Замок у хмамрах

8

— Ви все це знали? — витріщилася я на мсьє Роше. Цілий день я ламала собі голову над тим, як і чи потрібно розповісти йому про розмову між двома братами Монфор. І от тепер, коли я це врешті-решт зробила, він не був ані крапельки здивований. І ніякого тобі обурення чи жаху в очах. Він просто уважно та спокійно дослухав до кінця з таким виглядом, ніби він співчуває мені. І це при тому, що я хвилювалась за його реакцію і відчайдушно намагалася придумати, як би то його розрадити. Адже все це було його готелем. Для нього, Павела, старого Стакі, Мозер-Анні та й навіть для самої панни Мюллер «Замок у хмарах» був не просто місцем праці — він був їхнім домом. Тому я очікувала бурхливішої реакції.　

— Я всього лише консьєрж. Та те, що готель більше не дає доходу, ясно як білий день, бо ж гостей чимраз менше і менше, — розсудливо сказав мсьє Роше. — Кошти на утримання готелю і працівників давно перевищують доходи, а кредитів не вистачає, щоб їх покривати. Ідея з інвестором уже кілька років питає в повітрі.　

Він поправив окуляри.　

— Як на мене, ідея цілком розумна. Звичайно, за умови, що це буде правильний інвестор.　

— Так, а Буркгарт навряд чи правильний! Він хоче зробити з бібліотеки гольф-шоп. А це не має сенсу, якщо не буде поля для гольфу. Окрім того, йшлося про фунікулери, парковки, підйомники.　

Від обурення я геть забула стишувати голос.　

Та Бен, який саме розмовляв на рецепції із запізніло прибулим британським актором (якого я, до речі, ніколи б не впізнала), здається, нічого не почув. Я б залюбки його запитала, чи знає він (і якщо так, то що саме) про плани свого тата і що він про те все думає. Та мені ніяк не випадала така можливість, і, чесно кажучи, я й уявлення не мала, як би цю розмову з ним почати. Сьогодні в обід я наштовхнулася на нього в пральній, коли відносила Павелу яблучний пиріг із корицею і забирала шапку Ґрейсі з котячими вушками, яка завдяки старанням Павела знову виглядала як новенька.　

Бен сидів там зі схрещеними ногами перед Бертою, що несамовито гуділа, і жував канапку. Це виглядало надзвичайно затишно. Павел співав басову партію з «Різдвяної ораторії» Баха, а я, на якийсь час поборена різдвяним настроєм, підхопила соло труби. У тому машинному гулі зникали будь-які музичні комплекси. Моя партія труби без труби здалася Бену дуже потішною, і він, не роздумуючи, перетворив стомлену Берту на велетенський барабан. Час ніби зупинився, ми співали від душі, трубили і барабанили, а тоді Бен підірвався і, вибачившись, поквапився геть.　

Певно, угодою для пожиттєвого практиканта не передбачено взагалі ніяких перерв.　

— Поспішайте, радісні пастушки, ах, поспішайте! — заспівав Павел йому у слід.　

— Так, плани справді лякають, — сказав мсьє Роше і заспокійливо мені усміхнувся. — Та це лише плани.　

Я не розуміла, звідки в нього така впевненість.　

— Наприкінці сімдесятих була вже ідея відкрити на горі лижний курорт і побудувати підйомник. Та згодом від цього відмовилися.　

— А Роман Монфор, здається, серйозно налаштований якнайшвидше продати готель. І йому цілковито байдуже, що з нього зробить Буркгарт. — Я ще більше стишила голос. — І йшлося про цілу валізу брудних грошей…　

Навіть це ніяк не здивувало мсьє Роше.　

— Виглядає на те, що сміттєвий бізнес — мутна, але досить прибуткова справа.　

Він ковтнув капучино, яке я принесла йому з кухні, хоча час перерви на каву й тортики вже давно минув. Проте, маючи такі погані новини, я не хотіла з’являтися в кімнату консьєржа з порожніми руками.

Моя зміна в ролі няні тривала до пів на п’яту. І якщо не враховувати тонну блискіток, які я витрусила зі свого волосся опісля, то все пройшло досить навіть тихо і гладко. І це завдяки відсутності Дона Буркгарта-молодшого, котрий ані разу не зазирнув до дитячої кімнати та не з’явився навіть тоді, коли ми проводили змайстрованим нами єдинорогам екскурсію готелем. Я сподівалася, що його сім’я поїхала геть, та, як я потім дізналася, Дон просто підхопив якусь шлунково-кишкову інфекцію. Будь-кому іншому я б неодмінно поспівчувала. Але в цьому випадку точно в усьому була винна карма.　

— Це, власне, вже не вперше, що Дон Буркгарт провертає тут дільця з валізами, повними готівки, — повідомив мені мсьє Роше після короткої паузи.　

— Чесно? — прошепотіла я.　

Мсьє Роше кивнув.　

— Та до цього йшлося, наскільки мені відомо, тільки про ангари для спалення сміття, фірми з переробки сміття, звалища і могильники по всій Європі, а готель був би зовсім іншим видом діяльності. Напевно, він хоче спробувати щось свіженьке.　

Але все це тут не є масштабом мільйонерів! Якщо Буркгарт неодмінно хотів розпочати готельний бізнес, та ще й до цього був таким запеклим прихильником сучасних технологій, то для чого ж він тоді обрав саме цей готель, з усіма його закутками, нішами, арками, вежками й химерними прикрасами? Він що, не міг почати з чогось простішого?　

— Безвольний… ем-м-м… молодший Монфор казав, що Буркгарт хоче зробити сто номерів із наших тридцяти п’яти.　

— Це стане можливим, хіба якщо врахувати незадіяний зараз простір під дахом і за умови, що працівники не житимуть більше в будинку…　

— Але ж це жахливо! — вирвалося в мене занадто голосно.　

Цього разу Бен поглянув здивовано в мій бік. Я швидко посміхнулася. Бідний Бен.　

Якщо я все правильно зрозуміла, то його час у ролі пожиттєвого практиканта тут, у готелі, підходив до кінця.　

— Він любить це місце, — казав його дядько Рудольф.　

Я теж любила це місце — а була я тут усього лише з вересня. І можна собі тільки уявити, як сильно полюбиш це місце, якщо проведеш тут усе своє життя.　

— Це, до речі, Смірнови з панорама-люксу. — Мсьє Роше кивнув підборіддям на пару, що саме підходила до нас. А оскільки я пропустила їх прибуття попереднього вечора, то тепер розглядала їх із неприхованою цікавістю, одночасно відсуваючи наші горнятка з-під капучино за стійку з листівками й відходячи назад, щоб непомітно злитись зі стіною.　

Пані Смірнова виглядала максимум на тридцять. Неперевершена, надзвичайної краси жінка з мигдалеподібними очима, м’якими рисами обличчя, ідеально рівним, блискучим каштановим волоссям, що спадало на хутряний комірець її приталеного піджака. Підбори її туфельок здавалися нескінченно високими, щоправда, це жодним чином не відображалося на її ході. Вона перетнула фойє великими кроками подіумної моделі, правою рукою закинула волосся за плече, на її лівій руці елегантно погойдувалася сумочка. її манікюр був такого ж насиченого червоного кольору, як і помада. Уже тоді, коли вона сперлася на стійку, я помітила, що в сумочці сидів маленький песик. Це був найменший песик, якого я коли-небудь бачила. Він мав вигляд пухнастої білої іграшки з очима-ґудзичками, і навіть його гавкіт звучав якось штучно, ніби мультяшно.　

— Катастрофа, — сказала його власниця англійською із сильним акцентом. — Мій чоловік стверджує, що тут немає жодного бутика, жодного магазину, жодної парфумерії! Це правда?　

— Усе правильно, мадам, — відповів мсьє Роше. — Та ми намагаємося забезпечити наших гостей якнайшвидше всім, чого вони тільки потребують. То що я можу для вас зробити?　

— Clive Christian. — Пані Смірнова зробила драматичний рух рукою. — Без нього мені не жити.　

Це було жахливо. Але хто чи що, заради Бога, той Clive Christian? Здається, мсьє Роше теж не мав жодного уявлення, що воно таке, і дещо збентежено перепитав:　

— Пардон?　

Тепер і пан Смірнов підступив до стійки. Він був виразно старшим за свою дружину, виглядав як мінімум на п’ятдесят і, на відміну від неї, одягнений був радше скромно — сірий светр до вільних штанів. Він також був худорлявим і мав досить гарний вигляд, меланхолійний, лисуватий, із довгим носом. У нього на плечах сиділа три- чи чотирирічна дівчинка, поклавши рученята на його лисину і тихо та допитливо спостерігала за всім, що відбувалося довкола. Вона мала милі кучерики, а одягнена була в точну копію костюмчика своєї мами, правда, не таку приталену, зате з хутряним комірцем.　

— Він мене не розуміє, — пожалілася пані Смірнова своєму чоловікові та ще додала щось російською, що прозвучало дуже навіть роздратовано і злобно.　

Чоловік привітно посміхнувся мсьє Роше:　

— Перепрошую. Вона розбила флакон парфумів у ванній і дуже через це переймається. Порівняно з його дружиною вимова в нього була в рази краща.

— Так, катастрофа! — вигукнула вона. — Я ж казала! Clive Christian по. 1. Коли я не маю на собі цих парфумів, то почуваюся наче без одягу. Коли б ви змогли їх доставити?　

Мсьє Роше відкрив було рота, щоб відповісти, та пан Смірнов його випередив.　

— Ніколи, Стелло, — сказав він м’яко, але рішуче. — Зараз вихідні, завтра Святвечір, за вікнами шаленіє віхола. Ти й сама бачила, скільки добиратися до найближчого міста, а заради цих парфумів доведеться їхати, певно, аж до Женеви. Й оскільки ти нікому б такого не побажала, скористаєшся якимись із тих парфумів, що в тебе є.　

Пані Смірнова вражено на нього глянула. Вона ображено додала ще щось російською, серед чого я розрізнила слово Chanel, і крутнулася на підборах.　

— І це каже той, хто постійно жаліється, що від інших парфумів у нього болить голова! За що мені це? Усі наші друзі зараз у Санкт-Моріці чи на Карибах, а ми цього року обов’язково чомусь мусили їхати в це дивне місце вдалині від цивілізації.　

Обурено, під супровід схвального гавкоту сумочки, вона подріботіла до сходів.　

— Вибачте за поведінку моєї дружини. — Пан Смірнов обдарував мсьє Роше сумовитою посмішкою.

Його донечка стрекотала щось незрозуміле і намагалася дотягнутися до золотих зірок і пташок на ялинковій гірлянді, прикріпленій над стійкою.　

— Їй просто потрібен час, щоб звикнути до тієї чи іншої ситуації.　

— Я впевнений, що спокій і гірське повітря підуть їй на користь, — відповів мсьє Роше.　

Пан Смірнов став навшпиньки, щоб його донечка змогла дотягнутися до гірлянди. Наперекір моїм побоюванням, що вона почне її зараз шарпати, дівчинка обережно погладила одну з пташок.　

— Знаєте, я приїжджав сюди ще маленьким хлопчиком, і це місце викликає в мене найкращі спогади. Можна навіть сказати, воно врятувало моє життя. Мені було тоді дванадцять, — сказав пан Смірнов. Він зробив паузу й очікувально поглянув на мсьє Роше, але мсьє Роше мовчав.　

Я згорала від нетерплячки і на місці мсьє Роше вже б вибухнула запитаннями: яким чином готель врятував життя маленького російського хлопчика?　

Та пан Смірнов сам продовжив:　

— Я дуже втішився, що тут майже нічого не змінилося. Так ніби час зупинився. На тридцять років. І Іавіть телефон той самий. І ви — ви теж майже не змінилися. Хоча це й неможливо. Це ж ваш батько тоді мені допоміг?　

Заради всього святого, чим же допоміг? Він що, не може говорити конкретніше? Я ж тут помираю від цікавості!　

Мсьє Роше тихо засміявся.　

— Кожна людина, якій за тридцять, дванадцятирічній дитині видається суперстарою. Але дякую за комплімент, містере… ем-м… Смірнов.　

Сумніви перед виголошенням прізвища й неоднозначний наголос на ньому — це було зовсім не схоже на мсьє Роше. Зазвичай усі прізвища гостей разом із їхніми даними й додатковою інформацією про них навіки закарбовувалися в його пам’яті з першою ж їх появою в списках.　

Пан Смірнов меланхолійно посміхнувся.　

— Звісно, ви мене не пам’ятаєте. Я один із багатьох дітей, яких вам за ці роки доводилося втішати. Але я вас ніколи не забуду. Ви тоді сказали, що неможливо забрати дім у того, в кого він у серці. І що ми в душі маємо все, щоб бути щасливими будь-де.　

Так, це було схожим на мсьє Роше. Він любив виголошувати такі мудрі речі. Завжди хотілося бігти по блокнотик, щоб усе занотовувати.　

— Тоді в моєму житті настав переломний момент, який мене дуже лякав, — вів далі Смірнов. — Я ненавидів усіх і все, мені не хотілося жити. Та коли ми покидали це місце, я дивним чином відчув, що готовий до змін і до всього, що готувало мені життя.　

А сьогодні він мультимільйонер, що володіє флотилією приватних літаків і має маленьку донечку й охоронця. Пощастило йому, що й казати. Чуття підвело його тільки з вибором дружини.　

— Так, це місце справді впливає інколи чудодійно, — мимовільно промовив мсьє Роше і на коротку мить обернувся до мене.　

Смірнов кивнув. Він лагідно погладив ніжки своєї маленької донечки, що баламкались на його грудях, поки дівча задоволено продовжувало ловити зірочки.　

— Тому я і хотів, щоб моя сім’я неодмінно познайомилася з цим готелем. Маю бажання, щоб і вони відчули магію, яку тоді відчув я. І зарядились енергією цього місця.　

— О, так і станеться. — Мсьє Роше глянув у свій список. — Завтрашня поїздка саньми вам точно сподобається. Надвечір завжди найгарніше. Я можу замовити для вас на кухні термос із нашим гарячим какао і кілька кексів.　

Маленька дівчинка заплескала в долоні й вигукнула «Лошадка!» чи щось таке, і Смірнов засміявся, миттєво ставши при цьому ніби на десять років молодшим.　

— Правильно, Дашо, коник! Коник тягне сани! Усі думають, що вона не розуміє англійської, і тоді раптом вона всіх дивує.　

— Бажаю вам чарівно провести час у «Замку у хмарах», — сказав мсьє Роше.　

— Дякую, — відповів Смірнов. — Щиро дякую за все.　

На сходах він ще раз обернувся.　

— Мене надзвичайно заспокоює те, що час не має над вами і над цим готелем ніякої влади.　

Час, можливо, і не має, думала я, дивлячись на нього. А от люди з валізами, повними брудних грошей і божевільними планами, — цілком.　

Мій погляд зупинився на Бені, що був на рецепції і явно до всього дослухався. Секунди зо дві ми дивилися серйозним поглядом одне на одного, і я була майже впевнена, що в його голові крутилися думки, схожі на мої. А тоді задзвонив його телефон і він вибачливо посміхнувся.　

Я спробую потім поговорити з ним.　

— Мсьє Роше, ви справді не можете згадати Смірнова маленьким хлопчиком? — запитала я.　

— О, Фанні.　

Мсьє Роше подивився на годинник, що висів на стіні позаду мене. Якщо говорити точніше, там було три годинники.　

Та тільки один, той, що посередині, показував центральноєвропейський час. На інших був точний час у Нью-Йорку й Токіо.　

— А хіба твоя вечірня зміна у відпочинковому комплексі не починається о шостій годині?　

— Починається, — вигукнула я і злякано зірвалася до дверей. Була 17:59. Я ще встигала.