Замок у хмамрах

7

Переді мною стояв абсолютно незнайомий мені тип, молодий, дуже стрункий, атлетичної будови, злегка засмаглий, із коротко стриженим, зачесаним назад темним волоссям. Очі в нього були азійської форми та ще й такі темні, що в цьому світлі я не могла відрізнити райдужку від зіниці.　

Його обличчя було беззаперечно наймилішим серед усіх хлопців і чоловіків (він був десь посередині), які мені траплялися до того, включно з акторами всіх фільмів та серіалів.　

Його повні губи скривилися в глузливій посмішці, поки він заглядав до шафи.　

— Ти була там усередині сама?　

— Це тебе взагалі не обходить. — Я зраділа, що я ще могла бодай видавати звуки і навіть спромоглася підібрати правильні англійські слова. Напад завжди був найкращим захистом. — Доступ до цього приміщення мають лише працівники готелю. Тому дуже сподіваюся, що ти тут працюєш.　

Його усмішка стала ширшою, відкривши ідеальні білосніжні зуби. Можливо, він вважав, що було б < мішно думати, наче з такою зовнішністю, як у нього, можна працювати офіціантом.　

— Інакше?　

— Інакше ти перебуваєш на забороненій території, — строго сказала я. — І я мушу про тебе повідомити. Я не почула, як ти зайшов.　

Мабуть, тому, що я в шафі напружено прислухалася до розмови братів Монфор.　

Незнайомець був одягнений у чорні джинси й темний светр. І до того ж ця неймовірна постава — пряма, граційна й водночас невимушена. Це не міг бути той очікуваний британський актор, якому, судячи з розповідей мсьє Роше, було десь за шістдесят. Може, він був танцівником балету? Чи азійським принцом?　

— Ну то що тепер? — запитала я, схрестивши на грудях руки.　

І тут хлопець розсміявся.　

— А, так, отже, я тут не працюю. Можливо, я готельний злодій, що розвідує територію?　

Ага, точно. А Заборонена Кішка — це насправді кіт. — Тоді тобі теж не можна тут бути, — сказала я. Він придушив сміх, що теж виглядало досить мило. — Окей. Давай ще раз спочатку. Там немає знака, що вхід заборонено. — Він показав на двері. — Я подумав, що це може бути коротшим шляхом.　

— Там якраз для цього висить номерок кімнати, тому стверджувати, що ти хотів просто пройти, немає сенсу.

Я пробралася повз нього до дверей і відчинила їх.　

— Бачиш?　

Може, він помітив, як сюди заходили двоє братів Монфор, не використовуючи ключа, і йому стало цікаво, куди ведуть ці двері?　

Це я принаймні могла б зрозуміти.　

Він підступив до мене так близько, що я змогла відчути аромат свіжовипраної бавовни і ще чогось лимонного. Я відразу подумала про рибу, яку їла на сніданок, і мимовільно стиснула губи.　

— Так, на перший погляд, справді схоже, що це просто звичайні двері в номер, — сказав він. — Та ось це збило мене з пантелику. — Він вказав на маленький значок аварійного виходу, що світив зеленим, розміщений над вимикачем. На ньому був зображений чоловічок у русі й стрілка, що чітко вказувала у напрямку таємних сходів.　

Я цього справді ніколи не помічала.　

— Хм, — видала я. — Та це діє тільки у випадку пожежі. І я не бачу, щоб тут щось горіло. А ти?　

Тепер він глянув мені в очі, і я зауважила, що райдужка була не такою вже й чорною. Вона відблискувала темно-карим.　

— Я не впевнений, — тихо вимовив він. — Але я до всього готовий. До всіх випадків.　

Він ступив крок назад.　

— Мене звати Трістан Браун. Я тут на канікулах зі своїм дідом, професором Артуром Брауном. Ми прибули вчора ввечері, під час снігової бурі.　

— Браун, номер 211, — пробурмотіла я і подумки почала проходитися списками гостей мсьє Роше. Ніяких особливих побажань для номера 211, ніяких поїздок саньми, SPA-візитів чи уроків їзди на лижах, жодних алергій чи непереносимостей, ніякого собаки, позначок VIP від Романа Монфора, ну зовсім нічого, що могло б розповісти мені більше про цього гостя. Номер 211 був розташований якраз на цьому поверсі, в кінці коридору, поруч із номером хлопців Барнбруків і навпроти номера Барнбруків із немовлям.　

Та який там коротший шлях! На шляху з номера 211 сюди Трістан (гарне ім’я, до речі, досить йому личило) неодмінно мав би проходити повз головні сходи чи ліфт, якими він міг без проблем скористатися. І який гість блудить готелем о такій годині, відкриваючи навмання різні двері, немає різниці зі знаком аварійного виходу чи без нього?　

— А в тебе є ім’я? — поцікавився він. — І ти справді покоївка?　

— Ні, просто одягнула уніформу, бо я так маскуюся.　

Звичайно, так розмовляти з гостем практикантці не зовсім личило б. Панна Мюллер уже б виказувала своє незадоволення з приводу моєї занадто щирої посмішки до гостей. На її думку, працівники були просто рухомим інвентарем готелю, тому вони не могли ні виявляти емоцій, ані їх викликати. Гості не повинні думати про те, мають працівники людські почуття чи ні, а тим паче почуватися зобов’язаними посміхатися у відповідь. «Завжди залишайтеся непомітними, ввічливими і повсякчас невидимо присутніми. Чи, може, ви зустрічали колись диван, котрий би нав’язливо посміхався?» — запитувала вона мене, і моя щира посмішка поступово сповзала з обличчя.　

Якби вона мене зараз чула, то напевно б узяла свій віничок із пір’я єгипетського страуса (вона присягалася, що це чиста правда) і гнала б мене ним назад аж до Бремена.　

Найкращим виходом було терміново звідси злиняти.　

— То ти мені нарешті розкажеш, що такого важливого було в тій шафі? — спробував Трістан із кімнати 211 ще раз.　

Замість відповіді я смикнула на себе двері позаду нас і обвела поглядом порожній коридор. На клямці до великого баштового люксу висіла торбинка зі щоденною газетою, яку передплачував Буркгарт-старший. Це, з одного боку, свідчило про те, що посильний уночі дістався своєю машиною до готелю, незважаючи на сніговій, а з іншого — що тато Дона міг будь-якої миті відчинити двері, щоби взяти газету.　

Ще одна причина якнайскоріше зникнути.　

Та Трістан Браун не здавався. Він уперто йшов за мною коридором.　

— Ти що, через мене язика проковтнула? — запитав він.　

Ага, помрій!　

— Якщо ти так хочеш знати: в шафі я розмовляла по телефону зі своїм шефом. Насправді я агент ФБР під прикриттям. Спецвідділ готельних злочинів за кордоном. Але це все, звісно, надсекретно.　

Трістан уперто прямував за мною далі по коридору.　

— Розумію, — сказав він, сміючись. — Та все ж ти могла б сказати мені своє ім’я. Кодове ім’я також підійде.　

— Цс-с-с-с. Інші гості ще сплять. — Я пришвидшила темп. — До речі, а ти чому не спиш?　

— Джетлаг. Я прилетів сюди вчора з Нью-Йорка. Манон? Ділу? Лола? Ти мені схожа на француженку.　

З Нью-Йорка? Вау!　

— Але ти говориш як англієць.　

Ми дійшли до головних сходів. Кімнати працівників розташовувались у південному крилі ліворуч, а кімната Трістана була в кінці коридору навпроти.

Я зупинилась перед нішею з картиною, написаною олійними фарбами. На ній була зображена дівчина з намистом із перлів. Вона була наче жива. На перший погляд, могло видатись, ніби вона справді стоїть там, за вишитими червоними оксамитовими портьєрами, у вечірній сукні з глибоким декольте та з майстерно підібраним волоссям. Однією рукою вона сперлася на спинку крісла, іншою елегантно тримала театральний бінокль. І мені здалося, що вона докірливо дивилася на мене. І справедливо!　

— Я і є англієць, — пояснив Трістан. — А в Нью-Йорку я по роботі.　

— По роботі? — глузливо перепитала я, тим самим остаточно переступивши через усі приписи панни Мюллер про правильну поведінку. Розмова з Трістаном була як гра в пінг-понг — м’ячик постійно повергався.　

— Тобі ж дев’ятнадцять, не більше.　

— Ми, готельні злодії, починаємо з ранніх літ. — Трістан засміявся. — Отже, назад до французів. То ти одна з них?　

— Ні, — відповіла я і розсердилася на себе за те, що це прозвучало якось жалісливо. Окей, цей тип був неймовірно милий. І він гарно пахнув. І вести з ним розмову було справді весело. Це все! Жодних тобі причин поводитися так дивно!　

Але я була не єдиною з нас двох, хто поводився дивно.　

— Хтось підіймається сходами, — прошепотів Трістан і, перш ніж я встигла перевірити, чи це правда, він затягнув мене в нішу до суворої дами в намисті з перлів, запнувши за нами одну з оксамитових завіс. Я точно була не єдиною з дивними рефлексами.　

Оскільки одна завіса недостатньо нас прикривала, я швиденько затягнула ще й другу. Тепер ми стояли сховані й заглядали на сходи крізь щілину в завісах.　

Це був чоловік у костюмі, який цілеспрямовано і спритно долав сходинки. Коли він проходив повз нашу нішу й далі на четвертий поверх, я відразу його впізнала. Це був непоказний тип із номера 117, якого мсьє Роше вважав охоронцем Смірнових. Що він шукав на четвертому поверсі? Панорама-люкс розташовувався в південному крилі на другому поверсі.　

На четвертому поверсі закінчувалися сходи й ліфти. Тут були номери від 301 до 305, ігрова кімната, а ще — заборонені для доступу гостей кімнати для чоловічої частини працівників і доступ до двох наступних мансардних поверхів.　

Десь нагорі ледь чутно зачинилися двері. І якщо я не помилялася, то це були двері до кімнати працівників. У будь-якому разі це було дивно.

Я обернулася до Трістана і злякалася, настільки близько він до мене стояв. Крізь завіси в нашу схованку ледь пробивалося світло.　

— А можеш мені, будь ласка, пояснити, чому ми тут ховаємося? — спитала я впівголоса.　

— Чому? Бо це весело. — Він зашкірився і потягнувся повз мене, щоб відслонити завісу. — Зрештою, ти ж агент ФБР під прикриттям, а я готельний злодій. Це наше звичне заняття. А хто цей тип?　

Він заселився під іменем Александр Губер, та це не обов’язково те саме ім’я, на яке зареєстрована його зброя. Якщо вона взагалі зареєстрована. Що ж він шукав у кімнатах працівників?　

Може, перевірка працівників належала до заходів безпеки щодо захисту осіб, яких він охороняв?　

І чому Трістанове обличчя було знову так близько до мого?　

— У тебе веснянки, — сказав він.　

Під його настирним поглядом я знову згадала, що ще досі не почистила зуби. Я відвернулася і вийшла з ніші.　

— Мені шкода, але ведеться слідство, я не маю права нічого розголошувати. А тепер мені справді час іти, інакше… е-ем… мене викриють.　

— Жаль, — сказав Трістан і раптом став серйозним. Це йому теж пасувало. Я нерішуче глянула на нього.

У кінці проходу відчинилися двері, і я не встигла й оком кліпнути, як знову стояла поруч із Трістаном у ніші із запнутими завісами.　

Він тихо засміявся.　

— Гарні рефлекси, агент як-тебе-там?　

— Цс-с-с, — видала я. Чорт! Я тепер що — вічно буду застрибувати в нішу від кожного звуку й ховатися? Що зі мною не так?　

— Якщо вода буде холоднішою ніж двадцять п’ять градусів, я і ноги в той басейн не застромлю!　

Я відразу впізнала цей голос. Це була Елла Барнбрук, яка вчора нила, що їй просто необхідно жити в Теремін-люксі.　

— Це справжня льодовикова вода. І що вона холодніша, то більше калорій спалюється під час плавання, — відповів інший голос, який я ідентифікувала як голос її кузини Ґретхен.　

Обидві швидко наближалися і навіть не намагалися розмовляти тихо.　

— Можливо, навіть достатньо, щоб можна було з’їсти один із тих божественних круасанів, які тут подають. О Боже, чому я вже годинами не можу думати ні про що інше, окрім їжі?　

— Це все той проклятий джетлаг, — сказала Елла. — Коли засинаєш о п’ятій після обіду, то не дивно, що посеред ночі ти вже почуваєшся виспаним.　

Вони саме проходили повз нашу нішу, і я на мить затримала подих.　

— Мені здається, я зараз чхну, — прошепотів Трістан.　

Я нажахано на нього глянула. Та він, напевно, просто так розважався. У напівтемряві я бачила, як виблискують його зуби.　

Елла продовжила:　

— І ти думала не тільки про їжу, а ще й про Бена.　

Признайся!　

Ґретхен пирснула сміхом. Як і Елла, вона була одягнена в білий готельний халат для купання, взута в махрові шльопанці, а її світле волосся було зав’язане в хвостик.　

— Боже мій, він же такий милий. А я боялася, що ці канікули будуть нудними.　

Вони стояли перед одним із ліфтів.　

— Отже, це вже вирішено, що Бен належить тобі, так? — Елла взялась руками в боки. — Забула, що тут ще я є, сестричко?　

Ґретхен знову захіхікала. Чи, власне, вона й не припиняла.　

— Як на мене, ти теж можеш випробувати з ним своє щастя. Так буде навіть цікавіше.　

Ліфт видав дзвінке «плін-н-нь», і решітка з брязкотом відчинилася.　

— Добре. Тоді нехай переможе найсильніший, — сказала Елла, коли вони ступили до ліфта. — Головне, щоб Емі залишилась ні з чим.　

— Я думаю, через це взагалі нема чого переживати, — сказала Гретхен. — Жоден хлопець не обере Емі, поки є Гретхен чи Елла.　

У цей момент Трістан таки чхнув. І мені здалося, що досить голосно.　

Я злісно на нього глянула, та звук, очевидно, не докотився до Гретхен і Елли. Але, незважаючи на це, для мене ніби вічність минула, поки двері ліфта зачинилися.　

Я квапливо відкрила завісу і вийшла з ніші.　

— Ти зробив це навмисно, — дорікнула я.　

— Мені прикро, — сказав Трістан, винувато посміхаючись. — Я тебе ледь не викрив. Ці американські дівчатка-черлідерки взагалі мають совість? Ні, не відповідай, я сам вгадаю. Злі сестри Попелюшки керують міжнародним наркокартелем, правильно? Там, унизу, в басейні, вони матимуть зустріч із ватажком італійської мафії. Хіба тобі не треба поспішити за ними, щоб їх схопити?　

Я зітхнула. Якось мені це все більше не видавалося таким смішним, скоріше дурнуватим.　

— Я мушу йти, — сказала я.　

— Ну, будь ласка! Скажи хоч, як тебе звати. Це не мусить бути твоє справжнє ім’я. Можливо, все ж щось французьке?　

Отак, стоячи в ніші з перехрещеними на грудях руками, спершись біля портрета дами з суворим поглядом у намисті з перлів, він сам був наче з картини.　

— Ну добре. — Час гіркої правди настав. — Мене звати Фанні Функе, і я тут річна практикантка. Наразі я працюю нянею.　

Навіть якщо Трістан і був розчарованим, він не подав і знаку.　

— Як шкода, що я не дитина.　

— Скільки тобі років? — це просто вихопилося в мене. Я вже, було, відійшла на кілька кроків, але все ще обличчям обернена до нього.　

— Дев’ятнадцять, як ти і припускала. А тобі? Маю на увазі твою роль під прикриттям.　

— Сімнадцять. Було приємно з тобою познайомитися.　

Нарешті я спромоглась обернутися до нього спиною. Тепер залишилося переставляти ноги і зникнути. Ну, давай, це не так і важко.　

— Приємного перебування в Шато Жанв’є, — кинула я через плече. Ідучи проходом між двома ліфтами, я відчувала на спині його погляд. Ну принаймні я собі так думала. Не знаю, чому саме зараз, та мені згадалось, як Делія називає мою ходу хлоп’якуватою.

У дверях до кімнат персоналу я ще раз обернулася. Та ніша вже була порожньою. Від Трістана не було й сліду.　

Я збентежено кліпнула. Можливо, це була всього лиш моя уява? Може, все, що сталося за останню годину, відбувалося лише в моїй голові? Можливо, насправді я ще лежу у своєму ліжку й мені все це наснилося? Не було присмаку риби в роті, готель не був у фінансовій скруті, не було валізи, повної брудних грошей, і я не виставила себе повною дурепою перед наймилішим створінням чоловічої статі на цій планеті.　

Та потім двері з внутрішнього боку відчинилися, і клямка так боляче вп’ялася мені в крижі, що я відразу усвідомила, що це точно не сон.　

Я остаточно прийшла до тями.　

— Вибач, не хотіла зробити тобі боляче.　

Одна з помічниць кухні протиснулась повз мене, вибачливо усміхаючись.　

— Це я винна, — відповіла я і шмигнула досередини.　

І все це відбулось перед сьомою годиною ранку! Неймовірно, що може пережити рання пташка.