертові двері.　

Окей. Отже, дві хвилини. Можна встигнути, якщо порушити правило номер чотири панни Мюллер:

«Ніколи не бігти! Ми завжди з гідністю та при цьому швидко, непомітно і беззвучно ходимо коридорами». Ну добре, оскільки я й так не була в уніформі, то без докорів сумління могла порушити це правило. В утеплених чоботах все одно не вийде йти гідно, мовчу вже про бігти. У них ти мав вигляд реактивної качки. Та зараз я не мала часу зважати на це.　

Я не дивитимусь ні наліво, ні направо. Особливо наліво, бо там за стійкою рецепції був Бен.　

Найкоротший шлях до панорама-люксу лежав через фойє прямо в бальний зал. На великій швидкості я перетнула його, добігла до сцени, звідти сходами на другий поверх, які виходили в коридор перед панорама-люксом. Я ледве дихала, моє серце билося як скажене, та відстань я подолала менш ніж за хвилину. Одначе тепер втрачала безцінні секунди, бо ніяк не могла втрапити ключем у замок. Та щойно я увійшла й увімкнула світло, то відразу побачила соболеву шапочку — на ліжку. Вона, без сумніву, була з хутра і така ж строкато-коричнева, як і шубка на Даші. Хоч у чомусь пощастило.　

Я полегшено кинулася до ліжка і схопила шапочку.　

— А тепер летіти блискавкою, щоб твоя смерть, маленьке соболя, була не даремною, — сказала я. І саме в цей момент помітила, що в кімнаті я не сама.