Замок у хмамрах

2

Мені теж було прикро. Чи краще сказати: я зробила собі прикро. І то дуже. Наче все й без того не було достатньо погано. Вилетіла на дорогу з двома дітьми дошкільного віку, яких довірили під мою опіку. І, звичайно, той, хто нас заледве не переїхав, мусив бути не ким іншим, як сином власника готелю.　

Поки я, вражена, обходила машину, щоб сісти на місце біля водія, вирішила ще раз проаналізувати свій словесний шквал. Чудово — для мого звільнення я подала йому на срібному тарелі дві причини в білих капюшонах разом із зіпсованою серветкою з монограмою. Але ж могло бути й гірше, якби я, приміром, сказала: «Монфор — як у власників готелю? Рудольф і Роман, чи як я їх зву: Безвольний Руді й Дратівливий Роман».　

На передньому сидінні лежала паперова торбина, повна моркви, яку я взяла на коліна перед тим, як усістися.　

Бен, певно, був сином Дратівливого Романа, старшого з братів. Я знала, що він має сина від першого шлюбу, який жив зі своєю матір’ю в Цюриху, але я собі уявляла скоріше маленького хлопчика, а не майже дорослого чоловіка. Безвольний Руді не мав сім’ї, він жив самотньо в маленьких апартаментах під дахом на шостому поверсі готелю. Деніс із рецепції розповідала мені, і це всім було відомо, що він у молодості за трагічних обставин втратив своє велике кохання і відтоді жив як монах. Які саме це були трагічні обставини, Деніс, на жаль, не знала, проте ця історія добре пасувала безсилій, нахиленій уперед поставі Рудольфа Монфора і його стурбованому погляду. Але він завжди привітно кивав при зустрічах і обдаровував кожного своєю сумовитою посмішкою.　

Посмішка ж його брата Романа була зарезервована виключно для гостей готелю. Працівників він у кращому випадку не помічав, у гіршому — шпетив, інколи навіть із дріб’язкових причин.　

До цього він мене навмисне ігнорував, але я вже з вересня з острахом чекала на день, коли стану жертвою одного з його нападів люті.　

Можливо, цей день настав сьогодні. Якщо Роман Монфор лаяв людей по чверть години за пляму від зубної пасти на уніформі та звільнив працівника, бо той кидав недопалки перед чорним входом, то що він зробить із тим, хто жбурнув дітей його гостей під колеса машини його сина?　

Поки Бен заводив машину, я розглядала його. Певну сімейну схожість заперечити було неможливо: блакитні очі, високе чоло, виразний ніс, вольове підборіддя, густе каштанове волосся — все, як у батька. Тільки молодший. І миліший. Навіть у профіль його лице викликало довіру.　

Незважаючи на це — чи, краще сказати, саме через це — обережність не завадить. Я б остерігалася вважати його безневинним тільки через миле обличчя. Він усе ще міг видати мене своєму татові. Як відомо, яблуко від яблуні недалеко падає…　

Можливо, він забув, що саме тільки-но трапилося, коли я вплутала його в цю кумедну розмову? Я зашаруділа пакетом із морквою.　

— Дуже завбачливо з твого боку прихопити кілька сніговикових носів. Сьогодні ж увечері повинен випасти свіжий сніг.　

Він тут же усміхнувся у відповідь.　

— Ці сніговикові носи — для Вешді й Бежді.　

Ох, матінко, він ускладнював мені завдання залишатись обережною і недовірливою. Тепер, виявляється, він ще й тварин любить!　

Вежді й Бежді були готельними кіньми. Довірливі ваговози породи Норікер, повні клички яких були «Величний жест» і «Біла жилетка». Улітку вони зазвичай гарцювали альпійськими луками, розвіваючи на вітрі свої світлі гриви та псуючи таким чином типовий альпійський пейзаж плюшевим коровам із дзвінками на шиях. Узимку ж тягали (нібито із захопленням) старомодні сани, які старий Стакі натирав для гостей до дзеркального блиску. Я все ще сподівалася, що практика передбачатиме також і певний час у стайні, бо Вежді й Бежді були найдружелюбнішими конями зі всіх відомих мені до цього.　

— Ох, оце вони зрадіють, — сказала я. — Старий Стакі прописав їм дієту, бо вони нібито занадто розтовстіли в стайні. — Можливо, в цьому була десь і моя провина, бо я час від часу приносила їм банани, які вони так люблять. Тепер вони і мене люблять. Вони завжди радісно форкали, тільки-но я заходила до стайні. 1 я завжди почувалася нікчемно, коли нічого для них не мала. — Вони ще напрацюються наступного тижня, у мсьє Роше вже зарезервовано надцять санних поїздок наступного тижня.　

— А охочі їхати санями зазвичай є найтовстішими людьми. — Бен зітхнув. — Коли я був маленьким, я ледве це витримував. Я б ті сани краще сам штовхав.　

Він вів машину вгору серпантинами так повільно, що близнюки ззаду вигукували:　

— Швидше, кридше, кларалидше, клареліле, бріле, свище, — гигочучи та буцаючись при цьому головами.　

— Отже, ти їдеш відвідати свого тата? — продовжила я дещо сміливіше. — Наскільки мені відомо, його сьогодні немає в готелі.　

Роман Монфор жив не в готелі, а — це я також знала від Деніс — зі своєю дівчиною в Сьйоні, на віддалі десь три чверті години автомобільної їзди.　

Оскільки він не притримувався чіткого графіку роботи, ніхто ніколи не знав, коли й чи він узагалі з’явиться в «Замку у хмарах» та скільки в ньому пробуде. У всякому разі, сьогодні я його ще не бачила.　

А це ще одна причина бути вдячною: я ж могла влетіти під його машину.　

— Це не страшно. Я тут на цілі канікули, — сказав Бен.　

— Тут? Але ж не в готелі! — вирвалось у мене.　

— Вдень і вночі. — Він скоса поглянув на мене. — Маєш щось проти?　

Ні! Звісно, що ні. Я себе тільки запитувала, де ж він спатиме. Може, у свого дядька? Під час канікул готель був заповнений вщерть. Кожна з тридцяти п’яти кімнат і всі люкси були зайняті. Усі, до останнього ліжка! А в 212 і 213 ми притягли навіть по одному додатковому ліжку.　

А також усі спальні місця в кімнатах персоналу були зайняті допоміжним персоналом.　

— Ти маєш постійну кімнату в готелі? — обережно запитала я.

Бен розсміявся.　

— Ну звісно, я зарезервував королівський люкс, — іронічно зауважив він. — Не хвилюйся. До цього я кожного разу знаходив, де спати. Та й взагалі, як сказав би мій тато, я тут не щоб спати, а щоб працювати.　

— Працювати? — повторила я.　

— Так, працювати, уяви собі, — голос Бена звучав тепер дещо роздратовано. — Під час моїх шкільних канікул. Як завжди. Це мої останні різдвяні канікули перед випуском чи, як ви кажете в Німеччині, перед абітурою. Усі решта можуть виспатись і святкувати, і їм будуть догоджати їхні батьки. Тільки я вставатиму щодня о пів на шосту і навіть не отримаю за це грошей.　

— Кому ти це розказуєш? — пробурмотіла я.　

Але Бен у розмові так розгарячився, що мене взагалі не чув.　

— Ти практикантка тут хіба що на рік, а я щось на зразок пожиттєвого практиканта. Дядько Рудольф планував цього разу, що я заміню Деніс на рецепції, але я міг би з таким самим успіхом хлорувати басейн чи міняти постіль. Я також можу обслуговувати прасувальну машину і навіть Велику Труллу.　

— Ого, — сказала я вражено. Велика Трулла мала валики діаметром метр шістдесят і стояла біля Втомленої Берти, пральної машини з минулого століття, у барабані якої могла б жити невеличка сім’я. Обидві вважалися священними. — Павел, значить, мав би тебе дуже цінувати.　

— Він так і робить. — Бен гордо усміхнувся, і тепер він мені сподобався остаточно, і неважливо, був він сином Дратівливого Романа чи ні. Мене охопило приємне відчуття спорідненості душ.　

Якщо він друг Павела, то й мій друг.　

Павел був повелителем пральних, сушильних, прасувальних і плісирувальних машин у підвалі готелю. Велетенський, мускулистий, бородатий лисань із татуюваннями черепів, змій та інших магічних знаків на руках, якого було легше уявити викидайлом у якомусь темному сатанинському нічному клубі. Принаймні поки не побачиш, як він самовіддано прасує комірець уніформи покоївки, наспівуючи при цьому «Аве Марія». Павел мав прекрасний, чистий баритон, а його кантати й оперні арії стали легендарними. Можна було або слухати, або підспівувати. (Й ось тут нарешті надався мій абонемент до музичного театру, який мені зазвичай дарували на день народження дідусь із бабусею.) На завершення мого перебування в пральні ми вже досить добре опанували дует Папагено і Паміни з Моцартової «Чарівної флейти» під супровід центрифуг. Навіть коли Павел замість «Солодкі потяги відчути — найпершим є зобов’язанням жінки» співав завжди своєю ламаною німецькою: «Солодкі протяги втягнути — найпершим є бажанням дзвінким», що я особисто вважаю набагато милозвучнішим, загадковішим і змістовно глибшим.　

Бен рвучко увійшов в останній серпантин, і ми покинули тінистий ліс. Перед нами на осяяному обіднім сонцем високогірному плато розкинувся «Замок у хмарах» у всій своїй красі, з його високими вікнами, вежами, кам’яними карнизами і балюстрадами. Завжди, маючи перед очима цю картину, я мусила перевести подих. І в мене було враження, що Бену теж. Та, можливо, його глибокий віддих мав і інші причини.　

Він проїхав повз в’їзд до підземного паркінгу й замість того, щоб обрати закручений виїзд до головного входу, зупинився біля найближчого паркінгу.　

— Я, звичайно, можу підвезти вас прямо до обертових дверей, — не повертаючи до мене обличчя, він в’їдливо усміхнувся.　

Я так само усміхнулась у відповідь.　

— Дуже мило, але звідси ми підемо пішки, чи не так, хлопці?　

— Там попереду зануда Дон. — Близнюки показали на Дона Буркгарта-молодшого, який стояв на сонці біля Ялинки-Півмісяця з перехрещеними на грудях руками. Здавалося, він на щось чекав.　

На нас, якщо бути точним.　

Я застогнала.　

— Цьому я дозволяю показати язика, — сказала я, і близнюки одразу ж якнайстаранніше виконали це безліч разів. При цьому вони трішки пооблизували шибки Бенового авто.　

— У тобі справді тече кров педагога. — Бен зіщулив очі, щоб краще оцінити Дона. — А це хіба не малий божевільний Буркгартів?　

— Саме він.　

Дон помітив нас і, зацікавившись, побрів ближче.　

— Вони тут уже майже три тижні, поки ремонтують їхню віллу в Берні. Я запитую себе весь час, як їм вдалось це залагодити, щоб так надовго забрати дитину зі школи. У Німеччині це було б не так легко.　

Бен стенув плечима:　

— Мабуть, старий Буркгарт підкупив директора. А якщо цього не вистачить, тоді він просто купить усю школу. Він купить усе, що перешкоджатиме йому на шляху.　

Це прозвучало дещо з гіркотою, і я б залюбки довідалася чому, але діти вже звільнилися від пасків безпеки і почали виходити з машини. Я поспішила вистрибнути слідом і рефлекторно схопилася за білі капюшони.　

— До речі, з «Донні» римується «поні» і «смердовоні», — сказала я.　

Я почула, як Бен голосно розреготався.　

— Ти справді нереально любиш дітей!　

Я засунула голову назад до машини.　

— Зате в мене дар до Втомленої Берти, запитай Павела! Я б із радістю ще раз потисла Бену руку, але мої пальці вп’ялися в капюшони близнюків. Тому я понизила голос і сказала серйозно: — Дуже дякую за те, що не переїхав нас. І за те, що не видаси мене.　

На якусь мить він глянув так само серйозно у відповідь.　

— Так не робиться, ну це між нами, практикантами, — відповів він.　

Я засяяла. Я так і знала: той, кому Павел довірив Велику Труллу, просто не міг бути поганою людиною.　

— Я рада, що ти милий, хоч у тебе й такий мегапі… — захоплено почала я, але потім затнулася. Певно, того, наскільки я рада, що він не схожий на свого мегапідлого батька, не слід ще було вимовляти, попри всю симпатію до нього. — Такий мегапереляк через це все, — завершила я речення дещо кострубато і відійшла від дверцят, давши їм захлопнутись.　

— О, подивіться-но сюди. Фанні Функе з Ахіма біля Бремена дозволила сісти ввіреним їй в опіку дітям у розвалюху незнайомця без дитячих сидінь, — видав Дон, наближаючись до нас. Він дивився вслід Беновому авто, яке звертало на шлях, що вів до стайні. Очевидно, Бен хотів негайно залагодити справу з морквою.　

Дон розвернувся.　

— А чи схвалять це пан і пані Бауери з Лімбурга-на-Лані? Хочеш сама їх запитати чи мені це зробити? О! А ось і вони!　

Зі зловтішним усміхом він показав на білосніжний «мерседес» Бауерів, який щойно закотився на паркінг і тепер зупинився біля нас. Пані Бауер вийшла з машини, весело розмахуючи своєю білою сумочкою від «Dolce & Gabbana».　

— Ага, ось ви де, мої маленькі сніжинки. Усе так ідеально склалося. Ви гарно провели час із вашою милою нянею?　

— Якби ж то з милою нянею! Радійте, що ваші діти взагалі ще живі, — сказав Дон, але пані Бауер не могла його зрозуміти, бо один із близнюків голосно викрикував: «Донні, поні, пепероні, бадеріке, смердовоні!», а другий: «Я хочу ще-е-е!»　

Пан Бауер саме вийшов із машини й доброзичливо втиснув мені в руку складену купюру.　

— Дуже дякую, що ви так гарно потурбувалися про наших шибеників.　

— Ха-ха-ха! — сказав Дон. — Це ніби дякувати акулі за те, що вона відкусила тільки маленький пальчик, а не цілу ногу.　

На щастя, пан Бауер узагалі на нього не зважав, бо його сини повисли на його нозі й тріскотіли щось про мегакруту супергірку.　

— Цей час був для мене великою радістю, — запевнила я. І саме в цей момент була щирою. Я зворушено спостерігала, як (чорт, як же їх звати?) сідали зі своїми батьками в машину і від’їжджали, махаючи на прощання.　

Коли вони вже зникли за поворотом у напрямку долини, в Дона вирвалося розчароване зітхання.　

— До речі, в тебе у волоссі шишка, Фанні Функе, і це виглядає реально тупо, — сказав він тоді.　

Я змусила себе не схопитися за волосся, натомість розгорнула купюру, що тицьнув мені в руку пан Бауер. Це була сотня швейцарських франків. Мені забило подих.　

— Не може такого бути, — сказав Дон.　

Таки може. Ха!　

— Не так уже й погано пройшов мій перший день у ролі найгіршої няні на світі. — Хоча я точно знала, що це було по-дурному — насолоджуватися короткою миттю тріумфу, та я не змогла встояти, щоб м’яко не провести рукою по Доновій маківці. — Чи як ти скажеш, маленький Донні?　

Дон стиснув на мить губи (навіть це в нього виходило мило), а тоді посміхнувся.　

— На щастя, канікули тільки починаються, — сказав він, шепелявлячи при цьому більше, ніж зазвичай. Я цього не хотіла, але відчула, як мої руки почали вкриватися гусячою шкірою. Донова усмішка стала ширшою. — Знаєш що? Скажу своїм батькам, що від завтра мені теж потрібна няня. Ви вмієте з нами так класно гратися. — І, невинно поглядаючи карими вологими очима оленятка, він продовжив: — Я чомусь переконаний, що ти ще матимеш кілька неприємних моментів, Фанні Функе.　

Як наврочив, але таке відчуття в мене також було.