Замок у хмамрах

10

Я почувалася цілком виснаженою, коли вийшла з дверей. І до того ж була такою розпашілою, що, здавалося, на моєму чолі можна було смажити яєчню, а компресійні колготки сплавилися з моєю шкірою. Л ще я дуже переймалася через пані Людвіг. Сподіваюся, що ця бідолашна старша жінка зможе сьогодні вночі хоч на хвильку склепити очі.　

Посередині коридору сиділа Заборонена Кішка. Як тільки я з’явилася на горизонті, вона піднялася, ніби чекала саме на мене, потерлася біля моїх ніг і, голосно нявкаючи, побігла до вузьких дверей підвалу, за якими були кілька сходинок і двір.　

Ключ стирчав у дверях, тому я зробила їй послугу й випустила надвір. Оскільки пан Гефельфінґер використовував цей закуток для своїх коротких перекурів, сніг тут був хоч і неприбраний, проте добре втоптаний, принаймні поблизу виходу. Із прочинених дверей подуло живильним холодом. Я прихопила ключ — двері мали тенденцію захлопуватися, і нещасливці залишались тоді заблокованими надворі, — вийшла і глибоко вдихнула. Коли крижане нічне повітря заструменіло моїми легенями, я почулася набагато краще.　

Мало не до самого вечора падав сніг, і тільки тепер розпогодилося. Поміж поодинокими хмарами миготіли зірки, а майже повний місяць повагом викочувався над верхівки ялин, занурюючи все навкруги у своє холодне світло. Заборонена Кішка всілася на сніг і пильно дивилася тепер угору на стіну будинку. Поки температура мого тіла повільно приходила до норми, я простежила за її поглядом.　

Якщо дивитись ззовні, ми стояли в найнижчій точці готелю. Тільки кухня під рестораном і відпочинковий комплекс мали вікна, через які туди потрапляло денне світло. З усіх інших боків підвальний поверх був занурений у схил гори. Гігантські французькі аркові вікна бального залу над відпочинковим комплексом віддзеркалювали місячне сяйво. Над ними виднілися вікна кімнат південного крила. Тільки третє вікно зліва світилося, це мав би бути номер 117, кімната охоронця Смірнових/Єгорових. Останні два вікна справа були ванними кімнатами панорама-люксу. Саме там, між вікном номера 117 і вікном ванної кімнати панорама-люксу, рухалося те, за чим слідкувала кішка. У мене на мить завмерло серце, коли я розпізнала в цьому силуеті людину, що рухалася по вузькому виступі на стіні, який був десь вісім чи дев’ять метрів наді мною.　

Швидко й спритно постать майнула повз освітлене вікно. Коли лампа на мить освітила профіль людини, я впізнала Трістана Брауна. Без жодних сумнівів.　

У моїй голові роїлися думки, проте вони не мали ніякого сенсу. Хто ж балансує вздовж вузького виступу будинку на висоті, від якої голова йде обертом?　

Знуджені артисти цирку. Супергерої. Нерішучі самогубці. Санта-Клаус — правда, на день раніше. Ну і, звісно, готельні злодії.　

У цей момент світло в кімнаті 117 вимкнулося, і Трістан, який уже майже досяг вікна кімнати 118, нерухомо застиг на стіні. Місяць повільно зайшов за хмару, та все ж силует Трістана було добре видно на світлому фасаді будинку. Тієї ж миті вікно кімнати 117 відчинилося. Зараз було занадто темно, щоб розпізнати, чи це справді був охоронець Єгорових, але я бачила запалений кінчик сигарети й чула запах диму. Я запитувала себе, чи він і Трістан побачили б мене, якби подивилися вниз, чи я була для них просто чорною плямою на снігу? Так чи інак, у мене не було причин почуватися винною, адже це не я стояла попри заборони на карнизі й не я курила в кімнаті, де це заборонено. Та, незважаючи на це, я не могла зрушити з місця. Та й Заборонена Кішка сиділа на снігу як вкопана.　

Напевно, десь за хвилину — було важко сказати, бо секунди здавалися вічністю, — сигарета полетіла донизу в сніг і погасла, а вікно знову зачинилося.

Трістан зараз же продовжив рухатися далі.　

Либонь, найрозумніше було б поводитися тихо, прослідкувати за ним і подивитися, куди він лізе. І тоді відразу ж про це повідомити.　

З іншого боку, я могла б з’ясувати це вже тієї ж хвилини. Інакше я цілу ніч не зможу заснути через суцільний рій питань у моїй голові. Коли він був прямо наді мною, біля вікна номера 119, я без найменших зусиль видала голосне «няв!», як справжня кішка.　

Трістан знову тихо застиг на стіні. Тепер, певно, він дивився на мене вниз так само, як я дивилася на нього вгору, та в темряві годі було це розпізнати.　

Я йому помахала, тоді почула тихий сміх і приголомшено слідкувала за тим, як він одним сильним стрибком досяг ринви, а потім блискавично подерся вниз по фасаду, ніби й справді був Спайдерменом. На останніх метрах із-за хмари знову вийшов місяць і тепер я могла краще бачити, як майстерно він чіпляється за краї кам’яних прикрас на куті будинку. На ньому були рукавички з наполовину обрізаними пальцями. За два метри від землі він просто стрибнув і приземлився на ноги так м’яко і спритно, наче кіт.　

Справжня кішка вирішила втекти, помчавши снігом геть. І в мене майнула думка зробити те саме.　

— Привіт, — сказав Трістан. Його зуби виблискували в місячному сяйві.　

— А, точно. Привіт, — відповіла я. — Я не хотіла заважати, хотіла тільки привітатися. Не кожного ж дня зустрінеш Спайдермена.　

— Я вже думав, ти хочеш мене заарештувати.　

Судячи з того, як звучав голос Трістана, його це добряче веселило. Він стояв спиною до місяця, його обличчя було в тіні, тому детальніше розгледіти його я не могла.　

— За що? Ти щось накоїв?　

— Наскільки мені відомо, то ні. А ти ще й досі вважаєш мене готельним злодієм?　

Ні! Звісно, що ні! Я на це не куплюся. Хіба що…　

— Так, — випалила я. — Інакше, як пояснити те, що ти посеред ночі лазиш по фасаду готелю в чорному одязі та спеціальних рукавичках.　

Трістан засміявся:　

— І що ж я вкрав?　

Він глянув униз на своє худорляве тіло.　

— Поняття не маю, — призналася я. — Можливо, я ще вчасно нагодилася. — І тихо додала: — Тому я й імітувала… кішку. Щоб ти не зробив чогось, про що б потім пошкодував.　

— Оу, — голос Трістана раптово змінився на серйозний. — Це дуже мило з твого боку, Фанні. Ти, виявляється, не просто гарненька, а ще й дуже добра.　

Так, це про мене. Або геть дурепа, бо я так легко піддалась лестощам.　

— Не хвилюйся, — продовжив він. — Я нічого не крав! Урочисто присягаю, що в жодної людини в цьому готелі нічого не зникло.　

— А з якого це дива ти тут, власне, висів? — Я показала на фасад. — Чи це твої звичні вправи після басейну?　

— Майже вгадала, — відповів він. — Лазити фасадами — це моє хобі. Та коли займатися цим вдень, то люди лякаються. Особливо мій дідусь. У нього слабке серце. Я ще кілька років тому мусив йому пообіцяти, що не робитиму нічого небезпечного. — Він витримав коротеньку паузу. — Але, на жаль, я маю дивну слабкість до небезпечних речей, — додав він потому.　

Цьому я можу повірити. А всьому, що він говорив перед тим, — десь відсотків на п’ятдесят.　

— Пані Людвіг не могла знайти свою каблучку, — сказала я повільно, з надією, що він повернеться так, що я зможу краще розгледіти його обличчя.　

Цікаво, він спеціально став спиною до місяця?　

— Старша дама, що була перед тим у басейні? — спитав він. — Перстень із рожевим каменем?　

— Ти знаєш, як виглядає перстень?　

Цьому є тільки одне пояснення. Мене накрила хвиля змішаних почуттів — розчарування і люті водночас.

— Ти справді його вкрав! Як ти міг? Ми шукали його більше години, а пані Людвіг виплакала за ним всі очі. І навіщо ти це тільки зробив? Він же не має жодної цінності!　

— Гей! — Трістан схопив мене за руку й легенько потряс. — Фанні! Я нічого не крав. Я просто помітив, що в неї був дуже гарний перстень, ось і все.　

— Хлопець, що цікавиться прикрасами старої дами? — Гарна спроба. — Це теж твоє хобі?　

Я схрестила руки на грудях. Потроху стала помічати, наскільки холодно, власне, було. Постояти при мінус п’яти на снігу, до того геть спітнівши, було чудовим способом підхопити запалення легенів. Я була близька до того, щоб перетворитися на людину-бурульку. Теплою залишалася тільки рука, за яку мене тримав Трістан. Вона буквально палала.　

— Я люблю дивитися людям на руки, — сказав він тихо. — У тебе, наприклад, дуже гарні маленькі руки, з тонкими пальцями і короткими нігтями. Ти не носиш прикрас і гризеш інколи шкірку біля нігтів, коли хвилюєшся.　

Як на зло, це була правда.　

— Мені дуже прикро, що та жінка загубила свій перстень, — продовжив він м’яко. — Якби ти хотіла, я б міг допомогти тобі знайти його.　

Я глибоко вдихнула.　

— Ти дійсно його не крав?　

Трістан послабив хватку навколо моєї руки, і за його голосом я визначила, що він знову усміхався.　

— Присягаюся життям свого дідуся. Окрім того, я можу заспокоїти тебе раз і назавжди: я занадто освічений як на готельного злодія.　

Мені від такої зарозумілості забило подих. Та цього разу я йому повірила. Принаймні на вісімдесят відсотків. Решта двадцять були просто змучені й дуже хотіли спати.　

— Було б дуже по-дурному, адже перстень нічого не вартий.　

Від холоду в мене почали цокотіти зуби.　

Трістан мене відпустив.　

— Точно! Якщо вже готельний злодій, то хоча б розумний. О Боже, та ти ж змерзла! Візьмеш мою куртку?　

— Ні. Я йду в будинок. Мені треба в ліжко. Це був дуже довгий день. — Не перестаючи цокотіти зубами, я показала на дах. — Але я занадто змучена, щоб дертися нагору по стіні, тому, мабуть, цього разу скористаюся сходами.　

— Я спав сьогодні в обід чотири години, тому мені потрібно ще порухатися, — сказав Трістан.　

Не встигла я й оком змигнути, як він уже висів на стіні два метри наді мною.

— Тоді, сподіваюсь, побачимося завтра, Фанні.　

— Якщо тебе не знайдуть замерзлим на камінь і зі зламаною шиєю у снігу.　

— Ціную твою турботу.　

Тепер він піднявся ще на метр вище. Цього разу тримався ліворуч. Балансуючи від ринви по виступу на стіні під вікнами ресторану, він перебрався на інший ріг будинку.　

Це хоча б не було так високо, як перед тим. Я зачекала, поки він перестрибнув перила тераси ресторану, і пішла собі досередини.　

Здавалося, Трістан не сприймав нічого й нікого серйозно, окрім себе самого, звісно. Хоча в цьому я теж не була впевнена. Те, що я його ніяк не могла розкусити, доводило мене до божевілля.　

Зітхнувши, я замкнула двері. При цьому мене аж трясло від холоду. Навпереміну позіхаючи й цокотячи зубами, я поволоклася сходами на третій поверх. Можна було, певна річ, скористатися ліфтом, та, по-перше, я не дуже довіряла усім цим штукам, що сіпаються і брязкають, а по-друге, я б тоді не зустріла Бена, який влаштував собі опівнічний пікнік на сходах.　

Він простягнув свої довгі ноги, а в руках тримав термос.　

— Фанні! — вигукнув він здивовано. — Ти що, дотепер працювала?　

Я кивнула.　

— Пані Людвіг із кімнати 107 загубила свій перстень. А потім я надто довго остуджувалася надворі.　

Бен простягнув мені термос.　

— Тоді в мене є прекрасний антидот.　

Я похитала головою.　

— Якщо це кава, то краще не треба.　

— Це чай. Зігріває зсередини.　

Він відкрутив кришку термоса, яка водночас слугувала горнятком, налив туди паруючої рідини і простягнув мені. Трохи вагаючись, я сіла поруч, зробила великий ковток і відразу закашлялась.　

— І це, по-твоєму, чай? — ледве видавила я з себе, коли до мене повернулася здатність говорити.　

Він усміхнувся:　

— Чай із кількома крапельками рому.　

Напевно, вісімдесятивідсоткового. Я зробила тепер ще один, правда, набагато обережніший ковток, який приємно зігрів мені горло, і повернула горнятко Бенові.　

Ми глянули одне на одного.　

— Ти теж не виглядаєш аж надто бадьорим.　

У нього під очима були темні кола. Його схожість із батьком знову мене вразила. Однакові чіткі риси обличчя, блакитні очі, вольове підборіддя — та водночас вони були такими різними.　

Погляд Бена випромінював розум, упевненість і щиру зацікавленість. А от у погляді його батька читалися лише зневага і холод. Бен відвів очі й надпив чаю.　

— Я зробив помилку. У свій вільний час, замість того щоб спати, я вчив біологію. Ми пишемо іспит одразу після канікул. Я мушу дуже постаратися, щоб отримати кращий атестат, тепер, коли я… — Він перервався, щоб зробити ще один ковток. А тоді посміхнувся: — Мені здається, там усе-таки більше, ніж кілька крапельок рому.　

— Тепер, коли ти що? — обережно запитала я.　

Бен зітхнув.　

— Знаєш, я завжди думав, що моє життя розплановане наперед. Що я піду після школи вивчати туристичний менеджмент і колись перейму керування готелем, який збудував мій прапрадід. — Він поставив горнятко, ледь усміхаючись. — Але в житті не можна бути певним ні в чому. Бо раптом раз — і ти вже вільний як птах.　

Я подумала про слова Романа Монфора, які підслухала сьогодні вранці, ховаючись у шафі для білизни, і запитала:　

— А це добре чи погано?　

Бен задумливо подивився на мене.　

— Гарне питання, — сказав він. — Гарне питання. Я не маю жодного уявлення, що означає бути вільним. Як ти почувалася, покинувши школу?　

— Ти що, читав мої документи?　

Бен злегка почервонів.　

— Ем-м-м… Так. Вибач.　

Він не мав чого вибачатися, я б на його місці вчинила те саме.　

— Це не було якось класно.　

Я аж сама здивувалася, що так відверто все визнала. Раніше я уникала розмови про це з усіма, окрім Делії. Чесно кажучи, я навіть ухилялася від думок на цю тему.　

— Мої батьки геть розгублені. Вони навіть не уявляють, як у цьому світі можна вижити без атестата. І без ідеально складеного життєвого плану. Вони, певно, ще від народження знали, що хочуть бути вчителями. Максимум, що знаю я, то це ким би я не хотіла бути. І то не завжди.　

Бен співчутливо погладив мою руку.　

— У мене все дещо по-іншому, — сказав він. — Просто це завжди було моїм минулим, моїм теперішнім і майбутнім.　

Відразу стало зрозуміло, що «це» — про готель. Я вирішила викласти всі карти на стіл, щоб Бен не мусив і далі говорити загадками.　

— Я знаю, що твій тато хоче продати готель.　

— Справді? — На коротку мить Бен ніби ожив. — Ця новина просочилась вже і до працівників?　

— Не знаю, — призналась я. — Швидше за все, що ні. Я випадково, — а й справді випадково, ховаючись у шафі, — почула, як твій тато і дядько говорили про те, щоб продати готель Буркгарту…　

— Який тут усе розбере на частини. — Бен скривився. — Я боюся, що його перебудова змінить усе до невпізнання. — Після короткої паузи, за яку перед моїми очима знову постав гольф-шоп у бібліотеці, він сумно додав: — Скидається на те, що це єдина можливість уникнути банкрутства.　

— Зате ти зможеш вільно вибрати професію і місце, де захочеш жити, байдуже де, — сказала я, майже дослівно цитуючи слова його батька із вранішньої розмови.　

Бен знову наповнив горнятко, подав його мені й надпив прямо з термоса.　

— Так. Але що, коли це і є те саме місце, де я б хотів жити? — Він глянув на мене серйозно. — Тобі вже хтось казав, що… у тебе дуже гарні очі? Вони не карі, не сірі, але й не зелені, щось середнє, такі красиві. І при цьому такі по-особливому світлі. Ніби ти світишся зсередини. Глянувши у твої очі, хочеться довірити тобі всі таємниці.　

Що, справді? Зніяковіло я зробила ковток варива з чаю і рому. А тоді ще один.　

— Пан Смірнов із панорама-люксу — насправді Віктор Єгоров, — нарешті сказала я. Розпатякувати таємниці я теж могла. Це був мій спосіб сказати Бену, що його очі мені теж подобаються.　

Та це було безуспішно.　

— Ага, так, — байдуже мовив він. — Він хотів зареєструватися інкогніто, через пресу. І щоб уникнути галасу щодо діаманта.　

— Якого ще діаманта? — Я аж випросталася.　

— Та цей великий камінець, який Єгоров придбав своїй дружині на честь шлюбу на аукціоні Christie’s. Вартістю як маленький острів чи щось типу того. Кажуть, що він був власністю Катерини Великої, вважався давно зниклим і взагалі, що він проклятий, як і належить справжньому діаманту.　

— І він десь тут, у будинку? — спитала я з широко розплющеними очима.　

— Ще ні, — відповів Бен. — Але мають незабаром привезти, бо пані Смірнова хоче неодмінно одягнути його на новорічний бал. А чому ти питаєш? Боїшся, що тебе зачепить прокляття?　

— Дурниці.　

Я просто випадково зустріла когось, хто дряпався фасадом до панорама-люксу. Можливо, він якраз для цього тренувався.　

— А ви не боїтеся, що серед гостей чи персоналу можуть бути мисливці за коштовностями?　

Бен засміявся.　

— Преса повідомила, що Єгорови проведуть свята на своїй яхті, а також у розкішному особняку знайомої модної дизайнерки на Малих Антілах, тому, швидше за все, мисливці за коштовностями подадуться туди. А в нас майже тільки постійні гості… Ох!　

Я теж перелякано здригнулася. Згори сходами до нас підкралася Заборонена Кішка і тепер, голосно муркаючи, протислася поміж нас.　

— А ти звідки тут взялася? Ти ж щойно була надворі.　

Я погладила її по спині. Авжеж, вона могла потрапити до будинку іншим входом. Або ж у «Замку у хмарах» є кілька однакових рудих смугастих кішок. Це б одразу пояснило й той факт, що вона тут живе вже десятиліттями. Тільки б не забути розказати П’єру про цю теорію.　

Заборонена Кішка потерлася головою об Бенове плече.　

— Ну все, все, — пробурмотів Бен. — Я мушу вже йти.　

Він піднявся й вибачливо посміхнувся.　

— Знаєш, вона спить у моєму ліжку. Це дуже практично, бо там, нагорі, немає опалення.　

Він глянув на свій годинник.　

— Якраз північ. Година духів. Не попадися Білій Пані.　

— Я думала, вона переслідує лише закоханих.　

Я теж підвелася й почала розминати затерплі ноги. Кішка пробігла кілька метрів нагору і, обернувшись, подивилася з очікуванням на Бена.　

— Було дуже приємно з тобою погомоніти, Фанні, — наголосив він. — Треба збиратися так частіше, як практикант із практикантом.　

— Так, неодмінно.　

Я простягнула йому порожнє горнятко.　

— Гарних снів.　

Він уже піднявся на три сходинки, коли я ще дещо пригадала.　

— Бене? А люди з номера 211 теж постійні гості?　

— Англійський професор і його внук? Не зовсім постійні. Та професор Браун був тут близько двадцяти років тому. Мсьє Роше зміг його пригадати, він експерт, що спеціалізується на старовинних прикрасах, а його внук вчиться в Оксфорді. А чому ти питаєш?　

— Та так, просто, — пробурмотіла я.