Замок у хмамрах

16

Як я й очікувала, Делія навіть не збиралась топитися в унітазі. Вона із захопленням читала моє повідомлення про вальс на даху. Із сином власника готелю. Поки падав сніг.　

Цілими днями вона надсилала мені смайлики з очима-сердечками.　

— Шкода тільки, що ти не губила свого кришталевого черевичка, Білосніжко, — написала вона.　

— Білосніжка — це з отруєним яблуком, ти, Румпельштільцхен, — відписала я.　

Мені не випадало уявляти себе і Бена в ролі Попелюшки та принца (чи то практикантки і спадкоємця готелю). А от слова Романа Монфора, що хтось терміново має дати мені зрозуміти, де моє місце, були вже ближчими до правди. Можливо, на його думку, воно було в попелі з горошинами. Чи то було пшоно?　

Окей, якщо вже говорити про казку, то Роман Монфор точно був злою мачухою, а мсьє Роше — доброю феєю. Ролі гордовитих зведених сестер могли б перебрати на себе або Гортензія разом з іншими дівицями з Лозанни, або ще краще — Гретхен і Елла Барнбрук. А Хуґо були б чудовою заміною помічним голубам, просто їх треба уявляти білими.

Коли б їх ще навчити каркати «Брабудібигу, кров в черевику»[19], то це б взагалі був фурор.　

Проте я кожного разу, коли протягом наступних днів зустрічала Бена, помічала, що у своїй казковій фантазії (дякую, Деліє!) дещо поспішила. Хоч ми з Беном і танцювали вальс на даху, та більше нічого й не трапилося. Практилюшка і готельний принц (який до того ж незабаром уже не матиме чого успадковувати) були просто друзями. Друзями, які мали стільки роботи, що встигали тільки поспіхом усміхнутися одне одному, коли зустрічалися під час робочого дня.　

Сніг, який почав падати ще на Святвечір, не припинявся кілька днів. А коли наступного дня з’явився ще й туман, — усі гості вирішили, що краще залишатися в затишному готелі. А для працівників це означало ще більше стресу й понаднормових годин, ніж зазвичай. Коли нам вдавалося узгодити наші перерви, я бачилася з Беном півгодини за вечерею, деколи ми зустрічалися на короткі теревені в мсьє Роше або в пральні Павела. Решту часу все обмежувалося посмішками й помахами.　

А ще було б чудово, якби Делія перестала запитувати мене у WhatsApp щокілька годин, чи Бен мене нарешті вже поцілував.　

Не пізніше як після третього повідомлення: «Попелюшка, власне, може й перша поцілувати принца, це ж, врешті-решт, сучасна емансипована дівчина», я почала занадто багато думати, як би це було — поцілувати Бена. Коли ми десь пересікались протягом дня, я змушувала себе не дивитися на його губи. Бо хоч я і була сучасною емансипованою дівчиною, та в жодному разі не хотіла б, щоб він помітив, про що я думала.　

Та незважаючи на ці обтяжливі думки про поцілунок і купу роботи, протягом цих трьох чудових днів у мене було відчуття, що світ упорядкований ідеальним чином.　

Усе наче розчинилося в благодаті: моя сварка з Беном вже забулася, пані Людвіг отримала свій перстень назад, а Стелла Єгорова злягла в панорама-люксі з мігренню. Сподіваюся, що насправді вона тим часом марно намагалася додуматися, як же перстень потрапив із її нічного столика на палець пані Людвіг, і їй було соромно.　

А щодо проблеми зі справжньою вартістю персня, ми з Трістаном придумали гарне рішення. Точніше, Трістан придумав.　

Він спіймав мене вранці першого різдвяного дня перед дитячою кімнатою, щоб про це поговорити. Розмова пройшла, зважаючи на особливості наших із ним стосунків, на диво цивілізовано — ніякого квапливого застрибування у схованки, дурнуватих жартів про агентів і готельних злодіїв та жодного дряпання стінами.　

Можливо, так було через те, що ми ще занадто добре пам’ятали неприємний кінець нашої з ним останньої зустрічі.　

Ми зупинилися на тому, що зачекаємо кілька днів, поки історія з перснем не вляжеться. А тоді обережно спробуємо донести Людвігам новину про те, що їхня знахідка з блошиного ринку варта цілого статку. Дідусь Трістана як кваліфікований гомолог візьме на себе місію переконати в цьому Людвігів. Я вважала цю ідею досить непоганою. Крім того, Трістан пояснив мені, що вже ввів свого дідуся в курс справи. Звісно ж, він розсердився через Трістанове дряпання по стінах і його несанкціоноване проникнення в номер до Єгорових, та все ж визнав, що старшій пані таки треба допомогти.　

— Ти розповідала Бену Монфору, скільки насправді коштує перстень? — поцікавився Трістан і полегшено усміхнувся, коли я заперечно похитала головою. — От і добре. Мій дідусь вважає, що менше людей про це знає, то краще.　

Я більше не мала часу, щоб дізнатися чому, бо цієї миті прийшли перші діти. Та мене заспокоювало те, що Трістанів дідусь був у курсі справи. Людвіги покинуть цей готель до біса багатими (і, напевне, дуже розгубленими), проте надзвичайно щасливими людьми. А те, що Трістан протягом наступних днів буде під пильним наглядом свого дідуся і не зможе виконувати свої гімнастичні вправи на фасадах, було приємним бонусом.　

На одну турботу менше. Хоча я ледь не розчулилася, коли побачила, яким сумовитим поглядом він дивився на Яромира, коли той на карколомній висоті балансував на залізній підпорі під скляним дахом сходової клітки. Це був не якийсь там цирковий номер, як хтось міг би подумати, а необхідний захід для перевірки міцності кріплення люстри. Яромир і старий Стакі повинні були зробити це по всьому дому. Роман Монфор хотів упевнитися, що жоден важезний античний екземпляр якоїсь люстри більше не впаде й нікого під собою не поховає. У розмовах із Трістаном я також застукала себе на думках про поцілунок. Навіть якщо це були тільки три секунди, протягом яких я витріщалася на його губи. Та він цього не помітив, бо витріщався на мої. Та що ж це таке?　

Так ніби Делія відкрила двері в якийсь портал думок, де все крутилося навколо поцілунків. (І це попри те, що в Попелюшки був лише один принц.)　

На щастя, через роботу ми з ним наступними днями мало бачилися — я була зайнята або з дітьми, або у відпочинковому комплексі внизу, де панував справжній бум. Проте я частенько бачила його здалеку в товаристві Елли та Ґретхен. Можливо, вони були йому потрібні, щоб компенсувати потребу в адреналіні, або ж із нудьги. Проте, як би там не було, він усе ж таки не встояв перед блиском їхнього золотистого волосся.　

Як сказали мені Ґрейсі та Медісон, Елла всюди розповідає, що він буде її партнером на перший вальс. У всякому разі треба визнати: для Нового року вони підчепили собі найгарніших хлопців.　

Новорічний бал був головною темою серед усіх дівчат Барнбрук. Навіть для Ґрейсі та Медісон пошили сукні — рожеві, з великою кількістю фатину.　

Емі ж наполягла, щоб у неї була чорна, проста, закрита сукня. І так, як вона її описувала, це був мікс моєї уніформи покоївки та одягу черниці. Хоча це було для неї не так уже й визначально, бо вона збиралась провести бал, підпираючи весь вечір стіну в залі. Якщо взагалі вирішить таки піти туди.　

На Святвечір вона зібрала всю свою мужність у кулак і запитала Ейдена, чи не був би він її партнером для танцю. Ейден порадив їй обрати хлопця, який також може чути музику, під яку вони танцюватимуть. Емі так образилася через відмову, що тепер була переконана: якщо вона ще хоч раз подивиться Ейдену в очі, то провалиться крізь землю. Наступні дні вона щосили намагалася з ним не перетинатися, що було не так уже й легко. Через надмірні снігопади всі заплановані заходи типу мандрівок, поїздок на санях, виїздів до гірськолижних комплексів чи в міста скасували. Тепер усі місця, де Емі любила ховатись від світу, були весь час зайняті.　

У бібліотеці грали в «Допелькопф»[20], у більярдній проводили турніри з дартсу й більярду, а в барі ще до обіду розпочалася дегустація віскі. Мара Матеус спонтанно організувала курс танго в бальному залі. А швейцарська жінка-політик із номера 206 влаштувала в малому залі камерної музики читання уривків зі своєї автобіографічної книги «Боягузам не місце в політиці», яку вона суто випадково прихопила з собою. Емі не могла сховатися тепер навіть у такому нібито потаємному місці, як вестибюль на третьому поверсі. Бо там або пані фон Дітріхштайн брала інтерв’ю в якихось знаменитостей, або пан фон Дітріхштайн шукав якесь гарне місце для фотозйомки. Тому Емі день у день приходила після сніданку разом із двома своїми молодшими сестричками в дитячу кімнату й залишалася там. Каролін, вихователька, великодушно закривала на це очі. Вона була приємною, турботливою особою, яка розуміла, що Емі в її любовних стражданнях потрібне якесь місце для сховку. І розрада.　

— Якщо ми якось цьому не зарадимо, то бідолашку ще, чого доброго, забере Біла Пані, — бідкалась вона.　

— Я думала, вона приходить лише вночі.　

Каролін похитала головою:　

— Таж ні! Моя мама зустрілася з нею якось серед білого дня. Якраз тут, у цій кімнаті. Вона саме збирала іграшки, як відчула крижаний подих у потилицю. А коли озирнулася, то побачила Білу Пані, яка стояла в дверях і сумно їй усміхалася. Моя мама запевняла, що тієї миті відчула майже непереборне бажання відкрити вікно і кинутися вниз.　

Я ковтнула.　

— Просто так?　

— Не просто так. А через чоловіка, якого звали Клаудіо і в якого мама тоді була дуже закохана. Але він у неї ні.　

— А що сталося далі?　

У мене, як завжди, коли йшлося про щось страшне, з’явилися мурашки на шкірі.　

— Світло почало блимати, — сказала Каролін. — А тоді Біла Пані зникла. Моя мама відразу ж помчала додому і прийняла пропозицію мого батька. І не шкодує про це по сьогоднішній день.　

Я полегшено зітхнула. Ця Біла Пані була не такою вже й небезпечною.　

— Як же вона виглядала?　

Це так, про всяк випадок.　

Каролін стенула плечима.　

— Моя мама каже, що вона була схожа на помічницю тодішнього лікаря Бреземана.　

Окей. Тут я вже сама була винна. Навіщо я питала?　

Каролін узагалі-то була непогана. Мала хіба що хворобливу пристрасть до всіляких майструвань.　

Була б її воля, ми б сиділи в дитячій кімнаті з ранку до вечора і мирно б майстрували єдинорогів, новорічні хлопавки, паперові сніжинки… І неодмінно з блискітками, які Каролін дуже любила й купувала відрами. Увечері я знаходила їх усюди: в кишенях, поміж зубами і навіть у вухах.　

Ця штука була нібито цілковито безпечна для здоров’я і здатна природно розкладатись. Що, в принципі, було добре, бо Еліас, молодший із синів автора трилерів, з’їв їх, мабуть, десь із півкіло разом із марципановим печивом мадам Клео. Як виявилося, це Дон намовив малого Еліаса до, як він сказав, перевірки на хоробрість. Я попросила батьків малого не дивуватися блискітковим випорожненням їхнього сина протягом наступних кількох днів, більше я тут не мала чим зарадити.　

Взагалі Дон не дуже ліз у бійки з іншими дітьми. Це мале чортеня сіяло розбрат, використовуючи лише силу своїх слів. Просто приголомшливо, наскільки швидко він визначав слабкості дітей і вміло використовував проти них. Вберегтися від нього вдалось тільки американкам Емі, Ґрейсі й Медісон, і то хіба що завдяки тому, що вони не розуміли німецької. Вони знали лишень одне німецьке слово — «дякую». Усе, що їм говорив Дон, відскакувало від них, як горох від стіни, оскільки його англійська рівня початкової школи жодним чином не перетиналася з їхнім південноамериканським діалектом.　

Двадцять сьомого грудня погода була настільки поганою, що ми мусили скасувати наш щоденний похід на вулицю. Але ми пробували, чесно. Півгодини ми запихали дітей у зимові костюми, штанці й курточки, взували їм чобітки, надягали шапки, шалики, рукавички тільки для того, щоб десять хвилин по тому їх із того всього знову розпаковувати. Перебування надворі просто не мало жодного сенсу. Крижаний вітер дмухав нам зграйками сніжинок прямо в обличчя, а вії, брови й кінчики волосся відразу покривалися льодом. І через заметіль не було видно нічогісінько на відстані витягнутої руки. Ми навіть не дійшли до ковзанки, як вирішили повернутися назад, поки якусь дитину не знесло вітром або вона не загубилася у заметілі. До того ж кристалики снігу кололи в обличчя, наче сотні найгостріших голочок.　

Усі ніби ожили, коли ми повернулися в теплу дитячу кімнату. Але ні в кого, окрім Каролін, не виникало бажання сісти й мирно майструвати. За якийсь час дійшло до дуелі — як саме, пізніше визначити вже було неможливо. До дуелі на ножицях між Доном і Ґрейсі, в якій Ґрейсі втратила грубе пасмо волосся, а Дон — краєчок своєї сорочки, що висмикнувся зі штанів. Ґрейсі вжила цілу купу непристойних слів. Її мама, певно, навіть не підозрювала, що дитина їх взагалі знала.　

Коли ми нарешті розборонили цих двох когутів (і конфіскували ножиці), Дон випалив одну зі своїх похмурих погроз:　

— Ґрейсі Барнбрук із Чарльстона, що в Південній Кароліні, нехай вона не думає, що я не помщуся за свою сорочку. Вона ще пошкодує, що взагалі народилася на цей світ. — Він грізним поглядом блимнув на мене. — Скажи їй це!　

Я повернулася до Ґрейсі.　

— Дон каже, він не шкодує, що прийшов у дитячу кімнату. Інакше він не познайомився б із тобою ближче. І що йому дуже прикро за твоє волосся, — доволі вільно розтлумачила я.　

Ґрейсі схрестила на грудях руки.　

— Ну добре. Скажи, що я приймаю його вибачення. Бо в нього такі гарні очі, а слухняних хлопчиків я і так вважаю занудами.　

Емі закотила очі:　

— Ось до чого призводить рожевий фатин і бузкові блискітки. Закоханість у поганих хлопців — пряма дорога до смерті емансипації і до клубу розбитих сердець.　

Вона справді була не в гуморі.　

Я обернулася до Дона.　

— Емі каже, хоч Ґрейсі й виглядає дуже мило, але влітку на шкільному подвір’ї вона зламала плече хлопцеві, який напросився. А потім ще була історія зі зламаним носом однокласниці. Ґрейсі стверджувала, що це випадковість.　

— Справді? — Дон вражено ковтнув, поки Ґрейсі кліпала очима.　

— Якщо він хоче, то може навчити мене кількох непристойних швейцарських слів, — запропонувала вона. — А що моя мама не розуміє, то й заборонити не може. Спитай його, як буде кінське гімно по-німецьки.　

Я знову повернулася до Дона.　

— Її мама переживає, що вона не контролює свого темпераменту й одного дня ще когось вб’є. Але Ґрейсі каже, що в неї тепер усе під контролем. А ще я мала б тебе запитати, як буде кінське гімно по-німецьки.　

Більше для Ґрейсі зробити я не могла. Для початку, щоб відволікти Дона від його бажання мститися, цього точно вистачить. У будь-якому разі він дивився тепер на Ґрейсі явно з більшою повагою. І його відверто збивало з пантелику те, як вона посміхалася йому, схиливши голову набік і кокетливо накручуючи обстрижене пасмо волосся на палець. Він із відсутнім поглядом почухрав плече.　

— Це все питання комунікації, — задоволено сказала я до Емі. — Можливо, ви з Ейденом просто погано одне одного зрозуміли.　

Та я не встигла обґрунтувати своє твердження, бо цієї миті у дверях з’явився Роман Монфор із сім’єю Єгорових. їх охоронця з ними не було. Та він чекав, напевне, десь ззовні, залишаючись у тіні. Я помічала за ним: він працює дуже дискретно, його ніколи ніде не видно. Це, очевидно, і є важлива риса хорошого охоронця.　

Бенів тато увійшов, не привітавшись, тоді як Віктор Єгоров, який зайшов слідом за ним, всім дружньо кивнув. Стелла Єгорова так і залишилася стояти у дверях, прийнявши якусь декоративну позу.　

Я не бачила Бенового тата ще зі Святвечора, навіть здалеку. Тому добряче налякалась, коли ми раптом опинилися знову разом в одному приміщенні. Відразу ж згадалися його недільні слова і та зневага, з якою він їх сказав. А ще помітила, як я автоматично ніби хочу зменшитись, щоб він мене, як і завжди, не помітив.　

— Це… — сказав він англійською і показав широким жестом зліва направо. — Це наша скромна дитяча кімната. Тут гралися ще нащадки Ліз Тейлор.　

Справді? Якщо він, звісно, щойно не вигадав. Стелла Єгорова здавалася не дуже враженою. Вона, як і завжди, мала з собою песика, цього разу в срібній сумочці з крокодилової шкіри, що пасувала до її срібних шпильок. Враховуючи ще й елегантний комбінезон із відкритою спиною, її образ ідеально пасував для червоної доріжки на врученні «Оскара».　

Песик видав пронизливий звук, і Фія разом із синами автора трилерів, що саме бігали довкола столу, різко зупинилися і тепер зачаровано його роздивлялися.　

— Там що, батарейка всередині? — запитав Еліас, проте Стелла Єгорова вирішила, що відповідати їм було нижче її гідності. Ну добре, заради справедливості мушу сказати, що вона не зрозуміла жодного слова.　

Маленька Даша щосили вчепилася в татову руку і притиснулася своєю кучерявою голівкою до його ноги.　

— Цього коника-гойдалку виготовили ще 1898 року, — оголосив Монфор дзвінким голосом. — Спеціально для готелю.　

Ігрова кімната була, власне, скарбницею старовинних іграшок. І ляльковий будиночок, і вирізьблені ляльки Кашперль, і розстроєне піаніно, а ще різні бляшані іграшки були виготовлені ще до 1920 року.

Колекціонери вжахнулися б, якби побачили, що діти ними тут справді граються.　

— Доброго дня. — Каролін підвелася зі свого дитячого стільця і струсила блискітки зі спідниці. — Чим можу бути вам корисною?　

Роман Монфор на мить обернувся до неї.　

— Це наш відмінний педагог-вихователь, пані ем-м…　

— Імгоф, — сказала Каролін. — Ми спершу завжди вітаємося, коли заходимо в кімнату.　

— Саме так. — Роман Монфор прокашлявся і, обернувшись до Віктора Єгорова, продовжив: — Пані Імгоф професійна вихователька з великим досвідом. У неї просто неймовірні рекомендації.　

Віктор Єгоров усміхнено кивнув і переніс Дашу до коника-гойдалки.　

Його дружина глибоко зітхнула, цокаючи своїми довгими нігтями по дерев’яному одвірку.　

— Справа в тому, пані ем-м… Імгоф, — сказав Роман Монфор німецькою, — що сім’ї Смірнових потрібний вишколений педагог для маленької Даші. Особистий.　

Каролін наморщила чоло.　

— Дитина фізично чи розумово неповносправна?　

— Що? — Роман Монфор пирхнув. — Ні, звісно, що ні! Це просто дуже особлива дитина дуже особливих батьків, тому потребує дуже особливого догляду. Який ви можете їй забезпечити.

— Маленька може приєднуватися до нашого гурту, — люб’язно запропонувала Каролін.　

— Ні, ні, ні. — Роман Монфор вже явно почав сердитися на цю нерозторопність Каролін. — По-перше, маленька не розуміє жодного слова німецькою, вона говорить лише російською, і, крім того, не звикла бути з чужими дітьми.　

— Із російською я вам теж не допоможу, — ввічливо відказала Каролін. — Проте педагоги не рекомендують таким чином ізолювати дитину. У її віці необхідне спілкування з іншими дітьми. На щастя, діти володіють універсальною мовою, якою можуть завжди порозумітися.　

— Таж не прикидайтеся ви такою дурною! — крикнув Роман Монфор. — Ви візьмете на себе ексклюзивний догляд за дівчинкою. Звісно, що пан… ем… Смірнов вам добре за це заплатить. Ви будете в розпорядженні сім’ї в ролі приватної няні з дев’ятої ранку до, скажімо так, десятої години вечора. Це не так уже й важко зрозуміти, тому можете розцінювати це як знак респекту до вас як педагога.　

Та Каролін мала своє бачення ситуації.　

— А що ж буде з іншими дітьми? — поцікавилася вона.　

На чолі власника готелю почала надуватися загрозлива вена люті. Та оскільки Віктор Єгоров, який саме гойдав Дашу на конику, дещо спантеличено глянув у наш бік, міна на його обличчі розгладилася, як від помаху чарівної палички, а рот скривився в поблажливу посмішку.　

— Це не ваш приватний садочок, пані… ем… — продовжив він надзвичайно привітно. І кожен, хто не розумів німецької, міг би подумати, що він саме засипає Каролін компліментами.　

Я поняття не мала, як йому так вдавалося, та в будь-якому випадку це була акторська майстерність вищого рівня.　

— Не ви визначаєте тут правила, а я. І якщо я кажу, що ви берете на себе приватний догляд за маленькою Дашею, то я попрошу не починати дискутувати зі мною перед гостями, а слухняно кивати й тішитися, що у вас буде додатковий заробіток.　

Каролін підвела брови і хотіла щось заперечити, та Роман Монфор підняв руку:　

— Я ще не закінчив. Що стосується інших дітей — практикантка візьме на себе догляд за ними на цей час.　

Він показав підборіддям на мене, і я здригнулася, так ніби він у мене поцілив.　

Брови Каролін не просто полізли на чоло, вони вже сягали волосся на голові.　

Тим часом маленька Фія підбігла до коника-гойдалки.　

— Я теж хочу їхати! — заскрекотала вона тоненьким голоском.　

Віктор Єгоров, усміхнувшись, підняв її і посадив за своєю донечкою на коника. Обидві дівчинки радісно запищали, коли коник захитався.　

— Тепер ви зрозуміли, пані… ем-м-м… Імгоф? — Монфор ще дужче понизив свій голос. Хоч він і досі посміхався, погляд його залишався вбивчим. Я змусила себе стиснути зуби, щоб не почати знову ними цокотіти.　

— Так. — Каролін зрозуміла. Замість того щоб відскочити, вона нахилилась до Монфора трішки ближче й подивилась йому просто в вічі. — Але ви, мабуть, не дуже. У жодному разі я не працюватиму приватною нянею для людей, які пакують собак у сумки, і байдуже, скільки вони за це платять. — Вона говорила тихо, але рішуче, і її слова повільно стирали посмішку з обличчя власника готелю. — Ви найняли мене для догляду за дітьми з дев’ятої ранку до пів на сьому вечора, і чимось іншим я займатися тут не буду. І взагалі, я працюю під час своєї відпустки лише тому, що моя мама працювала ще для вашої мами. І якби я припинила свою працю, вона б дуже засмутилася. Вона любила «Замок у хмарах».　

В іншому кінці кімнати олігарх був зайнятий тим, що знімав Дашу і Фію з коника і, приклякнувши, спілкувався з ними. Проте всі інші спостерігали за суперечкою із виряченими очима, і тільки Стелла Єгорова знуджено розглядала свої нігті.　

— Ви хочете зі мною посперечатися? Ви знаєте, скільки виховательок зі шкіри пнуться, щоби отримати цю роботу? — Дратівливий Роман повністю втратив над собою контроль. На його чолі знову набухла вена люті.　

— Ну, давайте! Викиньте мене звідси.　

Каролін була моїм новим героєм. Вона точно була найсміливішою людиною на світі. Коли я виросту, то хочу стати такою, як вона.　

Здавалося, що Роман Монфор геть розгубився. Його руки зчепилися в повітрі перед ним так, ніби вони душили якусь уявну шию. Не знати, що б трапилось із ним у його нападі люті наступної миті, якби до нього не підійшов Віктор Єгоров. Він усміхнено показав на свою донечку, яка сиділа з Фією і лялькою на підлозі й годувала її уявною ложечкою.　

— Чи можливо взагалі залишити Дашу завтра гратися тут з іншими дітьми, лише на одну чи дві годинки, — запитав він увічливо. — Бачу, їй тут дуже сподобалося.　

Дон від імені всіх, хто стежив за протистоянням власника готелю і виховательки, видав несміливу усмішку, а Стелла Єгорова пробурмотіла щось російською. Готова заприсягнутися, що це було щось на кшталт: «Може, ми вже нарешті підемо?»　

Тим часом Роман Монфор зумів здути вену люті й витягти на світ Божий свою абсолютно сліпучу посмішку.　

— Я саме хотів це запропонувати, — сказав він голосом, сповненим ентузіазму. — Ця маленька галаслива банда неодмінно сердечно прийме Дашу у свої лави.　

Галаслива банда, наскільки вона могла зрозуміти англійську, старанно закивала, Каролін люб’язно усміхнулася, і Єгорови з Дашею, котра щасливо махала нам усім на прощання, пішли. Роман Монфор рушив за ними. Але саме тоді, коли я вже хотіла полегшено зітхнути, він ще раз до нас обернувся.　

— Ви, мабуть, зараз у душі святкуєте перемогу, пані… ем-м… та ми з вами ще не завершили, — тихо сказав він. — Я не потерплю в цьому домі ні розумників, ані автократів[21]. — Його крижаний погляд перейшов до мене. — А ви! Що ви собі думали, коли йшли на роботу в звичайному одязі? Негайно переодягніться або пакуйте речі.　

Сказавши це, він пішов. А я виснажено впала на стілець.