Замок у хмамрах

25

Окей. Спокійно. Без паніки.　

Я витріщалася на пляшку грушевого чудо-самого- ну швагра старого Стакі, яка все ще стояла на столі для шиття, і намагалася глибоко й рівномірно дихати. Вдих-видих, вдих-видих…　

Усе було добре. Даша перебувала в теплі, дихала розмірено, пульс був цілком нормальний. Допомога вже вирушила.　

Та що, коли ні? Що, коли Людвіги відразу збагнули, що втекти з панорама-люксу нам із Дашею допомогли? Що, коли вони бачили Трістана з нами там, унизу, в снігу? Або помітили його відсутність у бальному залі? Що, коли Елла Барнбрук не сприйняла зникнення свого партнера по танцю тихо й мирно, а Людвіги склали пазли докупи? А що, коли історію Трістана там нещадно проігнорують, а тим часом спільники Людвігів обшукають підвал і знайдуть тут мене з Дашею?　

Я вже уявила, як Людвіги налякано, тримаючись за ручки, вдають невинних.　

Просто залишатися тут і чекати, поки хтось прийде, раптом здалося мені безглуздим і небезпечним.　

Я сама повинна спробувати пошукати допомогу. Просто треба дістатись до одного з телефонів, щоб подзвонити мсьє Роше. А він уже подбає про все інше. У цьому я була впевнена.　

Але спершу треба заховати Дашу, щоб вона залишалася в безпеці, поки я не повернуся. І я вже знала, де її сховаю. У стомленій Берті було місце для цілого дитсадочка. Я зробила Даші всередині гніздечко з рушників і вкрила її зверху так, що виднілися тільки рот і ніс. Тоді витягла штекер із розетки, лише на той малоймовірний випадок, якби хтось прийшов щось прати.　

Ось так. Це зробила. Тепер залишилось подіти кудись кольє. О, зроблю, як Трістан, і надягну його на себе. Діамантова защіпка мало не сама зійшлася на моїй шиї. Ось що таке справжня якість! О Боже, ну воно й важезне! Сподіваюсь, що мене не настигне прокляття Калі за те, що її третє око баламкалось тепер у моєму бюстгальтері.　

Я прочинила двері на коридор і перевірила, чи все чисто. І до кухні, і до відпочинкового комплексу відстань була однакова. Проте я обрала кухню, бо існувала небезпека, що в день балу пан Гефельфінґер зачинив усе швидше й уже пішов.　

Спочатку я ступала нерішуче, бо боялась, що за рогом може стояти пан Людвіг зі своїм пістолетом. Але потім я вирішила бігти. Що швидше я дістануся до телефону, то раніше закінчиться цей кошмар.

Я повернула за ріг і влетіла прямо в П’єра, який тягнув велетенський кошик, повний булочок. Кілька штук покотилося на підлогу.　

— Фанні! — здивовано вигукнув П’єр.　

Я так зраділа, коли його побачила, що ледве не розплакалась.　

— О Боже! — випалила я. — Як добре, що це ти! Ти часом не бачив тут, унизу, кількох ем-м-м… підозрілих осіб?　

— О, та скільки завгодно, — сказав П’єр. — Ними аж кишить на кухні, починаючи від шеф-кухаря. Я вже ситий усім цим по горло. Але я матиму аж два дні вихідних! І вгадай, що я робитиму.　

Аж тепер він помітив, що зі мною щось не те.　

— Боже мій, Фанні, що трапилося? У тебе такий вигляд, ніби ти зустріла привида.　

Якби ж то.　

— П’єре, ти маєш мені допомогти, — випалила я. — Хтось хоче викрасти дитину російського олігарха, щоби потім вимагати в заставу діамант «Надежда». Тому я з Дашею втекла з панорама-люксу. Але вони все ще переслідують нас. У них зброя, і вони справді небезпечні.　

Тривога на П’єровому обличчі змінилася на недовіру, змішану з сумнівами, які, мабуть, стосувалися моєї психічної адекватності. Він повернув голову вбік, не відводячи при цьому від мене погляду. І тут я раптом зрозуміла, як почувався перед тим Трістан. Жодна людина не повірила б одразу такій історії. Людський мозок на таке не здатен.　

— О-оке-ей, — протяжно сказав П’єр. — Тож ти втекла з дитиною російського олігарха, бо вас переслідують озброєні викрадачі, котрі хочуть дістати діамант «Над-щось-там»?　

— Я знаю, все це звучить суперзаплутано, — перебила я його. — Воно так і є. Я мушу подзвонити з кухні мсьє Роше і все йому розповісти. Він повинен зателефонувати в поліцію і повідомити Єгорова. Допоможеш мені?　

— Звісно, що так.　

П’єр виглядав досі ще не дуже переконаним, та усмішка поступово зникала з його обличчя. Він явно почав усвідомлювати всю серйозність становища.　

— Де ж зараз дитина?　

— Я залишила її в пральні.　

— Що? Геть саму? — П’єр хапнув повітря. — Окей, ми зробимо так: повертайся до дитини і чекай там. Я повідомлю мсьє Роше і поліцію. А тоді прихоплю свій найгостріший ніж і вартуватиму перед пральнею. Жодну дитину не викрадуть!　

Він побіг, залишивши на підлозі свій кошик із булочками.　

— Ти можеш на мене покластися, Фанні! — крикнув він через плече.　

Тепер усе буде добре. Я побігла назад у пральню й дістала Дашу з гнізда у Втомленій Берті. То я себе так накрутила чи вона справді дихала якось неспокійно? Може, в пральній машині було замало кисню? Я сіла за стіл для шиття і почала колихати її, наче немовля.　

— Уже недовго залишилося чекати. Зовсім скоро по тебе прийде твій татко, — сказала я.　

Аж раптом двері відчинилися і зайшов П’єр. Як він і обіцяв, він був із ножем. Ніж був не дуже довгим, але, поза сумнівом, небезпечно гострим. Якщо хтось і вмів із ним обходитись, то це П’єр.　

— Я все залагодив, — сказав він, важко дихаючи. — Мсьє Роше зателефонує поліції і повідомить керівництву готелю. А ще я попросив свого друга Лукаса взяти вогнегасник, стати за сходами і лупити ним кожного підозрілого. О Боже, це та малеча? Яка ж вона мила! Вона спить? А чого ж ти плачеш, Фанні?　

А я і не помітила, що мені по щоках текли сльози.　

— Мені просто дуже полегшало. Незважаючи на те що я навіть не знаю Лукаса. Дякую, — шморгаючи носом, сказала я. — Тепер справді все буде добре. Ти не можеш уявити, крізь що ми пройшли.　

— О ні! Можу. — П’єр всівся на стілець Павела. — Чого тільки вартий стрибок із вікна! Це ж, мабуть, божевілля. Там же десь п’ять чи шість метрів.　

— Я… я тобі не розповідала про стрибок із вікна… — Жах ширився моїм тілом… відчуття було таке, ніби мені вивертали шлунок…　

— Ага. Не розповідала. — П’єр стенув плечима й почав робити ножем зарубки на столі.　

О ні. Будь ласка. Тільки не знову. Тільки не П’єр!　

П’єр, який люб’язно годував Заборонену Кішку холодною печенею. П’єр, котрий залишав для мене тістечка з сиром та малиною і постачав молочні булочки для Хуго. Довгоносий П’єр, чиє добродушне обличчя дарувало мені щодня лукаву посмішку.　

— Ти ж не дзвонив мсьє Роше, правда? — глухо запитала я. Не те щоб я не знала відповіді. Просто хотіла почути це від нього.　

— Усе правильно, — радісно підтвердив він. — Але я подзвонив куди-інде. І там дуже втішилися, що ви з дитиною цілі й неушкоджені сидите в пральні.　

П’єр знову лукаво посміхався.　

— Фанні-Фанні! Ну ти й натворила. Узяти вилізти з вікна, та ще й із непритомною дитиною. Це ж міг хтось побачити. Я тобі скажу, що пані Людвіг через це надзвичайно розлючена. А пан Людвіг уже хотів було дати відбій усій справі.　

Я подивилась на Дашу. Хотіла б я теж лежати отак без свідомості, щоб тільки не чути й не бачити цього всього. Якби я тільки нікуди звідси не рухалась… І чому ж я не лишилася в пральні…　

— Я й так би тебе знайшов, — сказав П’єр, ніби він якимось таємним способом читав мої думки. — Я зрозумів, що ти якось — але як саме? — проникла в підвал. А в пральні ти орієнтуєшся найкраще. — Він відхилився на спинку крісла і майстерно ковзав ножем собі між пальцями. — Як ти вважаєш, для чого ж був отой кошик із булочками? У ньому я б виніс малечу з будинку. І ні в кого не закралося б жодної підозри. Я ж саме отримав не просто дозвіл, а чіткий наказ від шеф-кухаря винести черстві булочки.　

«А що було б зі мною?» — хотіла запитати я, але відповідь не надто хотіла почути. Мені було цілком достатньо вигляду його ножа.　

— А я думала, що ми друзі. — Більше на думку нічого не спадало.　

П’єр усміхнувся мені крізь пляшку з грушевою самогонкою.　

— Ти мені справді подобаєшся, Фанні. Ти дуже мила дівчина. Та те, що я тобі підкинув кілька смаколиків, зовсім не означає, що ми друзі. Ти поняття не маєш, як влаштоване життя. Ти хоч знаєш, скільки заробляє молодший кухар? — Не дочекавшись моєї відповіді, він продовжував: — І через що ти мусиш пройти? Чи це справедливо? Завжди є ті, які важко працюють, але ні до чого доробитись не можуть. І є ось ці багаті гаманці, які проводять тут свої відпустки та жаліються, коли трикляте яйце Онсен має, на їхню думку, неідеальну форму. Хіба ж це справедливо? Кожен повинен вміти подбати про себе в цьому жахливому світі. І я не відхилю пропозицію, яка допоможе мені звільнитися з цієї кухонної діри раз і назавжди. Ти ж мене розумієш, правда?　

Я чула, що він говорив, та чи розуміла? Навряд чи… У моїй голові роїлися сотні думок. Скільки часу збігло від моменту, коли він сповістив Людвігів про мене? А скільки часу знадобиться їм, щоб дістатися сюди? І що вони зроблять зі мною? Присплять, як Дашу, і візьмуть із собою, щоб я їх не видала? Та не думаю, що я поміщуся у кошик із-під булочок. Тоді, мабуть, пристрелять на місці. А може, винагорода П’єра достатня, щоб він, не роздумуючи, використав свій ніж?　

Та мені потрібно хоча б спробувати боротися. За Дашу і за себе. І за моїх батьків. Вони ж не переживуть, якщо я помру, не закінчивши школу. Окей, негарно зараз так думати… І недоречно.　

Я подивилася на миле сонне личко Даші і встала.　

— Не роби дурниць, Фанні. — П’єр теж піднявся, граючись ножем у руці.　

— Я просто хочу покласти її там. — Я показала на стос білизни, на якій вона вже лежала перед тим.　

П’єр кивнув:　

— Окей. Але потім сядеш назад, зрозуміла?　

— Зрозуміла.　

Як людина, яка вже втратила будь-яку надію, я прослизнула до стосу з білизною й обережно вклала на нього Дашу. Я поняття не мала, що чинити далі, та зволікати не було як.　

Коли я обернулася, світло почало блимати. Не одна лампа, а всі одразу. А тоді раптом увімкнулась пральна машина. Я могла поклястися, що такі звуки видавала лише Втомлена Берта. Але ж я витягла перед тим штекер із розетки!　

— Що це в біса… — П’єр проскочив із ножем повз мене до машин.　

Це був мій шанс. Я схопила пляшку з грушевою самогонкою і вдарила нею П’єра по голові так сильно, як тільки могла.　

Вона не розбилася, як я думала, але під силою удару вислизнула мені з руки й покотилася геть по підлозі, ніби образилася. П’єр упав на коліна, але, на жаль, залишився при свідомості, хіба що трішки ослаб.　

Прокляття! У цього типа міцний череп. І він усе ще тримав ножа в руці.　

Я гарячково озирнулася і схопила перший-ліпший предмет, що потрапив мені під руку. Ним виявилася праска.　

П’єр, похитуючись, почав підводитися. Я не мала права дати йому зіп’ястись на ноги, тож взяла праску за шнур і метнула її П’єрові в гомілку. Я десь читала, що гомілка — найбільша кістка скелета й удар по ній спричиняє надзвичайно сильний біль.　

Це скидалося на правду, особливо якщо влучити в гомілку кілограмовою залізною праскою, метнувши нею з відстані, як псом на повідку.　

П’єр закричав і знову впав на коліна. Цього разу він впустив ніж. Праска навіть надірвала йому одну холошу.　

Утомлена Берта, чи щось, що імітувало її звуки, тим часом затихла і світло теж заспокоїлося.　

З неабиякими зусиллями, та при цьому сопучи від люті, П’єр намагався піднятися, спираючись на сушильно-прасувальну машину. Павел вимкнув її, незважаючи на те що всередині залишилась якась річ (що було йому зовсім не притаманне). Нею виявилась дамастова скатертина для столів у ресторані, завдовжки п’ять метрів і завширшки добрих п’ятдесят сантиметрів. Її недопрасовані дві третини звисали з машини.　

Я вирішила не гаяти часу на роздуми чи розрахунки, підняла її вільний кінець, обвила навколо П’єра і запхала в машину з іншого боку. А тоді увімкнула її і відскочила назад. За дві секунди П’єра, який не встиг і оком змигнути, притягнуло скатертиною до машини чи навіть більше — його притиснуло до неї. А що машина притискала до себе, то вже так легко не віддавала. П’єр розмахував навсібіч руками, та до вимикача не досягав.　

— Ах ти ж підла тварюко, — заревів він, коли зрозумів, що опинився в пастці, прикований до однієї з найпотужніших прасувальних машин на ринку. Колись. Багато років тому. — Я тебе замочу!　

— Скоріше машина тебе висушить, — сказала я.　

Заради безпеки я копнула ніж, і він ковзнув аж під плісирувальну машину, яка стояла поруч.　

— Я вшиваюся звідси, — сказала я, взявши Дашу на руки. — Якщо я пробралася сюди через підвал для вугілля, то ним же звідси й виберуся. Вітання Людвігам!　

П’єр почав так відбірно лаятися, що Ґрейсі й уявити собі не могла. Я навмисне сказала П’єру про підвал для вугілля. Насправді ж я планувала втекти через підвал із лижами. Хоч стрімкі конвеєри для вугілля чудово підходили для того, щоб ними спуститися вниз, проте дертися ними вгору було б у рази складніше. Тим паче з непритомною дитиною на руках.　

Добре, що П’єр не міг бачити, яким шляхом я пішла, оскільки висів причеплений до прасувальної машини обличчям до стіни. І мав би для цього повернути голову на 180 градусів. Чого він зробити не міг, бо цілковито був поглинутий намаганнями визволитися з машини, яка прагнула його випрасувати. Я ледве не закричала з радості. Проте ми з Дашею ще не були в безпеці.　

Коли я вже хотіла прошмигнути через арку, яка відмежовувала пральню від підвалу з лижами, то до моєї голови торкнулося щось вологе, і я нажахано завмерла. Це було вчасно, бо, зупинившись, я помітила, як у віконечку дверей, що виходили на зовнішні сходи, промайнула тінь. За мить двері відчинилися.　

Я встигла заскочити за ріг і запхнутися з Дашею за шафу з воском для лиж. Застигнувши на місці й виструнчившись, я сподівалася, що нас не помітять у цій напівтемряві. Із пральні все ще долинали пекельні прокльони, до яких тепер додався ще й жіночий голос. Це прийшла нарешті пані Людвіг. А пан Людвіг вирішив зайти із заднього входу. Дуже хитро. Якби я забарилась лише на кілька секунд, то потрапила б йому просто до рук.　

Та він так поспішав на звуки лайки, що й не глянув у наш бік.　

На мить я полегшено зітхнула. Тепер у мене було два варіанти: як і планувала, вибігти з Дашею через підвал із лижами надвір або…　

Я почула, як вимкнули машину.

— Вона втекла через підвал з вугіллям, — голос П’єра звучав неймовірно люто. — Біжіть туди.　

Я опустила Дашу на підлогу, поклавши її головою на віничок для змахування пилу. А тоді прослизнула назад, швидко й непомітно перебігаючи від машини до машини. На жаль, у мене не було зараз нагоди подякувати панні Мюллер, яка наполягла на тому, щоби нашити на взуття персоналу спеціальні підошви, що стишували звук.　

Сховавшись за сушаркою, я спостерігала за тим, як П’єр прямував до підвалу з вугіллям, а за ним пухнасті, як кульбабки, голови обох Людвігів.　

— Якщо вона ще на конвеєрі, то залиште її мені, — промовив П’єр.　

— Вона, схоже, розумна тварюка. — Це був пан Людвіг.　

Він зайшов останнім із пральні в підвал із вугіллям. І в нього в руках був пістолет, який змусив мене на мить завагатися.　

Я розуміла, що це було дещо легковажно, та якщо вийде, то я одним пострілом уб’ю трьох зайців. Тож я набрала повітря в груди, вийшла зі свого сховку і побігла так швидко, як тільки могла.　

Ще два з половиною. Ще два метри. Один.　

Ось я вже біля дверей підвалу з вугіллям! Я обережно їх штовхнула, відчула, як вони посунулись, дуже повільно, а тоді… вони зарипіли.　

Людвіги озирнулися. П’єр уже був біля конвеєра. Пан Людвіг підняв револьвер.　

Ні, ні, ні. Я що, дарма тратила стільки зусиль, щоб зараз отак просто здатися?! Звідкись пролунав звук, ніби відкоркували пляшку з шампанським. Та я з останніх сил налягла на двері всім тілом, і вони зачинилися. І ще засув. Готово.　

Тільки тепер я відчула пекучий біль у плечі. Коли я його торкнулася, то намацала щось мокре. Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що мене підстрелили. Моя рука була червона від крові.　

Пан Людвіг мав рацію: глушник спрацював відмінно.