Замок у хмамрах

21

— Вона дуже втомлена, — сказав Єгоров, не беручи до уваги той факт, що Даша щойно бадьоро стрибала на велетенському, королівських розмірів ліжку своїх батьків, захоплено вигукуючи моє ім’я. — Гірське повітря та ігри в снігу сприяють тому, що вона швидко засинає.　

Я проїхалась рукою по уніформі, яка сиділа на мені бездоганно, і посміхнулася усмішкою Мері Поппінс. Він ні в якому разі не повинен думати, що непосидючі діти можуть бути для мене якоюсь проблемою. Тим паче вона була сама.　

Даша спробувала зробити перекид. Я не розуміла, що вона говорить, та побоювалась, що це було щось типу: «Ходи, Фанні, спробуй теж перекинутись».　

— Вона вже поїла, почистила зуби, і книжку «на добраніч» я їй теж почитав. — Єгоров якось нервово смикнув свого чорного метелика. Як і всі чоловіки в сьогоднішній вечір, він одягнув смокінг. І хоча його коштував напевно в двадцять разів дорожче, ніж інші, та на вигляд він нічим не вирізнявся.　

Коли я прийшла до панорама-люксу, то Стелли Єгорової, на превеликий жаль, я там не застала.　

Вона зі своїм песиком уже спустилася вниз на привітання з шампанським, де попри те паралельно давала ексклюзивне інтерв’ю панові фон Дітріхштайну. А її шию прикрашав діамант «Надежда».　

Я сподівалася, що завдяки моїй сьогоднішній роботі нянею зможу першою побачити цю відому прикрасу. Ґрейсі, Емі й Медісон, а передусім пані Людвіг через це мені надзвичайно заздрили. Хоча пані Людвіг більше цікавилася сукнею. Я зустріла її і пана Людвіга, коли вони, тримаючись за ручки, поверталися з пообідньої кави до себе в номер. Через хвилювання пані Людвіг не могла доїсти своє тістечко, та навіть пан Людвіг виглядав дещо знервованим. Він повторював у коридорі кроки вальсу, поки пані Людвіг жваво зі мною розмовляла, перескакуючи з теми на тему. Нарешті сьогодні настав цей довгоочікуваний день. Коли пані Людвіг довідалась, що я проведу вечір у панорама-люксі, в неї аж очі загорілися.　

— Ох, яка ж ви щаслива, — вигукнула вона. — Ви зможете першою побачити таємничу королеву балу. Як гадаєте, вона одягне блакитну сукню під колір каменя? Проте їй, брюнетці, більше личить червоний. Та їй усе личить, на відміну від мене, старої… я переймаюсь своєю сукнею. Вона занадто відкрита. У моєму віці не варто носити таке глибоке декольте. Я так не хочу зганьбитися. Поділ сукні такий довжелезний, і в ній я можу рухатися лише маленькими кроками — що, коли я перечеплюсь і впаду? А якщо це станеться під час танцю?　

Пан Людвіг поклав їй руку на плече.　

— Усе пройде чудово, моя прекрасна! Я чекатиму тебе тут, унизу, біля сходів. А ти злетиш ними вниз, наче ангел, я в цьому впевнений. І якщо в танці щось і піде не так, то максимум через те, що я наступлю тобі на ногу.　

Пані Людвіг засміялася і притулилась на мить своєю сивою головою до його плеча.　

Ох, ці двоє були просто занадто милими! Коли я постарію, то теж хочу мати такого пана Людвіга під боком, котрий ніжно цілуватиме мене в тім’ячко.　

— Мавпа, з якою вона завжди засинає, називається Алексей. — Єгоров продовжував давати мені інструкції, поки Даша підійшла до кульмінації свого номера зі стрибків на ліжку. — Це моє друге ім’я. Алексей сидить поряд на Дашиному ліжку. Та якщо вона захоче, то може спати в нашому, я це їй уже пообіцяв. — Він дещо збентежено усміхнувся. — Вона й так майже завжди приходить до нас уночі…　

Я з розумінням кивнула. Як на мене, то Даша може ще трішки подуріти. А я із задоволенням би спробувала зробити перекид. Звісно, тоді, коли Єгоров піде.　

Він кинув погляд на свій годинник.　

— Раптом щось, — він показав поглядом на підлогу, — ви знайдете нас прямо тут, унизу.　

Я знову кивнула. Це було справді як рукою подати. Вийти на коридор, кілька кроків праворуч, тоді сходами вниз — і ти вже в бальному залі. Навіть музику можна почути, хоч і на диво приглушено, адже люкс був якраз над оркестровим балконом. А там уже з самого пообіддя розмістився гала-оркестр. Зараз якраз налаштовували струнні інструменти. Бальний зал було не впізнати: столи, накриті дамастовими скатертинами і розставлені навколо танцмайданчика, а на столах та стінах — пишні букети квітів та підсвічники. Двісті сімдесят шість свічок кольору слонової кості запалять о восьмій годині, котрі разом зі світлом дванадцяти люстр занурять зал у золотисте сяйво. Стільки ж свічок лежало напоготові, щоби замінити ті, що вигорять, — це розповідав мені мсьє Роше. Було два спеціально призначених офіціанти, які відповідали за свічки. Носячи таці з канапе, вони мали непомітно патрулювати вздовж стін, стежачи за тим, щоби ніде не скапував віск зі свічок і нічого не зайнялось. Я не заздрила нікому зі своїх зайнятих цього вечора колег. Заздрила хіба що Гретхен Барнбрук, яка зараз танцюватиме вальс із Беном.　

Мабуть… Та ні, вона стовідсотково виглядатиме чарівно у своїй абсолютно божественній сукні.　

(Ґрейсі й Медісон дуже докладно мені її описали. Я вже не пригадую, якого вона кольору, та мені в пам’яті закарбувалося те, що вона прекрасна.)　

З іншого боку — ні таке до найменших дрібниць продумане освітлення, ані симфонічний оркестр, ані бальна сукня не перевершать нашого вальсу на даху. І байдуже, що з нами буде потім! Цей чарівний момент у мене не забере ніхто на світі. Можливо, я розповідатиму про це ще своїм онукам, коли стану озлобленою старою. Але хвилинку, так не піде. Якщо я буду такою озлобленою, як тепер, то не матиму ані дітей, ані внуків. Хіба що сухоребру злостиву кішку.　

Єгоров зітхнув.　

— Ну, здається, все пояснив.　

— Так і є. — Я усміхнулася своєю найкращою посмішкою Мері Поппінс. — Ми з Дашею дуже гарно проведемо час разом, поки ви не повернетеся.　

— Можливо, я десь поміж усім заскочу до вас, — сказав він.　

— Звичайно, тут же рукою подати.　

— І принесу вам щось смачненьке, — додав він, застібаючи обидва ґудзики свого смокінга й цілуючи Дашу востаннє на прощання.　

О так, смачненького там справді доволі.　

— Ні, дякую, — сказала я. Панна Мюллер мала б пишатися мною. — Я вже поїла. Насолоджуйтеся вечором.　

Даша час від часу підстрибувала і вигукувала щось російською. Можливо, це було: «Та йди вже нарешті!», бо Єгоров усміхнувся і вийшов із номера.

Хоча мій страх щодо викрадача з Ґранд-готелю значно послабився, я все одно зачинила за ним двері на засувку, а потім ще й на дверний ланцюжок. Можливо, мій колишній підозрюваний стоїть зараз разом з іншими на привітанні з шампанським, уперто витріщаючись на кольє Стелли Єгорової. Вона ж думатиме, що він якийсь маніяк.　

Окрім того, я перевірила, чи зачинені всі вікна і двері. Даша тим часом зістрибнула з ліжка і притягла мавпу і книжку з малюнками. Книжка була написана кирилицею, та це не мало значення. Ми всілися поруч на ліжку, розглядали картинки й розповідали одна одній історії російською і англійською. Деколи я вдавала, ніби Алексей видає кумедні мавпячі звуки, і тоді Даша заходилась щирим дзвінким сміхом.　

Посеред нашої чудесної забави в двері подзвонили.　

Не в усіх номерах двері були обладнані дзвінком, лише у великих люксах. І дзижчав він дуже немелодійно, так ніби у стіні заховався непривітний швейцар, котрий хотів вберегти свої володіння від будь- яких відвідувачів.　

Я навшпиньках підбігла до дверей і зазирнула у дверне вічко.　

За дверима стояла пані Людвіг у банному халаті й навіть через вічко було помітно, що вона плакала.　

Я поспіхом відчинила двері.

— Заради всього святого, що трапилося? Ви ж мали вже давно бути внизу на привітанні з шампанським.　

Пані Людвіг шморгнула носом.　

— Дякувати Богу, ви тут, моя люба. Бо я вже не знала, куди мені йти.　

Я затягнула її у номер і знову замкнула двері, включно із засувкою та ланцюжком.　

— Щось із паном Людвігом? — запитала я.　

Даша стурбовано заглядала на нас із ліжка, хоч нічого й не розуміла.　

— Ні, — сказала пані Людвіг і витерла носа об рукав свого халата. — Він на мене чекає. Внизу біля сходів, як і обіцяв. Але…　

— Що ж сталося? — У неї був такий жалюгідний вигляд, що захотілося її обійняти.　

— Сукня, — шморгнула пані Людвіг і розв’язала пояс халата. — Я вже все пробувала, але сама ніяк її не застебну.　

— І це все? — полегшено зітхнула я.　

Моя уява малювала всі можливі жахливі сценарії, починаючи з пана Людвіга, у якого саме цього дня міг статися серцевий напад.　

— Ну, з цим ми впораємось. Покажіть-но мені.　

Під халатом була прикрашена блискітками чорна вечірня сукня, котра на спині мала довжелезний замок, який самотужки було надзвичайно важко застебнути. Краї замка зяяли далеко один від одного.　

Обережно його застібаючи, я промовила:　

— Цього не подужала б навіть людина-змія. З таким довгим замком кожному знадобиться допомога. Ось так! Готово. Ви виглядаєте, як справжня принцеса.　

Даша простягнула пані Людвіг серветки зі столика і прощебетала щось російською перед тим, як повернутися на ліжко і заритися в подушки.　

Пані Людвіг знову сяяла:　

— Яка добра дитина. І ви також! Пробачте, я так рознервувалась. У мене ще такого не було.　

— Я вас розумію. Чекати багато років на цю мить, а тут замок почав заїдати. — Я ласкаво їй усміхнулася.　

Я вже не могла дочекатися, коли ж дідусь Трістана нарешті повідомить їй справжню вартість персня, що був зараз у неї на пальці. Та щасливішою, ніж у цей момент, вона вже напевне не буде.　

— А тепер тільки вниз, пан Людвіг чекає!　

Проте пані Людвіг не квапилась. Вона розглядала великими допитливими очима кімнату, а тоді пройшлася до ліжка, перекинувши свій халат через руку.　

— То це і є панорама-люкс. Ох і великий! А скільки вікон… Але штори такі ж, як і в нас. А де ж маленький песик?　

— Він проводить свій танцювальний вечір разом із мопсом фон Дітріхштайнів із кімнати 301, — сказала я.　

— О, яке золотко. — Пані Людвіг від усієї душі посміхнулася Даші. — Хтось виглядає вже таким утомленим. Тобі можна спати в ліжку тата й мами? Я завжди дозволяла це своїм дітям. Це твоя мавпочка?　

Вона погладила Дашу по голівці, а тоді піднялася, глибоко вдихнула, ніби хотіла зібрати на цей вечір усю свою мужність у кулак.　

Я хотіла сказати щось підбадьорливе, коли в двері постукали.　

Пані Людвіг злякано зіщулилася.　

— Хто це?　

— Не маю поняття, — сказала я і знову подріботіла до дверного вічка. За дверима стояв Бен і застібав смокінг.　

— Це Бен Монфор, — сказала я, відкриваючи всі замки.　

— Боже милосердний. — Пані Людвіг мнула в руці серветку. — Оце він здивується, коли побачить мене. Не хочу, щоб вас покарали через те, що впустили мене.　

— О, та він зрозуміє, — запевнила я її, поки відчиняла двері Бенові.　

— Ось ви де, — сказав він, коли побачив пані Людвіг. — Ваш чоловік ходить сходами вгору-вниз…

— У мене виникла одна жіноча проблемка, але ця юна панна мені з готовністю допомогла її розв’язати. — Пані Людвіг знову глибоко вдихнула. — Ну тоді я… тримайте за мене кулаки.　

Я не стрималась і поцілувала її в щоку.　

— Це ваш вечір, — сказала я. — І він буде справді прекрасним.　

— А що за жіноча проблема у вас була? — захотів дізнатися Бен, коли я зачиняла двері за пані Людвіг на всі замки.　

— У неї на сукні не застібався замок. — Я була занадто розчулена, аби вмикати холодний тон. Я подивилася на ліжко і побачила, що Даша вже певно заснула, лежачи зверху на покривалі. Її тато мав рацію, це сталося досить швидко. Я обережно підсунула подушку їй під голову й накрила.　

— Чим можу тобі допомогти? — тихо запитала я Бена.　

— Я подумав — зайду дізнаюся, як у тебе справи. — Він підняв мавпочку Даші, що лежала на підлозі.　

— А-а, бо я думала, ти прийшов показати, як класно ти виглядаєш у смокінгу.　

Він і справді класно виглядав. А я раптом відчула себе Попелюшкою у своїй уніформі покоївки.　

Добре, що хоча б мій прищ за ніч зійшов, ніби його й не було. Павел приклав до нього вчора грушеву самогонку зятя старого Стакі. Та штука виявилася чудодійною. А непривабливу гривку я забрала з чола, прищепивши заколками.　

— Дякую, — сказав Бен і злегка почервонів. — Ти теж виглядаєш досить класно, Фанні.　

Тепер мені хотілося єхидно посміхнутись.　

— Ага, так, ці бабусині компресійні колготки просто мегарозкішні.　

— Ти завжди класно виглядаєш, і байдуже, що на тобі. — Бен прокашлявся. — Це я серйозно. Ти… Ти така… — Він замовк.　

Я зачекала кілька секунд, а тоді запитала:　

— Хіба ти не мав бути вже давно внизу? Вальс може початися будь-якої хвилини.　

Бен кивнув.　

— Так. Я просто хотів до того… я хотів тобі сказати, що… — він затнувся, а я знову чекала.　

А тоді в залі зазвучали скрипки.　

— Заради Бога, — сказала я. — Що б ти не мав мені сказати, краще відклади це на потім. Твій тато тебе вб’є, якщо ти зараз же не з’явишся внизу.　

— Ага, — пробурмотів він дорогою до дверей. — Це правда. — Він озирнувся. — Можливо, я потім ще раз зайду.　

І тоді він поквапився геть. А я почувалася тепер значно краще. Окрилена, я замкнула двері на всі замки.