Замок у хмамрах

21

— Емі проплакала цілу ніч, — повідомила Ґрейсі.　

— Не цілу ніч, — одразу ж заперечила Емі. — Максимум півгодини. І про це не мусять усі знати! Базікало!　

— Я ж розказую про це тільки Фанні. — Ґрейсі ображено скривилася. — Вона ж розуміє.　

Еге ж, я й так уже про це здогадалась, побачивши Емі в сонячних окулярах. На її місці я б зробила так само. І не тільки для того, щоб приховати свої заплакані очі, а й тому, що було справді дуже-дуже світло.　

Як за помахом чарівної палички, хмари розступились і через просвіти в них уже вранці пробилося сонце, ніжно торкаючись землі своїми блискучими мерехтливими променями. Після всіх цих туманних днів стільки світла тепер просто вражало.　

Навіть нам з Емі посвітліло на душі, попри наші сердечні переживання.　

Це був день перед балом, передостанній у старому році. Уже з самого ранку панувала гарячкова метушня в будинку й надворі. До входу безперестанку під’їжджали машини, привозячи композиції з квітів і піддони, повні продуктів. А ще доправили велетенську льодяну скульптуру на завтрашню гала-вечерю.　

Старий Стакі та Яромир намагалися щось зробити з масами снігу навколо готелю — снігові стіни праворуч і ліворуч від очищених доріг уже сягали до двох метрів заввишки. Це скидалося на сніговий лабіринт.　

Поруч із площею перед готелем височіла гігантська снігова гора, яку ми з Каролін використали як гірку для дітей. Вони жваво там товклися цілий день. Зі всіма, хто хотів трішки перепочити від забавок, ми з Емі скраю біля гірки випікали невеличкі снігові тістечка, які тут же продавали в уявній сніговій пекарні уявним покупцям. Більшого для щастя дітям і не треба було. Мені пригадалися слова Віктора Єгорова про те, що в цьому місці не може статися нічого поганого. Сьогодні я, власне, охоче б з ним погодилась. Звісно, я ніколи не визнаю цього перед Беном, та, можливо, я дещо перебільшила зі своїми підозрами і побоюваннями щодо викрадача із Ґранд-готелю.　

У такий ясний день, як сьогодні, — вже від обіду на небі не було жодної хмаринки, — моїй параної велося важче, ніж зазвичай. Чого не можна було стверджувати про Дратівливого Романа.　

— А ти вже чула, що цей лицемірний, нікчемний паж видав Монфору Заборонену Кішку? — запитав мене П’єр за сніданком.　

Те, що Ніко показав власникові готелю фотографії із Забороненою Кішкою, стало темою дня.　

Він навіть для доказу зібрав трішки її шерсті. І так, ніби в домі було ще недостатньо стресу, Роман Монфор не придумав нічого кращого, як разом із Ніко та панною Мюллер методично прочесати підвал і кімнати персоналу, шукаючи Заборонену Кішку (чи котячий туалет, чи котячу їжу, будь-що). Укотре.　

Сподіваюся, кішка добре заховається. Вона пробула цілу ніч зі мною і лише вранці вистрибнула через вікно на дах. Я акуратно заправила своє ліжко. Але коли уявляла собі, як батько Бена і панна Мюллер заглядають у валізу під моїм ліжком і витріщаються на звиті з компресійних колготок гнізда на полиці, яка слугувала гардеробом, мені ставало зле. Колготки панни Мюллер були поскладані, без сумніву, охайними купками, кант до канта.　

Роман Монфор просто скаженів через те, що ніде не міг відшукати й сліду кішки. Він верещав на Ніко, звинувачуючи його в тому, що він марнує його, себто Монфора, дорогоцінний час на пошуки кішки. Краще б упіймав її, а не фотографував. Замість омріяного кар’єрного стрибка (прощавай нарешті капелюшок пажа) Ніко втратив усіх друзів нараз. Навіть його дружбан Йонас перестав із ним спілкуватись.　

Мерзенний настрій Романа Монфора погіршувався протягом дня. Ми це відчували навіть поза стінами готелю.

Після обіду радісні крики дітей почали його так дратувати, що він вимагав від Каролін перейти гратися з ними за будинок.　

Каролін спокійно відповіла, що вона не може цього зробити. Та якщо йому вдасться вмовити дітей покинути їхню улюблену гірку, то вона з радістю пограється з ними деінде. Це було мудро з її боку, бо звісно, що Роман Монфор не наважився би власноруч зіпсувати забаву дітям своїх вишуканих гостей.　

Скрегочучи зубами, він терпів крики дітвори, невпинно кидаючи в бік Каролін мстиві погляди. Він, певне, на когось чекав, інакше чому б він просто не зайшов усередину і не здобув нарешті омріяний спокій. Із нашої уявної пекарні я чудово могла за всім спостерігати. Буркгарт-старший приєднався на певний час до Монфора. Він мав із собою скручені аркуші — мабуть, креслення поля для гольфу. У всякому разі, він широко розмахував руками і креслив у повітрі якісь уявні лінії.　

Мені стало тяжко на серці. Через безліч інших проблем тема продажу готелю відійшла для мене на задній план. Саме сьогодні я не хотіла уявляти, як можна отак зловмисно зруйнувати таке чарівне місце.　

— Там, де зараз ялинка, має постати п’ятиповерховий апарт-готель, — сказав Дон, який звідкись раптово взявся. Він показав своєю тарілкою для катання на Ялинку-Півмісяць.　

— Милосердний Боже… — пробурмотіла я.　

— А від готелю залишиться хіба що фасадна стіна, — вів далі Дон.　

Я уважно на нього глянула, та, на диво, не побачила на його обличчі ані тіні іронії чи зловтіхи.　

— Принаймні передня. Мій тато каже, що людям уже не подобається такий «кондитерський стиль».　

— Хіба тобі можна отак просто про це говорити? — спантеличено запитала я. — Я думала, це таємниця.　

— А я думав, що ти з Беном Монфором настільки близька, що для тебе це вже давно не таємниця, — відповів Дон, навіть не кліпнувши.　

— Я з Беном не… — почала було я, та Дон закотив очі й сказав:　

— Мені цілковито байдуже, ким ви там із Беном є чи не є, Фанні Функе.　

Ідучи геть, він штовхнув Ґрейсі в снігову кучугуру і, саркастично сміючись, помчав гіркою донизу.　

Ґрейсі зібралась було його наздогнати, та її увагу привернув хтось інший.　

— Подивіться, там Трістан!　

Вона помчала назустріч йому і всім підліткам Барнбрукам, які саме вийшли з парковки в повному гірськолижному обмундируванні. Багато гостей вирушили сьогодні вранці до Еволен кататися на лижах.

І тепер саме повертались потроху назад. Хоча Емі й любила лижі, вона не поїхала через Ейдена.　

Ну і, звісно, через Еллу та Ґретхен, які, на жаль, і в лижному вбранні виглядали просто фантастично.　

— Я вже бачу фото з інстаграм-сторінки Ґретхен, хештег #селфінапідйомнику, хештег #ідеальнеобличчявшапці, хештег #якязмусилахлопцівнестимоїлижі, — пробурчала Емі й уважно почала розглядати землю, коли Ейден, навантажений трьома парами лиж, проходив повз неї у напрямку підвалу для лиж. — Хай собі не думає, ніби я якось страждатиму через те, що він потоптався по моєму серцю.　

Це нагадало мені вчорашню вечірню розмову в ліфті з милою помічницею з кухні.　

— А може, ви просто неправильно одне одного зрозуміли, — сказала я. — Може, він навіть не помітив, що ти подарувала йому своє серце. Бо ти дуже тихо й непомітно поклала його позад нього, замість того щоб ніжно покласти йому до рук.　

— Я його запитала, чи піде він зі мною на бал, — накинулася на мене Емі.　

— Я знаю. Але, можливо, він зрозумів це так: я тебе жалію, бо ти глухий. Тому я і вчу мову жестів.　

— Чому він має думати такі дурниці? Він же мене знає!　

Я стенула плечима.　

— Кожен думає собі якісь дурниці.　

На площі перед готелем з’явився Віктор Єгоров. Він став біля Романа Монфора і глянув на свій годинник. Тепер вони чекали вдвох. Галки, які перед тим годинами кружляли високо над нами, опустилися на дашок над обертовими дверима й почали голосно між собою перемовлятися.　

Монфор знервовано звів на них погляд.　

— Ненавиджу цих огидних створінь, — почула я його буркотіння. — Вони — як летючі пацюки.　

Одноногий Хуґо видав із себе ображене «кар-р-р». Решта байдуже продовжувала радісно гомоніти. Якби вони були уважнішими на моєму уроці, то могли б зараз вразити власника готелю своїм хрипким: «Тихо ти, невігласе!» Та вони мали в планах щось значно ефектніше. Як по команді, вони піднялися в повітря. Один із них щось впустив на землю. Це щось приземлилося великою білою кляксою на плече чорного піджака Монфора. І частково ще й на його вухо.　

— Фляк, — задоволено сказала я.　

Та воно загубилося серед гучної лайки Монфора. Проте він мусив тимчасово її урвати, бо дорогою нагору виїхав якраз темний лімузин і зупинився на площі перед готелем. Звідти вийшли два чоловіки. Це точно були ті, на кого чекали Єгоров і Монфор. Угорі з вікна номера 301 пан фон Дітріхштайн спостерігав за всім через об’єктив своєї камери. Я дуже сподівалася, що він спіймав момент із пташиним бомбардуванням.　

— Цікаво, правда? — Я і не помітила, як Трістан став поміж мною та Емі, й від несподіванки здригнулася.　

— Чотири чоловіки, які тиснуть одне одному руки? Та ні-і-і, не дуже.　

— Навіть якщо до руки одного з них прикута броньована валізка? — Голос Трістана звучав, як завжди, насмішкувато.　

— Оу! — Тепер і я її помітила.　

— Там усередині точно те легендарне кольє казкової краси, котре росіянка отримала як подарунок на день весілля, — сказала Емі. — Вона мала б надягнути його завтра ввечері на бал.　

Я вражено на неї подивилася. Чи був бодай хтось у цьому домі, хто не знав про уявних Смірнових і їхні прикраси?　

Трістан кивнув.　

— Легендарний блакитний діамант «Надежда», — тихо мовив він. — У теперішній оправі він усе ж таки залишається гігантським, 35,56 карата. Антична огранка, оточений дванадцятьма чистими діамантами, а оправлені вони вісімнадцятикаратовим білим золотом. Колись кольє належало Катерині Великій, а після Жовтневої революції вважалося зниклим.

Чотири чоловіки поквапилися до обертових дверей і вже за мить зникли всередині.　

— Подейкують, що на діаманті висить прокляття, — продовжив Трістан. — За легендою, його ще в сімнадцятому столітті викрали з таємного храму в індійському місті Мадурай. Він був елементом золотої статуї богині Калі — третім оком на її чолі.　

— Як захопливо! Звідки ти це все знаєш? — поцікавилася Емі.　

Трістан стенув плечима:　

— Я знаю майже все про відомі коштовності. Мій дідусь розповідав мені ці історії, коли я був зовсім маленьким. Із богинею Калі краще не зв’язуватися — над цим мали б задуматися ще тодішні злодії. У неї спідниця з відсічених людських рук, а в руках вона тримає серп і посудину з кров’ю. Це богиня смерті, відома своєю нищівною люттю, а її завдання — пильнувати, щоб у всесвіті панувала рівновага. Не дивно, що її третє око нікому не принесло щастя.　

Емі здригнулася.　

— Я б не хотіла носити таку прикрасу.　

— Але він неймовірний, — сказав Трістан, глянувши вгору на кімнату 301, де пан фон Дітріхштайн саме зачиняв вікно, й усміхнувся. — І надзвичайно фотогенічний.　

— І дуже бажаний, — додала я, бо саме цієї миті площу перетнув пан Губер із кімнати 117, ідучи слідом за чотирма чоловіками всередину. Звідки він так раптово взявся?　

— Це правда, — тихо мовив Трістан. — На чорному ринку за нього дають стільки ж, як і на легальному аукціоні. Існує так багато схиблених багатіїв, котрим до лампочки закони. І вони готові на все, щоби заволодіти таким екземпляром. Справді на все.　

О Боже! Я щойно прийшла до тями й полишила свою параною разом з уявним ковпаком із фольги.　

— Припини нас лякати, — накинулася я на Трістана.　

Емі глянула на мене, як на божевільну. Трістан самовдоволено усміхнувся.　

— «Надєжда» перекладається, до речі, як надія, — сказав він і граційно вистрибнув на снігову стіну. — Між іншим, Емі, ти знаєш, що Ейден у тебе закоханий? Просто він занадто гордий, щоб тобі це сказати. Він боїться, що ти вислухаєш його лише зі співчуття.　

І, не залишившись спостерігати, як вираз обличчя Емі перемінювався зі скептичного на спантеличений і до неймовірно радісного, Трістан зістрибнув зі стіни, повільно побрів через площу і зник за дверима готелю.　

Того дня я більше його не бачила, інакше б подякувала. Бо йому справді вдалося витягти Емі з її похмурого настрою. Якби це було правдою, то до хепі-енду поміж Ейденом і Емі більше б нічого не стояло на заваді.　

От і чудово, тепер хоча б одна з нас щаслива. Я щиро бажала цього Емі.　

Ну а я без хвилювання не могла навіть повз рецепцію пройти. Мене сердило, що Бен так мило мені усміхався, ніби нічого й не трапилося. Але він і не мусив думати, що вчорашня подія якось мене зачепила. Тож я усміхалась у відповідь, навіть привітно махала йому, перед тим як підніматися сходами. Я колись десь читала, що мозок виділяє гормон щастя, коли усмішка на обличчі тримається протягом однієї хвилини. Та моя не протрималася і тридцять секунд. Цьому перешкоджала вчорашня подія. І моє тіло, мабуть, більше ніколи не виділятиме гормон щастя.　

Це і було, напевне, причиною того, що в мене на чолі вискочив гігантський прищ. Його я побачила пізніше в душовій. А ще абсурднішим було те, що я підстригла пасмо волосся, аби його прикрити. Тепер у мене був не тільки жирний прищ на чолі, а ще й коротенька гривка. І все це виглядало справді тупо.　

Це було найперше, що помітив Бен, коли ми зустрілися наступного разу. Перед своєю зміною у відпочинковому комплексі я зайшла до Павела в пральню. Там я побачила Бена, який із голим торсом стояв на табуретці, а Павел відзначав краї його чорних штанів.

— О, я не знала, що ти тут, — сказала я перше, що спало мені на думку. Щоправда, це так і було, бо в Бена ще тривав робочий день.　

А Бен одночасно зі мною запитав:　

— Що це з твоїм волоссям?　

Поки між нами панувала мовчанка, Павел перебрав комунікацію на себе.　

— Бідний хлопець щойно згадав, що йому на завтрашній вечір потрібен смокінг. Але плюс смокінгів у тому, що вони ніколи не виходять із моди — я мушу їх тільки відповідно підшивати. Піджак уже поправили. Сорочку він «позичив» у тата, я її вже звузив. Потрібно лише попрасувати. — Він показав на білу сорочку, що висіла на спинці стільця. — Якщо хочеш допомогти… о, твоє волосся виглядає справді дивно, Фанечко. Що ти з ним зробила?　

— Там під ним прищ, — похмуро сказала я і, взявши сорочку, пішла до прасувальної дошки.　

— Але ж це не означає, що ти повинна одразу себе нівечити, — сказав Бен.　

— Це дуже великий прищ. Як мінімум вісім каратів.　

Бен пирснув.　

Я зігнулась, аби ввімкнути праску.　

— Добре, що ти в такому чудовому настрої, Бенні. — Я намагалася спародіювати високий голос Забулаім’я і додала трішки сюсюкання: — Ти такий скарб, Бенні. Ти просто найкращий!　

Бен перестав сміятися.　

— Я нічого не можу вдіяти проти того, що… подобаюся іншим. Я просто поремонтував їй телефон, оце й усе.　

— О, обережно з сорочкою. — Павел стурбовано наморщив чоло, коли побачив, як грубо я з нею поводилася. — Це наша єдина. А бал уже завтра.　

— Так, так, усе гаразд. — Про вальс і Гретхен я і словом не обмовлюся… — То що там із паном Губером із кімнати 117? — спитала я натомість.　

О Боже, невже він не може накинути щось на себе? Вигляд оголеного торса Бена збивав мене з пантелику, особливо тепер, коли він схрестив руки на м’язистих грудях. Він, напевно, у свій вільний час постійно віджимається і качає прес. Саме по собі тіло в такій формі бути не може.　

— Я хотів розповісти тобі це ще вчора ввечері, — сказав він. — Але ти раптово кудись зникла.　

— Бо інопланетяни телепортували мене у свій корабель, на зібрання прихильників теорії змови. — Я пройшлася праскою по краях сорочки. — Ну, то розказуй, що ти довідався.　

Павел зітхнув.　

— Я не люблю, коли ви сваритеся. Ви мусите піти зі мною завтра на концерт. До церкви єзуїтів у Сьйоні. Прекрасна хорова музика. Добре для душі. Я завжди ходжу туди на Новий рік. Це дає мені нові сили й наповнює спокоєм.　

— Але ми зовсім не сваримося, Павеле. Ми просто спілкуємося. Навіть якщо з Бена потрібно все щипцями витягувати. Можливо, це тому, що він насправді нічого не довідався, бо мав час лише на те, аби бути найкращим і ремонтувати телефон.　

— Ще й як довідався! — озвався Бен. — Його звати Александр Губер, і йому сорок три.　

— О, вау, — я глузливо його перервала. Ніби мене щось змусило. — Саме так, як записано в книзі реєстрації? Це справді суперінноваційна робота справжнього детектива.　

Бен виглядав ображеним.　

— Якщо хочеш знати, то я попросив його пред’явити посвідчення особи й поцікавився ним у бюро прописки та в його роботодавця. — Тільки щоб мене позлити, Бен зробив штучну паузу. — Я навіть бачив його дозвіл на зброю, — додав він. — Пан Губер тут не для того, щоб когось викрадати. Він приїхав через кольє Єгорових.　

Ага! Он воно як.　

— І він тобі отак просто в цьому зізнався?　

Бен задоволено кивнув.　

— Йому самому було важливо з’ясувати всі можливі непорозуміння. Він працює на страхову компанію. Точніше кажучи, на страхову страхової, в якій застрахована страхова, що застрахувала кольє.　

Я мала це спершу переварити.　

— Кольє просто непристойно дороге. — Бену явно подобалося, що це мене вразило. — Але Єгоров про всяк випадок застрахував його на вищу суму, ніж його справжня вартість. Тому страхова компанія хоче завжди достеменно знати, де перебуває кольє. Як тільки його вивозять із банку, в якому воно зберігається, необхідно повідомляти перестрахувальне товариство, на яке і працює пан Губер.　

— Фанні, не варто залишати праску на тканині, — застеріг мене Павел.　

— Але… Єгоров не знає цього чоловіка. — Я почала кусати свою нижню губу.　

— Саме так. Єгоров не знає, що перестрахувальне товариство найняло чоловіка, котрий пильнує за кольє, — сказав Бен. Він, безумовно, очікував на це запитання. І тепер мав дуже задоволений вигляд. — Бо існує ймовірність, що власник кольє може сам організувати його викрадення, аби отримати страхову суму. Таке трапляється частіше, ніж можна подумати.　

— Готово, — сказав Павел і поплескав Бена по нозі.　

Та, не рушаючи з місця, він переможно на мене глянув.　

— Ще запитання, пані ковпак із фольги?　

— Звичайно, — тут же відповіла я. Власне, він мене вже давно в усьому переконав, а від своєї теорії про викрадача я й сама відмовилася. Проте Бенове самовдоволення в комбінації з оголеним торсом і моїми спогадами про його вчорашнє воркування із Забулаім’я не давали мені це визнати.　

— По-перше, кольє прибуло тільки сьогодні, а пан Губер більш ніж тиждень тому — чому б це? По-друге, що він шукав минулої суботи в кімнатах персоналу? І, по-третє, чому ти врешті-решт не одягнешся? Думаєш, твій оголений торс мене якось вразить?　

Бен мерщій зіскочив із табуретки. І почервонів. Колір був, правда, не таким томатно-червоним, як учора із Забулаім’я.　

— О ні! — сказав Павел. — Тепер ти напрасувала на сорочці складку, Фанні!　

— Цього й так ніхто не побачить під дурнуватим смокінгом.　

Окрім того, я зробила це навмисне.　

— Сорочка мусить, на жаль, деякий час зачекати, Фанні, — перервав мене м’який голос.　

Я злякано підвела погляд. Мсьє Роше залишав свою кімнату вкрай рідко. І він ще жодного разу за моєї пам’яті не приходив сюди о такій годині. На його руках скрутилася, муркочучи, Заборонена Кішка.

— Тебе тут терміново шукають.　

— Для чого? — поцікавилася я, прислухаючись до голосів, що лунали десь здалеку.　

— Я її зловив, запхав у картонну коробку і заклеїв скотчем. Він мав за нею просто приглянути у своїй кімнаті консьєржа, поки не прийдете ви. Та вас так довго не було… — Це був Ніко, зрадник, а роздратований голос, який йому відповідав, належав не кому іншому, як Роману Монфору.　

— Може, ви хочете мені ще зараз розказати, де і коли я маю бути? — загримів він. — Маєте щастя, що мені й без того потрібно було в підвал.　

Голоси наближалися, і я розуміла, що мушу щось робити. Мсьє Роше очікувально дивився на мене. Якби Роман Монфор сюди заявився, він би побачив тут не лише Заборонену Кішку, а й мене разом зі своїм напівголим сином, якому я щойно зіпсувала «крадену» сорочку.　

— Але це правда! Присягаюсь життям моєї матері, — скиглив Ніко.　

— Вашій матері можна хіба що поспівчувати, — гаркнув Монфор. — Повертайтеся бігом на свій пост нагору! Ви, безтолковий кретин!　

Я залишила праску, вискочила в коридор і тільки встигла зачинити двері до пральні, коли з-за рогу вийшов Бенів батько.　

Прищуливши очі, він наче взяв мене під приціл. Я ледве втрималася, щоб не затулити собою двері й не закричати: «Тільки нічого їм не робіть!»　

— А, ось ви де. На кілька слів, пані ем-м… — сказав він.　

Окей. Він знайшов шерсть Забороненої Кішки на моєму ліжку. І тепер збирається викинути мене геть. Усе ясно і просто. Тоді він нарешті позбудеться практикантки, яка не знає, де її місце, і яка закохалася в його сина і не дає йому проходу.　

— Мені казали, що ви тут, унизу. — Він оглянув мене з ніг до голови. Я щосили трималася. — Ви ж знаєте Смірнових із панорама-люксу, — продовжив Монфор. На ньому був свіжий піджак, уже без пташиної клякси на плечі. І його голос звучав порівняно привітно. Та я вже знала, що це нічого не означає.　

Я обережно кивнула.　

— Смірновим на час балу потрібна буде няня для маленької Наташі, — мелодійно продовжив він. — І пан Смірнов питав мене саме про вас, пані ем-м…　

— Функе, — ошелешено відповіла я.　

— У відпочинковому комплексі завтра буде небагато роботи, тому пан Фіньґергаймер зможе обійтись без вас. Отже, завтра рівно о 19.00 біля панорама-люксу. І, будь ласка, в уніформі.　

Він уже крутнувся, аби йти геть, а тоді ще раз озирнувся.　

— Ви часом не бачили тут мсьє Роше з кішкою? Чи просто кішку?　

Я мовчки похитала головою.　

— Я так і думав.　

Ідучи геть, він прицмокнув. Я зачекала, поки його кроки на сходах затихнуть, а тоді тремтячими ногами зайшла назад у пральню. Мсьє Роше і кішки там уже не було. Вони, мабуть, втекли в безпечне місце, скориставшись одним із задніх виходів. Павел врятував сорочку від безповоротної загибелі й повісив її на вішак. А Бен натягнув футболку.　

Я виснажено впала на стілець.　

— На чому ми закінчили? Ага, якщо пан Губер таки готельний викрадач, то я маю дізнатися про це не пізніше ніж зараз. Тобто перед тим, як залишусь наодинці з маленькою Дашею в панорама-люксі. А озброєний пан Губер буде в кімнаті поруч.　

Бен закотив очі.　

— Ти що, знову за своє? Я ж тобі вже пояснив… Ет, з мене досить. Я йду.　

— Іди-іди, — сказала я йому вслід. — Там точно є ще купа телефонів, які потрібно відремонтувати.