Замок у хмамрах

15

Ми ще здалека зрозуміли, що Павел у пральні не сам, бо навіть він не міг би заспівати оригінальну версію «Чує ангел дзвінкі пісні» французькою на два голоси. Коли ми йшли малоосвітленим підземним коридором, я ледве втрималася, щоб не взяти Бена за руку, настільки гарно і зворушливо це звучало — набагато святковіше, ніж різдвяне бренькання вгорі у барі.　

Та цьому точно не бути. Я ще на нього сердилася.　

Такою неперевершеною акустикою підвальні приміщення завдячували склепінчастій стелі, яка завжди підсилювала звучання навіть мого голосу, і то як мінімум удвічі. Але ось це виконання просто вражало грандіозністю.　

Потужний баритон Павела, як це й було зазвичай, впевнено вів мелодію, а супроводом йому був дзвінкий тенор.　

Я вражено застигла у дверях. Хто б міг подумати — тенор належав старому Стакі, котрий сидів із Павелом за столом, за яким виконували зазвичай якісь незначні швейні роботи, як, наприклад, пришивання ґудзиків чи кайми.　

Поміж ними обома — зморшкуватим, згорбленим старим та міцної статури молодиком, одягненим, як завжди, в джинси й майку, — стояла пляшка з якоюсь прозорою рідиною.　

На задньому фоні дзижчало кілька пральних машин, а світло від недогарка свічки кидало хиткі тіні на стіни.　

Від цієї картини й бездоганно чистого звучання Gloria in excelsis Deo[16], що наповнювало кімнату, мені на очі навернулися сльози. Як може таке бути, щоб старий чоловік мав настільки юний, ангельський голос?　

Бен мені посміхнувся. Він явно був знайомий із прихованими талантами цього домашнього майстра-конюха.　

— Мить захоплення, чи не так? — запитав він, коли відзвучав приспів. — Старий Стакі був солістом Золотурнських Співаючих Хлопчиків.　

— Співочих, — поправив старий Стакі й додав ще якесь речення, з якого я, окрім «але», не зрозуміла ані слова.　

— Але йому було б любіше жити в горах. Серед звірів і природи, — переклав Бен. — Адже співати можна всюди.　

— Всюди й завжди! — Павел піднесено поцілував нас в обидві щоки й забрав свій пакунок. Замість того щоб його розпаковувати, він налив рідини з пляшки в два не такі вже й маленькі келишки і вручив кожному з нас.　

— Старий Стакі переживає через погані знаки…　

— Які ще погані знаки? — Я недовірливо принюхалася до рідини у своєму келишку. Вона пахла, як моя антибактеріальна рідина для очищення обличчя.　

Старий Стакі сказав щось, чого я не втямила.　

— Навколо місяця був комірець. — Бен знову взявся перекладати, та не міг стриматися, щоб не закотити кумедно очі. — А ще до Стакі уві сні приходив дух гори, який його застеріг, що відбувається щось недобре.　

Погоджуючись, старий Стакі, зіщулив очі.　

— Гора сесе чує.　

— О-о-о. — Я відчула, як мені по спині побігли мурашки.　

— Ну годі, ніяких забобонів на Святвечір… може, грушева самогонка допоможе? — сказав Павел.　

Він поблажливо усміхнувся, та коли підняв свою чарку, в його очах читалась урочиста суворість. Коли мова заходила про віру, Павел не розумів жодних жартів. Хоч на його міцних, мускулистих руках була витатуйована добряча купа язичницьких символів, він був католиком до глибини душі. А тату слугували, певно, для того, щоби відлякувати людей та вводити їх в оману.　

— Давайте вип’ємо за народження Ісуса Христа, який приніс світло в цей світ і в серця людей.　

Ніхто не зважився суперечити цьому тосту.　

— За Ісуса Христа! — сказали ми всі.　

Я зробила малесенький ковток. Будь-якої миті я б довірила Павелу своє життя, та щодо невідомих рідин у пляшках без етикетки я була обережною. І нехай воно так і буде.　

Самогонка потекла моїм стравоходом, обпікши його згори донизу, і я закашлялася. А тоді відчула грушевий аромат і приємне тепло у шлунку.　

— Добре, правда? — Павел переводив погляд то на мене, то на Бена. — Чоловік сестри Стакі сам її гнав. — І він знову наповнив келишки.　

— Думаю, якщо я вип’ю цього ще, то не тільки місяць матиме комірець, — сказала я і про всяк випадок накрила келишок долонею. Перед тим ми з Беном забігали на кухню, де кожен проковтнув по маленькому пиріжку з м’ясом. На довше ми там не затрималися, бо наша сварка зіпсувала обом апетит. А тепер я шкодувала, що не з’їла ще чогось.　

Старий Стакі відкашлявся.　

— Свьитка.　

— Перепрошую?　

— У свьитка може бути усьике, — прошепотів Стакі й проникливо глянув на мене. Замість звичної лукавої посмішки у виразі його обвітреного, зморшкуватого обличчя, в глибоких, світлих, майже прозорих очах ховалось занепокоєння.　

— Усьикі фраси тай дьяволи комедіяют. Хотьи, аби люди ішли, як уни вігадали!　

Тепер я могла приблизно уявити, як почувався Павел, коли чув оперні тексти німецькою. Що таке в біса «усьикі фраси»?　

— У святочні ночі можливим є все, — не припиняв суфлювати збоку Бен. — Злі створіння, демони і привиди бешкетують. — Він зробив невеличку паузу, а мені знову мурашки по спині поповзли.　

Чому старий Стакі витріщався саме на мене?　

— Спокушають людей іти на поводу своїх диявольських ідей, — вів далі Бен. На його обличчі промайнула посмішка. — Мені здається, він говорить про Трістана Брауна з кімнати 211.　

— Ха-ха, дуже смішно, — прошепотіла я. — Тобі не здається моторошним те, що він каже? І те, як він це каже?　

Бен кинув на мене веселий погляд.　

— Ти не розумієш старого Стакі, а от він тебе чудово розуміє, Фанні.　

— Чужинка, — сказав старий Стакі.　

— Перепрошую, — пригнічено сказала я. — Насправді ви трішки наганяєте на мене страх.　

— Давайте поставимо крапку на історіях про привидів. — Павел підніс келишок. — І вип’ємо.　

— Старий Стакі хоче лиш, аби ви вважали один на другого, — озвався старий Стакі мовою, що вже більше нагадувала німецьку. — Шос не добре си робит!　

— То вип’ємо за те, щоб ми вбереглися від усього злого, — сказав Бен і теж підніс свій келишок.　

— І за маленького Ісусика в яслах, — додав Павел. Він знову перехилив келишок одним махом так, ніби там була вода. — А де ж, власне, старий добрий Петрус? — він вимовляв «Петрюс» із наголосом на другий склад.　

— Мсьє Роше хотів зачекати, можливо, хтось із гостей матиме ще якісь особливі різдвяні бажання. — Бену самогонка теж давалася нелегко. Він її лише пригубляв. — Він прийде пізніше.　

— Мсьє Роше звати Петрус? — запитала я, дивуючись, що мсьє Роше взагалі має ім’я.　

— Ми завжди співаємо терцетом на Різдво, — пояснив Павел. — А коли з церкви приходить Яромир, то ми співаємо квартетом.　

Старий Стакі сказав щось, що Бен переклав як «Справжня музика стримує диявола».

— Це ще його батько завжди… о ні!　

— Що таке?　

— Я геть забув про час. Десята вже є? — Бен намагався намацати в кишені телефон.　

— Здається, так. А що?　

— О десятій мій тато завжди виголошує різдвяну промову, і коли він дійде до слів «…а наступне покоління вже на старті…», а я не стоятиму в залі та старанно не киватиму, він дуже розсердиться… Боже!　

Він знайшов нарешті свій телефон.　

— Уже п’ять по десятій. Побігли, Фанні! — Він схопив мене за руку. — Ми, можливо, прийдемо пізніше, щоб послухати ваш квартет, Павеле! Веселого вам Різдва!　

Він витяг мене з пральні. Я думала, чи звертати його увагу на те, що поки що невизначений статус нашої дружби не допускав тілесного контакту. Та, здавалося, він узагалі не помічав, що тримає мене за руку. Він тяг мене звивистими ходами до сходів за бібліотекою, що вели нагору, й одночасно цитував і коментував промову свого батька.　

— Щороку одна й та сама сентиментальна маячня: любі гості, ні, любі друзі, старі й нові, мене переповнює щастя і радість, коли дивлюсь на вас усіх тут присутніх… І при цьому він настільки фальшиво посміхається, що через це прокидається бажання жбурнути йому в голову ялинковою кулькою. А деколи він ще витирає з очей уявні сльози. Так сміховинно! І коли ж найкраще говорити про любов, як не на Різдво? Ха-ха, мій тато і любов! Він поняття не має, що таке Любов. Можливо, ви ще не чули цієї історії… О-о-о-о-о, та всі чули вже цю історію, бо ти розповідаєш її кожного Божого року! — Вільною рукою він штовхнув двері, що вели до сходів. — Вже наші славні прародичі… ідеали, обов'язки, традиція, бла-бла-бла, а тоді — тада-а-а!… перехід до мого улюбленого сина Бена, якому я колись передам цю в’язку ключів. Бене, — і тут він кладе руку на серце, чесно, кожного разу, — ти моя гордість і моя надія.　

Він так швидко ступав сходами, що мені ставало дедалі складніше встигати за ним. Він енергійно смикнув двері до бібліотеки.　

— А потім усі плескають, а я стою червоний як рак. Уже з п’яти років я ненавиджу цю промову. Якби ж то я міг розповісти людям, що він, лицемір, планує спродати ці старовинні стіни легковажному сміттєпідприємцю, якому всі ідеали його прадідів до одного місця. Єдине, що заспокоює, — це буде останній раз, коли він виголошує цю брехливу промову.　

Тим часом ми вже перейшли через бібліотеку і стояли в коридорі перед дверима до бару. Здавалося, тільки тепер Бен помітив, що я досі була причеплена до нього. Збентежено він дивився на свою руку, яка судомно вп’ялась у мою.　

Це справді дуже мило, що ти погодилася зі мною піти, — сказав він, повільно послабивши хватку і трішки засоромлено запихаючи свою руку до кишені. — Але, якщо ти раптом не…　Усе окей. Ти розбудив у мені цікавість до цієї промови. — Я йому посміхнулася, і він полегшено усміхнувся у відповідь.　Ну тоді… — Перед тим як зайти, Бен глибоко вдихнув.　барі зібралося повно гостей, багато тримали бокали шампанського в руках.　

Там були ціла сім’я Барнбруків разом з Емі, Ґрейсі й Медісон, баронеса підшипників із її молодим коханцем, Трістан і його дідусь, Буркгарти (Дон-молодший мав метелика з темно-синього оксамиту, що йому дуже личив), британський актор, автор трилерів, пан і пані фон Дітріхштайни і Мара Матеус у блискучій сукні. Пані Людвіг схилила свою голову на плече пану Людвігу, а на її пальці виблискував перстень із заручин. Трістан, без сумніву, давно вже його помітив.　

Безвольний Руді був, либонь, єдиним, хто зауважив наш прихід. Він стояв біля дверей, спершись на стіну. Ми якомога непомітніше пробралися повз нього. Тато Бена стояв біля рояля і, судячи з усього, виголосив уже більшу частину своєї промови.　

— Я не знаю, чи відома вам ця історія, та коли готель збудували 1898 року, наші прадіди доручили каменяреві вигравіювати над входом наше сімейне гасло: Mens agitat molem, що означає «Думка приводить у рух матерію». Та, коли вони через якийсь час знову навідались сюди, напис звучав Tempus fugit, amor manet, що означає «Час минає, любов залишається». Звичайно ж, вони розпитали каменяра. Проте він сказав, що навіть ще не приступав до роботи. І до сьогодні достеменно не відомо, хто ж є автором тієї таємничої гравюри. Усе своє життя наша прабабця була впевнена, що це робота духа гори, який обрав таке гасло і взяв це місце під свій захист. — Він хитро усміхнувся, і гості, підхопивши його настрій, теж засміялися. — Зайве і казати, що Tempus fugit, amor manet не тільки залишилося гаслом цього дому, а й стало девізом нашої сім’ї. — Він знову зробив коротку паузу. — І мене переповнює вдячність і гордість за те, що ми з братом одного дня зможемо передати відповідальність за це місце, зі всіма його ідеалами і традиціями, як наші прадіди колись передали нашим батькам, моєму чудовому синові Бену. — Він поклав руку на серце, а Бен і його дядько одночасно тихо зітхнули. — Бене, ти де? — Роман розглядався по залу, шукаючи очима Бена, а тоді, побачивши його біля стіни, люб’язно усміхнувся. Усі гості, так само посміхаючись, обернулися до нас.　

— Отож, — підсумував Роман Монфор задоволеним голосом, — бажаю вам усім, старим і новим друзям, благословенного свята любові.　

Усі заплескали в долоні та почали цокатися келихами з шампанським… У залі запанував жвавий гомін, піаніст знову пробрався до рояля, а хтось десь відчинив вікно і впустив досередини свіжого нічного повітря.　

— Збожеволіти можна! — прошепотіла я Бену.　

Безвольний Руді полишив своє місце і рушив разом із британським актором до барної стійки, а Дратівливий Роман приєднався до Барнбруків і голосно замовив ще одну пляшку шампанського.　

— Усе було саме так, як ти й казав. Та цього разу ти не почервонів.　

— Хіба що в душі. — На Беновому лиці з’явився втомлений усміх. — О ні! Вшиваймося, він іде до нас.　

Та було надто пізно. Роман Монфор уже стояв перед нами. Він тримав попід руку Гретхен, яка з опущеними очима тихо прошепотіла: «Хай», вдаючи з себе сором’язливу.　

— Це і є мій чудовий син Бен, — сказав Роман Монфор англійською. — Мить тому я подумав, що тебе взагалі тут немає. Його погляд ковзнув по мені, і здалося, що в його очах спалахнуло невдоволення. Я намагалася непомітно відступити крок назад, але, на жаль, там була стіна.　

— Чудова промова, сер, — відповів Бен також англійською. — Щось цілковито нове. І, зважаючи на заплановані зміни, ти звучав особливо чесно й проникливо.　

Батько повністю проігнорував слова сина. Я взагалі не було певна, чи він їх почув.　

— Сьогодні твій щасливий день, хлопче. Наша прекрасна Ґретхен Барнбрук відкрила мені своє потаємне бажання. Перший вальс на новорічному балі вона хотіла б танцювати з тобою. Та Ґретхен занадто сором’язлива, щоб особисто тебе про це попросити.　

Ага, звісно, боязлива, як та антилопа гну. Я ледве втрималася, щоб голосно не пирхнути. Вона ніби це відчула, бо підняла свій погляд і зміряла мене з неприхованою цікавістю. Я буквально чула її думки: «Знову ця схиблена покоївка. Вона чомусь завжди там, де з’являються привабливі хлопці».　

Я її запевнив, що тобі буде більш ніж приємно, — продовжив Роман.　Ще й як, — сказав Бен. Його голос звучав дещо втомлено.　

— Я, звісно, в жодному випадку не наполягатиму, — м’яко втрутилася Гретхен. Її блакитна сукня і шовковисте волосся виблискували у світлі люстр. — Тож, якщо ти хочеш танцювати з кимось іншим… — і вона промовисто усміхнулася в мій бік.　

Роман Монфор простежив за її поглядом і тепер уважніше до мене придивлявся.　

— Це честь для мене — танцювати з тобою перший вальс на балі, Гретхен, — швидко сказав Бен, поки я відчайдушно намагалася стати невидимою.　

Роман Монфор напружено намагався згадати, звідки він мене знає.　

Бен ступив крок уперед.　

— Якщо хочеш, ми можемо доповнити танець кількома підтримками, і тоді рівних нам не буде.　

Цікаво, це був щойно відволікаючий маневр чи він справді фліртував із Гретхен?　

— Нам і так не буде рівних.　

Я почула самовпевнений сміх Гретхен і була переконана, що вона ще й відкинула своє блискуче волосся на спину. Цього бачити я, на жаль, не могла, бо, як паралізована, витріщалася на Бенового тата, який у свою чергу витріщався на мене.　

У його міміці читалася вервечка емоцій, спершу збентеження, тоді розпізнання, — а після того як Гретхен нарешті згадала, що вона сором’язлива, і попрощалася, прошепотівши: «Я мушу повертатися до своєї сім’ї, та ми ще побачимося», — обурення і зневага.　

— Працівникам заборонено у їхній вільний час перебувати серед гостей, — сказав він крижаним голосом. — Я вражений вашим нахабством.　

Та яким там нахабством. З переляку в мене зуб на зуб не попадав.　

— Вона тут зі мною. Як мій гість. — Бен похмуро глянув на свого батька. — Ходи, Фанні, ми звідси йдемо. На сьогодні вже досить вдавати слухняного сина. — Він схопив мене за руку. А своєму батькові сказав: —Ти можеш зараз влаштувати сцену — і, повір мені, це буде дуже жахлива сцена! — Або ти даси нам піти і святкуватимеш далі зі своїми друзями, як зі старими, так і з новими. Мара Матеус саме дивиться очікувальним поглядом у наш бік.　

Його батько схопив мене за іншу руку, і тепер я справді почала цокотіти зубами. На його чолі набрякла вена, яка завжди набрякає за мить до того, як він вибухає криком. Я б залюбки сиділа зараз із Павелом у підвалі. У безпеці.　

Та Роман Монфор не кричав.　

— Ти або дуже наївна, або занадто хитромудра, — тихо мовив він. — Та, поза сумнівом, хтось терміново мусить нагадати тобі, що твоє місце…

Та договорити йому не вдалося, бо саме цієї миті пролунав гучний удар, а слідом за ним потужний брязкіт.　

Ми стояли найближче до дверей, тому першими побачили, що там сталося. У коридорі, прямо перед дверима до більярдної, впала люстра. Її кристали розлетілися на тисячі друзок і лежали тепер на підлозі по всьому коридору, від стіни до стіни. Зі стелі самотньо стирчав провід, а на підлогу ще обсипалася штукатурка. На щастя, там хоч нікого не було. Інші гості збуджено проштовхувалися до дверей, щоб і собі подивитися на катастрофу. Тим часом Роман Монфор заспокоював усіх словами: «Нічого не трапилося, панове! Нічого не трапилося. Залишайтеся краще в барі, поки працівники приберуть усі друзки». А Бен і я скористалися нагодою, щоб утекти через бібліотеку за рогом. Ми знову проскочили через задні двері, та тепер бігли в мовчазній згоді сходами догори.　

— Що це було? — задихаючись, запитала я, коли ми дісталися другого поверху. — Думаєш, старий Стакі мав рацію щодо демонів, привидів і злих створінь?　

— Безглуздя, — сухо відповів Бен. — Мій батько — пайзліше створіння серед усіх існуючих. Мені прикро, що він так…　

— Та годі. Він, у принципі, правду казав. Що я там забула?　

— Це була моя провина, я тебе туди майже затягнув.　

Кілька секунд він пригнічено мовчав.　

— Куди ж ми, власне, йдемо?　

— Поняття не маю. Просто геть. — Бен криво усміхнувся. — Або, може… ти вже була колись на даху?　

— На самісінькому верху? — Я похитала головою.　

Завжди хотіла це зробити, та ніяк до того не доходило.　

Іти туди потрібно було через кімнати чоловічої частини працівників. Та Бен повів мене коридором до службової квартири його дядька. Замість того щоб зайти туди, він відчинив потаємні двері поруч, які мали вигляд вбудованої шафи. За дверима ховалися стрімкі дерев’яні сходи нагору, які закінчувалися ще одними дверима. І їх Бен відчинив переді мною. Коли я ступила на дах, мені в обличчя вдарило свіже холодне повітря. Я зачудовано оглядалася навколо. Ми вийшли на щось подібне до тераси, що простягалася навколо великого скляного даху над основними сходами. Звідси він радше скидався на стару оранжерею. Через його грубе, міцне скло, пронизане тонкими металевими нитками, до нас проникало м’яке світло люстри, що занурювало все довкола в нереальне сяйво.　

— Обережно, тут може бути слизько, — застеріг Бен.　

Удень краєвиди тут напевно просто неймовірні. Я обережно перехилилася через перила і глянула на фасад.　

Далеко внизу біля ковзанки лежав наш сніговий дракон. Він наче спав.　

— Височенько тут, — сказала я і поковзала до іншого боку. Але дах південного крила закривав вид унизу. Я притулилася спиною до перил і закинула голову назад. Зірок не було, бо небо вкрили хмари.　

Бен став біля мене.　

— Мені так прикро через усе це, — сказав він.　

Я здивовано на нього глянула.　

— Що ти маєш на увазі?　

— Сьогодні в тебе було стільки неприємностей. Я наговорив тобі так багато жахливого. Передусім через це. І потім ще мій тато увімкнув для тебе опцію «Гівнюк». А це ж таки Святвечір, і ти вперше так далеко від домівки.　

— Хм, — тільки й мовила я. У цей час я завжди разом із мамою була зайнята прибиранням кухні, поки мій тато відвозив додому бабусю з дідусем. А мої маленькі брати, замість того щоб іти спати, поїдали солодощі зі своїх кольорових тарілочок. Коли моя мама це зауважувала, було вже зазвичай надто пізно — починав блювати Фін, або Леон, або обидва одразу. Я мусила сама завершувати прибирання, а мої батьки сперечалися, хто в цьому винен. Не можу стверджувати, що я за всім цим якось особливо сумувала.　

Бен неправильно зрозумів мою мовчанку і погладив мене обережно по руці.　

Унизу, мабуть, усі вже заспокоїлись після падіння люстри. Інакше ми б не чули звуків рояля, що долинали сюди, на дах, із відчиненого вікна бару. А ще звідкись повіяло тютюновим димом.　

Я вирішила коротко проаналізувати цей день — розпочався він годуванням сімох Хуго, іграми з дітьми в снігу, потім ішов переляк, коли я застукала Трістана в панорама-люксі, й так далі. А завершилося все грандіозною миттю повернення персня на палець пані Людвіг. І ще співи Павела і старого Стакі в пральні. Важко було повірити, що все це могло статися за один-єдиний день. Правду кажучи, сварка з Беном була не надто приємним моментом, як і зустріч із Романом Монфором, чи пихаті погляди Гретхен і Елли. І якщо замислитися, то можна було б згадати ще багато інших моментів, які теж не були ідеальними, — але зараз не про це! День не мусить бути ідеальним, щоб стати гарним спогадом.

— У всякому разі це був найнеймовірніший Святвечір у моєму житті. — Я озирнулася. — Ти теж чуєш цей запах?　

Бен кивнув.　

— Це панна Мюллер. Вона курить сигари.　

— Що? Тільки не панна Мюллер!　

— Цс-с-с. — Бен засміявся. — Цього ніхто не повинен знати. Це її таємна пристрасть. Щовечора мсьє Роше видає їй із х’юмідора[17] добротну гаванську сигару. Звісно, вона завжди наполягає на тому, щоб заплатити за неї.　

— Звичайно. — Мені стало якось сумно, коли я уявила панну Мюллер, яка кожного вечора після роботи стоїть біля відчиненого вікна своєї кімнати і курить сигару — потайки від усіх, на самоті. — Здалеку навіть непоганий аромат. Можна й самому захотіти. Врешті-решт, я сьогодні сама грушеву самогонку скуштувала.　

— Знали б це твої батьки, — сказав Бен. — Ти тут геть зіпсуєшся.　

Якийсь час ми просто стояли і прислухалися до музики, що долинала знизу. Піаніст тим часом уже закінчив грати колядки зі всього світу і перейшов до поп-музики. Без куртки поволі ставало холодно. Та мені ще не хотілося йти.　

Через кілька хвилин ми одночасно заговорили.　

— Ми тепер знову друзі? — запитав Бен, а я запитала: — Ти вмієш взагалі танцювати вальс?　

І тоді ми одночасно відповіли «так!» і засміялися.　

— Довести? — запитав Бен і простягнув мені руку.　

Піаніст саме перейшов на повільну пісню.　

Не скажу, що танці були моїм хобі. Минулої зими ми з Делією відвідували танцкурс і вилетіли на п’ятому уроці. Офіційна причина — наші напади сміху заважали проводити заняття, а насправді — дівчат було набагато більше, ніж хлопців, а ті хлопці, які все ж знайшлися, були трішки… смішні.　

У повітрі витали звуки рояля. Лише в мить, коли Бен обхопив мене правою рукою і впевнено повів у танець, я помітила, що пісня When I need уои[18], яку саме грав піаніст, справді була повільним вальсом. Раз-два-три… раз-два-три…　

На танцкурсі я ніяк не могла зрозуміти, що ж такого класного у вальсі. Одначе, танцюючи з Беном, я це збагнула. У його руках я ставала наче вищою і нібито стрункішою. Це було просто грандіозне відчуття — пливти по даху разом під звуки музики й не думати, коли куди яку ногу потрібно ставити. Усе відбувалося без жодних зусиль, наче в невагомості.　

У думках я підспівувала піаністу. When I need you, I just close my eyes and I’m with you…　

— Як на замовлення, — прошепотів Бен і пригорнув мене ближче до себе.　

Щось мокре приземлилося мені на кінець носа, а тоді на руку і щоку. Почав падати сніг. Великі, лапаті сніжинки крутилися довкола нас, ніби теж просилися до танцю.　

Це вже було аж занадто прекрасно.　

Ми зупинилися й почали хіхікати.　

Боже, як же це банально, — видав Бен. — Крім того, я собі зараз дупу відморожу.　А я ненавиджу цю пісню, — сказала я, аж трясучись від сміху. — Я запитую себе, звідки взагалі її знаю. Вона жахлива.　Ага, неймовірно! — Бен підштовхнув мене до дверей, і ми пірнули в тепло приміщення. — І найгірше в цьому те, що тепер ця пісня навіки залишиться нашою.