Замок у хмамрах

24

Трістан мав рацію, сніг і справді виявився м’якшим за матрас. Та на відміну від матраса, сніг був до того ж глибоким і мокрим — я ще не до кінця визволилася з отвору, який пробила собою в снігу, як відчула, що тала вода вже проникає крізь колготки й наповнює взуття. Та більше я хвилювалася за Дашу. Її тільце, яке летіло мені в руки згори вниз, я, мабуть, не забуду ніколи. Але, на щастя, мені вдалось її зловити, і, сподіваюсь, вона не покалічилася.　

Проте надворі було десь мінус шість, а вона була боса й без колготок. Ми мусили з нею терміново потрапити в тепло. І в безпеку!　

Я наївно думала, що коли ми виживемо, стрибнувши вниз, то кошмар на тому закінчиться. Та насправді небезпека ще далеко не минула. Важко собі уявити, що Людвіги безстрашно кинуться вниз, та вони напевно не змиряться з тим, що їхня жертва швидко кудись зникла.　

Як тільки Трістан вправно, наче кіт, приземлився поруч зі мною, то одразу відтягнув мене до стіни й застережно показав нагору.　

Я намагалася затамувати подих. Можливо, Людвіги вже побачили відчинене вікно і тепер стоять якраз над нами й дивляться вниз? Чи стрілятимуть вони в нас, коли ми почнемо рухатися? Чи, може, вони подзвонили своєму спільникові, який тут же кинувся на наші пошуки і будь-якої миті з’явиться з-за рогу? У моїй уяві розгорнулася картина, як ця підступна парочка саме зараз, тримаючись за ручки, дріботить сходами донизу, щоби спіймати нас іще перед тим, як ми потрапимо до будинку і здіймемо тривогу.　

Та це було не так просто, як здавалося. Ми приземлилися з тильного боку бального залу і тепер стояли нижче рівня святково освітленого арочного вікна в глибокому снігу, де нас ніхто не бачив і не чув. Я почувалася як жертва корабельної аварії, яка безпорадно борсалася в темному океані перед прямовисним бортом круїзного лайнера, на якому відбувалася вечірка. Найближчий вхід у готель розташовувався аж за південним крилом — невеличка тераса для курців перед відпочинковим комплексом, з якої я минулого тижня помітила на фасаді Трістана. Інша можливість — побігти вздовж східного крила, навколо головної будівлі аж до центрального входу. Я інстинктивно обрала другий варіант, оскільки з того боку будинку було завжди гамірно. І там Людвіги нас точно не підстерігатимуть.　

Та обидва шляхи були не такі вже й короткі. До того ж іти треба було через глибокий сніг і ще й із непритомною Дашею на руках. І все ускладнювала суцільна темрява довкола. Місяць ще не вийшов, а світла вікон було замало, щоб хоч трішки осяяти цю непроникну темряву, яка оточила «Замок у хмарах».　

І тут я раптом згадала про конвеєр, яким доправляли вугілля. Це був не зовсім вхід у готель, проте отвір, крізь який у минулому закидали в підвал вугілля, був достатньо великим для того, аби туди могла пролізти людина. І він був набагато ближче. І саме тут, на східному боці, де південне крило сполучалося з головною будівлею. Нам треба було пробратися лише десь метрів тридцять снігом, впритул до стіни готелю — і ми вже там. Хоча отвір уже давно не використовувався, ми легко відчинили його дверцята. А мої побоювання, що, можливо, вони заіржавіли чи примерзли, не підтвердилися.　

Мені стало дуже у пригоді те, що я тут так добре орієнтувалася, — Павел показав мені ще далеко не всі таємниці підвального поверху, та колишній підвал для вугілля межував із пральнею. Точно ніхто не здогадається, що ми тут.　

Трістан ще раз оглянувся, і з’їхав першим. Тоді я спустила до нього Дашу і з’їхала сама. І тільки коли мої ноги торкнулися підлоги, я з полегкістю зітхнула.　

Ми це зробили! Ми в безпеці!　

Мені було дуже прикро за Дашу — її одурманили, потім викинули з вікна і тепер котили вугільним конвеєром, як по кегельбану. Завтра вранці вона буде вся в синцях — та це, без сумніву, краще, ніж бути в полоні викрадачів.　

— Непогане скорочення шляху, — визнав Трістан, коли я ввімкнула світло й відчинила двері до пральні. Це були важкі вогнетривкі двері, які з зовнішнього боку повинні замикатися на масивний засув. Чого, на щастя, ніхто не зробив.　

На жаль, кімната виявилася незвично тихою, темною і наче осиротілою. І тоді я згадала, що Павел був сьогодні в Сьйоні, на своєму новорічному концерті. Це ж треба, саме сьогодні. Але після всього пережитого я почувалася так, ніби повернулась додому.　

Я і тут всюди повмикала світло і залюбки запустила б ще й кілька пральних машин та сушарок лише для того, щоби відтворити звичний мені звуковий фон. Тоді забрала в Трістана Дашу і спробувала зігріти її ніжки своїми руками. Та це виявилось неможливим, бо мої руки були такі ж крижані.　

— Як гадаєш, ін’єкція може їй якось зашкодити? — злякано запитала я.　

Хоча її личко мало звичайний колір і дихання було розміреним.　

Трістан, схоже, подумав те саме. Він похитав головою.　

— Я думаю, що ні, бо тоді вона б виглядала інакше, — сказав він і роззирнувся довкола.　

— Що тепер? — запитала я і уявила, як ми вриваємося в бальний зал і кричимо: «Допоможіть! Викрадачі!»　

Здавалося, в Трістана також не було ще подальшого плану.　

— Хтозна, скільки в них спільників… Тут ми на якийсь час у безпеці, — пробурмотів він.　

— Нам усім не завадило б для початку прокрутитись одне коло в сушарці, — жваво сказала я.　

Відчуття, що ми вижили, просто поглинало! Не кожного ж дня стрибаєш із другого поверху. Але тепер на поверхню виринала купа запитань, які адреналін досі стримував.　

Я поклала Дашу на стос простирадл і почала розтирати їй ніжки рушником, а Трістан прочинив двері й виглянув у коридор.　

— Тут є телефон?　

Я похитала головою.　

— Найближчий телефон у кухні. І ще один у відпочинковому комплексі. До обох відстань приблизно однакова. Звідки ти дізнався, що Людвіги і є викрадачі? Як тобі вдалось опинитися там саме в потрібний момент, аби нас врятувати? Секундою пізніше я б уже відчинила двері.　

Уявивши собі можливі наслідки, я знову здригнулась.　

— Так, але, на щастя, я встиг. — Трістан зачинив двері. — Я просто занадто пізно зрозумів, ким Людвіги є насправді. Та вони були вже в дорозі до вас, тож мені не залишалося нічого, окрім як обрати інший шлях до люксу. Я знав, що буде складно пояснити тобі всю ситуацію, тож я спершу вирішив просто закрити тобі рота, сорі… — Він криво мені посміхнувся. — Та мушу визнати, ти напрочуд швидко перелаштувалася.　

Це була неправда.　

Усе здавалося мені таким нескінченно абсурдним. Спершу Бену знадобилося кілька днів, щоб відволікти мене від постійних думок про викрадача з п’яти- зіркових готелів. А виявилось, він таки існує. Точніше, вони. І це ж треба, саме Людвіги, мої улюблені гості! Ні, я ще не перелаштувалася.　

— Звідки ти дізнався?　

— Перстень, — сказав Трістан. — Мені видалось це дивним: вона носила таку прикрасу сорок років і ані сама не здогадалася, ані їй хтось не підказав, що це не срібло, а платина? А найперше камінь! Він не схожий на берил. Рожевий діамант такого розміру й такої якості не купиш у ювеліра за рогом. Такі камені — надзвичайна рідкість! Я не дуже повірив у розповідь про блошиний ринок, як і мій дідусь. Тому я зробив кілька фотографій каменя, а мій дідусь надіслав їх… ну… своєму другові. Ми думали, що зіштовхнулися просто з парочкою досвідчених шахраїв. Нам і на думку не спадало, що це можуть бути небезпечні викрадачі. Та коли ти мені два дні тому розповіла про викрадача з Ґранд-готелю, то я справді забив на сполох.　

— Я не розумію. — Ніжки Даші знову стали теплими, і я зосередилася тепер на її рученятах.　

Трістан прихилився спиною до дверей.　

— Мій дідусь одразу згадав про випадки з викраденнями, оскільки злочинці діяли дуже незвично — окрім готівки, завжди вимагали ще й цінні речі, виявляючи при цьому дуже гарний смак. Вони точно знали, чим володіють батьки жертви, від прикрас і картин до скрипки Страдіварі. Це все коштувало мільйони доларів. Процес забрав, на жаль, чимало часу, та перед самим балом ми нарешті отримали інформацію від друга. Він по фото порівняв наш рожевий діамант з іншими схожими, які вважалися викраденими. Сумнівів не залишилося: камінь в обручці пані Людвіг був колись у брошці, якою володіла сім’я видавця. їхню маленьку донечку викрали 1997 року з п’ятизіркового готелю на Лаго-Маджоре.　

Мені знадобилося кілька секунд для того, щоб мій мозок опрацював цю інформацію.　

— Виходить, завдяки цьому персню їх обох можна викрити? Який неймовірний збіг, що твій дідусь гемолог і відпочиває саме у цьому готелі, в якому… — Я замовкла.　

Трістан усміхнувся.　

— Знаєш, що справді було неймовірним збігом? Те, що Стелла Єгорова викрала цей перстень. Якби не це, то в пані Людвіг не виникло б потреби розповідати небилиці про блошиний ринок. І мені ніколи б не закралася підозра, що з тими двома щось не те.　

— До біса багато збігів… — пробурмотіла я, гойдаючи Дашину руку в своїй. Трістан випадково дізнався про клептоманію Стелли Єгорової і тому зміг запідозрити її у крадіжці персня. Так само випадково він умів лазити фасадами будинків і таким чином без проблем вдерся до люксу, бо там теж випадково було відчинене вікно. А Стелла Єгорова випадково залишила перстень на нічному столику, замість заховати його в сейф. І дідусь Трістана, знову ж таки випадково, згадав про друга, який мав доступ до бази даних поліції.　

Ні, хай мені цього навіть не розказує.　

— Дідусь каже, що збіги — це насправді логіка Бога. — Трістан зітхнув, так ніби знав, що зараз відбувалося у моїй голові.　

— Хто ж ти насправді, Трістане? — вихопилося у мене.　

Він знову зітхнув.　

— Я тебе колись обманював, агент Фанні?　

Звідки я могла це знати? Доволі часто він відповідав мені запитаннями на запитання. Як-от зараз, наприклад. Я інстинктивно заступила собою тимчасовий прихисток Даші.　

— Ні, не обманював. — Він скинув піджак смокінга. — Власне, ти з перших секунд мене чарівливо обеззброїла… Чи то обеззбройливо зачарувала, як тобі завгодно.　

— Що ти робиш? — сердито запитала я.　

— Хочу показати тобі правду. Інакше ти мені не повіриш. — Трістан послабив свого елегантного чорного метелика і почав розстібати сорочку.　

Я ошелешено на нього витріщилася.　

— Ми з дідусем не випадково приїхали сюди відпочивати, — вів далі він. — Ми тут через діамант «Надежда». Й оскільки ситуація з Людвігами нас налякала, ми подумали, що вони можуть завадити нам його викрасти.　

Це не може бути правдою!　

— Ти що, справді готельний злодій? І твій дідусь також? Ви тут… ви хочете викрасти кольє? — запитала я, затинаючись, бо говорити нормально я просто не мала сили.　

— О, та з кольє ми вже розібрались. — Трістан одним драматичним рухом розіпнув на собі сорочку, і моїм очам відкрився його ідеальний чоловічий торс. А на його шиї пишалося кольє з двох рядів діамантів, посередині з одним великим, обрамленим блакитним каменем.　

Щоб не впасти, я сперлась на край Павелового столу для шиття.　

— Вражає, правда? — Майстерним рухом Трістан зняв кольє з шиї і простягнув його мені. — Третє око Калі. Бачиш, як воно виблискує? Ніби в ньому горить божественний вогонь. Хочеш приміряти?　

Я ступила крок назад.　

— Ні, не хочу. Я хочу… — Так, чого ж я, власне, хотіла? Втекти? Викликати поліцію? — Я хочу, щоб це все виявилося неправдою, — пошепки закінчила я речення.　

— Усе гаразд, Фанні! — Трістан глянув на мене. — Ми нічого не крали. Ми всього лише піклуємося про те, щоб речі потрапляли до своїх справжніх власників. Цей камінь має знаходитися в таємному храмі індійського міста Мадурай. Звідти його викрали, і туди, до богині Калі, він і повернеться. Він не призначений для людей.　

— Ти що — фанатик якоїсь язичницької секти? — запитала я і ступила ще крок назад.　

Трістан розсміявся і вмить став знову справжнім Трістаном, якого я знала, — веселим і зверхнім.

Він покрутив прикрасу в руці, і блакитний камінь замерехтів у світлі.　

— Боже, ні! Та я, власне, працюю на таємну спільноту, котра… скажімо так, зацікавлена у тому, щоб відновити справедливість. Заради збереження світової рівноваги.　

— Ілюмінати? — затинаючись, запитала я.　

— Ні. Хоча, можливо, кілька з них і є ілюмінатами. Послухай: нікому не бракуватиме того кольє. Стелла Єгорова там, угорі, на балі, одягнена в оманливо справжню копію, навіть про це не здогадуючись. А мій дідусь запевнив її у тому, що в неї навколо шиї найкрасивіший і найдорожчий діамант у світі. Чоловік зі страхової компанії думає, що все в повному порядку. Вони помітять, що він несправжній, тільки тоді, коли захочуть його знову продати. Чого, сподіваюсь, вони ніколи не зроблять. Діаманти, що зараз у копії, нічим не поступаються оцим. Лише найбільшому ми не знайшли заміни, тому на його місці подібний, із цирконію.　

Десь у підвалі грюкнули двері. Ми обоє здригнулися.　

— Нам треба спробувати потрапити назад до цивілізації, — сказав Трістан, ніби нічого не сталося. — Як ти гадаєш, котра зараз година?　

Я й уявлення не мала, скільки часу могло минути відтоді, як Трістан у люксі затулив мені рота. Та, враховуючи все, що трапилося, мабуть, не так уже й багато.　

Стрибок із вікна забрав усього лише кілька хвилин. І навіть якби ми стрибали з хмар, це б тривало не набагато довше.　

— Ти думаєш, Людвіги більше нас не шукають? — з надією запитала я, вирішивши не зважати на крадіжку і таємне товариство. Трістан як-не-як врятував мене і Дашу від викрадачів.　

— Не думаю, — сказав він. — Вони ж не знають, що ви злетіли в повітря. Вони думають, що ви з Дашею десь заховалися і тремтите від страху. Можливо, вони взагалі вирішили потанцювати на балу, поки їхні люди вас шукають.　

— Люди? Дотепер це був тільки один спільник, — нагадала я. — Тепер їх багато? — І в усіх них напевно пістолети з глушниками.　

Трістан стенув плечима:　

— А може, вони працюють самі. Думаю, вони б упоралися.　

— Але ж вони не знають, що ти з нами, правда?　

— Ні. — Трістанове лице проясніло. — Звідки вони можуть це знати? Вони ж поняття не мають, що ми з дідусем завдяки персню вийшли на їхній слід. Вони знають тільки одне — що ти сама втекла з Дашею.　

Він глянув на маленьку донечку олігарха, яка лежала на стосі простирадл, неначе принцеса на горошині.　

— І це означає, що я можу собі безпечно розгулювати тут, не боячись, що вони мені щось заподіють. — Він посміхнувся мені. — Пробач, я мав би раніше здогадатись. Просто я вперше маю справу з особливо небезпечними злочинцями.　

— О, та ти звикнеш, — кинула я.　

Трістан уже був коло дверей.　

— Я піднімуся нагору і викрию Людвігів. А тоді повернуся. А ти звідси ні на крок!　

— Перед тим як повертатися, я б ще повідомила в поліцію, — сказала я. — Чи це для тебе, готельного злодія, занадто небезпечно?　

Трістан підняв кольє вгору.　

— Як я вже казав, ми не називаємо це крадіжкою. Це операція повернення незаконно здобутих скарбів світу. Але якщо ти мені не довіряєш… — Він знову підійшов до мене, і я не встигла й оком кліпнути, як він втис мені в руку кольє. — Я залишу тобі цю штукенцію як заставу, допоки не вернуся. Тільки нікому не показуй… — Він проникливо глянув мені у вічі й урочисто додав: — Нас єднає тепер спільна таємниця. Тебе й мене, агенте Фанні. Я довіряю тобі, а ти довірся мені.　

Я спантеличено дивилася, як він повертався до дверей. На порозі він іще раз озирнувся.　

— Тримай за мене кулаки. Сподіваюся, там, угорі, повірять моїй розповіді. Адже Людвігів люблять усі…　Розкажи це Бену. На нього можна покластися.　

Трістан майже непомітно скривився.　

— Зроблю все можливе.　

І він зник.　

Я залишилася стояти біля Павелового столу Дляшиття з третім оком Калі в руці поруч із непритомною дитиною. Мені бракувало повітря.