Замок у хмамрах

20

Протягом наступного дня погода була такою ж бридкою, як і мій настрій. Сніг уже майже не падав, вітер послабшав і стало трішки тепліше. Зате готель огорнув густий туман. Та такий, що складалося враження, ніби ми жили в надокучливій хмарці, котра хотіла проникнути в готель крізь обертові двері. Може, для того щоб викрасти останні спогади про яскраву зелену барву трави чи ясно-блакитний колір неба.　

Коли паж Ніко не повернувся із прогулянки з собаками Мари Матеус, усі почали хвилюватися, що в тумані він міг із необачності занадто близько підійти до якогось провалля.　

Якщо вірити старому Стакі, то наводити блуд на безвинних у тумані було профільним заняттям невгамовних духів і демонів. Та проте Ніко відшукав саме старий Стакі, бо почув собачий гавкіт, коли йшов до стайні. Бідолашний паж стояв цілковито дезорієнтований у снігу, з глибоким переконанням, що відійшов від готелю надто далеко і приречений тепер замерзнути на самотині в глушині. Насправді ж він ходив колами і натрапив, навіть не підозрюючи того, на сніговий замет, під яким сховався напис «Ласкаво просимо до Шато Жанв’є».　

Звісно, що за такої погоди ми не наважувалися вийти з дітьми надвір, хоч Ґрейсі й запропонувала надягнути всім на шиї дзвіночки. Та після вчорашнього дня ми з Каролін не хотіли ризикувати й слідкували за дітьми із завзяттям сторожових псів. Особливо, звичайно ж, за Доном і Дашею. Навіть у туалеті вони були під наглядом. Тож тримати на висоті загальний добрий настрій сьогодні нам було значно складніше. Але ми цілком добре впоралися з цим завданням.　

Після всього почутого можу сказати, що дорослі втомлювали набагато більше. Мсьє Роше, котрий завзято роздавав зі своєї кімнати консьєржа таблетки від головного болю, пакунки з чаєм для покращення настрою, капсули вітаміну С і підбадьорливі поради, запевняв кожного, що ще розпогодиться. А на Новий рік він навіть пообіцяв чисте небо і добрий огляд аж униз до долини, де будуть святкові феєрверки. У самому «Замку у хмарах» феєрверків традиційно не було. Зате тут запускали китайські небесні ліхтарики. (Вони біологічно розкладалися, виготовлялися без дроту, з бамбуку й паперу, — моя мама була б у захваті.) Проте навіть такі перспективи не змінювали нічого в напруженому настрої гостей.　

До загального шаленства додавалися ще й нотки　 депресивності, які вони намагалися компенсувати своїми особливими забаганками.　

Тато Гретхен забув про річницю весілля. І вранці він замовив двадцять одну червону троянду з побажанням доправити букет по можливості негайно. Донова мама неодноразово просила кілька разів зробити тихіше альпійських галок за вікном, бо в неї болить голова. Автор трилерів вимагав на кухні сире порося для демонстрації на своїй лекції. І це тільки три приклади!　

Хоч ніхто з них і не заслуговував на це, одначе кожне бажання було ретельно виконано: тато Гретхен отримав свої червоні троянди, хоч і не одразу, а за дві години. Протягом цього часу він не менше ніж сімнадцять разів запитав, коли їх вже нарешті доправлять. Хуґо перелетіли на іншу сторону готелю і продовжували каркати там. А автору трилерів вдалося (звісно ж, за спиною шеф-кухаря) якось «впарити» варену курку замість сирого поросяти. Хоча він і прийняв її відверто незадоволено, бо з неї не витікатиме кров, коли він імітуватиме на ній дії серійного вбивці зі своєї книги «Хештег-різник».　

Лекція відбулася ввечері у малому залі камерної музики і, на відміну від лекції пані-політика, зібрала багатенько слухачів. Настільки багатенько, що ми у відпочинковому комплексі внизу змогли насолодитися досить спокійним вечором і пан Гефельфінґер відпустив мене вже о пів на десяту.

До цього часу мені успішно вдавалося уникати зустрічей із Беном. Я десятими дорогами обходила фойє й обминала всі місця, де я на нього зазвичай натрапляла. Сьогодні в нього був вихідний, тож я могла ризикнути пройтися вестибюлем і побажати мсьє Роше доброї ночі. З іншого боку, щоб не ризикувати зовсім, я мала б скористатися ліфтом. Бен ним ніколи не їздив. Протягом дня в моїй голові постійно крутилися думки про нашу вчорашню зустріч. І що довше вони крутилися, то гірше мені робилося. Я знала Бена заледве тиждень. І припускаю, що фліртувати з якоюсь там покоївкою чи практиканткою, показувати їй дах було для нього просто приємним проведенням часу. Більше того, який хлопець, що справді цікавиться дівчиною, використає, перепрошую, тістечко, аби заткати їй рота? Для цього існує багато інших, так би мовити, значно пристойніших способів.　

Тепер я чудово розуміла Емі, котрій переживання через Ейдена щодень дедалі важче було приховувати. Елла і Ґретхен називали її Lovelorny Horny[24]. Я б не хотіла, щоб усе зайшло аж так далеко.　

Ліфт повідомив про своє прибуття якимось астматичним брязкотом. Мені ці звуки не дуже подобалися. Та коли я ще була покоївкою і прямувала кудись із громіздким візком для прибирання чи мішками з білизною, то ліфти працювали завжди бездоганно.　

Вони брязкотіли і сіпалися й цим не вельми викликали довіру. Зате винагородою було оте мелодійне «плінь», коли ти опинявся на бажаному поверсі.　

Зі мною до ліфта внизу зайшла одна з додаткових працівниць кухні. Вона була не набагато старшою за мене і виглядала досить милою, навіть попри втому й сумовитість. Поки решітка ліфта зачинялася, вона зняла білу шапочку й розщепила верхній ґудзик свого білого кітеля. Раніше я її ніколи не зустрічала. Та після того, як вона сперлася спиною на стінку ліфта й зітхнула, я відчула із нею якусь дуже тісну спорідненість.　

Й особливо тоді, коли вона тихо сказала:　

— Любов перетворює нас на дурнів, хіба не так?　

— Безумовно! — погодилась я. — Мабуть, тому, що важливі ділянки мозку блокуються, коли безперестанку про когось думаєш.　

— Ти можеш роками бути суперобережним й остерігатись віддати комусь своє серце. А потім раптом помічаєш, що ти його просто втратив.　

— Саме так! — енергійно закивала я. — А тоді цей хтось навіть не спроможеться його підняти. Хоч воно й лежить просто в нього під ногами.　

Смикнувшись, ліфт почав підніматися.　

— Власне, тоді є тільки три варіанти. — Незнайомка заклала пасмо каштанового волосся за вухо, і моїм очам відкрилася красива сережка-крапелька. — Ну, або чотири, якщо врахувати той, коли ти просто лишаєш бідне, скривавлене серце лежати в бруді, а сам ридаєш, допоки воно не перестане битися.　

— Та ні, це якось по-дурному.　

— Другий варіант — це підняти серце і покласти його собі назад у груди, а тоді зашити все так, щоб більше ніколи його не втратити. — Вона очікувально глянула на мене поглядом, сповненим надії.　

Я похитала головою. Це звучало якось озлоблено й безрадісно.　

— Третій варіант — це його підняти, гарно обтрусити й ніжно віддати чоловікові в руки, — сказала дівчина.　

— Занадто ризиковано. Він може знову його впустити. Чи кинути ним об стіну. — Я собі це дуже виразно уявила. Автор трилерів зараз напевно би тішився цим кіном у моїй голові. — Чи замкнути разом із багатьма іншими подарованими йому серцями.　

Ліфт видав своє радісне «плінь». Ми приїхали на третій поверх.　

Поки решітка ліфта відчинялася, дівчина мені сумно посміхнулася:　

— Так, певний ризик існує. Та іноді воно того варте.　

— А який же четвертий варіант? — запитала я, виходячи з ліфта.　

Дівчина не вийшла слідом за мною. Вона, певно, їхала вище.　

— Це просто. Ти лишаєш своє серце лежати там, де воно й було, і натомість підіймаєш його серце. — Вона мусила дуже голосно говорити, щоб заглушити брязкіт решітки ліфта, яка саме зачинялася. — Ти, до речі, постійно це ігноруєш, Фанні.　

Ця метафора мене так зачепила, що я навіть глянула на підлогу, аби перевірити, чи не лежить там часом серце. Звісно ж, його там не було. Коли я знову глянула вгору, то ліфт уже поїхав. Тепер я вже не запитаю, як її звати. А звідки вона знала моє ім’я? Не кажучи вже про те, звідки вона знала про мої сердечні переживання.　

— Ось ти де, — сказав хтось позаду мене.　

То був Бен. Він сперся спиною на двері кімнати для працівників. Оскільки це саме він у моїй голові так знущався з мого серця, я не надто напружувалася, щоби подарувати йому похмурий погляд. Хоча чекав він тут явно саме на мене. 1 виглядав досить мило, стоячи отак і тримаючи руки в кишенях, із легко скуйовдженим волоссям після довгого, напруженого дня, дивлячись на мене своїми щирими блакитними очима.　

— Чого тобі? — буркнула я.　

— Тільки глянути, як у тебе справи, — відповів він. — Ти вчора так раптово зникла.　

Так. Бо я плюнула тобі їжею на піджак. (Фляк! Цей звук стояв у моїх вухах, аж поки я не заснула.) Якраз після того, як ти мене назвав прихильницею теорії змови.　

— Я мусила поспішати майструвати собі ковпак із фольги, — сказала я. — Він був мені потрібен на зібрання прихильників теорії змови, разом зі старим Стакі й автором трилерів.　

Він одразу ж усміхнувся.　

— А зараз маєш час? Ми могли б повечеряти. Я мушу тобі розповісти, що там коїться з паном Губером із номера 117.　

Мене розривали змішані почуття. З одного боку, я ще дуже добре пам’ятала «фляк», щоб невимушено сидіти навпроти нього, а тим паче їсти. А з іншого боку — неодмінно хотіла дізнатися, що ж він вивідав про пана Губера.　

Рішення ухвалили за мене плямисті гієни з Лозанни, які в цей момент вийшли з ліфта. Усі четверо були ще у формі й виглядали такими ж виснаженими, як і помічниця з кухні, з котрою я щойно їхала в ліфті. Я просто хотіла, щоб вони пройшли повз нас, — як і завжди, вони карали мене дуже приємною мені байдужістю, — та, як на зло, повз мене пройшли лише Гортензія, Камілла й Ава, дурнувато і багатозначно шкірячись.　

Забулаім’я залишилася стояти біля нас і захоплено посміхалася Бену.　

— Привіт, Бенні. Будь ласка, скажи, що все вийшло.　

Ні, будь ласка, скажи, що їм час іти. Бенні.　

Проте ні. Бен посміхнувся у відповідь. Сягнув у кишеню, витяг звідти мобільний і простягнув Забулаім’я.　

— Він знову як новенький.　

Забулаім’я голосно вереснула тільки для того, щоб одразу вдарити себе по губах і пошепки продовжити:　

— Ти просто скарб, Бенні! Дякую, дякую, дякую!　

І поки до мене почало доходити, що чекав він тут зовсім не на мене, вона стала навшпиньки і в захваті його поцілувала десь поміж губами, носом і щокою. Та я була цілковито впевнена, що цілила вона просто в губи.　

— Ти просто найкращий!　

Найгіршим було не те, що вона його поцілувала. Найгіршим було те, що він почервонів. І зовсім не трішки, а дуже сильно. Як триклятий помідор.　

— Аріана, — сказав він.　

Це виглядало неприємно зворушливо. Можливо, тому що я все ще стояла там і безтямно витріщалася.　

Але з мене було досить! Я намацала позаду себе дверну ручку й прослизнула до коридору. Останнє, що я почула, перед тим як енергійно зачинити двері, був щасливий сміх Забулаім’я. Уже коли я майже дійшла до своєї кімнати, мені спало на думку, що я могла б повернутися, відшкребти своє серце від підлоги й покласти його в сніг надворі, де б воно за ніч застигло на крижину. Це був би п’ятий варіант.　

Насправді вся ця розмова про загублені серця була справжньою маячнею. Я знову замкнула на два оберти двері й плюхнулася на ліжко, не вмикаючи світла. Ніде я не губила своє дурне серце, воно було десь тут. Ні, воно було в моїх грудях і билося як скажене. І жахливо боліло.　

Як на замовлення, екран мого телефону раптом засвітився. Мама прислала мені повідомлення — фотографію братів і тата на прогулянці. Вони стояли перед галявиною під небом, по-зимовому сірим, і сміялися на камеру. Вперше після мого прибуття сюди я відчула щось схоже на тугу за домівкою. За рівнинами і своїм старим життям. Щось зашкрябало в двері. Це була Заборонена Кішка. І як тільки я її впустила, вона одразу вистрибнула на ліжко і скрутилася, муркаючи, калачиком. Я була впевнена, що вона прийшла мене розрадити.