Замок у хмамрах

13

Минуло більше часу, ніж я планувала, поки мені вдалося дістатися до ніші з картиною строгої дами в намисті з перлів. Я не тільки приймала душ і переодягалась, а ще й відповідала на повідомлення Делії. Вона писала: «Різдво ще не почалося, а я вже ледве не божеволію. Моя бабуся і мама годинами сперечаються через індичку, в мого немудрого брата блювота з проносом, і він вергає так голосно, що я двічі мало не приєдналася до нього. А мій тато мусив неодмінно сьогодні встановлювати новий роутер. Тепер у нас немає Інтернету. Що означає — я не можу подивитися жодного серіалу, а тільки стоп’ятсотий раз “Три горішки для Попелюшки”. А! І ще я побоююсь, що мої батьки подарують мені на Різдво люстру-вентилятор, бо, можливо, я десь улітку в спеку обмовилась, що мені гаряче в моїй кімнаті! Як же батькам потрібно ненавидіти свою дитину, щоб дарувати їй на Різдво люстру-вентилятор? Серед зими! Будь ласка, напиши мені, що Різдво у твоєму “Замку” дуже круте, з поцілунками під омелою, сексі-мільйонерами й парфе з корицею, інакше я зараз же піду пірну головою в унітаз і втоплюся».　

«Вибач, не маю часу на мільйонерів, якраз з’ясовую із сексі-фасадолазом щодо крадіжки персня, який дружина олігарха з клептоманськими нахилами забрала у старої жінки, яка навіть не підозрює, що він коштує цілий статок, — поспіхом відписала я. У мене ніколи не було таємниць від Делії. А ця новина точно втримає її від самогубства в унітазі. — Довга історія. Якщо я не даватиму про себе знати, то це означатиме, що або охоронець клептоманки мене схопив, або сексі-фасадолаз привласнив перстень собі й зробив так, щоб мій труп зник у снігу».　

І врешті, коли я була в душі, мені сяйнула ідея, як вирішити дилему з передаванням персня, не викривши себе. Коли я вийшла з крила персоналу, то побачила Трістана, який уже чекав мене на сходах. Він сперся на поручні біля ніші з картиною дами в намисті з перлів і дивився вниз.　

Перші гості вже були на шляху до ресторану. Можливо, вони подумали, що буде краще вчасно розпочати　 смакувати дванадцять страв різдвяного меню, неперевершений аромат яких ширився по всьому будинку. Всі назви різдвяних страв у меню, окрім щитовидної залози теляти на копчених огірках, звучали просто казково.　

Забулаім’я і Камілла саме заштовхували свій візок для прибирання до ліфта, і, коли я проходила повз них, наші погляди на мить зустрілися. Я аж відчувала,　

як вони вирячилися мені в спину.　

— Ви тільки-но подивіться, Фанні не у формі покоївки, — зачудовано присвиснув Трістан. — І така святкова! Це вартувало півгодинного чекання!　

— Вибач, — знічено сказала я. — Та мені потрібно було ще посушити волосся. І намалювати стрілки. І нанести рум’яна. І туш. І блиск для губ. І подумати.　

Трістан кивнув.　

— Я теж думав. І, знаєш, знайшов цілком просте рішення. Нам потрібно лише подбати, щоб перстень потрапив до керівництва готелю, яке поверне його пані Людвіг. Так, щоб ніхто не дізнався, що ми якось до цього причетні.　

Це ж треба, саме це й була моя ідея! Я осяяла Трістана поглядом.　

— Ми просто віддамо перстень мсьє Роше. І він гарантовано передасть його пані Людвіг.　

Трістан був не в захваті.　

— А я б сказав запакувати його, підписати «для пані Людвіг» і підкинути на рецепцію, коли ніхто не бачитиме. Адже цей мсьє Роше знатиме, що перстень від нас…　

— Та це ще більше приверне увагу, коли пані Людвіг отримає підозрілий пакунок від незнайомця і знайде там перстень… — Ця ідея теж була не дуже. — Хоча мсьє Роше ніколи б нічого нікому не розповів…　

— І в нього не виникне до нас жодних запитань? — Трістан глянув на мене, звівши брову дугою.

— Виникне, — мусила визнати я. — Авжеж, що виникне.　

Приглушені звуки фортепіано, що долинали до нас зі сходів, звіщали, що в барі саме розпочалися різдвяні співи.　

«Свя-а-ата ні-і-іч», — співали внизу.　

— А можливо, нам треба підійти до цього простіше?　

Я дочекаюсь зручного моменту і скажу пані Людвіг, що хтось знайшов її перстень. Манфред, наприклад.　

— Хто такий Манфред?　

— Не існує ніякого Манфреда. Це і є найгеніальніше в цьому плані, — випалила я з дедалі більшим захопленням. — Манфред знайшов перстень, коли чистив басейн, а тоді поїхав у свою заслужену тритижневу відпустку. Тож пані Людвіг не зможе йому подякувати. Але вона спокійно може всім розказувати, що Манфред знайшов перстень. А оскільки Манфреда не існує, то і зробити йому ніхто нічого не зможе.　

Трістан криво посміхнувся.　

— Я думаю, ця ідея має багато плюсів. Але є ще певні недопрацювання.　

— Дуже сподіваюсь, що ти не вигадуєш зараз якихось виправдань, щоб залишити перстень собі. — Я недовірливо примружила очі. — Віддай його краще мені.　

Трістан знову вигнув брову дугою — це в нього виходило дуже добре — і з готовністю запхав руку в кишеню.

Мені стало страшенно ніяково. Це було просто немислимо, що він годинами носився з кількома мільйонами в кишені. Та ще до того, як передати мені перстень, двері Теремін-люксу відчинилися, і звідти вийшли Елла й Гретхен. У них були схожі сукні й зачіски. Елла у вінтажній червоній сукні, на Гретхен була така сама, але блакитного кольору. Заплетена над чолом косичка стримувала, наче обруч, їхнє завите світле волосся.　

Хоч і дуже неохоче, та я мусила визнати, виглядали вони приголомшливо. Проте, видно, вони це також чудово усвідомлювали, судячи з поглядів, якими вони нас оцінили, а тоді усміхнулися. Я шкодувала, що цього разу аналогічний рефлекс не спрацював і я не заскочила до ніші, аби сховатися. Тепер я дуже добре розуміла, як жилося Емі. До цього моменту я почувалася чудово, та Еллі й Гретхен без слів вдалося зробили так, що я тепер здавалася собі потворною і жалюгідною. І цілковито зайвою.　

— Хай, Трістане, — з придихом вимовила Гретхен.　

— Щасливого Різдва, Трістане, — проспівала єлейним голоском Елла. — Побачимося зараз за вечерею?　

— Я чекаю на свого дідуся. — Трістан увічливо усміхнувся.　

— Ну, тоді ще побачимось.　

Елла і Гретхен граційно попливли сходами донизу.　

Якби вони не підсміювалися і не шепотілися занадто голосно: «Це ж та прибацана покоївка? Думаєш, у нього така ж тяга до персоналу, як у нашого двоюрідного діда Джеремі?» — то можна було б просто милуватися їхньою красою і відблисками світла люстри на їх золотавому волоссі. Проте…　

— Що за дурнуваті дівиці, — сказав Трістан.　

— Скажи? — Я відчула помітне полегшення від того, що золотаві відблиски його не засліпили. — Але решта дівчат Барнбрук просто чарівні. Веселі, добродушні й розумні. Якби ти трішки пофліртував з Емі, це пішло б їй тільки на користь. Елла й Гретхен припинять поводитись так, ніби вони королеви цього світу, а Ейден, можливо, подивиться на Емі іншими очима…　

Трістан роздратовано нахмурив чоло.　

— У нас є зараз важливіша тема, чи не так?　

— Так. Манфред. А ти саме хотів віддати мені перстень.　

Та це, здавалося, було не так легко зробити. Згори пролунав короткий двоголосий гавкіт, потім стукіт дверей, а тоді сходами почала спускатися Мара Матеус. Вона також була одягнена у просто неперевершено красиву сукню. Верх був вкритий численними стразами.　

І я запитувала себе, чи зможе вона перевершити себе й виглядати на новорічному балі ще бездоганніше.　

Трістан не чекав, поки Мара Матеус дійде до нас, він схопив мене за руку й потягнув у коридор, який вів до його кімнати.　

— Ходімо, он там нам ніхто не заважатиме.　

Ну так, тут він мав рацію. А то ще хтось побачить, як ми вовтузимося з тим перснем, і всі наші мудрування будуть марними. Ми пробігли повз Теремін-люкс і повз кімнати 212 і 211 (у якій жив Трістан зі своїм дідусем) аж у кінець коридору до маленького вестибюля. Той самий вестибюль, у якому Дон витирав свої брудні від шоколаду руки об оксамитові портьєри і який Емі описувала як одне зі своїх улюблених місць. Я його теж дуже любила. Там були два м’які диванчики, один навпроти одного, а на стіні висіла картина олійними фарбами в позолоченій рамці. На ній була зображена сумна дівчинка в матросці, яка гладила кішку.　

Ця кішка була разюче схожа на Заборонену. Мабуть, тому Заборонена Кішка полюбляла спати на цьому м’якому диванчику. Вікно виходило на західний бік, прямо на сяючу Ялинку-Півмісяць. А позаду виднілися стайні, де старий Стакі саме розпрягав Вежді й Бежді. Як і завжди, він їх ще чиститиме та розчісуватиме перед завершенням робочого дня, незважаючи на те, що сьогодні Святвечір.　

— Фанні. — Трістан не відпускав мою руку. Він обернув її долонею догори, а тоді урочисто поклав на неї перстень пані Людвіг.　

Тепер, коли я знала, скільки він коштував, мені здавалося, що камінь мерехтить якось по-особливому.

Я кілька секунд із благоговінням дивилася на нього.　

— Гарний, правда? — Трістан тихо засміявся. — Рожеві діаманти не часто доводиться бачити. Вони дуже рідкісні. Особливо такого відтінку. Розкішний інтенсивний рожевий, майже ідеальний.　

— І такий важкий, — пробурмотіла я.　

Насправді мені здавалося, що він важив кілька кіло. Моя рука навіть почала вже злегка труситися. Хоча причина могла бути зовсім в іншому. Трістан стояв настільки близько, що я могла добре відчувати цей особливий запах свіжовипраної бавовни й лимона. Можна було лише сподіватися, що я пахну хоч приблизно так само гарно.　

— Мені якось ніяково носити його весь час із собою. Може, забереш його, поки ми не вирішимо, що з ним робити?　

— Ти така смішна, — сказав Трістан. — Ти що, боїшся, що він тобі дірку в кишені пропалить? Чи що тебе здолає спокуса забрати його собі й утекти?　

Він узяв перстень із моєї долоні, обернув мою руку і надягнув його мені на палець.　

— І як відчуття? — спитав він м’яким голосом. — Непогано, правда?　

— Руки геть, — сказав хтось сердито збоку. З переляку я відскочила назад, та так, що ледве не впала на сумну дівчинку в матросці.　

Це був Бен. Він стояв поміж двох портьєр, зловісно насупивши брови. Грубий килим стишив його кроки, тому, мабуть, ми й не почули, як він наблизився.　

— Що, перепрошую? — Трістан схрестив на грудях руки й зарозуміло оглядав Бена.　

— Я сказав, руки геть від нашої неповнолітньої практикантки.　

Бен виглядав не на жарт розгніваним.　

— Це… — почала я і відразу ж замовкла, бо, власне, хотіла сказати: «Це не те, що ти подумав», — мабуть, найбанальнішу з усіх найбанальніших фраз на світі.　

Трістан дзвінко розсміявся.　

— Інакше ти мене поб’єш, чи що?　

— Якщо буде в цьому потреба, — незворушно сказав Бен. — Усе гаразд, Фанні?　

— Пізно. Я вже її вкусив, і наступного разу на повний місяць вона теж перетвориться на вампіра…　

— Те, що ти класно виглядаєш і маєш бабки, зовсім не означає, що тобі все можна.　

Ще трохи — і Бен накинувся би на Трістана.　

Я швидко стала поміж ними.　

— Бен! Мене ніхто не кусав. І наші пальці не робили нічого поганого…　

Боже мій, що я мелю?　

Проте в Бена був такий незворушний вираз обличчя, що я почала нервуватися. Це було так, як колись у п’ятому класі, коли зграйка учнів початкових класів написала на зупинці шкільного автобуса: «Школа — дирна», а ми з Делією вирішили погратися у вчительок і неодмінно виправити «и» на «у». Звичайно, нас спіймали, тоді як ті діти вже давно накивали п’ятами. Напевно, вони ще й досі з того випадку сміються.　

— Ми тут лише обговорюємо одну проблему, — спробувала я ще раз. — Можливо, ти нам навіть допоможеш.　

— Фанні, — сказав Трістан застережним тоном. — Хіба він не син твого шефа?　

— Так, але він на нашому боці, — відповіла я.　

Тепер уже й Бен схрестив руки на грудях.　

— Що за проблема? — неприязно запитав він.　

Я проігнорувала Трістанові застережні погляди.　

— Я ж тобі розповідала, що пані Людвіг загубила у відпочинковому комплексі свій перстень із заручин.　

— Я знаю, — сказав Бен. — Ми ще давали розпорядження обшукати зливні решітки і спеціально розбирали фільтри.　

— Та ви не могли знайти перстень, бо Стелла Єгорова його вкрала. Справа в тому, що вона клептоманка. Про це навіть «Ґуґл» знає. — Я перевірила це, коли сушила волосся. Трістан не збрехав. Численні журнали й онлайн-портали мають в архівах замітку про сапфіровий браслет, який нібито випадково опинився в сумочці для пса.　

Я високо оцінила Бена за його вміння слухати й за те, що він не почав «гакати» і «шокати», як зробила б це я. У порівнянні зі мною Бен був сам спокій. Він просто дозволив мені продовжити розповідь. Я саме дійшла до місця, де потрібно було злегка прикрасити правду.　

— Я побачила його в панорама-люксі на нічному столику, коли забирала соболину шапочку Даші.　

На нічному столику, у нічному столику — це майже однаково звучало, якщо швидко говорити.　

Трістан схвально посміхнувся.　

— І я прихопила його з собою. Він же належить пані Людвіг. А вона собі вже всі очі виплакала. Я просто не могла його там залишити.　

Я очікувально глянула на Бена. Тепер він може нарешті перервати свою мовчанку.　

— Ти через це так летіла вестибюлем? — запитав він, а я ревно закивала. — І ти впевнена, що це перстень пані Людвіг, а не просто якийсь схожий на нього?　

О-оу. Це було щось новеньке в цій заплутаній історії.　

Та ні, я була стовідсотково впевнена. Це був той самий перстень, що зник у підвалі, а потім знову з’явився у нічному столику Стелли Єгорової. Я енергійно закивала.　

— Оукей, — протягнув Бен. — Тож ти взяла перстень із нічного столика Стелли Єгорової, щоб повернути його пані Людвіг. А в чому ж тоді проблема? І до чого тут він? — Бен показав на Трістана.　

— Фанні не може особисто віддати цю штуку. Існує небезпека, що Стелла Єгорова зрозуміє, як зник перстень із її люксу, — нетерпляче сказав Трістан. — І ти точно погодишся із моїми припущеннями, що з цією дамочкою краще не ворогувати. А може, керівництво готелю допитає дружину Віктора Єгорова чи взагалі заявить на неї в поліцію?　

Бен не відповідав.　

— Бачиш? От тобі й проблема, — мовив Трістан, а я швидко додала:　

— Ми з Трістаном весь цей час думали, як найкраще організувати це все з передаванням. А що, коли надіслати пані Людвіг анонімний пакунок…　

— Ага, весь цей час, — пробурмотів Бен. Тоді відкашлявся і продовжив голосніше: — Чому ти не пішла відразу до мене, Фанні? Чому ти обговорюєш такі делікатні питання саме з цим… гостем?　

Бен похитав головою. Тепер він виглядав розчарованим. А це було неприємніше, ніж його обурення перед тим.　

Він простягнув свою руку.　

— Дай мені перстень.　

Я стягнула його зі свого пальця і поклала йому на долоню. Мене відразу охопило відчуття, ніби я полегшала на десять кілограмів. Тепер аж дихалося краще.　

Трістан закотив очі.　

— Ходи, — сказав Бен. Розчарування вчувалося тепер і в його голосі. — Ми потурбуємося про те, щоб він знову опинився в пані Людвіг.　

— Є ще одна річ, яку ти мусиш знати. Справа в тому, що цей перстень… Ауа-а!　

Трістан штурхнув мене в бік і непомітно похитав головою. Ну добре, може, він і мав рацію. Для початку з Бена, мабуть, достатньо інформації.　

— Цей перстень — що? — запитав Бен.　

Коштує кілька мільйонів.　

— Дуже особливий, — прошепотіла я. Голосніше я просто не могла брехати. — Пан Людвіг придбав його багато років тому на блошиному ринку.　

— Я знаю, — сказав Бен.　

Трістан потягнувся і позіхнув, ніби щойно прокинувся.　

— Якщо я вже тут непотрібний, то піду по свого дідуся. Різдвяна вечеря чекає на нас.　

Він м’яко протиснувся повз Бена в коридор.　

— Щасливого Різдва вам обом.　

— Ти мене теж, — пробурмотів Бен німецькою.