Замок у хмамрах

3

Я пробралася до готелю крізь підвал для лиж і прошмигнула задніми сходами нагору, до своєї кімнати, сподіваючись не зустріти нікого, хто міг би засудити мій розхристаний вигляд. Найменше я хотіла, щоб мене такою застукала панна Мюллер. Старомодне «панна» геть не пасувало до її вражаюче витонченого, бездоганного вигляду. Та й узагалі у свої сорок вона була ще надто молодою, щоб пам’ятати час, коли незаміжніх жінок безкарно називали «паннами». Проте вона наполягала на цьому звертанні. І те, що могло б видаватися сміховинним і неемансипованим, викликало повагу й острах, коли звучало з її вуст. І тут напрошувалася асоціація з фрау Роттенмаєр із книжок про Гайді[2], вона була такою ж безжальною. Якось відіслала мене назад до ванної кімнати, бо гумки на моїх косичках були різного кольору.　

— Ми ж тут не серед готтентотів, — сказала вона мені з відразою в голосі. — Що подумають гості? Це шанований дім.　

Хоч я і не знала, хто чи що таке взагалі ті готтентоти, мене охопив глибокий сором, і, щоб не ставити під загрозу честь і гідність дому, я відразу ж відсортувала всі гумки для волосся, окрім чорних.　

Одну з них я, певно, загубила під час своїх розваг зі спусками, бо мій охайний хвостик розтріпався і заплутане волосся, повне ялинкових голок, розхристано звисало на плечі. Мені не потрібно було дивитися в дзеркало, щоб знати, що навіть готтентоти, глянувши на мене, осудливо прицмокнули б язиком.　

Але мені пощастило. Дорогою я зустріла лише Заборонену Кішку, яка вигиналася переді мною на підлозі, бо хотіла, щоб їй погладили животик. Заборонена Кішка називалася так тому, що її взагалі не мало тут бути. Домашні тварини були в готелі в принципі заборонені. А оскільки Роман Монфор ненавидів котів — коти були дуже заборонені. Ніхто не знав, звідки з’явилася Заборонена Кішка. Мсьє Роше, консьєрж, який знав усі таємниці готелю, припускав, що вона завжди тут була. Принаймні поводилась так, ніби весь будинок належав їй. Вона ж, здавалося, не належала нікому. Добувала собі їжу в кухні, а коли їй потрібні були ніжність і ласка, як ото зараз, шукала собі когось, хто б її погладив. Окрім цього, вона мала звичку сидіти або лежати на підвіконнях, східцях і кріслах. І їй вдавалося це вкрай ефектно, вона чудово вписувалася в інтер’єр.　

Хоч Заборонена Кішка вільно ходила по будинку й вишукувала собі видні місця для сну, дивним чином вона ще жодного разу не траплялася на очі Роману Монфору. Інколи (і за цим мені не раз доводилося з подивом спостерігати) вони розминалися з різницею в секунди, ніби Заборонена Кішка точно знала, коли мав би з’явитися власник готелю і їй потрібно було небавом звідти зникнути. Через те що гості час від часу розповідали йому про гарну коричнево-руду смугасту кішку, яку вони нібито гладили на четвертому поверсі чи бачили, як вона спала в бальному залі на роялі, в Романа Монфора знову і знову з’являлися в думках підозри, що це хтось із персоналу міг порушити його заборону і таємно приніс у готель кота.　

Тому він навідувався без попередження в кімнати персоналу і грозився тому, хто наважився протистояти його котозабороні «чимось значно гіршим, ніж звільнення». (Про те, що б це могло бути, думки розходилися.) Але оскільки він ще ніколи не бачив кота в готелі, то почувався параноїком. Я б на його місці, напевно, подумала, що мої власні підлеглі розставляють бутафорних котів, щоб мене подратувати і довести до божевілля. Так чи інакше, це було справжнім чудом, що за всі ці роки ніхто з персоналу не додумався видати Заборонену Кішку шефу. Хоча за це точно можна було б отримати підвищення.　

Після невеличкої перерви на ніжності для кішки я лазівками дісталася до кімнат персоналу в південному крилі, не трапляючись на очі панні Мюллер.　

А лазівок, чорних сходів і навіть таємних ліфтів у «Замку у хмарах» була сила-силенна, і мені знадобилися тижні, щоб їх відшукати. Хоч я тепер відмінно орієнтувалася, я була впевнена, що є ще предостатньо недосліджених закапелків, передусім у підвалі, який, неначе багаторівневий лабіринт, був убудований глибоко в скелю. Існувала легенда, що в готелі водяться привиди, і я була цілковито готова в це повірити. Із величезним захопленням я слухала кожну історію про привидів, яку мені розповідали. Крім того сумнівного «Ду-у-ух-ха гори», якого Стакі завжди бачив, коли випивав забагато грушевої самогонки свого зятя, була ще Біла Пані, яка ночами, шукаючи близьку душу, витала по готелю, змушуючи люстри дзвеніти. За легендою, Біла Пані була колись гостею готелю, нещасливо одруженою молодою жінкою з розбитим серцем, яка викинулася з найвищого вікна вежі. А далі версії розходилися: одна стверджувала, що Біла Пані тільки тоді знайде спокій, коли їй вдасться спокусити якусь нещасну душу так само кинутися сторч із вежі. В іншій (однозначно привабливішій) версії мова була про те, що вона всього лиш хотіла б висушити нещасним сльози, які проливаються через любовні страждання. Адже жоден чоловік не був вартий того, щоб через нього кидатися з вікна.　

Деніс із рецепції божилася всім на світі, що одного разу, коли вона посварилася зі своїм хлопцем, то бачила посеред ночі щось напівпрозоре, біле, що промайнуло через фойє і привітало її помахом. Але вона призналася, що на хвильку задрімала, коли це сталося. Інші ж тільки знали когось, хто знав когось, хто вже зустрічав Білу Пані.　

Тільки мсьє Роше, консьєрж, стверджував, що ця легенда — повна нісенітниця, і в цьому готелі ще ніхто не викидався з вікна вежі чи будь-якого іншого, байдуже з якої причини.　

Певно, він мав рацію — мсьє Роше зазвичай мав рацію, — та все одно шкода. Я б краще перестріла справжнього привида, аніж декого з живих у цьому домі.　

Коридор, що вів до кімнат персоналу, був порожнім. Я задоволено зачинила за собою двері з написом «privée»[3], «Тільки для персоналу» і «Прохід заборонено» і поспішила до своєї кімнати. Я мала тепер офіційні три години вільного часу, перед тим як о 18:00 почнеться моя вечірня зміна у відпочинковому комплексі. Якщо я швиденько переодягнусь, то встигну віднести Павелу в пральню його улюблений яблучний пиріг із корицею і вчасно повернутися у фойє, щоб випити з мсьє Роше пообідньої кави в кімнаті консьєржа та дізнатися якнайбільше про новоприбулих гостей. Як і завжди, я намагалася проводити свою перерву в нього, тому що могла не тільки наслухатись багато чудових анекдотів та корисної інформації, але й наповнитися впевненістю і гарним настроєм — не знаю, як йому це кожного разу вдавалось. Мсьє Роше був для мене чимось на кшталт душі «Замку у хмарах». Уже в мій перший день він мене розрадив, полікував мою обпечену руку й запевнив, що я, по-перше, не невдаха і, по-друге, що Павел і я незабаром станемо найкращими друзями. Байдуже, що саме він говорив своїм тихим, м’яким голосом — ти просто був змушений йому повірити. І я радо користала з його неймовірних знань про готель і його гостей.　

Найбільше цікавили мене старий британський актор (чуючи його прізвище, всі, окрім мене, вигукували «О, цей!») і сім’я текстильного магната з Південної Кароліни, для якої ми підготували шість кімнат, включно з номерами люкс, загалом шістнадцять ліжок (навіть сімнадцять, якщо рахувати дитяче ліжечко в номері 210).　

Окрім того, вже сьогодні повинна приїхати відома золота медалістка з фігурного катання, яка мала б бути ведучою Новорічного балу. Вона була в Шато-Жанв’є вперше й наполягла на тому, що візьме з собою двох своїх карликових пуделів.　

— Ах, ось де ти, практичко! — Зарано зраділа. Правда, це не панна Мюллер несподівано вигулькнула з душової і нависла наді мною до того, як я дісталась дверей своєї кімнати. Це була Гортензія, майже така ж жахлива, якщо не гірша. Вона була тут усього два дні, але явно вирішила зненавидіти мене вже з першої хвилини, не зрозуміло чому. Вона і три її подружки, Камілла, Ава і Забулаім’я, були студентками готельного коледжу в Лозанні, куди панна Мюллер подала запит на підсилення своєї команди. Дотепер я не могла зрозуміти, чи їхня праця зараховувалася до навчання, чи їм просто добре оплачували за підробіток покоївками на канікулах, — у всякому разі здавалося, що в ієрархії вони бачили себе за кілометри над практиканткою, і це наче давало їм право командувати мною і понукати.　

— Бачиш ось це, практичко? — Гортензія тицьнула мені під ніс довгий рудий волосок. — Саме знайшла його в умивальнику. І це бридота. — Вона так вимовила це слово, ніби пише його з подвійною Р і трьома О. — Ніби недостатньо жахливо, що ми мусимо жити в цьому старому сараї в неприйнятних умовах! Якщо ти й далі хочеш митись із нами в цих допотопних душових, то принаймні хоч прибирай за собою! Ти це зрозуміла?　

Я ковтнула. Оскільки тут більше ні в кого не було довгого рудого волосся, то це, очевидно, було моє. Я сама дуже не люблю волосся в умивальнику, тому завжди слідкую, щоб не залишити там якесь. Та ось знайшовся привід вважати, що цього разу мені це не вдалося.　

Я глибоко вдихнула повітря.　

— Можливо, ти пригадуєш, як ви сьогодні вранці виштовхали мене з душової, бо хотіли всі четверо разом почистити зуби? Тому в мене не було можливості…　

— Бла-бла-бла! Я не хочу більше прибирати щось таке бридке за тобою, це зрозуміло, нечупаро?　

Гортензія струсила волосину геть і глянула на мене з огидою.　

— Боже, це що, ялинові голки у твоїх патлах?　

Я знову ковтнула. Це вперше мене хтось обізвав і справді вважав нечупарою. Тут я на мить розгубилася. На випадок виникнення ситуацій, коли не зрозуміло, як діяти далі, моя подруга Делія і я вигадали гру, яка називалася «Що зробив би Ісус?», у якій замість Ісуса — цю гру ми винайшли на дуже нудному уроці релігієзнавства — можна було б підставляти будь-кого. З практичної точки зору Ісус був не дуже вдалим прикладом, бо він міг ходити по воді й перетворювати воду на вино. На моєму місці він просто поклав би на Гортензію руку і звільнив би її від бісівської хамовитості. Я б могла це спробувати, але уявляю собі реакцію Гортензії, якби я поклала їй руку на чоло і пробурмотіла щось на кшталт: «Вийди з неї, демоне!» Та не виключено, що вона дала б мені гучного ляпаса. І я мусила б підставити їй ще й ліву щоку…　

— Що таке? Відняло мову, практичко?　

Я роздумувала далі. Що зробив би… ем-м… Махатма Ганді на моєму місці? От чорт. Я була сьогодні не в формі. З іншого боку — хіба Ганді не казав: «Не давайте собі вести перемовини зі страху, але й не давайте страху стати на заваді перемовинам»?　

Ну добре. Ледь усміхаючись, я поправила на носі уявні окуляри Ганді.　

— Ми можемо про все поговорити, дорога Гортензіє. Якщо ви хочете, щоб я за собою прибирала, то не дозволяйте собі мене отак виштовхувати, поки я ще не закінчила. Давайте спробуємо таке завтра.　

Але я відразу помітила, що Гортензію це не вразило, навпаки, виглядало на те, що Ганді налаштував її дуже агресивно.　

Можливо, мені потрібно було зробити просто те, що зробила б вона, подумала собі я, тоді як вона повторювала своє «бла-бла-бла». Тому що зазвичай напруження знімається, коли починаєш розмовляти з людьми їхньою мовою. Я притиснула руки до стегон, зіщулила загрозливо очі й випалила неприємним гугнявим голосом:　

— Сама бла-бла-бла. І не смій мене більше називати нечупарою. Чи практичкою. Зрозуміло?　

— А то що? — Гортензія виставила своє підборіддя ще далі вперед, ніж я своє. — Видаси нас Мюллер? Можеш, звісно, спробувати, та, боюся, до нас вона буде прихильніша більше, ніж до тебе, практичко. — І з переможною посмішкою додала: — До твого відома: так сталося, що Камілла — племінниця Мюллер. Її улюблена племінниця!　

Ага. Ну це, звичайно, дещо прояснювало.　

Це був виразний знак уже завершувати з цією мерзенною людинкою. І цієї миті я запитала себе, а що б зробив Дон Буркгарт-молодший на моєму місці. І вже чула, як промовляла:　

— До твого відома, Гортензіє Гохнесіх, помічнице прибиральниць із Лозанни, я тут значно довше, ніж ти, й уже маю деяких друзів у готелі. — О, це було те, що треба! Я справляла враження такої ж загрозливо привітної, як Дон, коли заводив мову про зв’язки свого тата. Тільки, звісно, без швейцарського акценту й милого шепелявлення. — Друзів, яким дуже не подобається, коли зі мною погано обходяться, — продовжила я. — Або коли цей шанований дім називають старим сараєм.　

Гортензія відкрила було рот, аби щось відповісти, але в цей момент порив вітру пронісся коридором і двері до душової гучно захряснулися.　

Ми одночасно злякано здригнулися, та, поки Гортензія здивовано озиралась, я дивним чином відчула підтвердження своїх слів.　

— То ми порозумілися, — сказала я і гордо попрямувала повз Гортензію до своєї кімнати в кінці коридору. Правда, це викликало певне занепокоєння (і мені було прикро за Ісуса і Ганді) — переймати мерзенні методи дев’ятирічного психопата. Та, мушу сказати, вони подіяли безвідмовно.　

Я енергійно зачинила за собою двері, скинула своє пальто і почала витрясати з волосся ялинкові голки.　

Коли я прибула у вересні до «Замку у хмарах», я могла вибрати собі будь-яке ліжко — посеред року, як правило, кімнати персоналу були ледь чи не наполовину заповненими. Щоправда, одномісних номерів уже не було, тим більше з власним туалетом. А от кімнатка, яку я собі обрала, могла цілком зійти за одномісну, такою маленькою вона була. Там ніхто не хотів спати, бо опалення було зламане і в стіні, ймовірно, був забитий трубопровід, із якого, так само ймовірно, і доносилося моторошне завивання. (А може, казала Деніс із рецепції, це був зовсім не трубопровід, а Біла Пані, яка хоче затягнути душі вгору на вежу.)　

Мені було байдуже. Головне — ця кімната належала лише мені. І я завжди була переконана, що зробила правильний вибір. Я любила вицвілі бузкові смугасті шпалери і мансардне віконце в даху, з якого відкривався вид на Обергабельгорн, Дан-Бланш і Цінальротгорн — чотиритисячники навпроти[4]. Це був той самий краєвид, за який гості в панорама-люксі поверхом нижче віддавали цілий статок. (Там, правда, за ці гроші вони отримували ще десять метрів панорамного вікна ну і терасу до того.)　

Добре, опалення справді не працювало, але я і без того залюбки спала з відчиненим вікном. Скрутившись калачиком, під грубою периною і двома вовняними покривалами я не замерзала навіть у найхолодніші ночі, а щодо моторошного завивання — до цього мене двічі будило раннього ранку щось схоже на якісь тихі зітхання, але мені саме наснилися жахи, тому я була тільки вдячна за те, що мусила прокинутись.　

Друге ліжко під дахом слугувало мені складом для речей, і я дуже неохоче думала про те, що прийдеться його звільняти під час Різдвяних свят для когось із допоміжного персоналу. Тоді було б справді тіснувато, бо, окрім ліжок, сюди більше не влазили ніякі меблі. Тут були тільки дві полиці на стінах, на яких я розмістила деякі свої речі й одяг. Решта лежала у валізі під ліжком. Був там і купальник, який я взяла з помилкових (і дуже наївних) міркувань, що персоналу буде дозволено у вільний час користуватися басейном.　

Дотепер усе виглядало так, що кімнатка буде тільки моєю. У готель прибуло явно більше чоловіків, ніж жінок із допоміжного персоналу, тому чоловіки мусили дужче тіснитися у своїх помешканнях, ніж ми тут.　

Поки я роздягалася аж до білизни, щоб звільнитися від усіх ялинових голок, то перевіряла свої повідомлення на мобільному.　

Моя мама надіслала мені, як і кожного дня, усміхненого смайлика.　

«Тато, Фін, Леон і я бажаємо тобі гарного дня в горах. Сподіваємося, ти матимеш змогу насолодитися природою і відпочити душею».　

Ну звичайно, мамо, відчищаючи каки в туалеті, завантажуючи гори брудної білизни, бігаючи за зухвалими дітьми й терплячи знущання зарозумілих помічниць покоївок із Лозанни, матиму змогу чудово відпочити. Чиста тобі відпустка.　

Повідомлення моєї подруги Делії було, правда, не набагато кращим. «Нарешті канікули!!! Я не вчитимуся як мінімум тиждень поспіль і не думатиму про випускні іспити. Буду тільки тусуватися, пити, дивитися серіали і спати — такий мій план». Тут я згадала про плани Бенових однокласників на канікули, і це змусило мене усміхнутися. «Як тобі в розкішних апартаментах? — писала Делія далі. — Як тобі коктейлі? Уже заселялись якісь солоденькі типи? Молоді мільйонери, що охоче одружаться з витонченою практиканткою? Не забувай, брат дістанеться тоді мені. Дякую і цьомчики, Д.».　

Я зітхнула. Делія і я були ще з дитсадочка найкращими подругами, ми завжди все робили разом і навіть обрали однакові предмети в школі, щоб проводити разом кожну хвилину. Коли я змушена була повторювати курс десятого класу, розлука з Делією була для мене найгіршим, що могло статися. Хоч Делія і стверджувала, що це нічого не змінить і що я й без того в думках завжди сидітиму поруч неї, і чи випускатися на рік раніше чи пізніше, теж не має ніякого значення. Та це все було не так. Ніколи ще я не почувалася такою самотньою, як під час повторного курсу десятого класу. Самі думки про те, що я залишуся сидіти в Ахімі біля Бремена, матиму ще один безрадісний рік попереду, коли інші покинуть школу і розлетяться по світу, приносили мені невимовні страждання. Тому я їх випередила.　

Звичайно, я б хотіла займатися чимось крутішим і видовищнішим, ніж практика в готелі, та для роботи в резервації гепардів у Південній Африці, проекту з китовими акулами на Мальдівах чи для року Au-pair[5] в Коста-Ріці я мала бути повнолітньою. І згодом я взагалі раділа, що знайшла бодай щось, із чим погоджувалися мої батьки, за що не потрібно було платити і що до того ж було далеко від дому.　

Легкий стукіт у шибку вихопив мене з роздумів. Двоє чорних очей-ґудзиків дивилися на мене знадвору, і я поквапилася відчинити вікно.　

Це була наступна причина любити свою комірчину: на підвіконня любили прилітати альпійські галки. Напевно, тому що той, хто жив тут до мене, попри заборони, мав звичку підгодовувати їх. Звичка, яку я одразу ж залюбки перейняла: однією забороною туди, однією сюди… Тут ішлося не про голубів на площі Святого Марка, спроможних погубити Венецію, оскільки їх випорожнення роз’їдають мармур. Це було всього семеро птахів, які не заподіють жодної шкоди. Якщо чесно, я ще ніколи не бачила, як вони какають. Це були навдивовижу пристойно виховані птахи, котрі, напевно, були навчені всі такі «справи» ладнати в лісі. Я охрестила їх усіх Хуґо, бо вони мені зі своїми жовтими дзьобами, лискучим, чорним як смола пір’ям і розумними темними очицями виглядали спершу однаковісінько. Але з часом я навчилася їх розрізняти. Тому тепер були Меланхолійний Хуґо, Вкрай Ненажерливий Хуґо (ненажерливими були вони всі, але Вкрай Ненажерливий Хуґо… був справді просто вкрай ненажерливим), Одноногий Хуґо, Хуґо-Клептоман (він уже вкрав у мене дві заколки для волосся, кришечку від мінеральної води і мало не вкрав зарядку від мого телефона. Та, незважаючи на це все, він був моїм таємним улюбленцем), Товстенький Хуґо, Скакун Хуґо і Недовірливий Хуґо.　

— Привіт, Скакуне Хуґо! Прилетів провідати неймовірну Фанні? — Добре, що мене ніхто не чув, бо, крім того, що я сюсюкалася з усіма Хуґо, я ще й розмовляла з ними в третій особі, щоб їм закарбувалося моє ім’я. Кажуть, галки такі розумні, що можуть навіть навчитися говорити. Тому я терпляче чекала на день, коли вони глянуть на мене, а потім прокаркають: «Привіт, неймовірна Фанні. Я в порядку, а ти як?»　

Та цей день іще не настав. Скакун Хуґо просто скакав угору-вниз і з очікуванням дивився на мене.

Сонце світило не так яскраво, як до того, з’явився вітер, а від скупчення хмар, що насувалися із заходу на вершини гір, розіслалося декілька пригорщей туману, який уже ширився навкруги молочним сяйвом.　

— Як думаєш, падатиме сніг ще до заходу сонця? — запитала я, кришучи молочну булочку і розкладаючи її на підвіконні.　

Якщо вірити орнітологічному форуму в Інтернеті, шлунки галок добре перетравлюють молочні булочки, на відміну від звичайного хліба. І хоч соняшникове насіння, вівсяні пластівці та горіхи, які я їм теж пропонувала, їх неабияк тішили, від молочних булочок Хуґо були просто в захваті. Поки я продовжувала переодягатися, на підвіконня приземлилися Одноногий Хуґо і Недовірливий Хуґо та допомагали Скакуну Хуґо поїдати крихти. Я сфотографувала їх кілька разів на телефон. І одне фото, на якому вони всі троє зачудовано дивляться в камеру, я надіслала Делії зі словами: «Як бачиш, тут аж кишить солоденькими типами. Я раніше мовчала, бо не могла визначитися. Але в будь-якому разі брат — твій!»　

Своїй мамі я надіслала те саме фото. «Природа тут починається вже на підвіконні. Ти тільки уяви собі, мамо: ці пташки не мають атестата і все одно щасливі».　

Коли всі крихти були визбирані, три Хуґо залишилися сидіти і спостерігали, як я намагалася впхатися　в одні з десяти грубих чорних колготок, які нещодавно придбала. До уніформи, зі слів панни Мюллер, дозволено було носити виключно чорні колготки. Спочатку я пробувала обирати колготки не в такому виразно бабусиному стилі. Та швидкість утворення стрілок на них була настільки високою, що я не встигала їх докуповувати. Я вже мовчу про інші недоліки. І горе тому, кого панна Мюллер застане за підтяганням колготок! Таке тільки вандали роблять! (Припускаю, родичі готтентотів.) Тому мені залишалися тільки компресійні бабусині колготки. Можна було виступати проти цих убивць кохання скільки завгодно. Проте коли вже їх натягнув, то розумів, що вони були суперзручними і не сповзали за цілий день ані на міліметр. І до того ж вони робили ноги гарними. Особливо коли ноги було не дуже видно, оскільки чорна уніформа, в яку я саме одягалась (троє Хуґо все ще зацікавлено спостерігали за процесом), сягала нижче коліна.　

Ця так звана «ярусна уніформа» була феноменом: коли вона висіла на вішаку, то виглядала як бавовняний халат із ґудзиками та білим комірцем. Та щойно ти її на собі застібала на всі ґудзики, вона відразу перетворювалась на невимовно стильний одяг. Закрита біля шиї і приталена, злегка вільно вшита на стегнах… можна було подумати, що це була форма індивідуального пошиття. І хоч вона виглядала такою простою, завдяки білосніжному комірцеві, накрохмаленим манжетам та маленьким золотим ґудзикам, на додаток із вишитою емблемою готелю та короною справляла враження справді благородне, навіть коли в руках у тебе був віничок для змітання пилюки.　

У сукні мені хотілося тримати спину рівною. Це може звучати ненормально (і, напевно, вартим співчуття), та я ще ніколи не виглядала елегантніше, ніж у цьому робочому халаті й компресійних колготках.　

Задоволена своїм відображенням (дзеркало було присвердлене з другого боку дверей), я причепила останню заколку в волосся, звільнене від ялинкових голок і зібране у вузол, та обернулася до трьох Хуґо.　

— Ну! Настав момент схвального свисту!　

Вони не свистіли, але поглянули однозначно схвально перед тим, як полетіти геть, бо я збиралася зачиняти вікно. Я мусила це зробити, оскільки не хотіла, повернувшись, застати на своєму ліжку сніговий замет. Це завжди так зачаровувало — спостерігати, наскільки різко тут, у горах, змінюється погода. Небо спохмурніло, тому контури гір навпроти виглядали дещо розмитими.　

Стіна хмар насунулась ближче, і вітер набрав більшої сили. Передавали «затяжні снігопади, навіть у низовинах». І хоч через погодні умови прибуття гостей явно ускладниться, я не могла не радіти.　

Це буде, без сумніву, найбілосніжніше Різдво в моєму житті.　

І перше без моєї сім’ї.　

Власне, я очікувала, що мене почне поглинати туга за домом, як тільки я уявлю, що працюватиму протягом усіх свят і перебуватиму серед зовсім чужих мені людей. Але насправді я не відчувала нічого, окрім нервового лоскотання під ребрами.　

Адже очікується так багато подій: принаймні це Різдво точно не буде нудним.