Замок у хмамрах

4

Хоча згідно з розпорядком у Шато-Жанв’є домашні тварини були категорично заборонені («враховуючи інтереси всіх гостей готелю»), за сьогодні заселилися гості аж із трьома собаками. І це разом із мопсом пана та пані фон Дітріхштайн із кімнати 301, які приїхали вчора, виходило аж чотири винятки, які персонально великодушно дозволив Дратівливий Роман.　

— Є такі, а є такі гості, — любив повторювати він. — І для таких ми робимо тут можливим усе.　

Фон Дітріхштайни, безумовно, були такими гостями; не тільки справжні аристократи, а й представники преси: він — фотограф, вона — позаштатна журналістка. Їм уже роками ввіряли ексклюзивні репортажі з новорічного балу та інтерв’ю зі знаменитостями. Власне, проти мопса фон Дітріхштайнів, навіть враховуючи інтереси всіх гостей готелю, не було чого протестувати. Він був такий тихий і нерухомий, що я спочатку думала, що це опудало чи якась моторошно-правдоподібна коробка для цукерок, де потрібно було відкрутити голову, щоб дістатися до шоколаду всередині. Він навіть слину не пускав, що для мопса було вкрай незвичним.　

Пуделі колишньої золотої медалістки з фігурного катання Мари Матеус були виразно жвавішими. Та й вони теж поводилися на рецепції дуже навіть пристойно. І це незважаючи на те, що Роман Монфор, який прибув незадовго до того в готель, їх безперестанку плескав по голові.　

За прибуттям ведучої я, добре заховавшись, спостерігала з кімнати консьєржа. Звідси було прекрасно видно ціле фойє аж до обертових дверей, і навіть площу перед готелем. Можна було почути все, що говорилося на рецепції, розташованій по діагоналі навпроти, і при цьому почуватися надійно захищеною за дерев’яною стійкою. При потребі, зробивши лише один крок уліво, можна цілком зникнути з поля зору, що я негайно і зробила, як тільки з’явився власник готелю. Хоча він мене і так ніколи не помічав.　

— Золотенькі песики, такі ж золоті, як і їхня золото-медальна-власниця, — сказав він веселим голосом до Мари Матеус і сам розсміявся зі своєї такої оригінальної гри слів.　

Обличчя його сина Бена, що стояв на рецепції, на якусь мить перекривилось, та він відразу ж себе опанував.　

Витративши якийсь час на годування коней, Бен уже, напевне, не встигав розпакувати свої речі й мусив негайно приступити до реєстрації гостей. Або він був настільки самосвідомим, або ж батько тероризував його так само, як і інших своїх працівників.　

Однак якби це було так і Бен працював задарма, то Роман Монфор не міг погрожувати йому скороченням платні чи достроковим звільненням.　

Дещо прохолодний тон привітання батька з сином я дуже точно вловила зі своєї схованки. Якщо чесно, то Роман Монфор навіть наполовину так сердечно не усміхався до Бена, як він щойно усміхався до пуделів, а Бен взагалі не усміхався і тільки дивився якось занепокоєно. Коли він надійшов, його батько саме давав прочухана Мозер-Анні, яка наважилася перетнути фойє.　

— Що я вам казав? — зашипів він на неї.　

— Що ви не хочете бачити моє зморщене, як яблуко, обличчя там, де я могла б налякати ним гостей? — Мозер-Анні була найстаршою серед покоївок панни Мюллер, а може, навіть найстаршою покоївкою в цілому світі, якщо поглянути на всі зморшки і складочки на її обличчі та на руки, всіяні старечими плямами. Мозер-Анні нікому не розповідала, скільки їй років. Тільки те, що вона покине «Замок у хмарах» лише тоді, коли вже не зможе махати віничком.　

А це точно настане ще не скоро: ніхто, навіть панна Мюллер, не розмахував віничком із таким запалом, як це робила Мозер-Анні, ніхто не дерся так безстрашно на драбини, щоб стерти пил із карнизів і плінтуса на стелі, і ніхто не відав більше за неї про те, як боротися з подряпинами і плямами на меблях і килимах.　

— Вибачте, це більше ніколи не повториться.　

І поки Роман Монфор обертався, щоб привітатися з сином, вона поспіхом спробувала щезнути з-під його похмурого погляду.　

Я не могла зрозуміти, що Бен казав своєму батькові, але здавалося, це було щось не зовсім приємне, бо його погляд залишався таким же похмурим. А замість обіймів вони тільки коротко, якось незграбно, поплескали один одного по плечу. Після чого Романа Монфора накрив найсправжнісінький напад люті, включно з небезпечно роздутою веною на чолі, через те, що він виявив жирні відбитки пальців на склі обертових дверей. (І, до речі, приблизно на рівні, де їх міг залишити якийсь дев’ятирічний недоросток.)　

Виглядало, що його син до такого звик. Він навіть оком не змигнув, коли його батько почав горлати. А от дев’ятеро новеньких пажів, настрашені до напівсмерті, зірвалися геть у пошуках ганчірки. Одного з них ще й дотепер трусило.　

Бен у своєму чорному костюмі за стійкою на рецепції здавався старшим, ніж до того. А ще я була цілком переконана, що в нього не було цього бічного проділу в зачісці.　

Упевнено посміхаючись, він тримав напоготові ключ від кімнати Мари Матеус.　

«Замок у хмарах» ще не дійшов до цифрової ери магнітних карток-ключів. Що стосувалося замків і ключів, він, власне, зупинився у дев’ятнадцятому столітті. Деякі гості вважали це дивним і відсталим. Та більшість все ж сприймали чудернацькі ковані ключі з важкими золотими китицями замість брелоків елементом добре продуманої концепції атмосфери ностальгії в готелі.　

— Якщо дозволите, я особисто проведу вас до вашої кімнати, щоб переконатися, що там усе підготовлено якнайкращим чином, — защебетав Роман Монфор і вихопив ключ, ще до того як пані Матеус (до речі дуже приваблива) встигла за ним сягнути. — А от Якоб подбає про ваші валізи.　

«А от Якоб» був не ким іншим, як Яромиром, який в уніформі швейцара, в циліндрі й довгому, обтороченому тасьмою жакеті виглядав дуже незвично. Хоч його стоїчне обличчя цього й не виказувало, та все ж я знала, що йому не комфортно в цьому одязі; за останні два дні він не проминув жодної можливості на це пожалітися. При цьому я вивчила кілька чеських словечок, які точно не знайти в чеських шкільних підручниках, як і ось таке чудове речення: «Я, чорт забирай, майстер, а не якийсь довбаний директор цирку!»　

І той факт, що Йонасу й Ніко, двом юним помічникам із готельного коледжу в Лозанні, яких, як і Гортензію з її подругами, найняли на час канікул, було ще прикріше в коротких до талії жакетиках та кумедних, подібних до кришки від горщика головних уборах, на жаль, ніяк не допомагав Яромиру.　

Лише мій коментар, що цей одяг принесе йому багато чайових, дещо його заспокоїв. Тому він підморгнув мені, картинно торкнувшись полів циліндра, і взявся штовхати візок із валізами до одного з ліфтів для персоналу.　

Взагалі-то в Шато-Жанв’є вже давно не було пажів, швейцарів чи ліфтерів. Вітати гостей та дбати про їхній багаж було завжди завданням чергового на рецепції.　

Та під час різдвяних канікул, коли готель наповнювався вишуканими гостями, ці пости традиційно відновлювалися знову і старі уніформи йшли в хід. Я тижнями допомагала Павелу в пральній діставати із полотняних мішків ці допотопні скарби. Ми освіжали парою важке, оздоблене золотою тасьмою шерстяне сукно і полірували мідні ґудзики. Принагідно я вивчила арію «Il mio tesoro» із Дон Жуана і ще одне дуже милозвучне слово «еполет» — так називалися нашиті на плечах уніформ оздоби. Відтоді я чекала нагоди десь цим похвалитися.

Коли старовинна решітка і двері ліфта з характерним їм брязкотом і деренчанням зачинилися за Романом Монфором, Марою Матеус і двома бравими пуделями, по вестибюлю прокотилося колективне полегшене зітхання. І я нарешті змогла покинути свою схованку.　

Мсьє Роше підморгнув мені поверх своїх окулярів.　

— Якщо вони не гавкають і не ганяються за котами, то я взагалі не маю нічого проти собак, — сказав він. — Правда, завжди так шкода гарного білого снігу.　

Я пирскнула.　

— Цілком погоджуюся! Це було перше, чого мене навчила мама про сніг: уникай жовтого. Та в нас удома, на рівнині, сніг і без того довго не лежить.　

Мсьє Роше співчутливо поглянув на мене.　

— Особливо на Різдво. Тоді зазвичай іде дощ.　

— Це жах! Ще марципанового трюфеля? — Зі співчуття до мого безсніжного дитинства мсьє Роше простягнув мені срібну тарелю, повну цукерок, шоколадну помадку яких готельна пані-патісьє[6] розцінила як недостатньо ідеальну для гостей.　

— Ага, але це вже точно остання! — Я захоплено закрила очі, поки шоколад танув на моєму язику.　

На щастя персоналу, якому вона, як правило, згодовувала все нею визначене як начебто неідеально　приготоване, пані-патісьє мадам Клео була педантичною перфекціоністкою.　

Одного лише шматочка тертої шкірки помаранча, що впав у помадку, вистачало, щоб визнати птіфури за невдалі. А якось вона відсортувала ціле деко еклерів, бо вони нібито були схожими на пеніси.　

— Твій перший день у ролі няні був таким жахливим, як ти уявляла? — поцікавився мсьє Роше.　

— Він навіть перевершив мої найгірші побоювання. — Я драматично закотила очі. — А це були тільки двоє дітей. Але від завтра на моєму боці буде вишколена вихователька, яка точно знатиме, як потрібно діяти, коли діти охочіше втікають і кидаються під машини, аніж ліплять сніговика…　

Із нянями для дітей у Шато-Жанв’є була така ж ситуація, як і з пажами та швейцарами, — в усі інші пори року їх просто не було. Хіба, звичайно, хтось виявляв бажання мати няню для дітей, і тоді це, відповідно, організовували. Однак на канікулах із сусіднього села щодня приходила вихователька, яка цілком офіційно розважала всіх гостей готелю віком до дванадцяти років із дев’ятої до пів на сьому вечора, включно з вихідними і святковими днями. Цього року також разом зі мною — асистенткою, яка так любить дітей.　

— Хм. — Ніхто не робив «хм» так мило, як мсьє Роше. Воно ніколи не звучало осудливо чи з сумнівом, радше завжди підбадьорливо.　

— За такої погоди завтра вам було б краще просто залишатися в готелі. У крайньому випадку можна замкнути дитячу кімнату. Ключ лежатиме зсередини, на одвірку, якщо хтось раптом надумає драпцювати[7].　

— Або зайти, — сказала я і подумала про Дона Буркгарта-молодшого.　

Ми синхронно замовкли, сьорбаючи принесене мною капучино. За цей час воно майже вистигло, проте все ще дуже добре зберегло свій смак. І я відчувала, як воно й далі розслабляє мене. Мсьє Роше був як бальзам для душі. У мене не було найменшого здогаду, як йому це вдавалось, та в його присутності я завжди ставала спокійнішою і впевненішою. Проблеми не випаровувалися, але наче зменшувались. Зараз сварка з Гортензією й ранкова штовханина в душовій виглядали не такими вже й суттєвими. І я навіть не розповіла йому про них.　

Важко було здогадатися, скільки мсьє Роше років. На його блідому довгастому обличчі не було зморщок, хіба що кілька маленьких навколо дуже жвавих очей. Та сиве волосся й батьківська турбота і мудрість вказували на поважний вік.　

Одного разу я запитала його, скільки ж йому років. Він глянув на мене якось роздратовано і промовив: «От ви, люди! Вам завжди цифри подавай!» Це мені засвідчило, що він був значно старшим, ніж виглядав.　

Після гамору й метушні, які тут панували перед тим, зараз фойє наповнилося тишею. І саме тому, що це була тиша перед бурею, я нею особливо насолоджувалася. Бен сортував якісь папери, пан і пані Людвіг із кімнати 107 сиділи на дивані перед каміном, у якому потріскував вогонь, тихо шурхочучи час від часу газетою, а двоє пажів стояли якось недоладно неподалік, наче от-от затанцюють марш олов’яних солдатиків із «Лускунчика».　

Кілька гостей уже прибуло, та більшість очікувалася сьогодні ввечері та протягом завтрашнього дня. Буквально перед Марою Матеус прибув одинокий і якийсь непомітний старший чоловік. Якби не мсьє Роше, я б сказала, що він нудний.　

— Е ні, цей пан точно не нудний, — пробурмотів він. — Придивись лишень уважніше. Пальто, можливо, заважає це все безпомилково розпізнати, але він добре натренований. До того ж хода, одяг, шитий на замовлення, меткий погляд, яким він непомітно оцінює всю обстановку. А бачиш, щось випинається в нього під рукою? Це від потаємної плечової кобури для пістолета.　

— Ох-х, — прошепотіла я схвильовано, коли власне це побачила. — Найманий убивця? Чи… ем-м… шлюбний аферист, який… ем-м… з якоїсь причини носить зброю… Чи не повинні ми повідомити кого слід про те, що тут хтось швендяє з пістолетом під пахвою? А раптом він хоче напасти на готель?　

Та мсьє Роше тільки усміхнувся.　

— Оскільки він вселяється в кімнату 117, прямо біля панорама-люксу, я цілком упевнений, що він зі служби охорони і працює охоронцем сім’ї Смірнових.　

— А-а.　

Це було, звичайно, не так захопливо, але в будь-якому разі спокійніше думати, що він не найманий убивця. Смірнови, напевне росіяни, які забронювали панорама-люкс, виглядали дуже особливими, щонайменше особливо багатими. Вони точно були такими гостями.　

Окрім розкішного вітального пакунку за шістсот франків, із трояндами, шампанським, трюфелями, ікрою і японськими полуницями, вони зажадали додаткову квіткову композицію із тридцяти п’яти білих амарилісів, а ще чверть фунта стейку «Тартар» із телятини Шароле[8] в холодильник. Останнє призначалось, очевидно, для собаки — собаки-винятка номер чотири після мопса фон Дітріхштайнів і двох пуделів ведучої. (Принаймні він мав би бути маленьким, навіть дуже маленьким, судячи з кількості замовленого «Тартару». Або ж він був на дієті.)　

Я відставила порожнє горнятко на стійку.　

Надворі вже смеркало, як до нас, дочекавшись нарешті сприятливої миті, сходами спустилася Заборонена Кішка, аби скласти нам компанію. Вона сіла поміж настільним дзвінком і моїм ліктем у витонченій позі, наче порцелянова ваза династії Мін. Ну добре, муркотлива порцелянова ваза династії Мін, що облизує собі лапки.　

Пан і пані Людвіг по-змовницьки підштовхнули одне одного, побачивши кішку, і заусміхалися. Я приписала сивочолу пару з кімнати 107 до своїх улюбленців, бо вони завжди трималися за ручки, читали одне одному вірші й були просто чарівними. Він називав її «моя прекрасна», а вона його «мій милий», і вони, здавалося, були дещо поза часом зі своїми старомодними зачісками й одягом, які мали б справляти враження елегантних і модних, та були не більше, ніж просто скромними. Було легко помітити, що вони не звикли, щоб їх обслуговували, і що їм страшенно незручно, коли інші роблять щось за них. Кожного дня вони залишали на комоді п’ять франків із запискою: «Це для вас, дорога покоївко!» А я завжди клала їм на подушку не одну, а дві «На-добраніч-шоколадки» і чесно несла гроші в бюро до скарбнички для чайових, хоча була цілковито впевнена, що ці гроші були для мене. Не беручи до уваги інших не надто уважних покоївок, Людвіги завжди обдаровували мене похвалами, навіть коли я виконувала свою звичну роботу, наприклад приносила твердішу подушку або чистила взуття.　

Ще будучи молодою дівчиною, пані Людвіг мріяла повальсувати на новорічному балі в Шато-Жанв’є у прекрасній сукні та з тіарою у підібраному вгору волоссі. Вона завжди переглядала фотографії в глянцевих журналах, де відомі, багаті та красиві танцювали, сміялися і пили шампанське у великому бальному залі.　

Я буквально чула, як звучали скрипки, — відкрилася вона мені одного дня, а пан Людвіг додав:　О так, це вона могла, — і при цьому закохано на неї подивився.　

Коли їй був двадцять один рік, вона познайомилася з паном Людвігом, і відтоді достоту знала, в чиїх руках хотіла б танцювати на балі. Вони одружилися через чотири місяці після знайомства. Оскільки Людвіги не були ані відомими, ані багатими, перебування в Шато-Жанв’є для них було недосяжно дорогим, проте це їм не перешкоджало бути щасливими.

Роки минали, вони виховали трьох дітей, збудували невеличкий будинок і тяжко працювали, щоб виплатити кредит.　

— Та вона ніколи не припиняла мріяти про «Замок у хмарах», — сказав пан Людвіг на цьому місці своєї розповіді (яку я трішки скоротила), а пані Людвіг додала:　

— Мріяти потрібно, це дає залишатись молодим.　

Саме тому пан Людвіг таємно брав уроки танців і тридцять років відкладав гроші, поки не зібрав достатньо, щоб дозволити собі перебування у «Замку у хмарах».　

— Він навіть хотів купити мені тіару для балу, — сказала пані Людвіг, посміхаючись і лагідно поплескуючи пана Людвіга по руці. — Та це мені видавалось аж занадто. Я і без того буду найстаршою, та водночас найщасливішою дівчиною, яка коли-небудь танцювала на цьому балі, хіба не так, мій милий?　

— Ти будеш найгарнішою поміж усіх, — відповів він, і я крадькома змахнула сльози розчулення з очей. Якщо це не було романтично, то я тоді взагалі не розумію, що таке романтика.　

Те, що вони зараз сиділи у фойє, читаючи газету, і тримали обертові двері в полі зору, зовсім не було збігом. Вони були щонайменше такі ж допитливі, як і я, і не хотіли пропустити прибуття якоїсь, можливо, знаменитості. Від Мари Матеус вони були в неймовірному захваті, як і тоді, коли у кімнату 110 вселилася баронеса підшипників, відома мільярдерка і меценатка, разом зі своїм помітно молодшим супутником.　

Якщо пощастить, то ще до вечері прибудуть британський актор, велика сім’я американського текстильного магната й екстравагантні росіяни з панорама-люксу.　

Я поглянула на Бена. Тепер, коли його тато зник, я нарешті наважилася з ним заговорити.　

— Хочеш цукерку? — гукнула я впівголоса. — Марципановий трюфель мадам Клео, партія Б-класу.　

— О Боже, так, кидай, — сказав Бен. — Вмираю з голоду.　

На мить я відчула сильне бажання зробити те, що він попросив, і жбурнути трюфель через все фойє. Але, по-перше, до рецепції було досить далеко, по-друге, трюфель мав би оминути на своїй траєкторії польоту колону, прикрашену ялинковою гірляндою, що було нереальним, ну і, по-третє, тільки Господу відомо, як було б жаль, якби трюфель упав на підлогу.　

— Та йди вже, — сказав мсьє Роше, ніби прочитав мої думки. — Я вже наївся марципанових трюфелів на ціле століття.　

Й оскільки навколо було все ще тихо й мирно, я взяла тарелю з трюфелями і покинула кімнату консьєржа. Щоб не перелазити через стійку (це, звісно, було б набагато швидше, але не дозволено правилами), потрібно було йти через задні двері та через службове приміщення без вікон, зате з купою дверей, а вже звідти у фойє.　

Надворі почав падати сніг. Сніжинки м’яко танцювали свій танок у світлі ліхтарів. Із бару, що був у східній частині будинку, долинали тихі звуки фортепіано, поки я роздавала цукерки Бену, Людвігам («О, як приємно! Яке тут чудове обслуговування!») і двом пажам.　

Один із них, Ніко, на мить завагався.　

— Під час роботи їсти заборонено, — сказав він.　

— Хм, — зробила я, проте в мене не вийшло це так м’яко, як у мсьє Роше.　

Ніко нерішуче хотів почухрати голову, але через безглуздий головний убір пажа йому це не вдалося.　

— Якщо пан Монфор застане нас за цим, нас тут же звільнять. Ти ж чула, як він горлав через відбитки пальців. І мені здається, що там, у бюро, сидить його брат. — Ніко показав на двері за рецепцією. — Він, здається, не такий суворий, але я не хочу у свій справді перший робочий день втратити довіру обох шефів.　

Ми перекинулися з Беном поглядами. Бен явно не афішував свого сімейного зв’язку з двома шефами.

— А раптом у них тут заховані камери. — Ніко обвів поглядом стелю. — Хоча технічно готель безнадійно застарілий. Такі ліфти я бачив до цього хіба що у фільмах. А нагрівачі для води в душових для персоналу…　

— Поки ти оце говориш, ти б міг уже з’їсти всю тарілку цукерок, — перервала я його і зробила вигляд, що хочу забрати тарелю з-під його носа. — До речі, Food & Travel визнали трюфелі мадам Клео найкращими у світі. (Ну, вони б неодмінно це зробили, якби побували тут.)　

Ніко квапливо запхнув одну цукерку собі до рота.　

— Ти ж практичка, правда? — запитав він із повним ротом. — Камілла і Гортензія розповідали про тебе.　

Практичка! Як же набридло, коли мене так називали, байдуже хто.　

— Ми тут не кажемо «практичка». Ані «практикантка». Професійна назва звучить… еполет.　

Деколи щось просто миттєво приходило мені в голову — і я це видавала. Делія називала це «мої п’ять божевільних хвилин».　

— Еполет? — повторив Ніко. — Ніколи такого не чув.　

Я підняла брови.　

— Ще раз, як називається те, що ви вивчаєте?　

— Міжнародне управління готельним та ресторанним бізнесом, — випалив Ніко, як із рушниці, й було помітно, що цієї миті він собою пишався. Поки знову не побачив на собі костюм пажа.　

О, то ви мали б це вже скоро вивчати.　

Бен сперся, шкірячись, на лікоть.　

Є ще трюфелі, еполет?　

«Навіть два», — хотіла сказати я. Але саме цієї миті тиша і мир закінчились, розпочалася буря.